Бесіда на тему: "Птахи, які приносять щастя"

Тема: «Птахи,  які приносять щастя»

Мета: Ознайомити учнів із різними звичаями та традиціями українського народу; виховувати в учнів почуття духовності; розвивати почуття відповідальності за братів наших менших.

Обладнання: вишиті рушники

Хід бесіди:

1. Організаційна частина.

2. Актуалізація знань учнів: повідомлення теми та її актуальність, дати відповіді на питання:

а) Які українські повір’я ви знаєте?

б) Які прикмети ви знаєте пов’язані із лелеками?

в) Як ви допомагаєте птахам під час холодної пори року ?

г) В кого на подвір’ї є гніздо лелек?

д) Якого числа прилітають лелеки?

3. Мотивація бесіди.

     4.Обговорення бесіди.

   5. Підведення підсумків бесіди.

Птахи, які приносять щастя                                                                           Людина — частина приро­ди, її життя тісно пов'язане із деревами, квітами, птахами.

Знаменитих птахів багато: орли і солов'ї, пав­и і страуси, кондори і буревісники... Можна довго перераховувати птахів, про яких складені легенди і пісні, вірші й поеми, перекази і повір'я, птахів, які стали символами, яких обожнюють і яким поклоняються. І все-таки для нас, україн­ців, найзнаменитішими є лелеки. З цими птахами пов'язані найкращі мрії і сподівання людини.

Лелеки — птахи, які приносять щастя. їх люблять усі. Знаменитий натураліст Середньо­віччя Конрад Геснер «науково обґрунтував» цю любов тим, що у лелек «природний розум і роз­важливість, почуття справедливості та вдячності, помірність і природне розташування до інших птахів. У народі ж просто вважали, що лелека приносить щастя.

Сьогодні ми і дізнаємося якомога більше про лелек: як вони живуть, які труднощі переносять, відлітаючи і повертаючись на батьківщину, ще поговоримо про те, чим ми з вами можемо їм допомогти.

     Лелеки... З давніх-давен ці пта­хи були близькими сусідами людей. Там, де за­водилося житло, неодмінно поселялись лелеки. «Якщо на хаті звів гніздо лелека, — казали в давнину, — то в родині має бути лад». Тому, оче­видно, з такого шанобою ставилися і ставляться люди до цих птахів.

    У народі існує повір'я, що село, в якому на високих деревах чи на дахах будівель оселяєть­ся сім'я лелек, а тим більше не на один рік, об­минає лихо, а у мешканців все складається вдало. Це не пусті слова. Справді, люди, які там живуть, мають добру вдачу, чуйне серце, бо нікому не спа­де на думку зруйнувати гніздо, навіть хлопчакам-розбишакам. Птахи відчувають прихильне став­лення і довірливо оселяються в такій місцевості.

       Коли буслик подружився з людьми, ніхто не пам'ятає. А люди дуже дорожать друж­бою з чорногузом.

     У теплі краї вони летять тільки пере­зимувати, а справжня їхня батьківщина там, де з'явилися на світ, де виховують своє потомство.

•     Є ще одна цікава риса у цих птахів, яка нагадує людську. Це те, як вони зворушливо піклу­ються про свій дім. Гнізда влаштовують на деревах. Поселяються і на дахах будинків — близькість лю­дини їх не бентежить. Навіть розміщення гнізд біля магістралей не лякає птахів. Гніздо птахи щорічно ремонтують, підновлюють. У результаті через 10—15 років воно перетворюється на монументальну спору­ду. Воно може слугувати тривалий час. Трапляється, лелеки повертаються до свого гнізда щороку упро­довж двох десятиліть. Гніздо для них — справжній скарб, який оберігають не тільки батьки, а й діти.

    Їдять лелеки молюски, рибу, ящірок, жаб, гризунів. Важливе місце в раціоні птахів займа­ють комахи. Їх життя складне і небезпечне. Ле­леки живуть у своїх гніздах просто неба. Важко сказати, що їм легше долати —г вітри, дощі чи палюче сонце. Батьки стійко переносять усі прим­хи природи. Лелеки по черзі (самка — вдень, а самець — вночі) насиджують яйця. Ніколи гніздо не залишається без нагляду. Потім також дружно турбуються про пташенят — поять їх, приносячи воду в дзьобах, під час спеки влаштовують душ, поливаючи їх водою. Головне для них — зберегти малечу. Лелека в спеку годинами стоїть непоруш­но над гніздом, розкинувши крила, захищаючи своїх дітей. Вночі, в холодні дні, під час дощу самичка сідає в гніздо і зігріває малечу своїм пір'ям, мов ковдрою. І, звичайно, годують їх. А це заняття нелегке. Прожерливі лелеченята по­стійно вимагають їжі, і батьки від зорі до зорі носять їм корм.

Спочатку пташенят годують лише комашками. їжі, на відміну від інших птахів, лелеки не кла­дуть в дзьоб дітям, а викидають в гніздо перед ними — вибирайте, мовляв, і їжте, що хочете!

Приблизно через два місяці пташенята вилі­тають із гнізда, але батьки-лелеки ще тижнів два, а то й більше продовжують їх годувати. Пізніше молоді лелеченята разом із батьками бро­дять по болотах і лугах, доки не будуть відліта­ти у вирій.

     Так, люди з особливою сим­патією ставляться до лелек не тільки за їх зов­нішню красу, а й за те, що вони віддані, люблячі батьки і вихователі своїх пташенят. Ще одна небезпека, яка загрожує потомству, — крилаті хижаки: орли, шуліки, яструби. Та чорногуз ніколи не підпустить їх до свого гнізда. Люди давно помітили, що там, де живуть лелеки, пернаті хижаки не ризикують полювати навіть на домашню птицю. Побоюються довгих дзьобів лелек.

     Лелеки — птахи мовчазні, майже не здатні видавати звуки. Але без «мови» не про­живеш. Як, наприклад, порозумітися з подругою? Як сказати іншому лелеці, що місце зайняте і щоб він забирався по-доброму звідси? Та і з дітьми треба поговорити. Лелека знайшли вихід: постукуючи однією половинкою дзьоба об другу, вони видають найрізноманітніші звуки — дзвінкі й глухі, грізні й ліричні. Навіть лелеченята, які щойно з'явилися на світ, починають щось «лопо­тіти», постукуючи дзьобиками. І розуміють один одного. Правда, тільки птахи одного виду. Чорний лелека, наприклад, не розуміє білого, про котрого йшла мова раніше.

Лелеки — герої багатьох легенд, казок, пісень. Ось послухайте легенду про нього.

    Давно це було, коли на українську землю напа­дали орди кочівників. Налетять, підпалять хати, виженуть худобу, заберуть у полон жінок І дітей. А малюків кидали напризволяще на згарищах. Це побачили лелеки і стукотом дзьобів почали кликати козаків на допомогу. Але далеко були козаки, не почули. І тоді птахи, підхопивши на крила потерпілих малюків, піднялися високо-ви­соко над землею. Почули своїх дітей козаки і ки­нулися наздоганяти ворогів. А лелеки кружляли над ними, вказуючи дорогу. Наздогнали завойов­ників і порубали. З того часу лелекам на Україні завжди раді.

   А тепер послухайте легенду про чорного лелеку.

     Кажуть, що колись давно, як тільки перші скотарі та мисливці почали освоювати наш по­ліській край, пара білих лелек поселилася на околиці їхнього селища. Щороку вони прино­сили на своїх крилах людям весну. Та одного разу, коли лелеки весело кружляли над річкою, мисливець, який мав кам'яне серце, випустив у них стрілу.

       Жалібно скрикнула лелечиха. Краплі червоної крові рясно оросили біле пір'ячко, і вона каме­нем полетіла вниз. Широко розправивши крила, лелека кинувся за нею. Але вірна подруга більше не підвелась. Довго він кружляв над тим місцем, довго ще було чути його тужливі крики. А на ранок люди не впізнали лелеку. З горя він по­чорнів. Люди з горя сивіють, а лелека почорнів і назавжди кинув людське обійстя. Так і живе з тих пір чорний лелека далеко від людей, у лісо­вій гущавині. Не може він пробачити нам образу за скоєне лихо.

      Лелечина вірність стала своєрідним символом любові до рідної землі, на якій вони виросли і яка стала їхнім рідним до­мом. Нарівні з чистим прохолодним джерелом, материнською колисковою піснею, замріяними вербами над річкою і батьківською хатою лелека є символом рідного краю. І хотілося б, щоб цей символ назавжди залишився між людиною і ле­лекою.