Бесіда на тему: "Рушники моєї долі"

Тема: «Рушники моєї долі»

Мета: Ознайомити учнів із різними стилями вишиванняв регіонах України; виховувати в учнів почуття духовності; прищепити любов до звичаїв, традицій та обрядів українського народу.

Обладнання: вишиті рушники

Хід бесіди:

1. Організаційна частина.

 

2. Актуалізація знань учнів: повідомлення теми та її актуальність, дати відповіді на питання:

а) Які національні символи ви знаєте?

б) Чи є у вас вдома вишиті рушники?

в) Який орнамент зображений на ваших рушниках?

г) Хто із рідних займається вишивкою?

д) Чи передаються вишивки із покоління в покоління?

 

3. Мотивація бесіди.

 

     4.Обговорення бесіди.

 

   5. Підведення підсумків бесіди.

 

 

 

Рушники моєї долі

Людське безсмертя з роду і до роду

Увись росте з коріння родоводу.

 І тільки той, у кого серце чуле,

 Хто знає, береже минуле

 І вміє  шанувать сучасне,

 Лиш той, майбутнє

Вивершить прекрасне!

У час відродження духовності, повернення до народних витоків, ми поступово прямуємо до пізнання самих себе, історії свого народу. Повер­таємося обличчям до коріння нашої нації, тра­дицій, бо знаємо, що «без коріння нічого не росте, без коріння сохне все живе».

Щасливі ми, що народилися в Україні. Тут жи­вуть наші батьки, діди, прадіди, тут корінь ук­раїнського народу. Знати свій народ — це знати мамину пісню, яка посіяла в душу дитині зернята добра, це знати і не забувати батьківську хату, стежину до школи, від якої діти йдуть у широкий шлях Батьківщини, це знати бабусину вишиванку, забуту і розтоптану жорстоким часом. Сьогодні ми повинні знати свої корені та думати про те, без чо­го не числиться жоден народ: народні звичаї, тра­диції, про нашу Берегиню, обереги на рушниках, про наші добрі і славні символи. А що таке Бере­гиня? Це наша оселя, те, що а ній є, що зробили діти своїми руками на пам'ять нащадкам.

Полтавські вишивки виконувалися звичайним плутаним хрестиком, мережкою, ланцюжком. Вишивали переважно білими нитками, зрідка червоними та сірими. Візерунок обводять чорними або кольоровими смугами. Переважа­ють рослинні орнаменти.

Луганщині властиві своєрідні орнаменти, вико­нані хрестиком грубою ниткою, завдяки чому створюється враження рельєфності. Переважає вишивка пишних рослинних форм.

На Львівщині використовуються різноманітні візерунків. Властиві яскраві, барвисті відтінки.

Для вишивок Закарпаття характерний мотив «кривуля» у різних техніках виконання. Перева­жає техніка вишивання хрестиком, часто викорис­товується вирізування. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним, при цьому виділяється один із кольорів. Поширені як білі, так і багатомірні орнаменти.

Вишивкам Київщини властиві рослинно-геомет­ричні орнаменти із стилізованими вишивками ружі, цвітом хмелю, ромбами, квадратами. Основні кольори — білий, коралово-червоний, від­тінений чорним, трапляються жовтий і блакитний. Виконується вишивка хрестиком, гладдю.

Один із символів України — вінок. Це не прос­то краса, а й оберіг, знахар душі, бо в цьому є своя чаклунська сила, яка болі знімає. Впліталося до віночка 12 квітів, зокрема маки та барвінок.

Волошка — як символ життя, маки — як сим­вол печалі та туги. Цвіт маку залучали у віночок лише ті дівчата, у чиїх родинах хтось загинув у боротьбі за незалежність України. Кожна родина когось втрачала у війнах — І розцвітала пролита кров маковою квіткою в українському вінку.

Духовність — це внутрішня краса, її найвищий ступінь, її «зоряна година».

Людина росте духовно протягом свого життя. Але бувають такі моменти, коли людина потре­бує виплеску свого внутрішнього світу. Будь то складена пісня, або вишитий рушник, серветка чи картина.

В.О. Сухомлинський казав: «Чим вища майстер­ність, якою оволодіє рука, тим розумніша дитина».

 

Менше — це вже більше. Це життєва мудрість. Йдеться про те, що забагато. Ми — люди — їмо за­багато, п'ємо забагато, куримо забагато, понад міру напружуємо нашу нервову систему. Тут йдеться про алкоголь. І можна тільки дивуватися, скільки його можна випити, якщо він подається безкоштов­но. Або скільки для цього є різних нагод: за гостей (”якого бажаєте — білого, червоного, солодкого?”), за зустріч («такою компанією ми більше ніколи не зберемося»), за здоров'я (президента, керівника, іменинника, наречених і т. ін.), за Новий рік, за наше здоров'я. Алкоголь завжди при нас, тому що: алкоголь — наркотик із давніх часів.

З історії відомо, що наші предки варили і пили спиртні напої ще до нашої ери — до них належала, звичайно, не лише мед-горілка. В добу народжен­ня Христа була написана відома застольна пісня, в якій є слова: «Вони лежали на ведмедячих шку­рах і кили ще по одній».

Виявляється, що пити — це норма. Але давайте не будемо себе обманювати. Звичайно, що й тоді час від часу «напивалися», але йшлося, як правило, про низькопроцентний ферментований алкоголь.
Ще мало відбутися відкриття дистиляції арабськи­ми лікарями, щоб можна було виготовляти високопроцентні алкогольні напої, які завдяки дезінфікуючим властивостям можна було
ще й довше зберігати. Але це спиртне приписували хворим як лікувальний засіб, і придбати його можна  було лише в аптеці. 

 В повсякденному житті алкогольні напої «нормувалися»,  у країнах Середземномор'я низькопроцентний алкоголь належав до продуктів харчування, а загалом викорис­товувався як делікатес у свята.             
У деяких культурах де існувала заборона на алкоголь, були розповсюджені, як правило, інші  ”наркотики”. Тільки незначна кількість народів до часу їхньої  колонізації   жила  без   психотропної субстанції. У нас алкоголь є культурним наркотиком  і вживають його вже протягом багатьох віків. Він входив нашу побутову культуру з по-     
коління в покоління і зайняв своє місце і в сім'ї, і в колі знайомих, і в суспільстві.        

Чистий спирт почали виготовляти в VI—VII араби і назвали його «аль-коголь», що означає «одурманюючий». Першу пляшку горілки виготовив араб Рабез 860 року. Поширення пияцтва Русі пов'язане з політикою панівних класів. Посилаючись на слова літопису «веселитися на Русі є пити» висувалась навіть думка, що пияцтво б однією з традицій даного народу. Однак відомий російський і український історик М.І. Костомаров (1817—1885) довів, що у древній Русі пили дуже мало, цілком спростувавши цю думку. Лише обрані свята варили медовуху, брагу або пиво, міцність яких не перевищувала 5—10%. Простим людям дозволялося варити пиво тільки на великі свята, на весілля, хрестини. Пияцтво в будень  вважалося ганьбою і гріхом.

Починаючи з царювання Івана III, уряд по зберігати за собою право виготовлення і продажу горілки в шинках. Із 1895 року царський уряд увів монополію продаж горілки, «турбуючись» таким чином і
здоров'я народу. У такий спосіб у народі протягом сторіч розквітало пияцтво. Правлячі кола піклувалися тільки про прибуток від продажу горілки.

Практично ніяких заходів, спрямованих на   захист     здоров'я     народу, його    моральності, не проводилося. Створилась
своєрідна «питійна процедура», згідно з якою жодна знаменна подія, жоден  день відпочинку не проходили без   вина.

       Традиції  і  звички мають величезну силу.  Це  одна з причин, чому ми поки що  можемо відмовитися від продажу горілки. Іншою причиною є те, що заборона призведе до поширення самогоноваріння у зв'язку з цим до перевитрат зерна, цукру, фруктів та інших   цінних   продуктів, до спекуляції,    до    незаконного продажу спиртних напоїв, до росту захворювань і отруєнь у результаті вживання алкогольних напоїв, виготовлених у
домашніх умовах. Тому, боротьба з хворобою «алкоголізм» вимагає ще багато часу і зусиль.

        Нині алкоголізм є справжнім суспільним лихом для багатьох

країн світу. Він зумовлює ріст злочинності, перед­часної інвалідності, розхитує сімейні зв'язки, не­гативно позначається на потомстві.

Цікаво, що в країнах із тропічним кліматом, де п'ють переважно натуральні виноградні вина з меншою концентрацією алкоголю, кількість ви­падків так званого хронічного алкоголізму менша, ніж у тих країнах, де поширене вживання міцні­ших алкогольних напоїв, у тому числі сурогатів.

Джек Лондон у своєму творі «Хмільне» писав:  Хмільне завжди простягало нам руку, коли ми зазнаємо невдачі, коли ми слабнемо, коли ми стомлені, та вказує надзвичайно легкий вихід із нашого становища. Проте, обіцянки його фаль­шиві: фізична сила, яку воно обіцяє — облудна, душевне піднесення — обманливе, від дії хмільно­го ми втрачаємо справжнє уявлення про розміри цінностей узагалі».

Багато хто говорить, що вживання невеликих кількостей спритних напоїв не завдає великої шкоди. Справді, здається, що чарка випитої горіл­ки не залишає згубних наслідків у організмі. Але треба пам'ятати, що алкоголь належить до нар­котичних речовин, здатних виробляти в організмі звичку, хворобливий сильний потяг до них, який важко перебороти.

Видатний російський лікар-психіатр, академік В.М. Бехтерєв із цього приводу писав: «Відтоді, як доведена безумовна шкода алкоголю з науко­во-гігієнічного погляду, навіть не може бути мови про наукове схвалення вживання малих або по­мірних доз алкоголю. До того ж добре відомо, що початок усього виражається малими дозами, які поступово переходять у все більші та більші дози за законом тяжіння до всіх наркотичних отрут, до яких відноситься передусім алкоголь».

Як же впливає алкоголь на організм людини? Медична наука цілком обґрунтовано відносить алкоголь до отрут, які згубно діють на все живе. Саме на загальновідомій здатності спирту ослаб­лювати і руйнувати живу клітину, основане його застосування в медицині як дезінфікуючого засо­бу. Він токсичний для всіх, але витривалість до нього не в усіх людей однакова.

Зі шлунку і кишечнику алкоголь усмоктується в кров. Близько 10% його безпосередньо виділя­ється через нирки, легені та шкіру, а 90% розпо­діляється в організмі, беручи участь у обмінних процесах, окислюючись до вуглекислоти, води та інших речовин. Розподіляючись із кров'ю по всьо­му організмові, алкоголь отруйно діє на всі ткани­ни і органи. Особливо шкідливий він для нервових клітин. Очевидно, це зумовлюється легкою розчин­ністю алкоголю в жирових і жироподібних речови­нах, які становлять основу нервової тканини.

Проникаючи в нервову клітину, алкоголь роз­чиняє життєво-важливі для неї ліпоїд ні речо­вини, змінюючи її нормальну діяльність. Тому., найменша доза спиртного блискавично викликає зміни в психічній діяльності людини. Балаку­чість, піднесений настрій пов'язані не з тонізуючою дією алкоголю на нервову систему, як деякі вважають, а навпаки з пригніченням гальмівних процесів.

Часті сп'яніння призводять до грубих і нео­боротних змін у нервових клітинах, паралізують їхню діяльність. Тому, в людей, які зловживають спиртним, послаблюються пам'ять і увага, притуп­ляються моральні якості.

Тут доречно згадати слова великого німецького поета В. Гете: «Людство могло б досягти неймовір­них успіхів, якби воно було тверезішим».

Швидкість і ступінь сп'яніння залежить від ін­дивідуальної чутливості, віку, витривалості, кіль­кості й міцності випитого напою, якості закуски тощо. Люди п'яніють швидше і сильніше, коли п'ють натщесерце. Хто добре закусує, той не так швидко п'яніє. Добре затримують всмоктування спирту жири і молоко.

Рівень алкоголю в крові вищий під час вживан­ня міцних спиртних напоїв. Алкоголь добре роз­чиняється у воді та легко проникає крізь усі тка­нинні бар'єри. Цим частково зумовлюється його особлива токсична дія на молоді організми.

Хоча, окислюючись, алкоголь виділяє певну кількість калорій, він дуже небезпечний для ослабленого, виснаженого організму, недостатньо забезпеченого білками І вітамінами, а під час зас­воєння алкоголю витрачаються життєво важливі речовини.

Обмін алкоголю в організмі ще не зовсім вивче­ний. Відомо, що в першій фазі він швидко всмокту­ється слизовою оболонкою дванадцятипалої кишки і тонкого кишечника в кров та інші рідини організ­му. Певна частина алкоголю засвоюється в шлунку, але значно повільніше, ніж у кишечнику. У другій фазі обміну відбувається розпад алкоголю. У третій стадії частина алкоголю фіксується тканинами.

І.А. Попов довів, що навіть невеликі дози алко­голю послаблюють гальмівні процеси в головному мозку. Цим пояснюється самовпевненість, знижен­ня критичної оцінки своїх дій, неправильне уяв­лення щодо якості та швидкості виконання роботи в стані сп'яніння. П'яні люди перестають контро­лювати свої дії і допускають необдумані вчинки, які часто закінчуються трагічно, особливо на воді.

Сп'янівши, деякі люди стають веселими, щи­рими, хвалькуватими або сумними, лякливими, плаксивими, інші бувають дуже дратівливими, злобними, затівають сварки, бійки.

Особливо тяжкі форми алкогольного отруєння спостерігаються при вживанні сурогатів алкоголю. Це спиртні напої, виготовлені кустарно (самогон, чача), косметичні засоби (одеколон, еліксири), лі­карські засоби (розтирання), різноманітні лаки, політури, технічні рідини (метиловий спирт, етиленгліколь, ацетон, дихлоретан та ін.).

Отруєння цими речовинами характеризується різким збудженням, яке переходить у сонливість. У тяжких випадках настає розлад свідомості, не­рідко у формі патологічного сп'яніння. Звичайно ж людина втрачає свідомість, виникають судоми різко порушується дихання і діяльність серцево-судинної системи. Нерідко токсична дія сурогатів, зокрема, метилового спирту, проявляються ура­женням зорового нерва, гострою нирковою недос­татністю.

У людей, які рідко вживають невеликі дози спиртних напоїв, виготовлених промисловим спо­собом, не виникає патологічних розладів у цен­тральній нервовій системі, можливі деякі зміни функціонального характеру. Але коли це перехо­дить у систематичне пияцтво, у нервово-психічній сфері та внутрішніх органах розвиваються вира­жені патологічні зміни, притаманні хронічному алкоголізму, спершу — функціональні, а потім — органічні.

Що ж таке хронічний алкоголізм? Це тяжке за­хворювання, яке розвивається унаслідок тривало­го зловживання алкоголем.

За визначенням В.І. Стрільчука, хронічними алкоголіками слід вважати тих, хто відчуває хворобливий потяг до алкоголю, у кого внаслідок втрати самоконтролю за кількістю випитого і три­валого зловживання спиртним розвиваються спер­шу функціональні розлади, а згодом і необоротні органічні зміни.

У алкоголіків порушуються взаємовідносини з колективом, страждають суспільні та матеріальні інтереси.

При хронічному алкоголізмові в людини роз­вивається хворобливий потяг до спиртних напоїв, виникає необхідність похмелитися, інакше через кілька годин вона почуватиметься так погано, що не зможе працювати. Такі хворі скаржаться на го­ловний біль, запаморочення, розбитість, пришвид­шене серцебиття, тремтіння рук, нудоту, блюван­ня, пітливість, поганий настрій, розлади сну.

Алкоголь на деякий час полегшує стан похміл­ля, зумовлений порушенням обміну речовин в ор­ганізмі. Розлади обміну речовин, які виникають унаслідок тривалого вживання спиртних напоїв, бувають такими глибокими і стійкими, що іноді важко піддаються лікуванню.

Розрізняють три стадії алкоголізму — початко­ву, середню і кінцеву.

Однією з однак І стадії є відсутність блювального рефлексу після вживання алкоголю. Також по­гіршується настрій і хворого переслідує думка про випивку. Другою ознакою І стадії є прогресуюча втрата пам'яті, зникає почуття міри під час вжи­вання напою. Інколи п'ють наодинці. За висловом В. Стрільчука хворі І стадії мають два обличчя: одне — під час сп'яніння, друге — в тверезому стані.

Із розвитком II і III стадій хронічного алкого­лізму вживання спиртних напоїв набирає система­тичного характеру, п'ють вже не просто для „задо­волення”, а й із метою переходу в стан психічного і фізичного комфорту. Хворі перестають прихову­вати свою пристрасть до алкоголю.

Для всіх стадій характерна виразна зміна осо­бистості, добре відома в побуті.

Іноді хворі протягом багатьох місяців і навіть років чують якість неіснуючі голоси. Зміст цих слухових галюцинацій здебільшого загрозливий, образливий. Де б не була така людина, їй здаєть­ся, що над нею насміхаються, збираються убити. З'являється недовір'я до оточуючих, підозрілість і настороженість, настрій стає пригніченим, три­вожним. Ці люди уникають товариства, мало ці­кавляться життям узагалі.

Дуже небезпечним психічним розладом у хроніч­них алкоголіків є манія переслідування і ревнощів. Вони безпідставно починають звинувачувати своїх дружин у зраді, стежать за ними, ображають їх. Французькі дослідники образно називають алко­голь «токсином сексуальних ревнощів». Зміст ма­рення звичайно пов'язаний із ситуацією, яка скла­лася навколо хворого: розлучення, незадоволення і скарги дружини, яка, природно, вже не може з такою любов'ю і теплотою ставитися до чоловіка-алкоголіка, як це було раніше, бо життя з такими людьми — мука і небезпека.

Тяжким захворюванням є також корсаківський психоз, який характеризується значним розладом пам'яті, здебільшого на сучасні події. Людина може по кілька разів на день вітатися з однією особою, не може пригадати з ким і про що вона щойно говорила, забуває недавно прочитане. Поряд із значними психічними роз­ладами у таких хворих діагностують множинні запалення нервів, розлади чутливості, паралічі рук і ніг.

На ґрунті багаторічного пияцтва нерідко роз­вивається виражене алкогольне недоумство, яке залишається на все життя.

Примусове лікування алкоголіків запровадже­но нині у багатьох країнах. У Фінляндії, Норве­гії частина коштів від продажу спиртних напоїв надходить у фонди тверезості та витрачається на антиалкогольну пропаганду, надання допомоги алкоголікам, а також на загальний соціальний розвиток, У лікувальних відділеннях при виправ­но-трудових колоніях основна роль відводиться трудовому вихованню хворих на алкоголізм із метою пристосування їх до трудової і суспільно-корисної діяльності.

Проте, найголовніше у боротьбі з алкого­лізмом — запобігати йому. Обов'язком кожного громадянина нашої країни є вчасно зупинити лю­дину, яка починає звикати до спиртного.

Пияцтво — прояв моральної розбещеності, нед­балого ставлення до себе і до власної сім'ї, до своїх обов'язків на виробництві та в побуті.

Особливу увагу громадськості слід звертати на організацію дозвілля. Залучення суспільства до різних спортивних заходів, організація без­алкогольних танцювальних вечорів, фестивалів, концертів відволікає від алкоголізму. Боротьба з алкоголізмом — це боротьба за людську особис­тість, гідність, за людську красу і здоровий розум, за ясні думки, високі почуття і благородні ідеали.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Митців надихнула Біблія

   Перше знайомство з Книгою Книг — це лише прелюдія до пізнання Біблії. З цієї скарбниці люди черпають мудрість протягом усього життя. Той, хто прагне осмислити Книгу мудрості, має вчитися розуміти не лише мову першоджерела, а й мову "жи­вопису та скульптури, музики й архітектури.

У 1508 році папа Юлій II замовив Міке­ланджело розпис стелі Сікстинської капели — при­дворної церкви Ватикану, де до цього часу обирають Папу Римського. Чотири роки, майже не злізаючи з риштування, один, без помічників, розписував митець стелю каплиці загальною площею 60 кв. м. «Створен­ня Адама» — найкраща з центральних фресок.

Могутній, але ще позбавлений життєвих сил, Адам напівлежить біля підніжжя гори. Праворуч по діаго­налі зображено Саваофа. який летить до Адама. Його поривчастий рух протистоїть непорушності першої людини. Ось-ось рука Саваофа торкнеться його. І це увіллє в Адама животворні сили, енергію, волю. В об­разі створеної Богом людини Мікеланджело передав своє захоплення красою досконалого людського тіла.

Феофан Грек — виходець із Візантії. У 70-ті роки XIV століття він переїжджає з м. Констан­тинополя до Росії, де разом з Андрієм Рубльовим роз­писує церкви у Москві, Новгороді, Каффі (сучасна Феодосія). Фреску «Авель» Феофан Грек написав на стіні церкви Спаса Преображення у м. Новгороді в 1378 році.

Переконаний, що «світ у злі лежить», художник створив образ Авеля — невинного брата, якому зем­ля здається пеклом. Тому що на ній панують жорс­токість і насилля. Трагічна приреченість Авеля — ос­новна тема картини.

Феофан Грек на одній зі своїх фресок також зоб­ражає Ноя.

Мікеланджело зобразив пророка Мойсея в останній період його життя. На хвилину присів спочити Мойсей, але все його тіло — в напрузі. Він щойно дізнався про те, що ізраїльтяни зрадили його і служать іншим богам. Рвучко повернута голова Мойсея, велична і горда. Ліва рука нервово переби­рає бороду. Відведена назад нога свідчить про го­товність до рішучих дій. Така людина не відступить і доведе справу до кінця.

Вивчаючи старозавітні легенди про Давида, можна запропонувати учням розглянути скульптурні зобра­ження Давида різних авторів. Найпростіша з них на­лежить Мікеланджело.

У 26 років художник береться за неймовірно важ­ку роботу. У Флоренції була мармурова брила понад 5 м заввишки. Один скульптор почав висікати з неї статую, але зіпсував мармур і покинув його. Кращі майстри, навіть Леонардо да Вінчі, відмовилися зро­бити скульптуру з цього зіпсованого мармуру. Міке­ланджело погодився. Це був Давид — юнак, який пе­реміг в єдиноборстві велетня Голіафа.

Скульптор показав свого героя в момент, коли він приготувався до бою: брови його зведені, ніздрі роз­дуті, широко розкритими очима він дивиться на ве­летня, стискуючи в руці пращу.

Флоренція переживала важкі часи, і, думаючи про злидні та мужність своєї батьківщини, Мікеланджело створював статую юнака-борця, який сміливо всту­пає в бій із ворогами, захищаючи свій народ. У 1504 році статую поставили на площі Флоренції, під відкритим небом, щоб її бачили всі.

Скульптурне зображення Давида іншого італійсько­го митця, Верроккьо, було виконано у 1447 році. Скульптор розповідає нам про хитрість Давида. Це ху­денький хлопчик із нерозвиненими м'язами, дуже хит­рим і самовпевненим обличчям. Біля ніг його — голо­ва переможеного ним Голіафа, в руках Давида — меч.

Використані під час вивчення старозавітні тексти репродукцій  картин та скульптурних  зображень дають ключ до глибокого осмислення змісту першоджерел Біблії, їхнього естетичного, загальнолюдські та конкретно-історичного значення, збільшу] можливості для інтелектуального, емоційного та духовного збагачення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

День Соборності України

Об’єднання двох  суверенних українських держав – Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в одну самостійну державу відбулося 22 січня 1919 року.Урочистий Акт Злуки (Со­борності) був проголошений Дирек­торією УНР на Софійському майдані Києва. Йому передували Передвступний договір, укладений 1 груд­ня 1918 р. у Фастові, між УНР і ЗУНР, а також Ухвала Української Національної Ради від 3 січня 1919 р. про злуку ЗУНР із УНР. У Передвступному договорі, підписаному повноважними представниками обох  українських Республік, було зявлено про їхній непо­хитний намір у найкоротший час злитися в одну не­подільну державну одиницю. При цьому ЗУНР по­винна була увійти з усією своєю територією й насе­ленням як складова частина в УНР із правом тери­торіальної автономії. В Ухвалі УНРада урочисто про­голосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну На­родну Республіку, затвердила Передвступний договір і доручила Державному Секретаріатові негайно роз­почати переговори з урядом УНР із метою його ре­алізації. Незабаром повноважна делегація ЗУНР при­була до Києва.

В історичний день 22 січня 1919 р. із самого ранку місто набуло святкового вигляду. На будинках дер­жавних установ майоріли національні синьо-жовті прапори. Вхід із Володимирської вулиці на Софійсь­кий майдан прикрасила тріумфальна арка зі старо­винними гербами України та Галичини. Під звуки му­зики сюди почали підходити українські військові підрозділи, звідусіль стікалися люди. З усіх київських церков прибули хресні ходи. Опівдні напроти Софіївського собору з'явилися члени Директорії, Трудового Конгресу України, делегація ЗУНР, предс­тавники дипломатичного корпусу. Із Собору вийшло духовенство з хоругвами. Військовий оркестр вико­нав Національний Гімн «Ще не вмерла Україна». У відповідь звідусіль залунали вигуки «Слава!».

Урочистості розпочалися промовою голови західно­української делегації, заступника президента УНРади Лева Бачинського. Він, зокрема, сказав? «На цій істо­ричній площі столичного города Києва стаємо оце ми, законні й вільними голосами нашого народу об­рані представники Західної України, а саме Галичи­ни, Буковини і Закарпатської Русі та доносимо вам і запевняємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми, ук­раїнський народ західноукраїнських земель, будучи одною кров'ю, одним серцем і одною душею з наро­дом Української Народної Республіки, власною на-шею волею хочемо і бажаємо обновити національну державну єдність нашого народу, що існувала за Во­лодимира Великого і Ярослава Мудрого, до якої стреміли наші великі гетьмани — Богдан Хмельниць­кий, Петро Дорошенко та Іван Мазепа... Від сьогодні Західна Україна лучиться в одно нерозривне тіло, в Соборну й Суверенну Державу»... Державний секре­тар ЗУНР доктор Льонгин Цегельський оповістив вірчу грамоту, підписану президентом УНРади Є. Петрушевичем і президентом Державного Секре­таріату С. Голубовичем, в якій були подані акти, що вели до злуки, зокрема Ухвала УНРади від 3 січня 1919 р. про об'єднання ЗУНР і УНР. Після цього Л. Бачинський урочисто вручив грамоту Голові Ди­ректорії Володимирові Винниченку. Винниченко при­вітав делегацію західних українців короткою промовою, в якій наголосив на історичному значенні Акту Соборності. На підтвердження ратифікації договору від 1 грудня 1918 р. і Ухвали УНРади від 3 січня 1919 р. Голова Директорії попросив члена Директорії Фе­дора Швеця проголосити Універсал Директорії про злуку УНР і ЗУНР.

У цьому історичному документі Директорія радо вітала доленосний крок наших західних братів, брала деклароване ними об'єднання до відома і заявила про втілення його в життя. Зокрема, в ньому підкреслю­валося: «Віднині зливаються в одно віками відірвані одна від одної частини України — Галичина, Букови­на, Закарпаття і придніпрянська Україна в одну Вели­ку Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України, Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Рес­публіка. Віднині український народ, звільнений мо­гутнім поривом своїх сил, має змогу об'єднати всі зу­силля своїх синів для створення нероздільної, неза­лежної Української держави на добро і щастя ук­раїнського народу».

Для того, щоб Ухвала й Універсал стали відомі всьому народові, який зібрався на  майдані й біля нь­ого, з трибун, розміщених по всіх чотирьох його кінцях, спеціальні глашатаї знову прочитали їх при­сутнім. Після закінчення читання численне духовен­ство на чолі з архієпископом Агапітом відправило
благодарственний молебень із приводу цієї історичної події. Потім українське військо й делегації, що брали участь в урочистому святі, зі співами національних пісень і під звуки оркестрів пройшли по Володимирській та інших вулицях міста. Біля бу­динку Губернського Земства Голова Директорії В.
Винниченко та Головний отаман С. Петлюра, які очо­лювали маніфестацію, виступили з короткими промовами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

День Перемоги

Незабаром Україна буде святкувати державне свято - День Перемоги. Вищі посадові особи держави віддадуть шану загиблим, привітають ветеранів, яких, на жаль, стає все менше. Старі люди, ваші діди й батьки подякують тим, хто пам'ятає про їхній подвиг. Ті, хто ще здужають вийти з дому, зберуться, щоб разом випити по сто грамів,    які колись так допомагали зігрітись   у заледенілому окопі чи в осінній    багнюці.   Пом'янути  побратимів,  які пішли недавно і які давно лежать у солдатських могилах,   розкиданих на величезних просторах від Волги до Ельби. У   них - мільйони радянських   солдатів. Прізвища багатьох   із них вибиті в Україні на пам'ятниках і обелісках. Це згадка про солдатів, завдяки яким Україна перемогла у Другій світовій війні. Павло Тичина і Максим
Рильський, Олесь Гончар і Григір  Тютюнник,  Василь Симоненко і Ліна Костенко показали нам війну українськими  очима.   Першим   про людську ціну війни сказав Олександр Довженко,  його геніально           
продовжив Леонід Кисельов: 

А синів моїх, шинкарочко 

Польським снігом замело.

Це залишиться, бо це високе мистецтво. Шкода лише, що зараз нові покоління бачать ті подвиги і трагедії головним чином крізь призму російського або американського кіно.

Природно, що очевидці відходять, їхні спогади, документи, пам'ять стає історією. А історія вима­гає оцінок. Обов'язок нових поколінь — пам'ятати про перемогу. Тому треба, щоб вони її зрозуміли й оцінили.

Дискусії навколо українських оцінок війни й перемоги є неминучими. Вони не від неповаги до ветеранів, вони від Шевченкової науки:

Прочитайте знову

Тую славу, та читайте

Од слова до слова.

Не минайте ані титли.

Ніже тії коми.

І тоді стане зрозумілим, чому Радянський Союз святкував свою окрему перемогу на день пізніше від решти світу. Бо комуністична влада хотіла відокре­мити перемогу СРСР над фашистською Німеччиною від перемоги демократії над тоталітаризмом.

Вацлав Гавел справедливо підкреслював, що полі­тично Друга світова війна почалася в Мюнхені. Тоді багатьом здавалося, що демократія капітулювала.
Поділ Польщі, окупація країн Балтії, поразка Франції - здавалося, що майбутнє Європи визначатиме союз двох тоталітарних режимів. Але тоталітаризму потрібен зовнішній ворог. Документи свідчать, що,
запевняючи один одного в дружбі, Сталін і Гітлер чекали нагоди вдарити один одному в спину.

     22 червня 1941 року змусило СРСР стати в табір демократії. Знекровлена голодомором і великим терором Україна кинула всі сили і,
  найголовніше, мільйони українських життів на боротьбу   з  фашизмом.   Ними   вона   платила за поразки і перемоги на фронтах і боротьбу  в тилу окупантів.

         Українці воювали в різ­них мундирах, багато було і тих, хто мав мужність почати визвольну боротьбу під  власними  прапорами. Насправді місце у світовій війні  за  людяність  проти тоталітаризму визначали не тризуб чи зірочка на пілотці. По один бік у ній – радянські солдати, партизани та воїни-повстанці, які воювали з німецькими загарбниками. По інший бік - ті, хто знищував полонених у таборах смерті й топив у морі біженців із Кенігсберга. Жертви і втрати України не були даремними. Перемога над фашизмом мала наслідком форму­вання її нинішніх кордонів. Україну об'єднав не «золотий вересень». Наприкінці липня 1941 року, зазнаючи поразки за поразкою від свого колиш­нього спільника, СРСР підписав угоду з урядом Польщі, яку товариш Молотов за два роки перед тим оголосив «переставшей существовать». У пер­шому пункті тієї угоди було сказано: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі угоди 1939 року сто­совно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу».

Статус засновника ООН, кордони, зафіксовані як результат повоєнного облаштування Європи, - все це здобуто перемогою України у Другій світовій ві­йні, перемогою демократії над фашизмом. Так що День Перемоги - це велике національне свято укра­їнців, яке вони святкують з усім світом, хоч і на день пізніше. Нашу гордість перемогою затьмарює лише сором за те, що держава не може забезпечити ветеранам гідного соціального захисту. І що досі нею не визнані всі, хто воював за свободу і неза­лежність України.

Матінко, матусю, матусенько…

 

ІЖНА душа нашого народу бринить у слові. Слово, оповите любов'ю, вигранене вічністю, музично-незбагненно і сонячно-прозоре, заходить у серце і настроює струни ніжності. Ніжність у щасті, ніжність у сумі, ніжність у темну годину. З ніжної душі - у слово ніжне
і запашне, як розпростерта у світ неперевершена українська  пісня,  у  слово-диво, у слово сонячно-кларнетне.    Дивиться    мудрими
очима вічність і промовляє до нас зелен-травою, яблунево-цвітною весною, червоним осіннім зойком клена - і ніжністю слова. Слово ніжне будить у нас людину, слово ніжне, освячене любов'ю до найдорожчого на землі, схо­дить зорею і яскравіє, доки людина живе для добра, доки мудрість і праця квітчають землю, доки живе в людини жага творення...

Людина опоетизовує найдорожче, увічнює його у слові. Вона хоче ніжно-мрійним, гучно-тихим словом сказати всьому світові про свої най­глибші почуття і зоряні мрії. Людина вибудувала з минулого у прийдешнє золотий міст, яким спішать у серця посланці людяності і любові,

викупані у пелюстках квіту і в пробуджених рося­ного ранку слова, прозоро-чисті слова моральності людської.

Українська мова витворила багато-багато пест­ливих слів, якими опоетизовано світ. Напевне, найбільше таких пестливих слів утворено від слова «мати». І саме слово «мати» велике у своїй високості, людинолюбності, у красі. Перше слово, з якого розпочинається наше пізнання краси сві­ту, його сонячності - слово «мати». Пригадаймо Шевченкове «Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим. Мати - це усе: життя, вірність, працелюбність, святість, вічність, У кожної людини стоїть вона початком життєвого шляху, початком доброти і совісті, єдиною сповід­дю і покликом до діянь на щастя людині. Мати народила нас, навчила говорити і запалила у серці вічне світло пісні. Завжди серце лине до матері, до рідного дому, яблунь і вишень у цвіту, журливої

річечки, запашного лугу, першої стежини, кличе на батьківські пороги. Тому слово „мамо” яке першим промовляє дитина, - «великеє, найкращеє слово», за висловом Т. Шевченка. Т опоетизовуємо матір у найніжніших слова: мама, матінка, матіночка, матуся, матусенька, мамонька, мамочка, мамуня... Ці слова оповиті ніжним сумом, святощами, величчю матері. Скільки б років мали - ми завжди звертаємось до джерел дитинства до   материнської   любові ласки, до материнського  тепла, черпаємо в них наснагу і щастя. Як поетично змалював Д. Павличко у вірші „Обруч” матір; її любляче серце:
Біжить хлопчик, білий чубчик, мов курча     

 Підганяє паличкою обруча.

 За ним сонце, наче мати, - навздогін:
Щоб не впав, бува, та не побився він!

По долині, по стежин, біля круч.

Біжить сонце, білий чубчик та й обруч.

І нема, немає в світі далини,

Де спинилися б невтомні бігуни

Ах, обруч! Куди, куди він так жене

 По стежині через поле весняне?

 Я питаюсь, бо ж то я — оте хлоп'я

, А те сонце — то матусенька моя.

Народна творчість і українські поети завжди співали і співають величальну пісню найдорожчій люди - Матері. Суфікси із пестливим значенням у словах матінка, матуся, матусенька і багатьох інших час використовуються в художніх творах: «І горнули до матінки дві дівчинки малі». (П. Воронько); < мене матуся - другої такої в світі нема». (О, Гончар «Моя земля була легка, як змах крила, коли по н моя матуся з поля йшла». (Д. Павличко); «А щедрі матусенька раділа у саду». (П. Тичина).

За допомогою пестливих суфіксів утворено ряди слів, які виражають ніжне ставлення дітей до тата. Це слова татко, татусь, татонько, таточко, татунцьо татунь, татуньо, татусенько, батечко. «Встали мати встали й татко: де ластовенятко?» (П. Тичина)

«- Чого злякався ти, козаче? - всміхнувсь татусь». (В. Сосюра); «Колись мій батечко учив мене, як за столом тримати гарно ложку». (Д. Павличко).

А з якою ніжністю нарік народ бабусь і дідусів, які віддають своє серце онукам: бабуня, бабуся, бабусень­ка, бабусечка, дідунь, дідуньо, дідусь. Наприклад: * Чи воли, бабусю, говорять?..» - питає Чіпка в Оришки». (Панас Мирний); «Люби ж і ти її, моя хороша, і ласкою, дитячим ніжним словом плати за все те щире, добре, тепле, що випливає із золотого серця ба­бусеньки». (М.Драп-Хмара); «Хатка стояла на краю лісу. Там жив старий-старий дідусь». (0. Іваненко).

Із глибини найвірнішого материнського серця, від материнської ніжності і доброти народилися зменшувально-пестливі слова, наповнені любов'ю до дітей. Це слова дитинка, дитинонька, дитиночка, дитинятко, дитинчатко, дитятко, дитяточко, дітки, дітоньки, діточки, доня, донька, доненька, донечка, доця, дочечка, синок, синочок, синочечок, синуньо, синуньцьо, синонько, синятко, синеня, синенятко. Наприклад: „-Спи, дитинко, спи, - шепотіла мати”. (М. Стельмах); «Коли дитиноньці заболить щось або страшно стане - воно крикне: «Мамо». А мати: «Я тут, дитиночко, не бійся...» І дитя вмовкне». (Г. Хоткееич); „- Хай буде так, дитиночко, лас­кава, мов сонечко, ти сяєш на землі... (І. Кочерга); Усміхнулось немовлятко, дитинятко, пташенятко: близько, близько, близько татко, рідний дім і рід­ний дим!» (М. Рильський); «Моє дитинчатко хороше! Зростай, веселися, живи!» (М. Бажан); «— Оце вона і є — Горпинка, удови Явдохи Гопти донька, пояснив рудобородий». (О. Донненко); «Потім у них народилося дитя, гарненька донечка, яку вони, піс­ля завзятої щасливої дискусії, обопільно вирішили назвати Леною — Оленкою». (О. Гончар); «З машини й справді виходила її доця, одягнена сьогодні в нову світло-голубу сукню». (Д. Бедзак).; «- Добре, син­ку, добре, Остапе!» (О. Довженко); «- Спи, любий синоньку! Спи, моя вродо! Будеш ти в світі щасли­вий!» (Леся Українка); «На колінах у матері тихо позіхає ще без імені синочок». (О.Довженко).

Ніжні слова збагачують наше мовлення. Якщо їх, звичайно, вжито доречно. Ці слова витворив народ. Виколихав у своєму серці, зігрів теплом душі своєї і віддав у спадок нам. Користуймося цим скарбом уміло і творчо. Так, як майстри слова. Закінчимо розповідь віршем Д. Павличка «Пісня про пшеницю», у якому майстерно вико­ристовуються слова з пестливим значенням:

Сонце гріє, вітер віє, а вода тече.

Наша мати пшениченька золоту сорочку тче.

А в тій золотій сорочечці, як маля,

Буде красуватися, буде усміхатися вся земля.

Сонце гріє, вітер віє. а вода тече.

Наша мати пшениченька золотий коровай пече.

А золотий коровай на столі засія —

Буде веселитися і благословитися вся земля.

Цікаві бувальщини та пригоди

Розпис Сікстинської капели

Однією з найвидатніших праць геніального митця Мікеланджело справедливо вважається розпис плафона Сікстинської капели в Римі. З травня 1508 року до жовтня 1512 року він майже не виходив із приміщення капели. Працював гарячково, з великим нервовим напруженням. Наказав нікого не пускати до капели, поки роботу не буде закінчено. Коли ж Папа Юлій II усе-таки прийшов, розлючений Мікеланджело почав кидати зверху дошки, аж поки грізний Папа не вибіг надвір. Після цього Юлій II викликав митця до себе й запитав:

- Коли буде закінчено розпис?

-Коли зможу.

Папа вилаяв митця і побив його патерицею. Мікеланджело покинув роботу і пішов складати свої речі. Юлій II послав до Мікеланджело свого придворного просити пробачення в митця і додав велику суму грошей.

Чотири роки праці далися взнаки. Мікеланджело довго не міг дивитися вниз: коли читав, то мусив підіймати папір або книгу вище голови.

Простий органіст

Восени 1717 року в Дрезден прибув із Парижа органіст Маршан. У Дрездені придворним диригентом був Волюм'є, теж француз. Щоб розважити придвор­них, він запропонував улаштувати змагання між французьким маестро і німець­ким органістом. Викликав із Веймара Баха. Скромний німецький музикант погодився на поєдинок. Напередодні Маршан прилюдно виконав на клавесині французьку пісню, а потім запросив грати Баха. Той повторив цю ж пісню, але з новими блискучими варіаціями.

Майстерність Баха так вразила уславленого француза, що він відмовився змагатися і пізньої ночі виїхав із Дрездена.

   «Італієць» Моцарт

У Німеччині у XVIII столітті дуже рідко траплялося, щоб оперний твір вітчизняного композитора мав успіх. Моцарт був чи не першим композитором, якому вдалося змінити це становище. Але й тут його спочатку вважали за італійця.

Одного разу Моцарт поїхав у Берлін на прем'єру своєї нової опери, але спізнився на два дні. Зупинившись у готелі, композитор попросив портьє дістати йому квиток в оперний театр.

—Це неможливо, — відповів портьє.

— Коли ставлять італійські опери, театр завжди переповнений. От і тепер, позавчора була прем'єра, а сьогодні уже весь Берлін штурмує театр!

-А чию ж-то оперу ставлять?  Хто це має такий успіх?

  —посміхаючись, запитав Моцарт.

-Ну, звичайно ж італійця, — авторитетно заявив портьє.

 — Якесь типове італійське прізвище... Моцартіні!

1756—1791 Геніальна пам'ять

Коли Моцарту було чотирнадцять років, він прибув у Рим і пішов у собор Святого Петра. Там на органі виконувався один із творів церковної музики, ноти якого папський двір зберігав у таємниці. Повернувшись додому, Моцарт записав по пам'яті усю музику. Через багато років було порівняно запис Моцарта з оригіналом нот. Виявилося, що композитор не зробив жодної помилки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чи знаєте ви, що…

 

 

 

 

Найважливіше завдання цивілізації — навчити людину мислити.

Г.Т. Едісон

(Звучить пісня. Заходять учасники гри, сідають).

Ми вітаємо усіх, хто присутній на нашому «Інтелект-шоу», присвячений вшануванню точних наук піл девізом: «Чи знаєте ви, що...»

Все, що навколо, при чому живем.

Словом «природа» ми звично зовем.

Знати природу і вміти в ній жити.

Точні науки вчать — їх нам хвалити!

В усі часи розумних людей шанували, поважали і належним чином оцінювали їх знання.

Сьогодні ми завітаємо в інтелектуальне казино, де присутні тут команди зможуть відповідно до сво­їх знань заробити гроші. (Звучить пісня «Мопеу, тому»). Але тому що учасники гри неповнолітні, то гроші у нас будуть не справжні, а свої, які ми на­звали «розумчики». За кожне правильно виконане завдання команда буде отримувати відповідну суму «розумчиків», і переможцем стане та команда, яка отримає найбільшу кількість наших грошей.

Та, як правило, у кожній грі є свої закони: це закон поваги, закон часу, закон «чіткості». По­рушення цих законів призводить до штрафу або повної дискваліфікації.

Кожну команду завжди очолює капітан, тому пропоную кожній команді обрати каштана і при­думати назву своїй команді.

Китайський філософ Конфуцій якось сказав: .Добре мати природне обдарування, але вправи, друзі, дають нам більше, ніж природне обдарування». Першою грою у нашому «Інтелект-шоу» буде «Рулетка», у якої коло поділено на 5 секторів: фізика, математика, хімія, біологія, географія. Капітани від кожної команди по черзі з допомогою рулетки ви­биратимуть сферу знань, з якої будуть усім командам задані питання. За кожну правильну відповідь команда отримує 1 «розумчик». Якщо група учасників протягом 5 секунд не в змозі дати відповідь, то питання переходить до наступної команди.

Каштани команд крутять рулетку і визначають завдання.

Питання з фізики

1. Рідина, якою заповнюють трубочки термомет­рів.  (Ртуть, спирт)

2. Агрегатні стани речовини.

(Твердий, рідкий, газоподібний)

3. Які є два роди електричних зарядів?

(Позитивний та негативний)

4. Одиниця сили струму. (Ампер)
5. Яким приладом вимірюють напругу?

(Вольтметром)

6. Твердий стан води. (Лід)
7. Що допоможе знайти голку в копиці сіна?

(Магніт)

8. Центральна частина атома. (Ядро)
9. Одиниця температури. (Цельсій)

 

10. Величина, яка в атмосфері вимірюється ба­рометром. (Тиск)

11. Одиниця довжини в системі СІ       (Метр)
12. Головне джерело світла на Землі     (Сонце)
13. Скільки супутників у Марса? (Два)
14. Які планети не мають супутників?

(Меркурій, Венера)

15. Одиниця часу в системі СІ. (Секунда)

16. Назвіть прилад для розгляду дрібних пред­метів. (Лупа)

17. Коли швидше висихає білизна: в морозну погоду чи у відлигу? (У морозну погоду)

18. Якою ложкою краще їсти гарячу страву: металевою чи дерев'яною? (Дерев'яною)
19. Коли вітер частіше ламає дерева: влітку чи
    взимку? (Влітку)
20. Прилад для визначення маси тіла. (Терези)

 

Питання з математики

І сувора, й солов'їна Математики країна. Праця тут іде завзята — Вмій лиш спритно рахувати. Вмій ділити, віднімати. Множить швидко й додавати. Вмій кмітливо все збагнути. Першим у відповіді бути.

1. Скільки кінців мають п'ять з половиною палок? (12)
2. Довжина колоди 5 метрів. Щохвилини від ко­лоди відпилювали по 1 метру. За скільки хвилин буде розпиляна вся колода?              (4 хвилини)
3. Йшла жінка до Києва й зустріла трьох чоловік. Кожний із них ніс по мішку, в кожному — по коту. Скільки істот йшло до Києва?              (Одна жінка)
4. Де народилися арабські цифри?      (В Індії)
5. Відрізок, що з'єднує дві точки кола. (Хорда)
6. Найменше натуральне число. (Нуль)

8. Трикутник, у якого всі сторони рівні. Сума кутів прямокутника (360')
9. Одна двадцять четверта частина доби. (Година)

10. Сторони прямокутного трикутника.

(Катети, гіпотенуза)

11. Сота частина числа. (Один процент)
12. Знаки для написання чисел.         (Цифри)
13. Трикутник, в якому два кути рівні.

(Рівнобедрений)

14. Сума кутів трикутника. (380')
15. Одна шестидесята частина години.

(Секунда)

16. Знайти периметр трикутника, якщо його сто­
    рони дорівнюють 4, 5, б см. (15 см)

17. 20% від числа 35. (7)
18. Одна друга в третій степені. (1/8)
19. Якщо прямі не перетинаються, то вони...

(Паралельні)

20. Яку цифру можна передати, схрестивши руки. (Римська десять X)

Питання з хімії

1. Найменша частина простої речовини.

(Атом)

2. Найлегший із газів. (Водень)
3. Російський вчений, який систематизував хі­мічні елементи на основі їх будови. (Менделєєв)
4. Найбільш поширена в природі рідина.

(Вода)

5. Який хімічний елемент утворює просту речо­вину, що світиться у темряві? (Фосфор)
6. Яка речовина утворює «сухий лід»?

(СО_г — вуглекислий газ)

7. Назвіть професію та хобі відомого детектива Шерлока Холмса:

• юрист, колекція трубок;
• хімік, гра на скрипці;
• інженер, мандрівник.

8. Назва якого хімічного елементу пов'язана з міфологією?

• Азот;
• кадмій;
• ванадій.

9. Скільки хімічних елементів міститься в пері­одичній системі на сучасному етапі?

• 107;
• 110;
• 113. 

10. Яким хімічним елементом утворені прості
речовини кисень та озон?

• Оксигеном;
• карбоном;
• гідрогеном.

11. Як розпізнати оцет, спирт, ацетон?

• За кольором;
• за смаком;
• за запахом.

12. Готуючи розчин кислоти необхідно доливати
кислоту до води чи воду до кислоти?

(Кислоту до води  Що ви знаєте про сполуку СН₄?

(Газ метан, пальне для двигунів}

14. Який полімерний матеріал називають «ор
    ганічною платиною»? (Тефлон) Поясніть чому^
    (Стійкий до дії кислот, солей, лугів, органічниз
    розчинників)
15. Що є спільною складовою частиною будівельного розчину та бетону? (Цемент) Що цемент уявляє собою з хімічної точки зоруЗ
    (Силікати Са, А1)
16. Який матеріал виготовляють з поліхлорвінілу? (Замінник шкіри)

Питання з біології

1. Орган сприймання звукових хвиль.    (Вухо)
2. Які птахи врятували Рим? (Гуси)
3. Що птахам страшніше взимку — голод чи холод?

(Голод)

4. Які дерева наших лісів називають патріархами?

(Дуби)

5. Хто спить головою вниз? (Кажани)
6. Яку тварину в Індії вважають священною?

(Корову)

7. Проста речовина, без якої неможливе існування живих істот. (Кисень)
8. Орган сприймання світла живими істотами.

(Око)

9. В якій ері історичного розвитку світу ми за­
раз живемо? (Кайнозойська)

10. Розшифруйте ДНК.

(Дезоксирибонуклеїнова кислота)

11. Які речовини беруть участь у фотосинтезі?

(СО₂, Нр)

12. Які речовини утворюються при фотосинтезі?

(0_г, органічні речовини)

13. Який російський вчений зробив значний
вклад у розвиток еволюційних уявлень?

(Ломоносов)

14. Від батька чи матері залежить стать майбут­ньої дитини?

15. Як була встановлена клітинна будова орга­нізмів?

(Р. Гук в мікроскоп розглянув зріз корка і

побачив, що він не суцільний, а розділений на

окремі ділянки, які він назвав клітинками)

  16. Що таке клонування і наведіть приклади?

(Одержання організмів від предка нестатевим

шляхом)

17. Яким чином діяльність людини впливає на збільшення площ пустель?

(Неконтрольоване збільшення орних зе­мель, супроводжується масовою вирубкою лісів, осушенням боліт. Наслідок — ерозія ґрунту, зменшення родючого шару та збіль­шення пустель)

18. Наведіть приклади модифікаційної мінливості у людини.

(Загар, маса тіла, реакція на освітлення, ступіть розвинення м'язів, реакція на фізичні)

Питання з географії

1. Яка найвища гора українських Карпат?

(Говерла)

2. Де винайшли компас, в Китаї чи в Індії?

(В Китаї)

3. Куди плавала міфічні аргонавти за золотим  руном? (На Кавказ)
4. За назвою якого дерева названо місяць року?

(Липень)

5. Чи замерзає морська вода при 0 градусах ?

(Ні, бо солона)

6. Тривалість одного оберту земної кулі. (Доба)
7. Прилад для вимірювання температури.

(Термометр)

8. Океан, вода якого взимку обігріває Європу.

(Атлантичний)

9. Висока гірська гряда в Азії. (Памір)

10. Збірник карт. (Атлас)
11. Планета, на якій живуть люди.      (Земля)

12. Які форми рельєфу переважають у вашій
    місцевості. (Низовина)

13. Гори, що розділяють Європу та Азію.

(Уральські)

14. Прилад, за допомогою якого визначають сто­рони горизонту. (Компас)

15. Зменшена модель Землі. (Глобус)
16. Що таке міграція? (Переміщення населення)
17. Наука, що вивчає нашу планету. (Географія)

18. Чим пояснити зміну висоти Сонця над гори­зонтом? (Земля обертається навколо осі)

 

 

* * *

Усі трохи стомилися, тому пропоную послухати про смішні пригоди із життя видатних людей. Одного разу кореспонденти запитали Ейнштейна:

— Що являє собою закон відносності? Мабуть, ви його вигадали? Ану, розкажіть! Це мусить бути дуже цікаво...

Учений пояснив:

• Коли ви тримаєте гарну дівчину на своїх колінах цілу годину, — сказав Ейнштейн, — то вам здається, що це тільки хвилина. Коли ж ви посидите на гарячому одну хвилину, то вам буде видаватися це цілою годиною. Це і є відносність.
• Дивіться, як усе просто! — дивувалися корес­понденти. — А казали, що це дуже складна річ.

* * *

Славетний англійський фізик Резерфорд зайшов якось увечері в одну з своїх лабораторій і побачив співробітника, що сидів над приладами.

• Що ви тут робите так пізно? — питає Резерфорд.
• Працюю, — почув відповідь.
• А що ви тут робите вдень?
• Звичайно, працюю, — відповів той, чекаючи,
  що вчений його похвалить.

Але Резерфорд розсердився Й запитав:

— Слухайте, скажіть мені, а коли ж ви думаєте?

* * *

До речі, великі винахідники не весь час робили відкриття, займалися наукою. Вони вміли і від­почивати, і мали свої уподобання. Наприклад, Ейнштейн мав другу професійну освіту — музичну. Це, як він вважав, була його душа. Ейнштейн разом із Плавком та Борном давав у консерваторії публічні професійні концерти.

А Томас Юнг був професійним циркачем, інког­ніто виступав у цирку Едінбурга. Іоффе грав на сцені. А Вольцман писав гумористичні вірші.

 

* * *

Складіть найбільшу кількість слів із 12 даних букв, але щоб ці слова мали відношення до наших предметів. На завдання дається 3 хвилини. За кожне складене слово — 1 «розумник».

Букви А, О, Е, Л ,М, Н, П, Р, С, К, В, Т. Ко­манди складають слова. Переможцем стає та група учасників, яка склала найбільшу кількість слів.

' Гра «Поле чудес»

Для кожної команди приготовлене слово, за відгадку якого ви отримаєте 5 «розумчиків». Але за кожну невірну спробу або відкриту букву кіль­кість «розумчиків» відповідно зменшується.

Отже, завдання.

1. Короткі електромагнітні хвилі, які розрізняє людське око. (Світло)
2. Відрізок, що має напрям. (Вектор)

3. Один із чотирьох станів речовини. (Плазма)
Ми з вами перевірили логічне мислення та

ерудицію команд. Але важливе значення має людська інтуїція, тобто вміння здогадатись про результат тієї чи іншої події. Тепер ми її спробу­ємо перевірити.

Учасникам конкурсу потрібно буде із зав'язаними очима відтворити на дошці крейдою малюнки, які будуть показані перед ними. Для запам'ятовування дається 10 секунд. Учасники команд можуть під­казувати напрям малювання (вправо, вліво, вверх, вниз), але не фігуру. Забороняється підглядати.

Електрометр   Амперметр   Схема електричного кола

За повністю виконане завдання — 5 «розумчиків».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Понеділок

1. Понеділок - шевський празник.
2. Понеділок і п'ятниця - важкі дні, вівторок і субота - легкі.
3. У понеділок роботи не починай і в дорогу не вирушай.

     Вівторок

1. Вівторок — щасливий день.
2. На вівторок бід зібралось сорок.

Середа

1. Воно як трапиться: коли середа, а коли й п'ятниця.

2. У середу постила, а корову вкрали.
3. Гуляла середа, як ще була молода.
4. Знає пес середу.
5. а) Не сунься середа наперед четверга, бо ще і п'ятниця буде; б) не сунься середа поперед четверга.

6. Середа в нас аж до п'ятниці.
7. Середа — по коліна борода.
8. Середа та п'ятниця — четвергу не укажчиця.
9. Середу твердо держить, а за чужим дрижить.

10. а) Скривився,   як   середа   на   п'ятницю; б) Скривилася, як­ ії. Середа? Нехай не ходить наперед четверга.

12. Ще то не біда, що без риби середа.
13. Як прийшла середа, то вчепилася біда.

Четвер

1. а) Згодюсь я тобі не тепер, то в четвер; б) Кра­ще тепер, ніж у четвер; в) Лучче тепер, ніж у чет­вер; г) Не тепер, а у четвер; д) Не тепер, так у чет­вер; є) Хоч не тепер, то в четвер; є) Як мені тепер, так мені в четвер; ж) Як не тепер, то в четвер.
2. Не попередить четвер середи.
3. Хто в четвер скаче, то й в п'ятницю плаче.
4. Четвер середу нагнав на льоду, як став тащить, аж лід тріщить.

П'ятниця

1. а) Буде сім п'ятниць на одну неділю; б) На одному тижні сім п'ятниць; в) Сім п'ятниць на тиждень; г) У тебе десять п'ятниць на тиждень.
2. Довша п'ятниця, як неділя.
3. а) Не гляди, що п'ятниця, тоді бери, як тра­питься; 6} П'ятниця - кому що трапиться.
4. П'ятниця на гусячих ногах ходить.
5. а) Хто в п'ятницю засміється, той в неділю буде плакати; б) Хто в п'ятницю скаче, той в не­ділю плаче.

Субота

1. а) Субота - вся робота; б) Субота - не роботе;

         в) Субота - не робота, а в неділю нема діла; г) Су­бота - не робота, неділя - не вільна.

2. Субота - кінчається робота.
3. а) Субота - не робота, помий, помаж та й спати ляж; б) У суботу помий, помаж і спати ляж.

Неділя

1. Йому щодня неділя.
2. Неділя - день вимушеного безділля.

3. Не тоді мені неділя, як сорочка біла, а тоді,
   коли мала час узяти.

4. Од неділі до неділі, щоб усі люди погляділи,
5. Прийде така неділя, що і в нас буде весілля.
6. Сховай слабість на неділю, бо тепер робота є.
7. У неділю гоя, гоя, в понеділок головонько моя!

8. Через день - та й неділя, через хату - та й
   весілля.

9. Як неділя, то й сорочка біла.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лютень сказав:"Якби я в батькових літах..."

 

 

Як нестримно летить час! Здається, ще   недавно   ми   тішилися   новорічними обрядами, а вже почався |відлік лютого — останнього місяця зими. Хоч за своїм характером він і найконозистіший, та все ж сонце повертає на весну — день уже збільшується майже на три години; мудро підмічено в народному прислів'ї: «Лютневий сніг весною пахне».             

У багатьох народів, зокрема і в нас, до прийняття християнства, останній місяць зими завершував річний цикл. Це ж стосувалося й  римлян. Оскільки лютий вважався завершальним місяцем року, то і його назва оз­начала «очищення» (по-латинському пфебру-аріс*).   Нею  й  до   сьогодні   користується більшість європейців. Серед слов'янських народів ма­ють «власні» назви поляки — «люти» та сербохорватн — «веляча» (щоправда, тут послуговуються і ла­тинською назвою).

На Україні як і в Білорусії, офіційно закріпилося слово «лютий». Його етимологічне коріння пов'язане з конкретними реаліями. Як стверджує відоме прислів'я, це пора надмірних контрастів — вітрів і кривих шляхів, морозів, снігів, відлиг та переметів. Проте в давніший час ва Україні так називали січень. Лише наприкінці минулого століття остаточна назва -— лютий — закріпилася за другим місяцем року.

Поруч з офіційною, в багатьох регіонах України користувалися (почасти вони існують і нині) ви­ключно діалектними накличками. Переважна їх більшість характеризує сувору й конозисту вдачу місяця — «сніжень», «лютень», «крутень», «зимобор», бокогрій, «криводоріг», «межень» (тобто ка­лендарна межа між зимою й весною). Яків Головацький зафіксував серед західноукраїнських говірок і такі назви: «казибрід», «казидорога» — од лексично­го «казитися», тобто впадати в лють, скаженіти; саме це визначення, здається, найповніше відтворює при­родний характер лютого.

З останнім місяцем зими у хліборобів завершу­вавсь і традиційний зимовий відпочинок. Селяни по­чинали готуватися до нового хліборобського сезону: вивозили на поля гній, перевіряли зерно, лаштували сільськогосподарський реманент. Тому з лютим міцно пов'язані й природні передбачення погоди — які будуть весна й літо, чи защедрить врожаєм рік грядущий?..

Звернення до народних прикмет у лютому — явище закономірне, адже не за горами вже весна На останній місяць зими припадало кілька свят, за якими завбачува­ли погоду. Одним з таких був Юхимів день (М). Спос­тережливий селянин з самого ранку стежив за погодою. Літні інформатори авторитетно стверджували: якщо в цей день вітряно, то неодмінно все літо буде дощовим.

Тому народна поговірка радила: «Якщо мокре літо, то тримай корівку, а як сухе — купуй бджілку».

І все ж найбільше вірили в правдешнїсть Стрітення — найшановнішого свята в лютому. Його давніша, ще дайбозька назва — «зимобор», чи «громовиця»; зго­дом цей день прибрав остаточне ймення — Стрітення. За повір'ям, саме 15 лютого зима начебто зустрічається (звідси і похідні назви свят/ із весною. Зі Стрітенням пов'язано чимало різноманітних прислів'їв та прикмет. Люди щиро вірили в те, що яка погода в цей день, такою буде й весна, — якщо тепла, то і березень мав би бути раннім, а коли мо­роз — зима ще довго протримається.

Народний прогностик фіксував всі зміни в погоді. Скажімо, якщо на зимобора випадала відлига, то вес­на мала б бути ранньою і теплою, падав сніг — дощо­вою і тривалою, хурделило — пізньою та холодною, а коли хмарний, без сонця — ще дошкулятимуть су­ворі морози...

Крім того, селяни стежили за розміром бурульок. В цей час, як правило, сонце вже обігрівало дахи і на стрісі з'являлися довгуваті бурульки (в народі їх ще називали «соплями»). Хлібороби ретельно додивляли­ся ввечері, якої вони довжини: якщо короткі — снігу випаде небагато, а коли довгі, то треба сподіватися на заметілі.

Зі Стрітенням пов'язували свої надії і пасічники. Від того, як капатиме зі стріх водичка, так, вважали вони, прибуватиме до вуликів і мед, себто на щедру чи скупу взятку.

Оскільки пасічництво було одним з найважливіших та найвагоміших промислів, то йому надавали особли­вого значення. Мед використовували не тільки для харчування та лікування, але й для обрядів — солод­кий продукт вживали майже в усіх дійствах: на хрес­тинах, весіллях, поховальних обрядах; з нього виго­товляли смачне питво (медовуху) для храмових свят (так званий конун) тощо. Крім того, пасічництво бу­ло єдиним джерелом отримання воску, без якого не могла обійтися жодна культова споруда — церкви та

монастирі. Свічками також освітлювали в хатах, їх використовували в похоронних обрядах, на весіллях, а сам віск — у господарській діяльності. Ось чому в народному прогнозуванні погоди «бджолина метео­рологія» мала важливе значення.

На останній місяць зими припадає і свято Власа. Для селян це був надміру пошанівний празник. Це праслов'янське ім'я символізувало покровителя свійських тварин. Адже скотарство відігравало не менш важливу роль, ніж мисливство і навіть земле­робство. Свійська тварина була не тільки бажаною в господарстві, але й священною. Згадаймо, як шаноб­ливо ставилися люди до корів, називаючи їх «другою матір'ю».

Це ж стосується волів і зосібна коней. Для будь-якого господаря кінь — особлива гордість. Це підтверджують численні прислів'я та приказки, легенди, народні пісні. Досить згадати тексти відомих козацьких пісень, де кінь і вірний слуга, і рідний брат. З вороними пов'язані окремі віхи життя наших пращурів — героїчних охоронців отчої землі.

Відтак майже в кожній родині улаштовували різно­манітні обряди, щоб убезпечити плодючість тварин і позбавити їх од всіляких хвороб. За традицією, на Вла­са вже починали організовувати громадські гурта — наймати пастухів, укладати угоди й контракти, котрі суворо регламентувалися звичаєвим правом. Тому казали, що на Власа «весна вже до пастухів заглядає в покутнє віконце>. Чому, власне, в покутнє? Справа в тому, що традиційно хати будували так, аби покутні вікна обов'язково спрямовувалися до сходу сонця.

У лютому на Парфенія (20) припадають так звані «зимові діди». Але з одним святом познайомлю де­тальніше. Мова йде про Юхимів день. Той, хто наро­дився 29 лютого, а саме на це число і припадає праз­ник. можна вважати, «обікрав» себе. Лише раз у чо­тири роки іменинник зможе відсвяткувати свого ан­гела. Ви, очевидно, здогадалися — йдеться про висо­косний рік.

Історія його виникнення давня і цікава. Тра­диційно високосні роки вважалися нещасливими, і їх прихід спонукав селян остерігатися природних катаклізмів — повеней, землетрусів, масових хвороб й пошестей, недороду, голоду тощо. В багатьох давніх літописах фіксуються випадки, коли люди чекали навіть «кінця світу» чи «страшного суду».

Такі передбачення, очевидно, не випадкові. Саме на високосні роки припадають періоди «великого мо­ру на людей та худобу». Але в цьому не варто вбачати лише випадковий збіг обставин чи марновірність давніх вірувань. На сьогодні вже досліджено, що найбільша дія сонячної активності, котра негативно впливає на стан усіх живих організмів, припадає на високосні літа. Спостережливі пращури і підмітили цю особливість.

Цікава і сама історія «виникнення» високосного року. Як відомо, лютий є найкоротшим за кількістю днів місяця. Тому й вирішили регулювати, завдяки високосним рокам, «недосконалість» календаря.

У глибокій давнині в багатьох народів рік, згідно з сонячним календарем, мав неоднакову кількість днів: у римлян, наприклад, 355, єгиптян — 365. Щоб усунути цю розбіжність, Юлій Цезар в 46 році до нашої ери за допомогою астронома Созігена запровадив так званий юліанський календар, що мав 365 днів і 6 годин. Через кожні чотири роки, отже, набігав «зай­вий» день, який долучали до останнього місяця року. Ним був лютий. Так утворився високосний рік.

Але й ця система виявилася недосконалою. Щодо­би залишалися «поза обліком» 11 хвилин І 14 секунд, котрі через кожні 128 літ утворювали додатковий рік. А це заважало чітко прогнозувати релігійні свята. Відтак папа римський Григорій XII 1528 року (на цей день неточність становила 10 днів) запропонував пересунути літочислення з 5-го на 15 жовтня, а за вікові високосні роки вважати лише ті, в котрих чис­ло сотень ділиться на чотири (наприклад, 1600, 2000). Таким чином, середня тривалість у григоріанському календарі довша за справжню лише на 26 секунд. Цим літочисленням ми користуємося й нині,

Але на одній обставині, безпосередньо пов'язаній з лютим, мушу зупинитися окремо, Всі ми знаємо, що останній зимовий місяць, окрім високосного, має 28 днів. За Гая Юлія Цезаря він, проте, був довшим. Тоді ж римський диктатор, як ми знаємо, провів ре­форму календаря. На свою честь він перейменував липень («квішпиліс») в «Юліус», віддавши «власному» місяцеві найбільшу кількість днів — 31.

Згодом (27 рік до н. є.) трон римського імператора обійняв Август — онук племінника Цезаря. Його пер­сону сенат вирішив також ознаменувати іменним місяцем. Наступний «секстиліс», себто серпень, уофіційнили в «Август». Але ж цей місяць мав ЗО днів, з чим не міг змиритися живий імператор; він са­мочинно видав новий «реформаторський» наказ — додати до «свого» місяця одну добу, щоб зрівнятися з липнем. Відтак два сусідні місяці, усупереч логіці, мають однакову кількість днів.

Імператорська самозакоханість перемогла, але си­метрія календаря порушилась. Адже день, котрого «вкрав» собі Август, зробив лютий куцішим, бо саме від нього було взято одну добу. Все це певний час створювало труднощі у місяцечисленні. Але час по­ступово згладив справедливі нарікання астрономів на імператора, який у такий спосіб увічнив себе як ре­форматора календарної системи. Саме йому — Августові — мають і «завдячувати» ті іменинники, кот­рим доводиться відзначати свій день народження раз на чотири роки...

Ось така забавна історія з останнім місяцем зими. Недарма мовиться: «Січень, Пилипе, снігом засипле, лютий, Миколо, голками коле, а березень, Андрію, то дощем, то снігом сіє». І все ж найточніше характери­зує його народне прислів'я: «Лютень сказав: «Якби я був у батькових літах, то бику-третяку роги вирвав би!» Проте сила у нього вже не батькова, бо лютий зиму видуває, а березень її ламає.

В останній місяць зими скорочуються й вечорниці. Все рідше й рідше збиралися хлопці й дівчата на свої традиційні гулі. Та це й природно: коротшали ночі, в господарствах прибавлялися додаткові клопоти — потрібно було готуватися до найвідповідальнішої для селянства пори року. Люди жили світлим пробуджен­ням природи — весни, яка вже не за горами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                         Травнева роса краща од вівса

Якому б місяцеві ми не співали осанну, а кожен із них заслуговує на це, — останній брат весни все таки має особливі заслуги: незважаючи на круті примхи природи, саме в травні вона, природа, постає в усій своїй красі — довколишній світ немовби святкує свою молодість буйним цвітінням, князюванням трав, бага­тоголоссям пташиного царства. Віддавна казали: «До­жити б до маю, то тоді вже сама природа подбає...».

Нашому сучасникові може здатися, що назва міся­ця «май» для української мови не характерна. На­справді це не так. Накличка ця відома ще давнім ру­сичам. Наші вітчизняні пам'ятки XII століття фіксують п лише в цьому значенні. Навіть у таких поважних ви­даннях, як «Російсько-український словник» 1918 ро­ку, аналогічне академічне видання за редакцією А. Кримського (1924), в «Словарі російсько-українсь­кому» М. Уманця та А Спілки (1925) чи «Практичному російсько-українському словнику» Г. Саболдира (1926), на першому місці значиться слово «май» Я. Головацький стверджував, що назва походить «від маю, котрим луки покрившися зеленіют, мают».

Та це в зрозуміло, адже всі наші дореволюційні класики — Т. Шевченко, П. Мирний, Леся Українка, І. Франко, М. Коцюбинський та інші — вживали ви­ключно це слово. Ним користувалися й наші сучасники — М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко...

Родовідна назва «май» імовірніше за все походить від латинського «майус». тобто від імені давньо­римської богині весни Майї — дочки Фавна, котрий був покровителем гір, лісів, пасовиськ та лук, а також захисником стад. Щоправда, дехто вважає, що назва пішла від римського царя Тарквінія, котрий віддавав данину шани старійшинам. Справді-бо, латинське «майєр» означає «старший, вищий», До речі, останній місяць весни в Стародавньому Римі присвячувався мудрості довгожителів.

Що б там не було, але назва «май» міцно закріпи­лася і в нашій мові. Сучасне поняття маївок також іде з давнини. Колись обряди, які організовували се­ред природи, так і називалися — маївки, що іден­тифікувалися з однойменним місяцем.

Оскільки в Україні відбулася «націоналізація» місяців, то найбуйніший весняний період назвали «травенем». До речі, близькі за походженням назви і в багатьох інших слов'янських народів. Скажімо, в болгар та чехів це — «травен», сербо-хорватів — «травень», словацьке «травен» означає червень, сло­венські «малі травен» стосується квітня, а «великі травен в — власне травня.

Поруч із назвами «травень» і «май» у деяких регіонах України були й свої місцеві наклички — «пісенник»,   «місяць-громовик»,   «травник»  тощо. Діалектичному слову «травник», що побутувало на Поліссі, передував давній звичай наших предків. Ще язичники вважали, що лише травневі лікарські рослини мають чудодійні лікувальні властивості. Зривали цілюще зело удосвіта, до схід сонця. Все доросле населення вирушало в ліс та на левади, щоби запас­тися ним на цілий рік.

На травень припадає І чимало обрядових дійств, які так чи так пов'язані з поетичним віншуванням природи. Одне з таких — свято русалії. Воно пере­важно припадає на кінець травня і початок червня. В основу дійства покладені хліборобські атрибути, що беруть початок з дайбозької пори. В обрядах, що вхо­дили до так званого русального, або мавського, тиж­ня, простежуються міфологічно-фантастичні уявлен­ня, позначені високим пошанівком до природи, її незвідності.

Серед багатьох дійств, що дійшли і до недавнього часу, особливо поетичний обряд дівчини-русалки. Юнки зодягали в красні й пишні шати одну з пере­весниць і водили її селом, співаючи русальних пісень. Це був спеціальний цикл співанок, котрий виконува­ли лише на мавський тиждень.

На горі церковка стояла.

• З ким ти, Марійко, шлюб брала ?
• З тобою, Васильку, з тобою,
  Як із ясною зорьою.
• По чім же ти, Марійко, пізнала,
  Що ти мене зорьою назвала ?
• По мові, Васильку, по мові,
  Оксамитна шапочка на голові,
  А чорнії осьмушечки —
  Пристав мені та до душечки.

З русальним, або мавським, тижнем пов'язані й численні повір'я. Вважалося, що русальськими ста­ють ті діти, які померли на мавський тиждень, і їх не встигли похрестити. Відтак мавський тиждень — це своєрідне князівство русалок, тому батьки забороня­ли дітям ходити в цей час по квіти і прошкувати че­рез жита, бо «русалки залоскочуть». У цій засторозі простежується господарський практицизм: саме під цю пору густилися трави, колосилося жито, а птахи і звірі вигодовували своє потомство. Саме з огляду на це народна мораль намагалася убезпечити тишу (згадаймо сучасний захід — (місячних тиші»}.

На початку місяця (6 травня) відзначали день свя­того Юрія. Це одне з найпоетичніших весняних свят. Юрій, на думку наших предків, був оберігачем свійських тварин. Тому селяни до цього свята не ви­гонили на нічні пасовиська коней, а дехто й корів на толоки. На Юрія, як правило, підрізали гриви й хвос­ти лошатам, а ввечері, зібравшись у ватаги, виводили тварин на нічний попас. Всю ніч батьки й діти сиділи біля ватри, розповідаючи забавні історії. Це був один із найцікавіших обрядів у підлітків.

З Юрієм пов'язане ще одне дійство. В народі воно називалося «збирання роси». Як відомо, роса в повсяк­денному побуті використовувалася досить широко. Батьки навмисне змушували дітей ходити по ній бо­соніж, щоб «не нападали парші» і «не боліли ноги». Дівчата ж змивали нею обличчя, аби воно було «крас­ним та рум'яними. Господарі ретельно стежили за тим, чи качаються в росі коні. Якщо тварина, котру вигони­ли зі стайні, не робила цього — ознака старіння або хвороби, тому казали: «Коли кінь у росу — ти його в шлею, а коли без роси — ветеринара проси». Це сто­сувалося й корів: «Хочеш масла — треба, щоб корова з росою паслась», а отже, намагалися вигонити череду якомога раніше — «доки на травах густі роси».

Логічно, що давній обряд «збирання роси» також тісно пов'язаний з народною практикою. Деінде в гли­бинних поліських селах він дожив до середини 70-х років. Цей обряд нам пощастило записати на Ровенщині.

Кілька родин, городи яких сусідили, завчасно до­мовлялися про збирання роси на Юрія. Зодягтись по-святковому і прихопивши із собою їство, а також збережені недоїдки, до схід сонця сходилися в одній із осель. Як тільки прокидався досвіт, господиня казала:

— Пора вже йти, сонце дає відтінки!

У поле йшли лише попарно — чоловік і жінка, хлопчик і дівчинка. Дорогою намагалися не розмов­ляти. Коли ж траплялися зустрічні, то віталися з ни­ми лише поклоном голови.

На межі городів розстеляли білі скатертини, клали на них сніданок, а господар, прилаштувавши на руш­никові хліб-сіль, запрошував присутніх тричі обійти ниву. Після цього батьки долонями збирали росу з озимини в спеціальні пляшечки, якою потім змащу­вали рани, бо «вельми помічна», і скроплювали нею дітей, бажаючи міцного здоров'я та щастя. Після цьо­го всі роззувалися, ходили босоніж, оббризкували од­не одного і вмивалися, приказуючи: «З роси вам!» Очевидно, звідси й народилося побажання ювілярам: «З роси та з води!».

Як тільки сходило сонце, гуртом сідали снідати. За­лишки від їжі додому не брали, а закопували в зем­лю. Згодом діти, як підсихала роса, качалися врунами, приказуючи: «Хай густим і повнозерним вродить жито та пшениця!»,  

Цей обряд практикувався ще кілька років тому.

Переважно в травні відзначають і «переплавну се­реду». В цей день, а він припадає на четвертий тиж­день після Великодня, вже можна було купатися в річках та ставках. Батьки відтак знімали всі заборо­ни, і діти з нетерпінням чекали, коли настане «пере­плавна середа». У деяких селах у цей день селяни пе­реганяли через річку своїх корів.

Як бачимо, нашим пращурам не доводилося нудь­гувати. Досвід попередніх поколінь нагромадив чима­ло форм урочистого дозвілля, які тісно перепліталися з живою природою, її біологічним станом. До таких варто віднести найпоетичніше молодіжне обрядодійство — веснянки та гаївки, котрі нерідко припа­дали на травень. Сформовані в глибині віків і освя­чені добрим Ярилом — богом весни, вони частково дійшли і до нашого сучасника.

В Україні не було жодного села, де б не відзначали це напрочуд поетичне свято краси й молодості. Своєю багато сюжетністю, неповторністю танків і хо­роводів, пісенних мелодій, пошанівком хліборобській тематиці українські веснянки посіли особливе місце серед календарної обрядовості не тільки в слов'янсь­ких, але й у інших народів. І якщо грозовий липень утверджується святом Купала, січневі морози — ко­лядками, щедрівками чи забавною Меланкою, то тра­вень — останній місяць весни — возвеличується хо­роводами давніх і вічно молодих веснянок та гаївок.

Квітнева ластівка день починає, а соловей кінчає

 

Якщо березень весну, наче наречену, лишень приводить у гості, то квітень П зустрічає як пов­ноправну господиню: луки, узліски, видолинки зодягаються у зелень, з'являються перші весняні квіточки. Обіч осель прокльовуються тендітними списами півники. Ці справжні рицарі найперши­ми оповіщають, що весна оселилася біля хати. Незважаючи на ще частенькі морози, вони муж­ньо переносять випробування своєї долі. Від того й казали: «З'явилися біля оселі півники - весна присіла на призьбі».

Четвертий місяць року, як ви пам'ятаєте, в давнину в Україні йменувався березнем. Лише у XVI столітті в літературній мові з'явилося сучасне означення «квітень».

Письменники ж послуговувалися переважно словом "апріль" — від латинського «апріліс», чи ще давнішого — «апрілюм», або «апрікус», себто .сонячний». Проте Яків Головацький в альманасі «Вінок русинам на обжинки» ще вживав назву «березень» як дублет квітня.

А ще у різних регіонах України користувалися діалектичними накличками. У західних областях в активному вжиткові був «квітень», на Поліссі (до речі, ця назва деінде збереглася й до сьогодні) — «краснець». Зустрічаються й інші — «лукавець» (на ознаку примхливої погоди), «снігогін», дзюрчальник», «водолій» тощо.

Одначе найпершою давньоруською назвою, як засвідчують історичні джерела, був «цвєтень». Подібні паралелі є і в інших слов'янських на­родів: у болгар - «цветник», чехів і словаків — «кветень», поляків — «квєцєнь», сербохорватів — «цвьотань». У білоруській мові закріпилася назва «красавік.

З приходом квітня значно побільшується тур­бот у хліборобів. «Минув марець, — нагадує ві­доме прислів'я, — готуй у поле ярець». Там, де земля підсохла, зосібна на пагорбах, вже почина­ли висівати ранні ярові. До таких у першу чергу належить ячмінь. Ця невибаглива до природних умов рослина вимагає ранніх строків сівби. Це підтверджує мудре народне прислів'я: «Кидай мене у болото - буду як золото, топчи мене у грязь - будеш як князь!.

У квітні починали виводити на пасовиська і свійських тварин. У кожному селі були свої звичаї першого вигону корів на пашу. З дитинства мені запам'ятався наш поліський обряд, який певною мірою характерний для всього лісового ареалу Житомирщини.

Припасували тварин переважно на свята або ж у недільні дні. Про це заздалегідь домовлялися з сусідами.

Мама тої днини прокинулися досить рано. Зда­ється, тоді був якийсь празничок - робити вдома не годилося. Наготувавши сніданок, ненька нев­довзі розбудили мене:

— Вставай, синку, бо сьогодні тре припасти корівку і

Доки я снідав, вони тим часом витягли зі скрині старенького рушничка, спеціально призначеного для цієї оказії, зняли з покутя вербову, посвяче­ну у Вербну неділю, галузку, та ще прихопили й ключа - одмикачку.

• Куди це ви зібралися? — взяли мене невтямки.
• Ось зараз побачиш... — відказали заклопота­но й вийшли на подвір'я.

На сільській вулиці вже сусідилося чимало корів. За довгий зимово-стійловий період твари­ни здичавіли в хлівах і ручкалися на волю, щоб з'ясувати, яка з них сильніша.

Перед тим, як вигнати корову, мама розіслали біля воріт рушничок і поклали на нього відмикачку.

— Виводь Ляску! — наказали мені.
Зашнурувавши налигачем роги, я взяв за повідок і повів корівку до воріт. Наблизившись до роз­стеленого рушничка, вона нараз почала конозитися; але ненька, поцюпуючи її вербовою галузкою, припрошувала наче дитину:

— Іди-йди, Манько, через рушничок, щоб не блудила і вчасно поверталася додому, щоб тебе не чіпали сіроманці!

Я силоміць натягнув ошийника, і Лиска справ­но перестрибнула через обрядову полотнину.

— Ну, слава Богові! — полегшено зітхнули мама і мовили до мене з непідробною лагідністю. — Так уже заведено, синку: якщо вперше вигонять ко­рову на шипу, то треба перегнати через рушник і ключ, тоді тварина не відставатиме од череди й вовки її не чіпатимуть. А тепер візьми ось цю галузку і пильнуй, аби вона не загубилась і не по­ламалася, бо то лиха ознака - корова відіб'ється від господарства...

Одвівши на налигачах корів до толоки, ми по­розв'язували ошийники, щоб тварини, як казали в нас, «знюхалися між собою». Довго і не пиль­нували за ниаш - широкий простір покликав нас грати в гилку, квача, короліску, шкандибачку.

Раптом наші забавки зупинив наглий погук зозулі, що розголосився на узліску. Ми тут же полишили гру, і кожен пошився до кишень, щоб видлубати спеціально прибереженого мідяка. Зна­ли ж бо змалечку - коли вперше почуєш пташине куваннячко, то мусиш кинути наодмаш мідну ко­пійку і проказати: «Зозуле, зозуле, закуй, скільки років я буду жити!».

Але, на наш подив, рання птаха недовго лічила літа. Та ми й не душе переживали. Тішило інше: відтепер, як вважалося, у наших кишенях води­тимуться гроші, котрих так бракувало в перші повоєнні роки...

Натомлені, але щасливі від усвідомлення, що таки й ми, діти, прислужилися добрій справі припасли корів, — погордно гнали додому череду. В кожного було по кілька свищиків, виготовлених власноруч із вербових гілок. Різноголосий посвист урочисто оповіщав село про повернення худоби.

На краю вулиці нас із нетерпінням уже чекали матері. Аж тепер дехто спохватився, що, граю­чись, забув на вигоні ритуальні галузки, посвячені на Вербну неділю. Мені ж поталанило: приткнута до ремінця гіллячка не загубилася. Мама підійшли до мене, пригорнули голівку до грудей і тричі поцілували.

— Хай тобі, мій голубчику, Бог здоров'ячко по верне! — І, взявши вербицю, додали: — Ось ми її прилаштуємо в стрісі біля корівника, щоб Лиска багацько молока приносила...

У давніші часи, коли в господарствах було по кілька корів, селяни наймали пастухів. Пере­важно це були підлітки менш заможних людей. Форми найму диктували природно-ландшафтні умови тої чи іншої зони. В одних випадках пасту­хам сплачували грішми чи натуральною оплатою (або ж комбіновано); деінде їм додавали молочні продукти (молоко, сир, сметану, масло тощо). Якщо найм узгоджувався з випасуванням овець, то наприкінці сезону — залежно від кількості голів -              господар міг розплачуватись і ягнятами.
Проте майже всюди існувало неписане правило власники тварин почергово (по днях чи тиж­нях) мусили ситно харчувати пастухів і навіть
забезпечувати одягом: коли ж наймали з сусідніх
сіл, то надавали й житло. У кінці сезону - якщо
попасич добре справлявся зі своїми обов'язками господарі відповідно доплачували. Одначе за звичаєвим правом, коли у період толокування з вини чи недогляду гинула (переважно від вовків) худоба - вся відповідальність лягала на пастуха. Саме це змушувало відпасувачів уважно стежити за чередою.

На Закарпатті існував так званий контрольний надій (це стосувалося не тільки корів, але й овець). У певні, визначені угодою, дні господар разом із пастухом доїли тварин. За цією міркою і визначали місячну чи квартальну кількість одержаного продукту. Оскільки випасали тва­рини на полонинах, то доїнням і переробкою продуктів займалися виключно пастухи. Госпо­дарі раз на тиждень лише діставалися вигонів, щоб забирати вже готові - переважно бринзу -продукти.

Якщо пастухи отримували меншу, ніж пока­зало контрольне доїння, кількість продуктів, то нестачу мусили компенсувати зі свого заробітку; коли ж мали надлишок, то його залишали собі. Така форма зобов'язувала пастухів краще ви­пасувати тварин, щоб мати з цього додатковий прибуток.

Звичайно, в короткому огляді практично не­можливо розповісти про всі звичаєві форми. Я зу­пинився лише на окремих, найбільш поширених. Ними користувалися переважно в індивідуальному господарстві. З організацією колгоспів, коли за­боронялося мати у власному користуванні необме­жену кількість поголів'я, ця традиція відійшла. Натомість увійшло в повсякдення колективне відпасування - так звана череда. Кілька краян-сусідів (переважно це були вулиці, кутки чи присіл­ки) організовували гурт і почергово відпасували корів. За кожну дорослу тварину потрібно було пасти один день, за назимка - півдня; телята до уваги не бралися, а тому чередники за них не нес­ли відповідальності.

Переважно з квітнем пов'язане одне з найбільших християнських свят — Великдень, або Паска (остан­ня назва походить від обрядового печива — паски, яку спеціально випікають до цього дня). Я кажу переважно, бо Великодневі дні не дотримуються певного числа — вони можуть бути зміщені в часі. Скажімо, з 1983 по 2000 роки Великдень тричі при­падав на травень; решта святкували у квітні.

Для багатьох сучасників, вочевидь, є незбагнен­ним, чому Великдень «не гледить числа». Якщо, скажімо, Різдво за всякчас припадає на 7 січня, то два найбільших свята — Паска і Трійця — змі­щуються в часі. Саме ця обставина іноді вносить сум'яття серед людей, необізнаних у релігійних тонкощах.

Як відомо, з Великоднем пов'язана біблійна іс­торія воскресіння Ісуса Христа. На тайній вечері — себто напередодні Паски, у четвер — зібралося дванадцять апостолів. Серед них був і сумнозвіс­ний Іуда. Христос (до речі, реальне існування цієї особи нині підтверджують вірогідні факти) спо­вістив прибутні у,  що один із учнів сьогодні Зрадить його за тридцять срібних. Усі, в тому числі й Іуда, поклялися у вірності. Коли ж на таємне зібрання натрапили слідчі, котрі полювали за про­повідником віри, вони не змогли розпізнати, хто є реальний Ісус Христос. Тоді Іуда, підійшовши до вчителя у саду, поцілував його. Як оповідає Євангеліє, так Іуда за тридцять срібних підступно зрадив свого вчителя. Того ж вечора над Христом було вчинено жорстоку розправу — його живцем розіп'яли на хресті.

Ганебний вчинок учня ввійшов у історію як зразок класичної зради. Відтак «поцілунок Іуди» сприймається в народі як моральна нечистоплотність і підступність.

Як стверджує християнське вчення, Ісус Хрис­тос свідомо взяв на себе цю кару. Він три дні «ніс розп'яття», а в неділю, коли тричі проспівали пів­ні, воскрес. Отже, Великдень вважається великим днем - воскресіння із мертвих.

Не вдаючись до аналізу цієї біблійної оповідки, скажемо: вона насамперед має глибоке моральне значення, оскільки за всіх часів і в усіх народів зрадництво та підступність зневажалися й осуджу­валися.

Але в даному випадкові мова йде про «рухомість празника. Чим це зумовлено? Справа в тому, що ми нині користуємося календарним літочисленням, яке об'єднує дванадцять місяців. Натомість астро­номічний рік має на один місяць більше - тринад­цять. Відтак числа календарного та астрономічного ліку не збігаються. Святкування Великодня прова­диться лише за астрономічним циклом. Крім того, Паска має обов'язково збігтися з молодим місяцем. Звідси, отже, і рухливість свята.

Спостережливий читач, очевидно, зауважить: а як бути з перед великоднім Великим постом, адже чотиридесятниці). Для того щоб відрегулювати таку рухливість між різдвяними й великодніми святами, відповідно збільшують чи зменшують м'ясниці. Вони можуть бути не менше трьох і не більше п'яти тижнів. Саме за рахунок м'ясниць і регулюють Великоднє свято. Відповідно з Паскою визначають і Трійцю. Вона має «тримати відстань» у п'ятдесят днів (так звана п'ятидесятниця).

Не зайвим буде згадати про пости та м'ясниці. Якщо в період великих і малих постів не дозво­лялося вживати скоромну їжу, влаштовувати всілякі розваги, зокрема і справляти весілля, то на м'ясниці всі ці обмеження знімалися. Ось чому намагалися брати шлюби тільки на м'ясниці, кот­рих із нетерпінням чекала молодь. Недарма ж в обіг увійшла поговірка: «Великий піст усім при­жме хвіст» чи «Прийшов Великий піст — підігнув і собака хвіст».

Дехто вважає, що пасхальні свята безпосеред­ньо пов'язані з християнством. Якщо мова йде про церковну відправу, то це так. Одначе значна частина атрибутики запозичена від дайбожичів. Це, зокрема, виготовлення паски і насамперед фарбування яєць - крашанок та писанок. Відомо, що писанкарством займалися ще до впровадження християнства. Це підтверджує випадково збереже­ний експонат, котрий датується IX століттям. Мова йде про писанку з поетичною назвою «Берегиня» (як відомо, у язичників це була богиня родоводу). Щоправда, виготовлена вона з кераміки. Є також свідчення, що в Київській Русі існував навіть цех із виробництва таких сувенірів, котрі залюбки брали іноземні купці. За свідченням фахівців, пе­реважно чужинців, українське писанкарство - за художнім рівнем, розмаїттям кольорів, доверше­ністю малюнків і сюжетністю - прирівнюється до знаменитих китайських та японських мініатюр.

Отже, щоб надати святковості й урочистості ве­ликоднім святам, християнство вміло використало давню дайбозьку обрядовість; це, зокрема, під­тверджує і той факт, що в інших народів, у тому числі й росіян, подібного звичаю при відзначенні пасхальних урочистостей немає.

Напередодні Великодня відзначали Вербну неді­лю. У цей день жінки, нарізавши вербових патич­ків, несла їх до церкви, щоб посвятити. Галузки ці тримали, як «помічні од недуг і грому»; ними можна було «викликати у посуху дощ».

Для цієї мети брали червону вербу - надто ша­новане в Україні дерево, оскільки воно найпершим розпукується і, отже, оповіщає про весну. Було за звичай: матері, коли принесли посвячену вербу, неодмінно «били» нею дітей, приказуючи:

Не я б'ю - верба б'є,

За тиждень - Великдень,  Недалечко - красне яєчко.

Будь здоров, як вода,

Будь багет, як земля,

І будь плодний, як лоза!

З цього приводу побутувало цікаве прислів'я: Верба красна - б'є напрасно, верба біла - б'є за діло. Оскільки на Вербну неділю нерідко на­верталися морози, то казали: «Прийшов вербич -кожуха тербич», тобто змушує одягатися в теплий одяг.

Останній передвеликодшй четвер називається «чистим. Господарі намагалися в цей день ви­чистити кабанців, огирів та бугайців, пасічники творили борті, тобто готували до сезону бджолині гнізда в дуплах дерев, жінки вранці виносили на подвір'я "іуді діжі, більш загартовані діти, якщо було тепло, починали купатися, щоб «тіло було чистим, не напала короста й оминала трясця.

У суботу, напередодні Великодня, жіноцтво готу­вало писанки та крашанки. Писанкарство в Україні було поширене в усіх без винятку регіонах. Кожна майстриня мала свої рецепти приготування рослин­них барвників і оздоблення сюжетних малюнків. Це було нелегке, що вимагало неабиякого хисту й уміння, зняття. Тільки особливо майстровиті дівчата й жінки могли оволодіти цим мистецтвом. За допомогою бджолиного воску і писала на яйця наносилися вигадливі сюжети різноколірних від­тінків. Процес цей вимагав безліч повторів.

Крім писанок на Великдень фарбували і кра­шанки. Вони мали однотонні кольори. Яйця опус­кали у відвар із цибулиного лушпиння чи інший природний барвник. Проміжними між писанками і крашанками вважалися мальованки — шкара­лупу яйця розмальовували звичайними фарбами. Але вони не мали в народі особливого поширення і вважалися дешевими підробками.

Виготовляли писанки переважно дівчата. У пер­ший день Великодня, зібравшись біля церкви або в центрі села, юнки дарували хлопцям свої вироби. За це нарубки мусили па храмове свято (воно зде­більшого випадало на осінь) причастити своїх ко­ханих купленою медівкою — спеціально звареним за старим рецептом медом (по-народному медовухою). Зібравшись осібно, парубки нерідко хизу­вались один перед одним отриманими дарунками. Якщо хлопець мав образу на дівчину, то повертав писанку або ж привселюдно розбивав ЇЇ...

В ці дні дівчата починали водити хороводи під супровід розлогих пісень. Власне, початок весня­нок переважно збігався З Паскою. Меншим дівчат­кам уже дозволено грати в скакалки. Ці забавки тривали до того часу, доки не обсадяться горо­диною. Після цього матері забороняли «стрибати, бо городина не зійде або ж поб'є її грім чи злива». Очевидно, така засторога продиктована тим, що підлітки, пасучи гуси чи свині, могли не поміти­ти, захопившись скакалками, як тварини забира­лися в городину.

З особливим нетерпінням чекали великодніх свят підлітки. Вони заздалегідь готувати собі моцаки - міцні яйця. Пофарбувавши, набирали їх у кишені і, зібравшись у гурт, грали «навбитки Той, чиє яйце розіб'ється, мусив віддати його задарма. Нерідко шпеткі майстри цієї справи вигравали десятки крашанок. Але при цьому не обходилось і без хитрощів: замість яєць підшуковували подібної форми камінці або ж наповню­вали звільнену від рідини шкаралупу воском чи смолою. Застигла згодом речовина робила яйце вельми міцним. Тому досвідчені гравці, перш ніж грати «навбитки», ставили умову - обмінятися яйцями, щоб у такий спосіб виявити підробку.

Із Великоднем пов'язаний ще один обряд. Запа­лений у суботу посвіт мав горіти в оселі цілу ніч. Удосвіта його гасили і виносили з хати. Лише 14 вересня — на Семена - посвіт знову підвішували до стелі, де він виконував протягом осінньо-зимового сезону свою функцію.

Перший по Великодню четвер називався «наявським», або «рахманським». У цей день намага­лися нічого не робити. Старші люди, зібравшись у гурти, йшли до річки й пускали на воду шкаралу­пи от крашанок, «щоб допливли вони до померлих і оповістили, що був Великий день».

Наступний тиждень відводився для поминок за померлими. Його так і називали - «поминки», або «поминальний тиждень». Кожна родина мала за святий обов'язок прибрати надгробки покійників і у визначений день тижня відвідати родиною кла­довище. На могилках влаштовували поминальний обід, згадували небіжчиків і залишали їм обрядові страви - крашанки і цукерки.

Не поодинокі випадки, коли місцева влада забо­роняла священикам робити відправу. Все зводило­ся до того, щоб День пам'яті відзначати 9 травня. Але ж ця дата має інше значення — перемогу над фашизмом. Та й чи виправдано це з морального боку? Століттями люди відзначали вже усталену дію, і наруга над традицією - ознака бездухо­вності кожного, хто зважився спаплюжити її. Ще більша провина тих, із чиїх вуст звучали такі накази «від імені громадськості». Що б там було, але чимало з того, що витворив протягом століть наш народ, має глибоке коріння традицій, які були й будуть духовним очищенням минулих і грядущих поколінь.

...Цвітень, красенець, водолій. Ці та інші назви пов'язані з полудневим місяцем весни. Але в на­роді є ще одна і не менш цікава накличка — «лелечник». Ви, напевно, здогадалися: мова йде про найшанованішу в нашого народу птицю - лелеку, яка, долаючи далекі відстані, приносить на своїх крилах теплу весну. Недарма кажуть: «Прилетів лелека - весну приніс здалека» чи «Перелетів я Десну - приніс вас весну».

Саме в цей час до наших країв чи не в останню чергу повертаються з вирію птахи із чорною озна­кою. А їхні менші брати вже встигли обжитися. Від того і народилося мудрослів'я: «В квітні лас­тівка день починає, а соловей кінчає».