Безсмертя шевченківських героїв

Безсмертя шевченківських героїв

 

Мета: вчити  дітей свідомо сприймати творчість Т.Шевченка, повторити знання  його поетичних  творів; розвивати творчі здібності, мислення, увагу учнів; виховувати любов до творчості  Великого Кобзаря; повагу до літературного слова

 

Обладнання:  репродукції картин Т.Шевченка, стіл, накритий вишиваною скатертиною, на столі примірник «Кобзаря», свічка, букет із колосків пшениці й кетягів калини

 

Форма  роботи: літературна композиція

 

На сцену виходять ведучі.

1-й ведучий.

Щовесни, коли тануть сніги  І на рясті просяє веселка, 

Повні сил і живої снаги, 

Ми вшановуєм пам 'ять Шевченка. 

2-й ведучий.

Який потрібно мати 

В душі безсмертний цвіт, 

Щоб хвилювати людство 

І через сотні літ. 

Яким зарядом треба 

Наснажити слова, 

Щоб пісня і сьогодні  Звучала як нова. 

1-й ведучий.

Ти-і безсмертя наше, 

І сила, і краса  То гнівний, наче буря,  Що тьмарить небеса.  То лагідний і ніжний,  Мов легіт — вітерець...  Ще так ніхто без тебе  Не потрясав сердець.

1-й читець. Шевченків «Кобзар»... Він став синонімом

сумління свого часу, бо сам автор зібрав сюди кожну сльозину,  найменший стогін болю кріпака. Духовну велич і красу народу він підніс на  найвищу височінь,  чим збагатив увесь світ. Ім’я Тараса Шевченка стало символом нашого народу. Його  «Кобзар» лежить на столі поряд із хлібом, а пісні його вишиті на рушниках. 

2-й читець.

По «Кобзарю» отім старім 

Учились грамоті щасливо,  Росли задумано від «Дум»,  Гострили гнів за Катерину.  І клали в серце тихий сум  За слізну долю удовину. 

Нам снилися Ґонтині сини, 

Що батько вбив за честь і волю, —  Сувора правда давнини 

Ішла, мов клятва, в нашу долю. 

(Пісня «Реве та стогне Дніпр широкий»). 

1-й ведучий. «Він був сином мужика, а став володарем у царстві духа. Він був кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, а вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим».

2-й ведучий. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в щастя для нього самого. (Пісня «Думи мої» (тихо).

1-й ведучий.

В похилій хаті край села,

Над ставом, чистим і прозорим, Життя Тарасику дала

Кріпачка — мати, вбита горем. 

(Ведучі непомітно виходять, на сцені з'являються мати й малий Тарас).

 Мати.

Як гірко, як нестерпно жаль, Що долі нам нема з тобою! Ми вбогі, змучені раби,

Не знаєм радісної днини,

Нам вік доводиться терпіть Не розгинать своєї спини. Промовиш слово — і нагай

Над головою люто свисне,

І так усюди — з краю в край — Панує рабство ненависне. Росте неправда на землі Згорьованій, сльозами злитій. О любі діточки малі, 

Одні залишитесь на світі.

(Мати гладить голівку Тарасика й помалу йде за лаштунки).

Тарасик (дивиться їй у слід, потім переводить погляд у зал і говорить).

 ...В тім гаю, 

У тій хатині, у раю 

Я бачив пекло... Там неволя. 

Робота тяжкая, ніколи 1 помолитись не дають.  Там матір добрую мою  Ще молодую — у могилу

 Нужда та праця положила 

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі), Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині... А ми Розлізлися межи людьми, Мов мишенята...

(Тарасик  стоїть  засмучений,   потім   швидко йде зі сцени).

(Пісня «Зелений дубочку»)

На сцені з'являється молодий Тарас в чорному сюртуку, білій сорочці з краваткою).

 Тарас.

Тяжко, важко в світі жити  Сироті без роду: Нема куди прихилиться, — Хоч з гори та в воду...

В того доля ходить полем,

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця, За морем блукає...

 Єсть на світі доля...

А хто її знає? Єсть на світі воля, А хто її має? Єсть люде на світі — Сріблом-злотом сяють,

Здається, панують, А долі не знають, — Ні долі, ні волі!

Візьміть срібло-злото

Та будьте багаті, А я візьму сльози — Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю Босими ногами!

Тоді я веселий, тоді я багатий,

Як буде серденько по волі гуляти! (Тарас виходить).

(Виходить Шевченко (середніх років) у вишитій сороці. Довкола збираються селяни з граблями, косами).

Дід. Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе! Селянин.

Лани — кати...

Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих.

 Дівчина.

...А он розпинають

Вдову за подушне... А сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! В військо оддають! 

Жінка.

...А онде під тином 

Опухла дитина — голоднеє мре,  А мати пшеницю на панщині жне... 

Дід.

Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе?

 Дівчина.

Чи довго ще на сім світі  Катам панувати? 

Шевченко (задумливо).

 Пани, пани

Схаменіться! Будьте люде!

 Бо лихо вам буде!

 Розкуються незабаром

 Заковані люде, 

Настане суд, заговорять 

І Дніпро, і гори! 

І потече сторіками  Кров у синє море  Дітей ваших...

(З'являються жандарми і заарештовують Шевченка. Селяни бідкаються, сумно хитають, головами й поступово розходяться).

Слідчий. У вірші під назвою «Сон» зухвало описуються його імператорська величність і государиня імператриця. Ви своєю просторічною мовою зневажаєте їх величність, у своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч. Як це там... не можу пригадати...

Смеркалося... Огонь... Огнем...

 Шевченко.

Я нагадаю!

Смеркалося... Огонь огнем  Кругом запалало, — 

Аж злякався я... «Ура! Ура! 

Ура!» — закричали.

Слідчий. Припинити! (Чути барабанний дріб. Читає вирок). Государ імператор височайше велів, призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус з правом вислуги під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати. (Барабанний дріб посилюється. Жандарми виводять Шевченка).

(Стіл, на ньому — свічка. Сидить, схилившись, Шевченко- солдат. Піднімає голову. В очах — біль і сум).

Шевченко. Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й тоді для мене страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати мене в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних страждань. І до всього цього мені заборонено малювати...Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку.

(Починає писати й говорить до себе). 

Лічу в неволі дні і ночі І лік забуваю.  О господи, як то тяжко  Тії дні минають. 

А літа пливуть за ними, 

Пливуть собі стиха, 

Забирають за собою  Забирають, не вертають  Ніколи нічого.

 

О думи мої! О слава злая!

За тебе марно я в чужому краю 

Караюсь, мучуся... але не каюсь! 

(Шевченко замислюється. Звучить пісня «Зоре моя вечірня»).

 2-й ведучий.

Він був кріпак і сирота, художник і поет, рекрут, в'язень топтаний,   але не розчавлений, виснажений, але не зломлений, розпачливий, але не зневірений.

1-й ведучий. Шевченко ненавидів будь — яке насильство, панів, не прощав їм знущання з кріпаків та їхньої дурної панської пихи. Про це батато складено народних гуморесок, анекдотів, легенд.

(Декламуються вірші «Портрет», «Як Тарас із паном поквитався»).

2-й ведучий. Він завжди сучасний і нагальний, як правда, добро, людяність, щирість, мужність.

(На сцену виходять Перебендя з хлопчиком — поводирем.   Вони  мовчки   ідуть  через  сцену до портрета Т.Шевченка. Виходять читці). 

1-й читець.

Перебендя старий, сліпий, — Хто його не знає? Він усюди вештається Та на кобзі грає.

А хто грає, того знають 1 дякують люде;

Він їм тугу розганяє,.. 

Хоть сам світом нудить.  Попідтинню сіромаха  І днює й ночує.

 Нема йому в світі хати, 

Недоля жартує 

Над старою головою,  А йому байдуже; 

Сяде собі заспіває... 

Що він сиротина, 

Пожуриться, посумує,  Сидячи під тином.

(Перебендя йде зі сцени. Звучить (тихо) пісня «Думи» — грамзапис).

 Невільник.

Ой милий боже України! Не дай пропасти на чужині, В неволі вольним козакам!

І сором тут, і сором там — Вставать з чужої домовини,

На суд твій праведний прийти,

В залізах руки принести І перед всіма у кайданах Стать козакові.

 Козак.

Україно! Україно!

Серце моє, ненько! Як згадаю твою долю, Заплаче серденько. 

(Пісня «Чорна рілля»).

 Лілея.

За що мене, як росла я, Люде не любили? За що мене, як виросла, Молодою вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту? Дивуються, Не знають, де діти? Нащо мене Бог поставив Цвітом на сім світів?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір? Милосердний,

Святий Боже, милий. 

(Пісня «Якби мені черевички...»). 

2-й читець.

Реве, стогне хуртовина, Котить, верне полем;

Стоїть Катя серед поля, Дала сльозам волю... Утомилась завірюха, Де-де позіхає, Ще б плакала Катерина, Та сліз більш немає...

(Входить Катерина з дитиною на руках). 

Катерина.

Ходім, сину, смеркається...

Коли пустять в хату; А не пустять, то й на дворі Будем ночувати.

Сину мій Іване! Де ж ти будеш ночувати, Як мене не стане? Кохайся на дворі.  (ПОВІЛЬНО йде). 

2-й читець.

Бреде у латаній свитині Чи покритка, а чи вдова. Щось тихо промовля дитині, У сповиточку зігріва.

 Катерина. Не плач, сину, моє лихо, Що буде, то й буде... Піду дальше — більш ходила, А може, й зустріну...

Оддам тебе, мій синочку, А сама загину... (Виходить). 

2-й читець.

Іде по розбитім шляху З дитям на руках Катерина...

Де щастя, де долю знайде? Чи їй ще далеко до цілі? І б'ють  я жорстокі вітри Ув очі її занімілі...

(Пісня   «Полюбила   Чорнобрива»   («Якби   знала...»).

3-й читець.

Минув і рік, минув другий —

Козака немає;

Сохне вона, як квіточка, — Ніхто не питає.

«Чого в'янеш, моя доню?» — Мати не спитала,

За старого, багатого Нищечком єднала.

«Іди доню, — каже мати, —

Не вік дівовати,

Він багатий, одинокий — Будеш панувати». Дівчина-тополя.

Не хочу я панувати, Не піду я, мамо, рушниками, що придбала, Спусти мене в яму. Нехай попи заспівають, А дружки поплачуть: Легше мені в труні лежать, Ніж його побачить. 

3-й читець.

Не слухала стара мати,

Робила, що знала — Все бачила чорнобрива, Сохла і мовчала. Пішла вночі до ворожки, Щоб поворожити:  Чи довго їй на сім світі Без милого жити?

Дівчина -тополя.

Бабусенько, голубонько,

Серце моє, ненько,

Скажи мені щиру правду —

Де милий — серденько

Чи жив, здоров, чи він любить, Чи забув покинув?

Скажи ж мені, де мій милий? Край світа полину! Бо видає мене мати За старого заміж. 

Ворожка.

Добре, доню, спочинь трошки... Чини ж мою долю

Сама колись дівовала,

Теє лихо знаю;

Минулося — навчилася; Людям помагаю.

Твою долю, моя доня,

Позаторік знала,

Позаторік і зіллячка Для того придбала... 

...Ось на тобі сечо-диво!

 Піди до криниці; 

Поки півні не співали, 

Умийся водою, 

Випий трошки сечо-зілля —  Все лихо загоїть.  Вип 'єш — біжи якомога;  Щоб там не кричало. 

Не оглянься, поки станеш 

Аж там де прощалась.  Одпочинеш; а як стане

 Місяць серед неба, 

Випий ще раз; не прийде —  Втретє випить треба. 

За перший раз, як за той рік,

 Будеш ти такою; 

А за другий — серед степу  Тупне кінь ногою.  Коли живий козаченько,  То зараз прибуде.  А за третій... моя доню,  Не питай, що буде.  Та ще, чуєш, не хрестися,  Бо все піде в воду.  Тепер ж йди подивися  На торішню воду. 

Дівчина-тополя.

 Спасибі бабусю!

Чи йти, чи ні?

Ні, вже не вернуся!

3-й читець. Пішла, вмилась, напилась,

Мов не своя стала,

Вдруге, втретє, та, мов сонна, В степу заспівала.

Дівчина-тополя.

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько, Все вгору та вгору!

Рости тонка та висока

До самої хмари,

Спитай Бога, чи діжду я, Чи не діжду пари? Рости, рости, подивися За синєє море: По тім боці — моя доля, По сім боці — горе.

Там десь милий чорнобривий

По полю гуляє,

А я плачу, літа трачу, Його виглядаю.

Скажи йому, моє серце,

Що сміються люде,

Скажи йому, що загину, Коли не прибуде. Сам хоче мене мати В землю заховати... А хто ж її головоньку, Буде доглядати?

Подивися, тополенько,

Як нема — заплачеш...

Рости ж, серце тополенько,

Все вгору та вгору;

Плавай, плавай, лебедонько, По синьому морю. 

 

3-й читець.

Зілля дива наробило — Тополею стала.

Не вернулася додому,

Не діждала пари,

Тонка-тонка та висока — До самої хмари. 

(Пісня «По діброві вітер віє»). 

Наймичка (виходить на сцену). А я ледве додибала До вашої хати. Не хотілось на чужині Одній умирати!

Коли б Марка діждатися...

Так щось тяжко стало!

(Стоїть, сумно схиливши голову. Сідає на лаву, біля неї клопочеться Катерина). 

4-й читець.

Занедужала небога,

Уже й причащали,

Й маслосвятіє служили, — Ні, не помагало...

Катерина коло неї

Днює і ночує, А тим часом сичі вночі Недобре віщують!

(Ганна напівлежить на лаві, біля неї стоїть Катерина).

Наймичка (ледве підвівшись).

Доню, Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?

Ох, якби я знала, Що діждуся, що побачу, То ще б підождала.

 (Чути шум за сценою).

 Наймичка (радісно).

Чи чуєш ти, Катерино!

Біжи зустрічати!

Уже прийшов! Біжи швидше!

Швидше веди в хату! (Радісно).

Слава тобі, Христе Боже!

Насилу діждала!

 4-й читець.

І «отче наш» тихо-тихо, Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,

Занози ховає

Мережані, а Катруся

Марка оглядає. 

Марко (заходячи).

А де Ганна, Катерино?

Я пак і байдуже! Чи не вмерла?