"Дитина з особливими потребами" батьківські тривоги

 

Якщо хочеш передбачити майбутнє – створи його сам

 

Вибір – за вами.

Минув час гнітючого розпачу, надії, що лікарі помилилися, сподівань,

що все минеться і дитинка буде такою, як усі, без особливостей, без особливих потреб. Настав час вибору, роздумів про те, як далі вчити, виховувати та лікувати її, який життєвий шлях визначити, яку долю обрати.

Як зробити так, аби дитина почувалася комфортно у цьому світі, щоб не викликала зайвого подиву, зневаги, щоб не зневажали її однолітки, а їхні батьки не цуралися. Це означає – адаптуватися у суспільстві, інтегруватися у колектив здорових, повносправних.

Чи може все-таки обрати ізоляцію, оточення людей, які добре розуміють ці  ж  проблеми,  оскільки  теж  мають  порушення?  Певно,  глухий  краще

зрозуміє глухого, сліпий – сліпого, інвалід на візочку – такого ж, як він сам. Це і є сегрегація, перебування у середовищі подібних до себе. А з іншого боку, чи так вже й добре, коли вони спілкуються лише один з одним, боячись чи соромлячись мати справу зі звичайними, повносправними?

Отже, інклюзія, тобто входження у суспільство здорових, чи сегрегація, перебування у колективі подібних до себе?

Напевно,  в  наш  стрімкий,  відзначений  кардинальними  змінами  час,

батьки дітей із психофізичними особливостями опиняються перед вибором з першого ж дня народження малюка. Що ж робити? Тримати вдома, опікуватися лише його здоров’ям, віддати до спеціального дошкільного закладу з тим, аби пізніше він потрапив до спеціального інтернату чи одразу

– в оточення здорових діток? Думки не відступають, а рішення приймати треба. Спеціалісти наполягають, друзі застерігають, а, власне, порадитися ні з

ким. Водночас, не маючи ні детальних відомостей, ні точних адрес, ні переконливих прикладів, а лише чутки від друзів, знайомих, сусідів та колег, такий вибір зробити нелегко.

Спробуємо в загальних рисах охарактеризувати цю проблему, окреслити сучасні тенденції здобуття освіти неповносправними дітьми. Тенденції, які викликають стільки суперечок, нарікань, сумнівів у батьків, педагогів, широкої громадськості.

 

Інклюзія – вимога часу.

Демократичні зміни у суспільному житті країни зумовили нове бачення,

розуміння та переоцінку багатьох сталих положень. Водночас, цілковите заперечення старих і беззастережне сприйняття нових тенденцій, без належного   аналізу   і   врахування   певних   умов   та   обставин,   –   чи   не

найяскравіша ознака нашого сьогодення. Вочевидь, не оминули ці тенденції й освіту, зокрема спеціальну. Як позитив, варто відзначити, що в останні 7-8 років, у надзвичайно короткий історичний термін, було усунено соціально-політичні та ідеологічні бар’єри, що стримували розвиток системи спеціальної освіти: почали підтримуватися приватні благочинні ініціативи і патронат церкви над дітьми з обмеженими психофізичними можливостями, розширилися права батьків; надано право вибору освітнього закладу та форм організації навчання.

 

 

 

 

 

 

Як наслідок – на сучасному етапі однією з альтернативних форм здобуття освіти дітьми з особливостями психофізичного розвитку стало інклюзивне     навчання.     Інклюзивне    навчання,    передусім,    передбачає

перебування дитини з особливими потребами в масовому загальноосвітньому дошкільному чи шкільному закладі, оволодіння нею знаннями, вміннями та навичками в ті ж самі терміни, що і здоровою дитиною. Сама ідея інклюзії

базується на тому, що життя і побут людей з обмеженими можливостями мають бути найбільш наближені до умов і стилю життя суспільства, в якому вони    перебувають.    Стосовно    дітей    з    обмеженими    психофізичними

можливостями це означає, що дитина з особливими потребами має право задовольняти свої потреби так як і всі інші члени суспільства; в сім’ї створюються найкращі умови, а обов’язок місцевої влади – надавати можливості для виховання таких дітей вдома; навчатися можуть практично всі діти, незалежно від наявних порушень.

Ці принципи закріплені низкою міжнародних правових актів: Декларацією  прав  дитини,  Декларацією  про  права  осіб  з  відхиленнями  в

інтелектуальному розвитку, Саламанекською декларацією, Декларацією про права інвалідів тощо. В Україні закони “Про освіту”, “Про загальну середню освіту” утверджують, що всі діти, в тому числі діти з обмеженими психофізичними можливостями, діти-інваліди, мають право на навчання, на здобуття освіти. Варто зазначити, що наголошуючи на освіті неповносправних у нашій країні, передусім мають на увазі спеціальну освіту,

яку одержують у спеціальних навчальних закладах. Водночас, стосовно дітей з особливостями психофізичного розвитку, які перебувають у масових закладах, у Міністерстві освіти, Міністерстві охорони здоров’я та в Міністерстві праці розробляються нормативні документи, які забезпечують інвалідам соціальні гарантії, права; соціальні програми з охорони дитинства і подальшого розвитку системи освіти дітей з обмеженими можливостями. Однак, вкрай необхідні документи, які б законодавчо визнали інклюзивну

освіту на державному рівні, поки що не затверджені.

 

Короткий екскурс в історію.

Проблема  інклюзивного  навчання  активно  розробляється  у  більшості

країн Західної Європи та Америки, особливо в останню чверть століття. Варто  зазначити,  що  ідея  спільного  навчання  здорових  дітей  і  дітей  з

відхиленнями в розвитку – не нова. Історія спеціальної педагогіки знає чимало прикладів організації такого навчання дітей. В більшості випадків ця практика не була вдалою, оскільки не були створені відповідні умови, а вчителі масової школи не володіли спеціальними методами та прийомами навчання.  Досі  вона  існує  в  окремих  країнах  Азії,  Африки,  Латинської

Америки. На початку 60-х рр. ХХ ст. найбільш розвинені в соціально- політичному та економічному плані країни стали на шлях інклюзії, хоча кожна з них обрала свій. Так, у США, прийняття у 1975 р. Закону про освіту для всіх дітей стало закономірним підсумком тривалої боротьби демократичних сил проти расизму. Ідеї расової інтеграції були перенесені на проблеми осіб з обмеженими психофізичними можливостями і поширення інклюзивних процесів.

 

 

 

 

 

  Вочевидь, певну роль зіграло й те, що сестра Дж.Кеннеді мала  

  порушення інтелекту і президентові повною мірою були знайомі проблеми

    інвалідів, зокрема пов’язані з їхньою освітою.

В Італії інклюзивні процеси розпочалися на межі 70-х рр. завдяки громадському рухові “Демократична психіатрія”. Метою цього громадського об’єднання було досягнення прогресивних змін у психіатричних лікарнях, усунення відособлення й ізоляції соціально небезпечних осіб з порушенною психікою, які стали в’язнями ізольованих закладів. Лідери цього руху вважали, що виникнення психічних відхилень у багатьох випадках провокується суспільством, школою й тому варто ініціювати зміни і, передусім – запровадити шкільну реформу. Освітня реформа 1962 р. спонукала до законодавчого закріплення інклюзивних процесів.

У Німеччині, завдяки діяльності громадської організації, на початку 70-х рр.  почали  проводитися  широкі  дискусії  щодо  надання  рівних  прав  і

можливостей для одержання освіти дітьми з особливостями психофізичного розвитку. Ініціювала ці дискусії та їх широке обговорення на сторінках багатьох відомих публіцистичних і наукових видань громадська батьківська організація „Життєва допомога”. Члени цієї організації розробили декларативні рекомендації, прийняті Міністерством у справах освіти, релігії і культури,  що  декларували:  „кожна  дитина  з  обмеженими  можливостями,

незалежно від ступеня і складності захворювання, має бути забезпечена педагогічною підтримкою, залученою до педагогічного процесу”.

Федеральна організація „Життєва допомога” зобов’язалася лобіювати інтереси батьків, діти-інваліди яких перебувають і навчаються разом зі здоровими однолітками. Нині в Німеччині, паралельно із системою спеціальних освітніх закладів, функціонують інклюзивні заклади освіти з так званим інтегрованим вихованням.

Варто зазначити, що питання навчання дітей із психофізичними особливостями у спеціальних закладах чи в інклюзивних умовах потребує виваженого підходу, який ґрунтується на узагальнені та аналізі всіх позитивів як ізоляції, так і інклюзії. Спробуємо визначити основні позитиви і негативи цих двох систем.

 

 

Вибір має бути обґрунтованим.

Вибору  передують  сумніви.  Сумніви  викликають  роздуми.  Роздуми

навіюють спогади.

Пригадується випадок з глухою дівчинкою, батьки якої збилися з ніг, влаштовуючи її в масовий навчальний заклад. “Вирок” медичної консультації

був однозначним – тільки спеціальна школа для глухих дітей, яка знаходилася

за 70 кілометрів від міста.

 

 

 

 

 

 

 Батьки, побоюючись визначення “інтернатна установа”, намагалися залишити дитину в сім’ї, і, водночас, мріяли дати їй освіту. Зважаючи на об’єктивні показники, як то: психічний розвиток, стан мовлення, загальну готовність до школи, сформованість навичок читання та

письма, батьки мали шанси побачити свою дитину першокласницею звичайної  школи.  Та  лише  доброзичливість  директора,  завзятість  молодої вчительки у співдружності зі шкільним логопедом допомогли здійснитися цим мріям. Місцева освітянська влада “закрила очі” – вчиняйте під свою відповідальність. А маленька першокласниця стала однією з кращих учениць класу.

 

Хоча пригадується й інший випадок. Хлопчик з ринолалією (в народі – “заяча губа”) за бажанням батьків вступив до спеціалізованої школи з поглибленим    вивченням    англійської    мови.    Батько,    відомий    в    місті

можновладець (тому й проблем зі вступом не було) відмовився від запропонованої допомоги, нехтував порадами логопеда та психолога, наполіг на тому, щоб дитина вивчала англійську мову, міркуючи про те, що можливо його син й не буде правильно вимовляти звуки, а писати англійською він все

ж навчиться. Через рік дитина мала не тільки проблеми з англійською мовою, а й з рідною, оскільки писати грамотно так і не навчилася. Згодом до цього

додалися ще й проблеми психологічного травмування. І ці випадки у нашому житті непоодинокі.

Чому ж багато батьків, маючи дитину з особливостями психофізичного розвитку, намагаються зробити все, аби вона перебувала в масовому навчальному закладі? Вочевидь, однією з причин є те, що масові дитячі садки та школи знаходяться поблизу домівки і, відвідуючи заклад, дитина не відривається від сім’ї, друзів, оточення. Спеціальні заклади часто знаходяться

за межами міста, іноді навіть у іншій області, у великих містах. Необхідно витратити більше години на те, аби дістатися до потрібного дитячого садка чи школи. Тому, внаслідок труднощів транспортування, дитина приїздить додому тільки під час зимових чи літніх канікул. Таким чином, навчання у спеціальному закладі надовго відриває дитину від сім’ї, люблячих батьків та родичів.  Окрім  того,  дитина  упродовж  усього  тижня,  або  й  більше,  має

перебувати в середовищі дітей зі значним недорозвиненням мовлення, зниженим  рівнем  інтелекту,  вадами  рухової  сфери  тощо.  І  якщо  рівень

мовленнєвого, інтелектуального розвитку у неї вищий, аніж у дітей її групи або класу, то він, певною мірою, гальмується. Вочевидь стає зрозумілим, чому певна частина батьків не має бажання віддавати свого сина або доньку в інтернатний заклад.

Трапляються  випадки,  коли  певні  сімейні  обставини,  або  ж  медичні

протипоказання не дозволяють дитині перебувати в інтернатних умовах. І тому в масових дитячих садках, школах на сьогоднішній день є значна частина дітей з особливостями розвитку. І хоча збір статистичних даних, які б свідчили про наявність таких дітей у масових закладах, ще попереду, проведення виваженої політики в освітній галузі має забезпечити подальший розвиток системи спеціального навчання і підтримку інклюзивного підходу до навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку.

 

 

 

 

 

Водночас варто констатувати, що на нинішньому етапі національна система освіти потребує модернізації, оскільки в масових загальноосвітніх закладах відсутні спеціалісти, які в змозі надати необхідну корекційну допомогу  дитині,  відсутні  умови  для  дотримання  відповідного  режиму,

     професійно-трудової підготовки, немає відповідних засобів навчання. Всі ці  

   питання мають бути вирішені, хоча, з огляду на їх складність, для цього

   потрібен певний час.

 

Порозуміння та взаємодія.

Вибір   форми   навчання   дитини   з   особливостями   психофізичного

розвитку (спеціальна школа чи загальноосвітня) є прерогативою батьків. Це право  їм  надають  основні  законодавчі  освітні  документи  (Закони  “Про

освіту”,  “Про  загальну  середню  освіту”  та  ін.).  Втім,  це  рішення  варто

приймати спільно з фахівцями – медиками, педагогами, які допоможуть зважити всі “за” і “проти”, керуючись гаслом “ не зашкодь”. Консультаційну

допомогу батьки можуть одержати, звернувшись до фахівців районного відділу  освіти,  спеціалістів  психолого-медико-педагогічної  консультації  за

місцем проживання. Вочевидь, якщо освітній рівень батьків достатній, матеріально-побутові умови задовільні, то перебування дитини у загальноосвітній школі матиме позитивні результати, оскільки соціалізація дитини не може проходити в умовах ізоляції, яка є в спеціальних школах- інтернатах.

Якщо батьки, вирішуючи де навчатися майбутньому школяреві, віддали перевагу загальноосвітній школі (найчастіше це школа найближча до місця

проживання), то необхідно, насамперед, налагодити стосунки з адміністрацією навчального закладу, познайомитися з майбутніми вчителями, ознайомитися з умовами навчання, що є в школі, яку обрали для навчання.

Це стосується безбар’єрного доступу (наявність пандусів або ліфту), наявності   кабінету,   де   надаються   додаткові   корекційно-реабілітаційні

послуги дитині з особливостями психофізичного розвитку різнопрофільними фахівцями, забезпеченості відповідними навчально-методичними та технічними ресурсами.

До обов’язків шкільної адміністрації входить ознайомлення батьків з їхніми правами та обов’язками, однак, батькам дитини з особливими освітніми потребами варто зважати на те, що успіхи майбутнього школяра значною  мірою  залежать  від  їхньої  участі  у  процесі  інтегрування  їхньої

дитини в середовище однолітків. Підтримка батьків є неоціненною, оскільки лише вони можуть попередити про завищені або занижені вимоги до знань, сповістити про відсутність належних умов перебування у дитячому колективі, про емоційну напругу тощо.

Саме батьки можуть повідомити про психологічну готовність дитини і бажання   навчатись   у   закладі   «масового»   типу.   Іноді   дошкільники   з

обмеженими можливостями здоров’я не можуть перебувати в інклюзивних шкільних умовах за різних причин.

 

 

 

 

 

 

 

Одні є лідерами у спеціальних закладах, оскільки є найкращими вихованцями, мають, порівняно з іншими, досить високий рівень розумового та мовленнєвого розвитку, тому болюче переживають втрату лідерства, інші – вкрай гостро реагують на свою ваду

   намагаються її всіляко приховати і тому на фоні здорових однолітків  

   знаходяться у постійному стресовому стані. Є й діти, які звикли до постійної

   уваги з боку вихователів, батьків, потребують надмірного опікування і у

   великому колективі губляться, відчувають себе загубленими і занадто

   сором’язливо поводяться, оскільки звикли до знайомих невеличких

   колективів і навчальних груп, де не більше 10 чоловік.

Таким чином, вирішення питання про інклюзивне навчання в кожному конкретному випадку потребує попереднього урахування багатьох факторів,

в  тому числі:  різносторонню  готовність  дитини  до  навчання  у школі  і  її

бажання; надання спеціальної корекційної допомоги, реальні можливості сім’ї надавати постійну необхідну допомогу дитині у процесі навчання.

Налагодження партнерських стосунків між батьками та всіма фахівцями, які   працюють   у   навчальному   закладі   та   надають   допомогу   дитині   з

порушенням психофізичного розвитку, є першочерговим завданням. Паритетними мають бути стосунки між батьками здорових дітей та дітей, які потребують особливої уваги, оскільки проведені дослідження засвідчують, що інклюзивне середовище надає можливості для особистісного самовдосконалення, насамперед, звичайним школярам. Вони починають краще розуміти людей, які чимось не схожі на інших, вони мають можливість завжди надати допомогу тим, хто цього потребує, вони вчаться співчувати та

оцінювати речі з позицій гуманності.

Діти з особливостями психофізичного розвитку у  звичайному шкільному середовищі безперечно потребують уваги, піклування з боку оточуючих, однак, варто зважати на те, що надмірне піклування може бути згубним. У сім’ях, де є бабусі і дідусі, які безпосередньо займаються вихованням  дитини  з  обмеженими  можливостями  здоров’я,  часто  панує

культ, який призводить до усунення будь-яких труднощів на шляху такої дитини, зокрема побутових. Дитину обмежують у виконанні соціальних функцій, тим самим формуючи у неї споживацькі установки, зменшуючи можливості особистісного і пізнавального розвитку.

Варто зазначити, що сім’я, в якій виховується дитина з особливостями психофізичного розвитку потребує особливої уваги. І це мають усвідомлювати  і  адміністрація  школи,  і  педагоги,  оскільки  успішність

інклюзивного навчання значною мірою визначається взаєминами, які склалися в сім’ї. Якщо в родині панує оптимістичний настрій, то впевненість у своїх силах і можливостях матиме і дитина. Повсякденне життя сім’ї має передбачати участь дітей з порушеннями психофізичного розвитку у всіх видах домашніх справ: прибирання, миття посуду, допомога по господарству тощо. Батьки при цьому мають бути терплячі, доброзичливі, однак не варто

допускати вседозволеності, відсутності будь-яких обмежень. Позитивна атмосфера в родині, захищеність батьківською любов’ю дає змогу бути вимогливими, але не конфліктними.

 

 

 

 

 

Позитивні вчинки помічаються, оцінюються, підтримуються, негативні вчинки потребують обговорення і відповідної оцінки.

 

 При зарахуванні до школи сім’я має займати активну позицію, надавати допомогу кваліфіковано та уміло, діяти педагогічно грамотно. Для цього варто часто зустрічатися з педагогами, обговорювати поведінку дитини, проблеми та успіхи, спільно намічати перспективні плани, усвідомлюючи, що певна обмеженість життєдіяльності не повинна заважати працювати, спілкуватися, знаходити порозуміння. Значною мірою від сім’ї залежить особистісне становлення дитини, формування у неї умінь розуміти свої потреби, можливості та нахили. Прогнозовані ситуації вибору допомагають дитині усвідомити, чого саме вона хоче, що бажає, що любить. Корисні розмови в невимушеній атмосфері про те, хто і який ти : добрий чи злий, спокійний чи рухливий та ін. Адже чим краще людина знає себе, тим краще вона може скеровувати свою поведінку, змінювати її відповідно до ситуації. Особливу значущість має створення ситуації успіху у грі, трудовій діяльності, навчанні. Школярі з особливими освітніми потребами на перших етапах навчання мають одержувати посильні завдання, які відповідають їхнім можливостям, їм має надаватися допомога на основі спільної діяльності, детального пояснення. Ситуацію успіху у навчанні забезпечують не лише різноманітні форми діяльності, а й залучення до процесу навчання рухів, смакових, слухових, тактильних відчуттів, тобто забезпечення полісенсорної основи під час формування знань. Конкретні рекомендації з приводу навчання дітей з особливими освітніми потребами, особливо на перших його етапах, батьки мають одержати у фахівців. Наприклад, при навчанні грамоти дитині з інтелектуальними порушеннями пропонується букву, яка вивчається, зробити з кольорового паперу, з тіста; озвучити її: проспівати, прошепотіти, прокричати; викласти її з паличок, кольорових стрічок тощо. Батьки звертають увагу на те, що літери можуть бути схожими на будиночок (д), на яйце (о) тощо, демонструють це на наочному матеріалі, знаходять подібні до букв предмети вдома, пропонують це зробити дитині. Багаторазове повторення сприяє засвоєнню зорового образу букви. Виявляючи винахідливість, терпіння батьки викликають позитивні емоції у дитини на тлі яких і проходять заняття. Подібні вправи можна проводити і з цифрами, використовуючи телефон, номери квартир, тролейбусів. Різні види продуктивної діяльності (малювання, ліплення, конструювання) допомагають у запам’ятовуванні цифр, розрізненні їхньої конфігурації. Кубики, кружечки, палички викладаються у вигляді цифр, контурне зображення розмальовується, штрихується. Разом з мамою ліпляться “смачні” цифри з тіста, викладаються цифрові аплікації. Ці вправи сприяють і розвитку дрібної моторики у першокласників з особливими освітніми потребами, оскільки недорозвиток або порушення рухливості пальців рук ускладнює формування навичок письма.

Зважаючи на те, що дитині набагато легше запам’ятати звучання букви чи цифри, навчання письма має починатися з малювання, улюбленого заняття майже кожного малюка. Саме з малювання починається формування так званої графічної навички, яка з особливими ускладненнями формується

 

 

 

 

 

 

на перших етапах навчання майже у кожної дитини з особливими освітніми потребами. Координованість рухів, усвідомлення таких просторових понять як праворуч, ліворуч, вгорі, внизу, посередині тощо викликають цікавість до завдань, сприяють формуванню повноцінного письма. Однак, на початкових етапах оволодіння письмом писати краще олівцем: легше впоратися з натиском, завжди на допомогу може прийти гумка і позбавить дитину відчаю та розчарувань. Для полегшення виконання вправ використовуються збільшені клітинки, які можна розкреслити самим, або скористатися спеціально розробленими навчальними посібниками для дітей з особливими освітніми потребами (“Зошит для дошкільника”, “Готуємось до школи” та ін.).

 

Головним у навчанні школярів з обмеженими можливостями здоров’я є формування у них соціально-побутових компетенції, тобто знань про навколишній світ, про себе, про правила взаємодії з цим світом. Увага має бути акцентована не лише на формуванні умінь читати та писати, а й на тому чи знає школяр про призначення тих чи інших предметів, чи вміє ними користуватися, чи вміє або намагається обслуговувати себе.

На перших етапах навчання батьки мають самі створювати ігрові та навчально-ігрові ситуації, які б стимулювали відтворення різноманітних дій, сприяли б пізнанню нового, викликали позитивні емоції у дитини.

Беручи активну участь у складанні корекційно-освітніх програм і в оцінці їх результативності, батьки спільно з педагогами визначають приоритетні напрями у цих програмах. Зокрема, розвиток комунікативних умінь для всіх категорій дітей, які навчаються в інклюзивних умовах має непересічне значення, оскільки залучення до повноцінної комунікації є одним із важливих і складних завдань упродовж усього навчання. Вочевидь,

консультаційні семінари, тренінги, на яких обговорюються ці питання мають бути ініційовані саме батьками дітей, які потребують допомоги. Саме проведення таких заходів дасть змогу батькам усвідомити, що їхня дитина не є дитина з вадами, а є дитина зі своїми особливостями, відмінна від інших, зі своїм світосприйняттям, своїм засобом спілкування, своїм мисленням. Батькам важливо усвідомлювати, що сім’я має жити повноцінним життям і сприймати ситуацію такою, як вона є, оскільки найбільшу допомогу може

надати саме родина, те оточення, де займаються особистим зростанням, докладають зусиль, аби краще розуміти «особливу» дитину, відчувають взаємодопомогу та довіру.

Відкритість освітнього процесу у класах інклюзивного навчання передбачає міжособистісні контакти між батьками, педагогами, дітьми. Проведення спільних свят, участь в інтерактивних іграх, заняттях, масових

заходах допомагає формуванню у батьків реального образу «особливої» дитини і розуміння її внутрішнього світу.

Зняттю емоційного навантаження, яке часто супроводжує родини дітей з особливими потребами, допомагають так звані релаксаційні (розслаблюючі) вправи,  які  сприяють  зменшенню  напруги,  поверненню в  стан  рівноваги.