"До тебе думка лине..." до 150-річчя з дня народження Лесі Українки

Літературно-музична композиція

до 150-річчя з дня народження Лесі Українки.

«До тебе думка лине…»

(підготувала заступник з навчально-виховної роботи Басиста І.І.)

 

Кожним словом, кожним променем думки,

кожним болем своїм живе в душі нашого

народу людина, що ім’я їй Леся Українка.

З не такої вже й далекої минувшини, проте

вже мовби  крізь серпанок легендарності,

проступає до нас образ поетеси, образ ніжний,

чистий.

Олесь Гончар

 

Звучить музика. Ф. Шопен «Сад Едема» («Ніжність»)

Ведучий: 150 років тому 25 лютого 1871 року у Новограді-Волинському у сім’ї  юриста, колезького секретаря Петра Антоновича Косача та його дружини Ольги Петрівни народилася дівчинка Лариса,  яку ми знаємо як геніальну поетесу, поліглота, перекладача, мовознавця, музиканта і художника, пристрасну і нескорену натуру –  Лесю Українку.

Ведуча: 150 років з нагоди її народження відзначає Україна, ім’ям якої вона й назвалася, підписуючи свої перші твори – Леся Українка. Під цим ім’я її відкрив для себе весь світ, а вона закохала у себе мільйони.

Ведучий: Ти себе Українкою звала.

І чи краще знайти ім’я Тій,

що радістю в муках сіяла,

Як Вітчизна велика твоя!

 

Ведуча: ЇЇ життя – це легендарний подвиг жінки, яка втілює в собі силу і мудрість, талант і щиру душу.

Із спогадів Ольги Косач-Кривинюк:

«Зо всіх нас шістьох дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею. Щодо вроди, то й по батькових фото з молодих літ видко, і з розповідей матері, тіток і дядька виходило, що у Лесі такі самі риси обличчя, барва очей і волосся, як у батька, так само середній зріст, така ж постать, така сама тендітність. Вдачею ж вони обоє однаково лагідні та добрі безмежно,однаково обоє були здатні страшенно скипіти, коли їх дійняти чимсь особливо для них дошкульним. Обоє були надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди: для любих людей чи справ могли поступатися багато чим, могли бути дуже поблажливими, але я не моду собі уявити тої людини, тої справи, взагалі тої сили, що могла б примусити,  батька чи Лесю однаково, зробити щось. Що вони вважали за непорядне, нечесне. Щоб же зробити таке для власної вигоди, чи користі,  чи безпечності, то про те не може бути й мови, - таке це щось зовсім не до уявлення в поєднанні з ними. Обоє мали напрочуд гарну пам’ять.

Обоє вони, і батько, й Леся, були однаково делікатні у відносинах з л.дьми, намагаючись нікого собою не затруднити, не клопотати, не намагати. Терплячи самі біль, чи жаль, чи горе, намагалися не журити чи не мучити інших тими своїми почуваннями і тлумили їх у собі з якоюсь нелюдською силою».

Ведучий: У сім’ї Косачів  панувало художнє слово. Перекладали, писали твори, переказували історії, записували народні пісні й звичаї, декламували. Батько дуже любив літературу, пишався з того, що в Чернігові його вчителем був Леонід Глібов. Мати, українська письменниця Олена Пчілка,  кохалася в народній творчості, навчала  дітей, шанувати рідну мову, пісню.

Ведуча: В дитинстві Леся була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту. До прикладу, дівчина навчилась читати ще в чотири роки, шестилітньою вона вже майстерно вишивала, а у дев’ять – написала свій перший вірш, присвячений улюбленій тітці Елі, яку заарештували за революційну діяльність. Переживання за долю рідної людини вилилися у поетичні рядки:

Леся Українка:

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Ведучий: Про рівень розвитку Лесі свідчить також і те, що всього у 19 років Українка написала підручник «Стародавня історія східних народів» для своїх сестер. Крім того, поетеса знала 7 мов – українську, французьку, німецьку, англійську, польську, російську та італійську. При чому казала, що французькою спілкується краще, аніж російською.

Ведуча: Але мовою спілкування була рідна – українська. Нею юна поетеса описує все, що хвилює, надихає, народжує почуття. Коли у неї назбиралося вже кілька віршів, мати, порадившись з дочкою, добирає їй псевдонім Українка, публікує у львівському журналі «Зоря» вірш «Конвалія» у 1884 році.

 

Звучить музика. Ф. Шопен  «Мелодія раю»

Учениця:

Росла в гаю конвалія

Під дубом високим,

Захищалась від негоди

Під віттям широким.

Та недовго навтішалась

Конвалія біла, –

І їй рука чоловіча

Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

Ой на балі веселая

Музиченька грає,

Конвалії та музика

Бідне серце крає.

То ж панночка в веселому

Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка

Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалія:

«Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,

Друже мій єдиний!»

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квіточку зів’ялу

Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно,

Колись доведеться

Згадать тую конвалію,

Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утішатись

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже,

Тебе, квіточку зів’ялу,

Залишить байдуже!..

Ведучий: З цього часу і до кінця життя поезія, слово, пісня стали її призначенням, сенсом її життя.

Ведуча: Закохана у народні обряди та звичаї, Леся часто бувала на ярмарках, спостерігала народні свята й весілля. Взимку 1881 року на святі Водохрещі дівчина застудилася. З цього часу й до кінця життя починається її тяжка, виснажлива боротьба з хворобою –  туберкульозом.

Ведучий: Спершу захворіла нога, потім рука, потім нирки й шлунок. Кілька операцій витримала вона. Доводилося ходити в гіпсі, зі спеціальним апаратом, на милицях. Це завдавало нестерпних мук. Але вона мужньо повторювала, що буде «серед лиха співати пісні» і шукати «зірку провідну». Адже ще жила сподіваннями, що молодий організм подолає хворобу.

Ведуча: Батьки докладали всіх зусиль, щоб допомогти дочці. Лікування у Києві, солоні ванни в Литві, грязьові лимани на Одещині, купелі в Криму, сеанси народної медицини на Сумщині, клініки Відня. Проте Леся вже змушена відмовитися від гри на фортепіано.

 

Звучить музика. Е.Морріконе Chi Mai

Учениця:

Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувать думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Картина повстає: зібравсь гурточок,

Провадить речі, і співа, й гука,

На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

Чиясь весела виграва рука.

Та хто се плаче там, в другій хатині?

Чиє ридання стримане, тяжке?..

Несила тугу крить такій малій дитині,

Здавило серце почуття гірке.

Чого я плакала тоді, чого ридала?

Тоді ж кругом так весело було…

Ох, певне, лихо серцем почувала,

Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

Коли я смуток свій на струни клала,

З’являлась ціла зграя красних мрій,

Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

Прощай же, давній, любий друже мій!

Ведучий: Від хвороби Лесю відволікали хвилини поетичного натхнення, книги і природа. Природу поетеса розглядала у зв’язках з людиною. Вона може чарувати, а може засмучувати.  «Властивий, найрідніший, рідний край для мене – Волинь… А Київ і Полтавщина для мене однакова Україна,— писала Леся в листі до матері,пригадуючи куточки, рідні її серцю, бо там проходили кращі роки Лесі. Так, де б не була поетеса, завжди тужила за рідним краєм, в думках зринав образ України.

Учениця:

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, —
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, —
Що сльози там, де навіть крові мало!

Ведуча: Леся Українка прагнула активної участі у громадському житті. Проявляла інтерес до різних галузей знань, знала багато мов, тому робила численні переклади. Була членом Київського письменницького гуртка «Плеяда», який мав літературно-мистецьку, просвітянську орієнтацію. Багато друкувалася, стає відомою на Україні, у її талант повірили І. Франко, М. Драгоманов, М. Павлик. Великою пристрастю віяло від її поезій.

 

Ведучий: І. Франко писав: «З часу Шевченкового «Поховайте та вставайте…» Україна не чула такого сильного, гарячого і поетичного слова. Мимоволі думаєш, що ця хвора, слабка дівчина чи не єдиний мужчина на всю новочасну соборну Україну».

 

Звучить музика. Requiem For a Dream

 

Учениця:

Хто вам сказав, що я слабка,

що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

жалі та голосіння, –

то ж була буря весняна,

а не сльота осіння.

А восени… Яка журба,

чи хто цвіте, чи в’яне,

тоді й плакучая верба

злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима

покриє барви й квіти –

на гробі їх вона сама

розсипле самоцвіти.

Учень:

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть – і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

 

Ведучий: Будити народ до великих героїчних подвигів, світити йому серед темряви, вселяти віру в перемогу—ось у чому вбачала Леся Українка завдання поета і літератури. Такою її знає світ.

 

Ведуча: І забуваємо при цьому, що була вона щедрою душею, красивою, ніжною жінкою, яка прагнула кохати і вміла дарувати щастя і любов. Але в особистому житті у неї було багато страждань. Хіба можна кинути людину, яка простягнула руку, благаючи порятунку?

Бажаним другом, щирим порадником, клопітливою доглядальницею стала Леся для Сергія Костянтиновича Мержинського.

 

Ведучий:  Познайомилась Леся Українка з Мержинським у липні 1897 р. в Криму. Їх поєднала спільна праця, мрії, навіть хвороба.

Відданість, сила, глибина почуттів та безмежна ніжність звучать в листі до Сергія.

 

Звучить музика. Ф.Ліст «Мрії кохання»

 

Учениця («Твої листи пахнуть зів’ялими трояндами» (Уривок)

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись...

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

 

Ведуча: У Мінську самотній умирав Мержинський. Леся, будучи сама тяжко хвора, їде туди, щоб бути з ним, відчути його дихання. Але Сергій не відповідав їй взаємністю. Він сприймав їхні стосунки як дружні, а то й ділові. І коли Українка йому освідчилась, холодно відповів «Ні…» Але нічого не змінюється: кохання до цього чоловіка стає любов’ю до його думок, його ідей. Справжню суть і глибину своїх почуттів вона вихлюпнула на папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського поему «Одержима». І, навіть відходячи у кращий світ, Мержинський, замість очікуваних слів освідчення, прохав Лесю попіклуватись про інакшу жінку, яку він насправді кохав.

Ведучий: Але смерть коханого не змогла зупинити таланту поетеси. Вона змогла знайти в собі сили ,щоб боротися з хворобою і прожити це коротке життя яскраво і повноцінно. Яка сила духу…Розпач, біль розриває серце ,але ні скарг,ні сліз немає…Все залишається в ній…І тільки білі листочки паперу чують її сумний шепіт спраглих вуст.

Учениця:

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

 

Ведуча: Час бере своє. Народжується нове почуття. Лесиним обранцем і чоловіком стає фольклорист та музикант Климент Квітка, з яким вона познайомилася восени 1898 року. Їх поєднала любов до народної пісні, народних мелодій. 7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві. Чоловік присвячує своє життя талановитій дружині: завжди поряд, став підтримкою й опорою у найскладніші моменти життя, взяв на себе усі побутові клопоти, постійно супроводжував її на лікуванні.

Ведучий: В останні роки життя хвороба загострилася на стільки, що Леся змушена була постійно жити за кордоном у сухому кліматі: у Єгипті, Грузії.

Саме у Єгипті Леся Українка зустрілася з глибоким знавцем української історії, старовини майбутнім академіком Дмитром Яворницьким. Можливо, саме ця зустріч навіяла їй ідею створення драматичної поеми з історії України «Бояриня».

Ведуча: Свій шедевр – драму «Лісова пісня» - Леся Українка написала на Кавказу за 20 днів. Вона горіла в роботі, бо дуже затужила за рідним краєм. Ця туга особливо проявляється, коли люди далеко від дому.

Учениця: З листа Лесі до матері 20 грудня 1911 року6 «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку «в уме держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (витого ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечимним вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського… Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» - я й сама не збагну чому. Зчарував мене цей образ на весь вік».

Мультфільм «Mavka»

Ведучий: Пророчими стали слова Мавки щодо всієї творчості поетеси.

Звучить музика. М.Скорик «Мелодія - сопілка»

 

Учениця:

О, не журися за тіло!

Ясним, вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю, —

стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

все, що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав,

мрії збираючи в гаю..

Грай же, коханий, благаю!

 

Ведуча: В останні роки життя очі Лесі Українки набули надзвичайного блакитного кольору. Цікаво, що до того вони не мали настільки інтенсивного забарвлення. Цей факт дійсно дивував всіх довкола, адже очі поетеси були наче неземні. Про це згадує у своїх спогадах Лесина сестра Ісидора Косач-Борисова. Збереглась навіть фотографія – портрет Українки – зроблений саме в той період. Шкода, правда, що світлина чорно-біла, і ми не можемо розгледіти барв погляду поетеси.

 Ведучий: Серце Лесі зупинилося 19 липня (1 серпня за новим стилем) 1913 року в грузинському місті Сурамі у віці сорока двох років. Похована у Києві на Байковому кладовищі.

Ведуча: У листі до Олени Пчілки Ольга Кобилянська писала: «Такий великий вогонь перестав горіти, такий високий і тонкий інтелект перестав жити, думати, працювати! Мов вітром здмухнуло цю прекрасну так багато обдаровану істоту!»

Ведучий: Леся Українка ввела в нашу мову такі слова як «напровесні» та «промінь». І якщо перше ще можна зрозуміти як літературний неологізм, то друге – це ж уже навіть науковий термін!

Ведуча: Пам’ять про Лесю Українку живе в наших вдячних серцях: створено музеї у Києві, Колодяжному, Новоград-Волинському, Ялту, Сурамі. Її іменем названі вулиці міст і селищ, пам’ятниками прикрашені площі. Леся Українка назавжди залишиться поетичною квіткою не тільки на мапі нашої України її іменем названий астероїд у 1970 році.

Учителька: Приблизно рік тому гурт «Бумбокс» презентував романс «Плющ»,  в основі якого — однойменна поезія Лариси Петрівни. Прослухаймо разом цю чудову композицію, виконану Андрієм Хливнюком.

Ведучий: Леся – неповторна. Її життя  – це подвиг митця, один з тих подвигів, що підносять людину в очах сучасників, роблять її зіркою в очах нащадків.