Дослідження "Історія хутора Бердуха"

Відділ освіти, культури та з питань сім’ї, молоді та спорту

Немовицької сільської ради

Тинненська ЗОШ І ступеня

 

Номінація « Виховна робота »

 

«Рідний хутір Бердуха: історичний шлях з минулого в майбутнє»

Записана з розповідей жителів хутора, архівних  та інших  доступних матеріалів

 

                                              Підготувала: 

                                                  Онісковець  Ірина Миколаївна

                                                               вихователь групи продовженого дня

                                     спеціаліст І категорії

                                             Тинненської ЗОШ І ступеня

 

Тинне 2020

Автор:

Онісковець  Ірина Миколаївна,

вихователь групи продовженого дня Тинненської ЗОШ І ступеня

 

Навчально – методичний посібник «Рідний хутір Бердуха: історичний шлях з минулого в майбутнє. »– Тинне, Бердуха, 2020 -  36 сторінки.

 

          Дезінтеграція українського  суспільства,  викликана політичними подіями  та соціально – економічними проблемами останніх десятиліть, особливо проявляється  в розриві традиційних зв’язків між поколіннями. Традиційне викладання історії у школі не сприяє формуванню спільної історичної ідентичності, усвідомленню історичної єдності.

        Загальновідомо, що все починається з простого, малого, яке краще сприймається та пізнається. Байдужість значної частини дорослих до формування історичної пам’яті підростаючого покоління, негативний вплив сучасної масової культури на усвідомлення етнічної культурно – історичної ідентичності сучасних школярів не сприяють поверненню молоді до її історичного коріння, до витоків.

        Виховання поваги до полікультурності, розуміння історичних взаємовпливів у навколишньому суспільному середовищі, взаємозв’язок місцевої історії з історією села, країни, світу сприятимуть становленню толерантної та свідомої сучасної молоді.

      Навчально – методичний посібник  призначений для  педагогів та  учнів   загальноосвітніх  навчальних  закладів для  ознайомлення з матеріалом та використанням в навчальному процесі.

  

 

 

 

 

 

 

 

Схвалено методичною радою Тинненської ЗОШ І-ІІІ ступенів

( протокол № 3 від 27.12.2019)

 

 

 

 

 

 

 

«Рідний хутір Бердуха:

історичний шлях з минулого в майбутнє»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

1. Вступ ……………………………………………………………….   4
2. Історія виникнення хутора Бердуха……………………………….  7
3.  Хутір Бердуха під Польською окупацією………………………..  10
4. Історія будівництва дотів – довгострокових оборонних точок…. 16
5. Хутір Бердуха в період Великої Вітчизняної війни………………19
6. Роки радянізації села та хутора Бердуха…………………………..22
7. У вирі сьогодення…………………………………………………...26
8. Висновок……………………………………………………………..28
9. Додатки……………………………………………………………....29
10. Література…………………………………………………………....34

 

 

 

ВСТУП

Згідно національної програми  виховання  «Основні орієнтири виховання учнів 1 – 11 класів загальноосвітніх навчальних закладів України», сучасний зміст виховання в Україні — це науково обґрунтована система загальнокультурних і національних цінностей та відповідна сукупність соціально значущих якостей особистості, що характеризують її ставлення до суспільства і держави, інших людей, природи, мистецтва, самої себе. Система цінностей і якостей особистості розвивається і виявляється через її власні ставлення. Частиною цінностей є - Ціннісне ставлення особистості

 до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю.

       Сарненщина … В її історії, так як і в історії кожного краю нашої неньки України,  від Карпат до Чорного моря, від великого міста мегаполіса до маленького села чи забутого хутора, наче в чистому гірському джерелі,  відбиті сторінки історії  українського народу.

        Край казкової природи, оспіваний піснями та овіяний легендами, багатий на чуйних та доброзичливих людей. Саме тут  на берегах річки Случ розташувалося село Тинне одне з мальовничих сіл Поліського краю. Село увібрало в себе красу зеленолистих  садів і парків, велетнів дубів та соснових борів.

        Тинне має свою цікаву біографію, яка тісно переплелася із багатьма людськими вчинками та долями.  Та навколо нашого села зажди було багато хуторів, які сховалися в соснових борах та навколишніх болотах.

        На південному сході нашого села і до нині знаходиться хутір Бердуха, який сховався  біля затишного лісового масиву за дві версти від Князь села (сучасне село Князівка) Березнівського району.

        Хутір Бердуха багатий на корисні копалини, лісові угіддя, чуйних людей та історичні події. Історія виникнення та життя хутора дуже цікава, саме тому я вирішила дослідити та розповісти навколишньому світу всі сторінки історичних подій  хутора де я народилася і живу нині, де живуть мої батьки та проживали мої предки.

         Аргументація актуальності проекту:

На сьогоднішній час дослідження історії вулиць чи хуторів є актуальним для підвищення рівня патріотизму, самосвідомості громадянина України та формування громадянської позиції всебічно розвинутої особистості.  Чи задумувалися ми, мешканці хутора Бердуха,  над тим наскільки добре знаємо свій хутір, його історію. Український історик Микола Костомаров писав: «Хто проти історії, проти того історія». Наше ставлення до рідної землі визначає багато факторів.  Це любов і повага до своєї сім’ї, родинної оселі, навчального закладу, села чи хутора, де ти народився  та виріс.

 

 

       Мета проекту:

Ознайомитись та вивчити історію хутора Бердуха,  сприяти позитивному ставленню до історії хутора, як органічної складової історії краю та України, виховувати  ціннісне ставлення  особистості до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю.

 

     Завдання проекту:

• розвивати навички співпраці та пошуку інформації;
• сприяти формуванню спільної історичної пам’яті та ідентичності;
• поглибити вміння досліджувати історичну проблему;
• підготувати матеріал для презентації;
• зібрану інформацію використовувати на виховних годинах та заняттях групи продовженого дня;
• розвинути навички історичного дослідження на прикладі історичних джерел різного виду (фотографії, спогади, інтерв’ю, книги, журнали та газети різних часів тощо).
• зібрати інформаційні матеріали для передачі до сільської бібліотеки;
• прищеплення любові до  рідного краю, розвиток інтересу до його історичного минулого та формування бажання примножувати славу рідного Сарненського краю.

 

Очікувані результати:  

• знання про повсякденне життя  хутора у 1920 – 2019 роки ХХ - XXІ століття та співвідношення «малої» історії хутора та загальної історії країни;
• вдосконалення навичок пошуку інформації, її підбір, організацію та презентацію;
• сформуються навички розповідати про походження, зміст і культурно – історичне значення історико - географічної назви;
• вдосконаляться навички проводити екскурсії для дітей і всіх тих, хто цікавиться історією населеного пункту;
• уміння організовувати та реалізовувати проекту діяльності;
• толерантне ставлення до різноманітності смаків і вподобань як основи будь – якого суспільства.

 

Вид проекту: індивідуальний.

 

 

 

 

Виконавець проекту: 

вихователь групи продовженого дня 1-2 класів                              

Онісковець  Ірина Миколаївна.

 

Предмет дослідження:

 хутір Бердуха, село Тинне, Сарненський район, Рівненська область.

 

Методи дослідження:

аналіз літератури, інтерв’ю з очевидцями, історичний метод,

метод аналізу та синтезу.

 

Основні етапи проекту:

 

І Етап підготовки      передбачає:

 

• збирання інформації про хутір Бердуха;
• спостереження та вивчення об’єкту дослідження.

 

ІІ Основний етап або практичний   передбачає:

 

• збір  та аналіз інформації, отриманої на основі спостережень,  особистого досвіду;
• пошук оптимального способу досягнення цілі проекту, побудова алгоритму діяльності, планування роботи;
• інтерв’ю з очевидцями, пошук свідчень, що містяться у друкованих виданнях, архівах, Інтернеті;
• виконання запланованих кроків: спостереження, робота з літературою.

 

ІІІ Заключний етап або контрольний   передбачає:

 

• аналіз результатів, формулювання висновків, їх коригування;
• оцінка якості проекту;
• узагальнення та класифікація зібраних матеріалів;
• подання результатів (творчий звіт, виготовлення ілюстративного матеріалу: схеми, альбому, замітки в газету);
• презентація, захист проекту.

 

 

Коли погляну у віконце –

Побачу я яскраве сонце,

Почую гомін я землиці,

І стогін серденька у птиці.

І поле, й річеньку ясну,

Почую пісеньку дзвінку,

Побачу ліс і водограй,

І тата, й маму – рідний край.

                                                          Мартинюк Наталія Володимирівна

                                                              с.Карпилівка   Сарненський район

ІІ. Історія виникнення хутора Бердуха

       Перші згадки про хутір Бердуха сягають 1889 року. Хутір розташований на берегах річок Случ  та Бобер (стара назва річки Тустань). Не маючи вигоди,селяни продавали землі поміщику Яновському, а той перепродав поміщику  Давидовському.  Саме тоді був зафіксований хутір – фільварок Бердуха.

      Існує дві легенди  походження  назви хутора Бердуха.

      Отже, хутір знаходиться за дві версти від Князь села (сучасне село Князівка) Березнівського  району, у якому жили піддані польського князя ще з

17 століття. Як і в кожного князя того часу, утримувалися в нього військова частина. На озброєнні воїнів ХV – XVIII століття були бердиші – бойові сокири, що мали вигляд півмісяця з лезом довжиною 60-100 сантиметрів та держалом понад 2 метри і які простий люд називав – бердухами. Вірогідно, що якийсь відставний воїн – бердиш ник одержав земельний наділ, оселився в цьому красивому місці і таким чином заснував хутір Бердуха.

     Друга легенда говорить про те, що з давних  - давен український народ займався різними ремеслами.

    Люди ткали кропиву, вовну і шили з цієї тканини собі одяг.  Тканину ткали на верстатах, які мали безліч деталей. Одна з  найголовніших деталей до верстата мала назву – бердах. Деталь часто ламалася і знайти майстра, який міг би зробити нову було дуже тяжко. Один з таких майстрів жив на березі річки Случ і жителі навколишніх сіл називали його – бердахом. А місце де жив  відомий майстер стали називати Бердухою.

      Жителі хутора жили в похилих хатках  з чорними від кіптяві стінами, із земляними долівками і дерев’яними лежаками  замість ліжок. Вікна в будинках були не великі, тому що за їх розмір потрібно було платити податки, я і за димарі. Біля дворів не було садків, жодної огорожі теж не було. Люди ходили в постолах ( взяття плетене з вербової кори), а одяг собі шили дуже рідко та з тканини, яка була ткана власними руками з кропиви, льону або вовни.

     З давних – давен жителі хутора, як і всі поліщуки, займалися збиранням лісових  ягід та грибів, заготовляли кору з дерев та лікарські рослини. Оскільки фармацевтичних ліків в нашій місцевості при Польщі не було, люди збирали лікарські трави для лікування різноманітних хвороб того часу. Вважалося, якщо трави зібрані у відповідні дні і зберігалися на покуті за образами, вони набирали чудодійної сили. 

      Основним заняттям були: землеробство, тваринництво, рибальство та мисливство. Хоча на хуторі Бердуха були значні запаси глини, але гончарство не прижилося. Макітри, глечики, гладилки, тарілки, чашки гончарі возили з навколишніх сіл на продаж.

    Меблі, домашні і кухонні речі місцеві жителі виготовляли з дерев, які росли навколо хутора, а саме: верби, берези, липи, груші. Це – ступки, цебри, човни, ночви, ложки, хлібні діжки,  ковши, колиски, кадовби ( великі і малі діжки для зберігання м’яса, зерна, борошна).

     Жителі хутора Бердуха були неосвічені, так як шкіл на хуторі не було, а в Тинному була одна школа при церкві, у якій лише навчали писати та читати церковні книги.

      Дітвора пасла корів, свиней і гусей та допомагала батькам у різних господарських справах, а тому до школи при церкві ходили лише окремі хлопчики та дівчатка. Зрозуміло, що більшість дітей виростали не грамотними, лише деякі ледве читали та писали. В основному увага спочатку  зверталася на засвоєння релігійних постулатів.

      У XVIII столітті за гроші жителів села Тинне було побудовано дерев’яну церкву на честь Святої Великомучениці Параскеви і дерев’яну високу дзвіницю в селі. Жителі хутора із задоволенням відвідували церковну службу.

 

Хутір Бердуха – сьогодення

      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

        А від Бердухи рукою подати до державного природного заповідника Брище, який було штучно створено на річці Бобер, з метою розведення бобрів.

      Бри́ще — загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення в Україні. Розташований у межах Березнівського району Рівненської області.

Площа 100 га, створена 1974 року. Перебуває у віданні Князівського лісництва.

Охороняється ділянка заплави і борової тераси річки Бобер (притока Случі), що є місцем оселення бобрів та багатьох видів птахів.

        Рослинний покрив заказника типовий для Західного Полісся, переважають дуб звичайний, вільха. Річка Бобер має багато приток і стариць. Поширена заплавна рослинність — сосново-березовий ліс із сфагновим покривом (на лівому березі) та вільшняк (на правобережжі). Борова тераса поросла сосновими лісами.

      Рельєф дуже нерівний, часто чергуються горби та западини заповнені водою. У лісі зростають рідкісні для України види — комонник малий, борідник Прейса, астролаг пісковий. Види болотного різнотрав'я — осока, півники болотні, зозулин цвіт, фіалка болотна.

 

 

ІІІ. Хутір Бердуха під Польською окупацією

        Це були неспокійні  і дуже напружені роки, збурені багатьма подіями: революцією 1905 – 1907 років, Першою Світовою війною, більшовицьким переворотом 1917 року, громадянською війною. Вони по-різному вплинули на життя нашого краю, села, хутора.

        Ризька мирна угода 1921 року остаточно закріпила кордон між Польщею та Радянською Україною. Сарненщина як частина історичної Волині увійшла до складу спочатку Польського, а згодом Волинського воєводства Другої Речі Посполитої.

        На цих землях панувала польська родина пана Іполіта Младзановського, який мав свій палац у Тинному, а сім’я складалася з двох доньок та сина.

      Син пана Іполіта закохався у панянку з Кракова, він більше жив там. Панянка поставила йому умову, що вийде за нього заміж, якщо він подарує їй маєток подібний польському урядовому будинку Бельведеру.  В старого пана не було стільки коштів, але любов до єдиного сина змусила його позичити гроші і розпочати будівництво. У 1900 році маєток збудували. На березі річки Случ стояв прекрасний будинок з білими колонами. Коли син поїхав свататись, виявилось що його кохана вийшла заміж і насміялась над паничем – селюком. Молодий пан згодом втратив розум і не одружився. А доньки пана вийшли заміж. Старша за поміщика Возняка і оселилися вони на хуторі Бердуха, а молодша за поміщика Бінісевича і жили вони на хуторі Забара.

     Під опікою пана Іполіта Младзановського були навколишні села Кам’яне, Князівка, хутір Бердуха та частково село Зносичі. Завдяки його господарській хватці, запрацювали пилорама, маслобійня, а на хуторі Бердуха – гуральня. Місцеві жителі хутора обслуговували панські двори і будівлі, де працювали конюхами, кухарями, служницями, двірниками, а ще на полях, луках та лісах.

     Старший Младзановський помер у 1916 році і похований на польському кладовищі у місті Березне. З приходом більшовиків його нащадки двічі тікали до центральної Польщі, залишаючи тут все разом з батьківською господою.

     Після Ризького договору 1921 року повернулися назад, перебуваючи аж до вересня 1939 року, коли радянські війська вступили на західноукраїнські землі.

      Відшуміло два бурхливих десятиліть. І польська окупація продовжувалась. Не було спокою у людських серцях, село Тинне разом з хутором Бердуха стали належать до Сарненського повіту, Волинського воєводства. Місцеве населення потерпало від насильства – соціального, політичного, національного.

     На хуторі Бердуха жив пан Возняк, який був підданим та зятем пана Младзановського. Сім’я  пана -  пан  Возняк, його дружина ( донька пана Младзановського), та дві їхні доньки.

     На хуторі Бердуха була його садиба з господарськими будовами та два бараки, де жили працівники пана. Своїх  будинків жителі Бердухи не мали, тому жили з сім’ями саме в бараках. Власні будинки мали лише більш заможні сім’ї поляків, які тут проживали, також вони мали власну землю на якій вони працювали та вели господарство.

 

Місце, де стояв будинок пана Возняка

 

     Пан Возняк був не дуже заможним паном по мірках того часу. Та він мав свою конюшню, корівник, пасіку, яблуневий садок та землю на якій сіяли зерно та вирощували городину.

     Місцеві жителі хутора Бердуха, які проживали зі своїми сім’ями в його бараках працювали на пана. Люди працювали конюхами, двірниками, прали та варили їсти для сім’ї пана, доглядали за пасікою та пасли корів. Доглядали за яблуневим садом. Жінки працювали на полях, вони жали зерно на десяту копу, тобто жали зерно та в’язали його в снопи, складали в копи (своєрідні копиці зерна). Дев’ять коп забирав пан, а десяту копу віддавав жінкам як плату за виконану роботу.

     Діти до 12 років допомагали батькам і також працювали у пана, вони пасли корови, свині та гусей. Доглядали за садом та збирали врожай яблук та груш. Старші діти працювали в лісі ( заготовляли дрова для панського маєтку), на гуральні.

     Пан Возняк був жадібним і при кожній нагоді обкладав селян податками. А  його дружина була щедрою жінкою.

     Зі  свідчень очевидця тих подій Савчука Адама Лукашевича ( 1928 рік народження), йому було 8 років і він разом з своїми братами та сестрами пасли корів пана Возняка. Пані завжди щедро платила за працю, давала селянам молоко, дітям хліб з маслом, яблука та мед так щоб пан не знав про це.

 

Савчук Адам Лукашевич 1928 р.н. – очевидець подій

 

      У 1939 році коли на території Західної України ввійшли радянські війська на території села та хутора Бердуха велися запеклі бої. Радянські війська заарештовували заможних поляків і більшість їх вивозили примусово до Сибіру. В той час пана Возняка заарештували та вивезли до тюрми в місті Рівне, а його дружина разом з дітьми переховувалися в місцевих лісах. Місцеві жителі таємно носили їм одяг та їжу пані та при першій можливості вивезли їх до міста Сарни на залізничний вокзал, щоб першим потягом відправити їх до Варшави. Подальша доля пані Возняк нікому невідома.

      Сам пан Возняк відсидів у тюрмі міста Рівне п’ять місяців та був засуджений радянською владою до страти через розстріл за антирадянські

вислови. У січні  1940 року вирок був виконаний і пана Возняка було розстріляно на території тюрми в Рівному і поховано в загальній могилі для засуджених та розстріляних в’язнів.

      На хуторі Бердуха проживала ще одна заможна сім’я поляків – це сім’я Білявських. Голова сімейства господар Білявський був підданим пана Возняка і працював гайовим тобто місцевим лісником, його дружина та діти працювали на пасіці. На сьогоднішній день на місці де була оселя Білявських росте зелений сосновий ліс і місце це в народі називається урочище Білявських.   А в 1925 -1939 роках навкруги господарства було поле, де сіяли зерно, садили огородину та працювала сім’я на власній землі.

        Коли в 1939 році на нашу територію прийшли радянські війська тодішня влада вирішила «розкуркулити» ( забрати все майно), а сім’ю вирішено було примусово відправити до Сибіру.  Тоді сім’я Білявських вирішила тікати до

 

 

Місце, де стояв будинок родини  Білявських

 

Польщі, та радянські вояки схопили одну з доньок Білявських, чотирнадцятирічну Іренку та вивезли її до Сибіру. А інших членів родини розстріляли при спробі втечі – біля власної домівки.

       Вночі місцеві жителі забрали тіла вбитих та похоронили їх на околиці лісу хутора Бердуха. А будинку Білявських радянська влада поселила жити наступного гайового. А тертак (пилораму) Білявського в 1939 році перевезли в Князь село (нинішня Князівка, Березнівський район).

      З роками хутір Бердуха став розширюватися, люди розпочали вирубувати ліс та будувати на його місті свої оселі. На сьогоднішній день на могила де було поховано родину Білявських (5 людей) та ще 7 поляків за антирадянські вислови знаходиться господарство місцевої жительки   Онісковець     Ірини Миколаївни. Саме місце поховання знаходиться в садку під яблунями.

      В могилі знаходиться прах 11 людей, а саме: Стасік Василєвський, його брат Юзік Василєвський, дружина Юзіка з маленькою дитиною, Вальщак – дочка  Білявських, Бронек Цегельник з дружиною та 4 їхні дитини ( 1 хлопчик та 3 дівчинки).

 

 

 

 

Місце, поховання поляків, жителів Бердухи

 

 

      Іренка Білявська після Сибіру повернулася до Польщі і вийшла там заміж. В цьому році пані Іренці виповнилося 90 років, і її родина вивчає історію свого роду, тому неодноразово вони приїздили на місце поховання своєї родини. Онук пані Іренки має намір провести ексгумацію тіл та перепоховати їх тіла на місцевому кладовищі. На даний час ведуться перемови з Польським Інститутом Пам’яті, що отримати дозвіл на дані роботи.

 

 

 

Іренка Білявська до 14 років жила на хуторі Бердуха.

 

 

 

ІV. Історія будівництва дотів – довгострокових                    оборонних    точок

                                       

 

 Руїни польського  доту

 

       На  пограниччі між Польщею і Радянською Україною, щоб розмежуватися від комуністичної лихоманки, велося велике спорудження оборонних об’єктів. Хутір Бердуха  також був визначений одним із важливих військово – стратегічних об’єктів. На території хутора і його околиць  було збудовано три доти – довгострокових оборонних точок і один міст – шлюз, щоб у разі потреби створити водний бар’єр проти вторгнення зі Сходу.

      Все будівництво велося під суровим секретом, місцеві жителі не допускалися навіть для проходження цими місцевостями. Разом з будівництвом дотів польські військовослужбовці копали канави та насипали земляні вали навколо хутора Бердуха з метою оборони місцевості.

      Проектантом цих робіт був дід «литовець», так його називали, тому що він за національністю був литовцем. Дід жив один, сім’ї в нього не було. І коли прийшли радянські війська діда «литовця»  за непокору розстріляли в власному ліжку і так разом з ліжком похоронили просто на вулиці хутора Бердуха.

 

 

Польський дот в середині

 

      Як згадують старожили, у 30-х роках у селі з’явився «неповний розуму Ванька», який цікавився таємним будівництвом. Це був радянський розвідник, якому вдалося заволодіти всіма кодами, ключами та картами. Коли до дотів прийшли радянські війська, вони з легкістю ввійшли в середину і захопили доти. Польський офіцер, який керував будівництвом зрозумівши, що сталося застрелився, а військовослужбовці добровільно здали зброю на користь радянським військам.

       Протягом вересня 1939 року в селі Тинне та прилеглих його територіях точилися запеклі бої між червоноармійцями і військом польським, де було чимало загиблих та поранених.

        У 1940 році радянська влада наказала демонтувати ці доти, їх було підірвано пороховими бочками. Але ще й досі напівзруйновані сірі брили нагадують нам про важке минуле нашого народу.

 

 

 

 

Руїни польського  доту

 

 

 

V. Хутір Бердуха в період Великої Вітчизняної війни

 

           Життя на теренах села Тинне та його околицях продовжувалося, люди працювали, одружувалися, народжували, займалися домашнім господарством. Та неочікувано всі плани і сподівання перекреслила німецько – польська війна, яка розпочалася 1 вересня 1939 році.

         Уряд Польщі розумів, що його оточують два небезпечні сусіди: німці із Заходу, Радянський Союз із Сходу. Незважаючи на те , що Польща мала нижчий військовий потенціал, ніж Німеччина, значно меншу армію, польське керівництво відмовилося йти на поступки та компроміси. Війна, яка розпочалася 1 вересня 1939 року, пішла зовсім не за тим планом, який намітив польський генеральний штаб. За що і поплатилась втратою свого війська.

          Падіння Польщі на початку війни призвело до встановлення ще репресивнішого радянського режиму.  У місто Сарни Червона Армія увійшла 20 вересня 1939 року. Три дні йшли кровопролитні бої з поляками, які осіли в дотах. Особливо великі бої були в селі Тинне та його околицях, а саме біля хутора Бердуха. Врешті радянські війська отримали перемогу над військо польським.

           На першому етапі організаторські заходи принесли нашому населенню конкретне поліпшення. Налагодили роботу підприємств в місті Сарни, відремонтовано мости. Прибули молоді спеціалісти: інженери, вчителі, лікарі.

           Відбулися зміни в освіті. Спочатку відновили роботу школи. Навчання проводилось українською мовою за програмами радянських шкіл. Поліпшилась робота медичних закладів, лікування стало безкоштовним.

        22 червня 1941 року  мирне життя країни було перерване віроломним нападом Німеччини. Полум’я війни наближалось до нашої території. Усе частіше в небі проносились літаки з чорними зловісними хрестами.

       Почали діяти закони воєнного часу. Людьми розпоряджалась доля, і дуже часто випадковість. Одні потрапляли в партизанські загони, інші створювали підпільні організації для боротьби з фашистами, а треті очікували, чим усе закінчиться.

    6 липня 1941 року гітлерівці зайняли місто Сарни та його околиці.  Захоплену територію гітлерівці  почали освоювати як воєнну здобич. Першим жахом поліського краю стало влаштування тут концентраційних таборів, в’язнями яких були військовополонені, комуністи та євреї.

              Фашистські війська пройшли селом та його околицями, не завдаючи йому великої шкоди. Коли люди дізналися, що німці переправилися через річку Случ із Кам’яного в Тинне, то жителі з дітьми поховалися у лісах. Через деякий час вони почали потроху повертатися.

 

 

Каштан, якому понад 200 років, очевидець всіх подій

    

        У Тинному був штаб ОУН – УПА, якими керував «Ярема». У 1942 році сюди повернулася дочка Младзяновського, яка вийшла заміж за німецького майора. Вони оселилися у колишньому  панському маєтку. Та прожили в ньому  кілька днів, бо їм не давали спокою вояки  УПА.

          Починаючи з 1942 року, масового характеру набрало вивезення молоді для примусових робіт до Німеччини, де «остарбайтери» були, по суті, каторжанами. Це перетворилося на справжнє полювання за людьми. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 1500 юнаків та дівчат Сарненщини, зокрема з хутора Бердуха було вивезено 14  молодих людей.

          Через хутір Бердуха німці їхали на велосипедах, і заходячи до хат вони вимагали їжу, а саме: молоко, яйця, м’ясо, хліб. Та місцевих жителів німці не чіпали.

           Восени 1944 року розпочалися масові вбивства місцевого населення. У цей період було вбито багато люду, який допомагав партизанам. В селі Лінчин,  де в місцевих лісах були партизани і люди їм допомагали, місцевих жителів зігнали до церкви, замкнули двері і підпалили.

          В селі Чабель палали всі будинки разом з господарями, так як тут був один з найбільших осередків партизан. Врятувалися лише ті жителі, які встигли сховатися в лісі. В селі  Рудня Ленчинська жителям сказали зібратися в центрі села, ніби їх вивезуть до Бугу, що люди там краще жили. Коли жителі села зібралися розпочався масовий розстріл селян. Саме село зникло з карти та        89 місцевих жителів назавжди залишилися там. На місці розстрілу встановили пам’ятний знак та меморіальну дошку де вказано імена всіх загиблих.

       Хоча жителів хутора Бердуха німці не чіпали, але люди настільки були налякані, що на ніч збиралися до однієї хати, щоб не залишатися самим в хаті.

        11 січня 1944 року місто Сарни було звільнене від німецько – фашистських загарбників. Водохреща, 19 січня, для жителів села Тинне є подвійним святом, бо саме в цей день 1944 року було звільнене село та його околиці в тому числі і хутір Бердуха.

          Минули уже десятиліття після страшної війни. Виросли нові покоління людей. Але тривожні події стукають у серця нащадків, закликають, як зіницю ока, берегти мир і спокій на всіх континентах нашої планети. 

        

Пиліпака Ольга Левківна – очевидець всіх подій

 

 

VI. Роки радянізації села та хутора Бердуха

     Село та хутір пережили у двадцятому столітті, як і решта території Західної України, аж  три періоди так званої радянізації або комуністично – радянського режиму, - 1917 -1921, 1939 – 1941, 1944 – 1991 роки.  Якщо у першому почалося із створенням комбітів, то в другому – примусове створення невеликих колгоспів, а третій був най тривалішим. У 1947 році селян згуртували уже в два колгоспи. Повна колективізація сільських господарств завершилася в лютому 1949 році.

     Населення хутора Бердуха, в основному працювало в колгоспі. Плата була низькою, але люди вважали, що це краще, ніж нічого. Колективне господарство називалося іменем 50-річчя Жовтня, його очолював Герой соціалістичної праці Сергій Осокор. Саму він побудував та відкрив на хуторі Бердуха цегельний завод, запасів глини на Бердусі вдосталь. Всі місцеві жителі хутора Бердуха пішли працювати на цегельний завод або і колгосп.

 

 

Пиліпака Петро Васильович на робочому місці, цегельний завод.

 

           З  60 – 70-х до середини 80-х років колгосп спеціалізувався на вирощуванні льону, картоплі, зернових культур, хмелю, а також худоби м’ясомолочного напрямку і свиней. Пізніше колгосп очолив Іван Павловський.

 

 

Працівники колгоспу збирають урожай картоплі.
 

Працівники колгоспу збирають урожай зернових культур.

Працівники колгоспу відпочивають після робочого дня

Родина Петра Пиліпаки відпочиває після важкого робочого дня

       У 1987  році головою колгоспу став і є до нині Олексій Хомич, який підняв господарство на новий рівень розвитку. Показники виробництва значно зросли, помітним став благоустрій ферми та цегельного заводу.

      Школа у післявоєнний час почала функціонувати у відбудованому панському маєтку. Навчанням було охоплено усіх дітей шкільного віку. Відновилися хати – школи, в яких вчили писати неписьменних і дорослих жителів села.  Саме до такої хати – школи і ходили навчатися діти та дорослі з хутора Бердуха.

     Навчання відбувалося в одній кімнатці, була маленька бібліотека та роздягальня. Все освічувалося свічками. Навчальні предмети викладалися російською мовою.

 

 

 

Учениці старших класів, жителі хутора Бердуха,

ідуть на навчання до школи.

 

VІІ. У вирі сьогодення                            

  

    Змінювалися часи, приходили нові керівники. Горбачовська перебудова призвела до проголошення у 1991 році незалежності і самостійності України. У селі Тинне колективне господарство, дістало назву «Случ». І, якщо у 1997 році в селі запрацювали масло – молочний цех та хлібопекарня то на хуторі Бердуха закрився єдиний в районі цегельний завод, відповідно місцеві жителі втратили робочі місця.

      Молоді «бердушани» виїжджають на заробітки у ближнє та дальнє зарубіжжя. Але всі вони повертаються додому, де будують нові будинки на хуторі Бердуха.

       Нині на хуторі Бердуха проживає  75 людей,  з них 19 дітей шкільного віку. Вони навчаються – 8 дітей в Тинненській ЗОШ І ступеня та  11 дітей в Тинненській ЗОШ І-ІІІ ступенів. На сьогоднішній день учнів до навчальних закладів підвозить шкільний автобус «Богдан», так як навчальні заклади знаходяться на відстані  5 та 7 кілометрів відповідно.

       Проблемним питанням стало масове безробіття місцевого населення та виживання малозабезпечених сімей. На хуторі проживає: багатодітних сімей – 5, пенсіонерів – 14 чоловік, інвалідів – 4 ( з них одна людина з синдромом Дауна).

        Місцевий житель Ковалець Сергій Юрійович відкрив власну справу на території хутора , а саме: лісопильню.

 

    

 

 

 

 

 

 

 

   

 

 

   Діти разом з батьками посадили на хуторі молодий парк, який назвали «Казка». Там ростуть берези, ясени, горобина, клени, дуби, ялівець та кущі айви, калини та кашки. А навколо хутора  ростуть соснові ліси.

 

        Аптеки чи торговельних точок на хуторі немає. Всі закуповують продукти харчування та інші необхідні речі в селі Тинне чи сусідньому  селі Князівка.

 

 

Висновок

      В наш час кожна людина повинна знати своє минуле, історію своєї держави і малої Батьківщини, де народився і виріс. Адже є такий вислів «Той, хто не знає минулого, не вартий майбутнього». Де б людина не опинилася, її Батьківщина, рідний край буде завжди з нею.

        Рідний край – наша гордість, і кожен несе цю гордість по життю. А якщо скласти маленькі Батьківщини кожного із нас, вийде велика держава Україна, частиною якої і є хутір Бердуха з його цікавою багатою історією. Я дуже пишаюся, що народилася і виросла в такому мальовничому куточку рідної країни, як хутір Бердуха.. Мій хутір змінюється з кожним днем. Він живе, молодіє, розквітає новобудовами, дзвенить дитячим щебетом на вулиці. І я захоплююсь своєю землею, тим, що історію цього хутора творили мої прадіди і батьки.

       Наші предки заповіли нам любити свій край, берегти його природу, пам’ятки історії та культури, шанувати рідну мову, національні традиції, впроваджувати їх в сучасний побут, передати все це нащадкам.  А щирі, гостинні люди радо зустрінуть усіх, хто завітає у цей мальовничий куточок Полісся.

 

 

ДОДАТКИ

додаток 1

Маєток пана Младзановського село Тинне

 

додаток 2

Місце, де стояли бараки

робітників пана Возняка на хуторі Бердуха

додаток 3

     

Розкопки будинку пана Возняка на хуторі Бердуха

 

додаток 4

Герб села Тинне

 

 

додаток 5

хутір Бердуха - сьогодення

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1.Світлана Коток «Тинне над Случем» с.56-видавництво «Сонях» м.Сарни-2007

2. Олександр Денищук «Книга Пам’яті і Слави Волині» том 9 Рівненська область, Сарненський район.-Рівне:ППДМ,2005.-416с.

3. Раїса Тишкевич «Сарни:історико-краєзнавчий нарис».-Рівне:2016.-231с.

4. Газета «Сарненські новини» від 27.01.1998 стаття Володимира Леснічука «Тинне – Забара – Бердуха».

5. Хитрий Чеслав Іванович «Минувщина Рівненщини – далека і близька.» - Рівне: Волинські обереги, 2011.- 664с.

6. «Сарненщина: історія та сучасність»: збірник матеріалів присвячених         70-річчю заснування Сарненського району.ч.1.\Сарненська центральна районна бібліотека; відділ комп’ютеризації та маркетингу.- Сарни,2009.-46с.(Стежками рідного краю).

7. «Історія міст і сіл Української РСР Рівненська область.» - Харків:1973.-655с.

8. Пащук Іван «Слово про рідне село». Вісті Рівненщини.- 2007.- 25 травня.-12с.

9. Бабінець А.«Тиннівські синиця та журавель».-Вільне слово.-2007.-1.11.- 5с.

10.Куліш Л.«Перекрики».З історії назв міст і сіл\\Вісті Рівненщини.-1995.-12.09.