Дослідження творчого і життєвого шляху М. Забоченя

ВСТУП

 

 

 

Актуальність теми конкурсної роботи мотивована потребою вивчити історичне минуле школи і видатних особистостей рідного краю. Пам'ять про минуле допомагає людям глибше зрозуміти сучасність, усвідомити своє місце у світі, більш ясно прогнозувати своє майбутнє. Людині дається досвід, здобутий тяжкою працею і кров'ю його предків, з тим, аби можна було не повторювати своїх та чужих помилок. І людина цим нехтувати не повинна.

Досліджуючи історію рідної школи, якій в цьому році виповнюється 113 років, я з’ясувала про плеяду видатних випускників, які стали відомими як  Україні, такі в усьому світі. Одним із них був Михайло Степанович Забочень – мистецтвознавець, колекціонер, популяризатор української поштової листівки. Дослідження історичного минулого є актуальним для нинішнього покоління учнів.

Історіографія  проблеми представлена доробком  істориків різних поколінь, комплексом документів, що репрезентують творчий шлях мистецтвознавця. Використані мемуари, листи книги і статті в газетах М.С. Забоченя, спогади друзів, близьких і сучасників.

Метою дослідження є узагальнення відомостей про життєвий і творчий шлях Михайла Степановича Забоченя, як випускника нашої школи і видатної особистості. Бажання знати і зберігати духовні традиції, надбання народу рідного краю, почуття гордості за нашу творчу спадщину.    

 

 

 

 

 

 

 

Я – учениця десятого класу Звенигородської спеціалізованої                                                    школи  І-ІІІ ступенів №3. Щоранку, коли я підходжу  до рідної школи, в мене постійно виникає  відчуття, що я  потрапила в якийсь панський маєток з чудовим будинком своєрідної архітектури. І це не даремно, бо моїй школі  вже 113 років. Вона одна із найстаріших забудов нашого міста і має дивовижну історію. Та не можна докладно розповісти історію школи без історії її випускників. Наша школа відома знаними і видатними людьми. Про одного з них я і хочу розповісти.

Гете назвав колекціонерів найщасливішими людьми на світі. Адже збирання — не лише насолода і розрядка в житті, це, коли, а і наукове дослідництво.

Можна збирати  усе: книжки, медалі, поштові листівки, марки, сір­никові етикетки, підкови, самовари, меблі, автомобілі , аби пристрасть захоплювала тебе, була на користь іншим. Тому-то кожне відгалуження має свій особливий термін: бібліофільство, фалеристика, філокартія, філателія тощо. То не просто слова — за ними мистецький досвід, вироблений нахил до пошуку й ціла "історія" колекціонування, сповненого пригод, здобутків і втрат.

Тож найменша знахідка викликає не тільки хвилювання чи захват, а й справжнє задоволення; її дбайливо тримають у схованці, вона займає наипочесніше місце серед найзаповітніших придбань, — і вилучити цю річ зі свого зібрання — все одно що відтяти пальця на руці. Але до такого усвідомлення треба дорости. Бо все починається із звичайнісінької дрібнички, а найперше — з подиву й зачудування.

Філокартія почалася із збирання видових і етнографічних листівок, які були одним з найдоступніших засобів знайомства з природою, побутом і культурою народів світу. Філокартія зіграла значну роль в популяризації витворів образотворчого мистецтва, що експонуються в музеях і на виставках.

Мій земляк Михайло Степанович Забочень був мистецтвознавцем, колекціонером і популяризатором української поштової листівки.

Народився Михайло Степанович в 1924 році в досить великій і дружній родині на самій околиці Звенигородки. Батьки жили бідно, але в родині панували теплі і щирі взаємовадносини.

 Як згадував сам Михайло, найстарший брат Яків уже закінчив сім класів і від­відував будівельні курси. До малечі він ставився зверхньо, з якоюсь поблажливістю. Найменшій сестричці Гані ледве виповнилося три рочки. А опікувалася Михайликом сестра четвертокласниця Женя, яка була для нього і нянею, і вихователькою, і вчителькою. Від неї й довідався Михайлик, що таке оцінка за урок: пишаються, якщо "дуже добре" чи "добре", тихо й мимохідь повідомляють про "задовільно", а коли "погано" чи "дуже погано", то мовчать і ховають зошити. І хлопчик задумав мати завжди лише веселі й гарні оцінки. У родині Забоченів виробилось якесь особливе, шанобливе ставлення до книжки. В них дбайливо зберігалися ще батьківські підручники. Вони лежали в скрині, їх діставали, тільки спитавши дозволу, перед читанням дітей змушували мити руки, щоб не забруднити папір.

Хлопчині не дозволялося бешкетувати в хаті: лише сидіти, мовчки спостерігати за старшими, в найкращому разі — уподібнюватись до школяриків: гортати сторінки, слухати віршики, пробувати додавати й віднімати подумки чи виводити загадкові карлючки літер... Так і навчився, задовго до першого класу, читати, писати й рахувати. А потім засвоїв навіть латинську абетку.

Батько вічно в праці, на будівництві, а матері — за господарством та дітьми ніколи й угору глянути; так і перебивалися на заробітках, допоки голодомор тридцять третього не повимітав усе до пилинки з убогих засіків.

Люди вештались, мов тіні, падали від повіву вітру. Того жахного року померла бабуся: вона спухла й набрякла — не мала ріски в роті. Лікарі, не оглядаючи її, зрозуміли: від недоїдання, але в свідоцтві записали: "Причина смерті — невідома...". Внукові запам'ятався той похорон, бо його послали на цвинтар стерегти викопану яму, щоб до неї, бува, не поклали чийогось мерця.

Маленьким Забоченям пощастило врятуватися, їх виручила якась між­народна організація допомоги, що відкрила у Звенигородці безплатний дитсадок, де варили обіди для дітей робітників (а батько якраз належав до професійної спілки мулярів). Тож, слава Богу, і вдалося з горем пополам

пережити страшні часи голодомору.

Селяни тоді божеволіли на безхліб'ї, хто ще міг вийти в поле, зривали на ниві колоски й жували недостигле зерно... А на уроках першаків змушували виспівувати рядки з "Рапорту товаришеві Постишеву", написаного поетами Валентином Бичком та Іваном Неходою:

У степах широких Зашуміли кроки...

Хто там? То не мишка і не ховрашок,

Видно нам із вишки,

Як плазує нишком

Ворог ненаситний, держачи мішок.

Парадокси панували скрізь: у школі, на роботі, в літературі. То нази­вали когось взірцем, величали героєм, підносили до небес. А минав час, і вчителька пояснювала учням у класі, чиє прізвище слід замастити на сторінці; який портрет необхідно вилучити з підручника, бо, мовляв, це вже запеклий шкідник соціалістичного ладу.

Одного разу Михайлик завітав до шкільної бібліотеки поміняти книжки, а в кімнаті натовп, стоять діти і дивляться, як зі стіни знімають великий портрет командарма Яна Гамарника. Велет у білому кітелі, з чорною пишною бородою. Досі його брали за приклад, а сьогодні він — прихований, підступний зрадник радянської країни. Мов у круговерті, все мінялося щодень: закони, діячі, правила співжиття, підручники. А Михайликові хотілося чогось постійного, непорушного, сталого, незабутнього. І він почав дедалі частіше милуватися портретами з батьківського похвального листа. Ті обличчя спонукали його стати своєрідним збирачем зображень геніїв духу. Тільки ж не носитимеш цю грамоту із собою до школи, не виставлятимеш її перед кожним, хоча й кортіло похизуватись своєю "колекцією"... Тому й заходився перемальовувати російських письменників та додавати ще й своїх: Олеся, Чубинського, Олену Пчілку...

«Моё увлечение открытками началось ещё в школьные годы, — рассказывал Михаил Степанович. — Школа наша располагалась у рынка, и мы, мальчишки, интересовались разными диковинами. Стояли 30-е годы, многие «бывшие» перебивались продажей уцелевших вещей. В их числе были и открытки: дореволюционные, с тиснением, соломкой, позолотой... Мне, сыну каменщика, они казались осколками незнакомой жизни. Дома у нас таких вещей, понятно, не было, но в семьях нескольких знакомых имелись альбомы, бережно хранившие память о родственных и дружеских связях. Однако самую большую и экзотическую коллекцию я увидел в доме И.М. Крашановского, выпускника Московского училища живописи, ваяния и зодчества, у которого стал учиться рисовать. Однако вскоре художника арестовали как «врага народа». Но со знакомством с собранием Крашановского во мне проснулся коллекционер.»

Однокласники після занять наввипередки бігли на базарну площу. Колишня Звенигородка була центром повіту, цілої округи, з якої відо­кремилось чотири нові райони; старе чиновництво сиднем засіло у своїх будинках і, задля прожитку, продавало за безцінь усілякий паперовий "мотлох": пожовклі підшивки "Ниви", літературні додатки до часописів, дореволюційні газети, друковані поштівки, конверти з погашеними марками. Часом у міняйл можна було дістати за копійки величезні купюри царських рублів, гривні Української Народної Республіки, а особливо — керенки (їх пропонували жужмом).

Учнів більше цікавили монети і марки. Хто мав гроші, той міг розрахо­вувати на таке щастя. А Михайликові для поповнення своєї портретної галереї та збирання поштових карток доводилося жертвувати сніданками. Дадуть батьки якусь копійчину на булочку, а він заощадить її та й візьме одну листівку. За рік-півтора набралося з півсотні: польських, російських, німецьких та інших. Усіх уже не вміщав альбом. Щоправда, купував усе, що потрапляло під руку. Але найбільше захоплювався портретами і краєвидами... Спершу копіював репродукції з видань, а потім вже самостійно малював "із себе" чи на природі.

Деякі з тих дитячих замальовок відібрали в Будинку піонерів на виставку. Учні заздрили своєму однокашникові, а справжній майстер пензля Іван Миколайович Крашановський, що закінчив Київську художню школу та Московське училище живопису, скульптури та архітектури, прискіпливо озирав кожну з тих робіт, йому найбільше припали до душі малюнки Забоченя. Він знав це прізвище, бо малював портрет Михайликового дядька Якова, найстаршого з батькових братів, і, познайомившись із худеньким, стриженим, невисокого зросту п'ятикласником, відразу запросив хлопця до своєї майстерні. Іван Миколайович ніколи не ганив учня за промахи, а, переглядаючи його домашні завдання, виправляв помилки, розповідав, як треба робити за всіма правилами. У нього вперше побачив Забочень мистецькі твори Великого Кобзаря в надзвичайному друкарському виконанні. Тільки найдужче полюбилися йому невеличкі, з долоню, листівки із краєвидами й типами Звенигородщини, особливо світлини рідних місць поета — Моринців та Кирилівки... Та сталося щось неймовірне: зненацька безвісти зник його безкорисливий наставник, а разом з ним і ті дивовижні картини й шафи, набиті книжками. Згодом Михайло довідався, що Крашановського звинуватили у "ворожій" діяльності й він десь у Карелії відбуває покарання на такій-то дільниці, в такій-то колонії.

Невдовзі, після закінчення восьми класів, Михайлові видали паспорт, а за тиждень — тривожна вість: війна! В листі своєму товаришу Винарському Максиму Філатовичу, з яким разом був у концтаборах, для передачі у Звенигородський міський відділ соціального захисту, Забочень писав: «Я, Забочень Михайло Степанович, 1925 року народження, народився в місті Звенигородка, паспорт серія ІІІ- ИК №616250, дійсним підтверджую своє спільне перебування з Винарським Максимом Філатовичем в фашистському концтаборі Освенцим наступними фактами.

В останній декаді травня 1943 року, коли ніхто з молоді не бажав їхати на роботу до Німеччини, в Звенигородці була проведена облава з метою примусового захоплення людей для відправлення до Німеччини. Під час облави озброєною поліцією було захоплено і відправлено до в’язниці сотні молодих людей, серед яких були  , Винарський Максим Філатович і я.

28 травня 1943 року нас відправили по залізниці до Німеччини. Кожен товарний вагон, в якому нас перевозили, охороняли німецькі солдати, озброєні автоматами. Кінцевим пунктом призначення було місто Бреслау. Звідти нас трьох в складі відібраної групи направили до міста Карвин на шахту "Барбара". В серпні 1943 року ми вчинили втечу з метою повернення на Батьківщину. Поблизу польського містечка Расропіце вночі ми були затримані німецьким патрулем і відправлені до в’язниці в місті Белиц. Із в’язниці нас трьох було переведено до концтабора Освенцим. Потрапивши до табору кожному з нас на лівій руці були наколоті номера, які замінили нам прізвище, ім’я та по батькові.

138707 - Ткаченко Микола Федорович

138708 - Забочень Михайло Степанович

138709 - Винарський Максим Філатович»

Пізніше, вже через багато років, у своїх спогадах Забочень напише:  «18 июня 1941 года мне вручили свидетельство о переводе в девятый класс, и я уже представлял себе, что через два года стану студентом университета. Но через три дня началась война, а через два года вместо университетской аудитории я очутился в тесной камере фашистской тюрьмы в польском городе Бельско.

В конце августа 1943 года с большой группой заклю­ченных меня отправили в Освенцим. Там я получил по­рядковый лагерный номер 138708.

Ежедневно в шесть часов утра нас выгоняли из блока. Здесь - босиком на посыпанной щебнем площадке - мы должны были при любой погоде пребывать до вечерней проверки. Весь день проходил в построениях и издева­тельских занятиях «спортом». Они заключались в том, что голодных узников, среди которых было много пожилых людей, заставляли бегать, быстро ложиться и вставать, ползать, прыгать по-лягушачьи вытянув руки вперед. Всё это сопровождалось руганью надзирателей и ударами палкой или куском кабеля в резиновой оплетке. Другим утонченным издевательством было изучение лагерных песен. Всех узников карантина выстраивали на площадке, перед фронтом становились надзиратели с палками. Солист - заключенный со стажем - медленно декламировал слова немецкой песни, а затем пел ее. Немногие узники знали немецкий язык и слабыми голосами вторили солисту. Большинство же совершенно не знало немецкого и не могло запомнить слов песни. Это приводило надзирателей в ярость, и они обрушивали на наши головы град ударов. Потом строй выравнивался, и урок продолжался.

Чтобы избежать ударов, люди только раскрывали рты. Получался нестройный гул. Отчетливо произносились всеми узниками лишь слова «лагерь Аушвитц» и «шпорт», которые все успели узнать.

Позже текст песни был написан на большом фанерном щите и повешен на стене блока.

После нескольких репетиций с избиениями и руганью разноголосый и разноязычный хор голодных узников, не понимая слов, сдавленными голосами пел:

Im Lager Auschwitz sind wir zwar

So manchen Monat, so manches Jahr,

 Ob     Arbeitsdienst, ob Arbeitsdienst,

Ob Sport und zwingt, Ob Sport und zwingt,

Doch immer unser Lied erklingt.

Im Lager Auschwitz sind wir zwar

 So manchen Monat, so manches Jahr,

Und denken wir, und denken wir

 So oft und gern, so oft und gern

 An unsere    Lieben in der Fern.

В переводе на русский язык это значило: «Хотя мы находимся в Освенциме в течение многих месяцев и многих лет, хотя нас принуждают к работе и к занятиям спортом - всё же всегда звучит наша звонкая песня. Хотя мы находимся в Освенциме в течение многих месяцев и многих лет, мы думаем так часто и охотно о наших любимых, Находящихся вдалеке от нас».

Когда надзирателей вызывали на инструктаж, узники пользовались случаем и собирались группами, чтобы поговорить без надзора.

К художнику москвичу Иванову пробирались любители живописи: студент из Чугуева Андреев, пражский филолог Вайнштейн, поляк Лютек и я. Несмотря на разницу в возрасте, все мы были похожи друг на друга: худые, бледные, небрежно остриженные, в полосатой одежде с чужого плеча. Кусочком красного кирпича, найденным в куче щебня, Иванов рисовал на полоске асфальта сцены из лагерной жизни. Его рисунки, которые тут же стирались, были яркими обвинительными документами против гитлеровцев.

Из внешнего мира за ограждения Освенцима не проникали никакие известия. Какова обстановка на фронте? Каких рубежей достигла Советская Армия? Скоро ли наступит долгожданная свобода? Ни на один из этих вопросов мы не могли получить ответа. Но произошел: случай, благодаря которому для меня многое прояснилось.

Однажды вечером к Лютеку (один из моих товарищей по несчастью)  зашел высокий худой мужчина с бритой головой. На его груди был нашит красный треугольник. Пятизначный номер свидетельствовал о том, что он уже давно находится в Освенциме.

Кроме обычных знаков - винкеля и номера, на груди у пришедшего был еще один: две большие латинские, буквы IL на белом прямоугольнике.

Лютек позже мне объяснил, что IL - это печальные буквы немецких слов «im Lager». Лагерное гестапо так отмечало политически опасных заключенных, которым ни под каким видом не разрешался выход на работы вне лагеря.

Встреча друзей была очень трогательной. Они долго говорили о путях, приведших их в Освенцим, о друзьях и близких, о лагерных делах. Знакомый передал Лютеку маленькую картонную коробку.

- Это тебе от лагерного Красного Креста, - улыбаясь, сказал он.

В коробке оказалось несколько ржаных сухарей, две луковицы и кусочек смальца.

Для узников, которых кормили эрзацами, это был настоящий клад. На дне коробки мы нашли номер издававшейся в Катовицах фашистской газеты «Oberschlesische Zeitung» («Верхнесилезская газета»). На первой странице был берихт - сводка и карта военных действий. Когда Лютек развернул газету, я быстро пробежал глазами строчки берихта. Передо мной замелькали знакомые названия городов: Смоленск, Чернигов, Харьков, Таганрог.

- Если уж немцы пишут, что линия фронта проходит здесь, то на самом деле она значительно ближе к западу, - заметил Лютек. - Учти, Михаил, в боях принимает участие и польская дивизия! Это тоже приближает победу.

Через три недели карантин расформировали. Меня назначили в команду «маурершуле». Лютек, который стоял на особом учете в лагерном гестапо, был определен в штрафную команду, которую запрещено было выводить на работу за пределы лагеря. Когда через неделю я встретил его после вечерней поверки, он показал мне флюхтпункт - красный кружок на белой материи. Один флюхтпункт был пришит на груди, другой - на спиле.

- Вот и меня сделали «движущейся мишенью»,- сказал Лютек.

В команду «маурершуле» входили подростки и дети. На них в полной мере распространялся жестокий лагерный режим. Малыши, которых не могли использовать на работах, учились ремеслу каменщиков на чердаке блока 7А. Там были кирпич, корыта с раствором и необходимый инструмент для обучения каменщиков и штукатуров.

Весь день дети проводили на ногах. Единственная скамейка в помещении предназначалась только для экзекуций. Среди учеников «маурершуле», наверно, не было ни одного, чье тело не было бы покрыто кровоподтеками.

В конце сентября - начале октября 1943 года мы увидели несколько эшелонов из Витебска. Будучи не в силах подавить партизанское движение в Белоруссии, гитлеровцы бросили в Освенцим жителей многих деревень. Большинство было удушено в газовых камерах. Лишь немногие попадали в лагерь и рассказывали о судьбе своего транспорта.

Еще красноречивей об этом повествовали четыре высокие трубы крематориев, из которых день и ночь валил черный удушливый дым. В сырую осеннюю погоду этот дым стелился по земле. Удушливый запах сжигаемых человеческих тел вызывал тошноту, от него нигде нельзя было укрыться.

За несколько недель работы в команде «баухоф» я отощал, силы мои начали падать. Спасло то, что капо «маурернгуле» назначил на склад строительных материалов другую группу новичков, а нас с товарищами оставил на чердаке блока 7 А учиться технике кладки кирпичных стен, труб и арочных сводов. От побоев мы не спаслись и здесь, но работа была полегче.

Настал день, который на Родине торжественно праздновал весь народ, - 7 ноября. В лагере это был обычный рабочий день. Эсэсовцы и их помощники - уголовники получили приказ усилить охрану и наблюдение.

9 ноября я встретил Лютека в толпе заключенных на Биркеналлее. Так называлась лагерная улица, ограниченная с одной стороны рядом зданий, а с другой обсаженная березами.

- Михаил, я тебя поздравляю дважды, - здороваясь, тихо сказал Лютек,  с годовщиной комсомола и праздником Октября. А мой тебе подарок к празднику - это сообщение об освобождении Киева. Русские в нескольких местах форсировали Днепр.

Я сообщил Лютеку, что видел в этот день в обеденный перерыв: тяжелый дизельный грузовик, кузов которого был закрыт брезентом, вывез со двора одиннадцатого блока несколько десятков трупов. Когда грузовик проезжал по лагерной улице к воротам, со дна кузова капала кровь. Несколько узников из команды дворников засыпали следы крови песком.

Лютек мне объяснил, что в этот день, 9 ноября 1943 года, фашисты отмечают двадцатую годовщину марта на Фельдхерналлее. В день этой годовщины они расстреляли во дворе одиннадцатого блока пятьдесят заключенных.

- Прошли те времена, - сказал Лютек, - когда гитлеровцы держали в тайне то, что происходит в Освенциме. Теперь же об этом знают во многих странах. Недалек уже тот час, когда они ответят за совершенные преступления.

Однажды осенью 1948 года я раскрыл «Комсомольскую правду», и мое сердце застучало от радости. Со страницы газеты на меня смотрел Лютек. Точь-в-точь тот Лютек, с которым я был знаком в Освенциме. Как сообщала газета, Люциан Мотыка - в то время генеральный секретарь Союза польской молодежи - в составе польской делегации приехал в Москву на празднование 30- летия ВЛКСМ.

Как я узнал потом, Лютек по заданию подпольного центра Освенцима убежал из лагеря в июле 1944 года.

Страшная правда Освенцима давно превратилась в далекие ужасные воспоминания. Но сколько бы лет ни прошло, мы, немногие оставшиеся в живых узники Освенцима, никогда не забудем предсмертных криков невинных людей, которых поглотил освенцимский конвейер смерти.»

В 1956 році Михайло вступив до Ленінградскої академії зв’язку. Свою скарбівню курсант збагачував із кожними відвідинами букініс­тичного магазину, що містився поряд із театром опери та балету, на Володимирській вулиці. У роки розрухи й відбудови тут, раз у раз виринали, мов метелики серед буйнотрав'я, листівки з портретами, краєвидами й репродукціями картин, часто такі, що по тому довго не трапляли на очі. Візьмеш мініатюру до рук і ніби зазираєш у чарівне дзеркальце чи переносишся уявою у вигадану країну Задзеркалля: в ній — історія твоєї Вітчизни, літопис коханого краю, біографія свого роду...

Особливо відклався у пам'яті образ Тараса Шевченка. Для багатьох він - поет й земляк, близька й дорога людина. З його думами і мріями ніби легше жити, переборювати труднощі, домагатися успіхів. Шевченко кличе любити батька-матір, свою заквітчану рястом землю, правічні звичаї й солов'їну мову народу. "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", - повчає поет. - "Бо хто матір забуває, того Бог карає..."

До глибини душі зворушують його поштівки із світлинами небожа краянина Григорія Шевченка (Петрика) з Кирилівки. Хоч скільки милуйся ними - не намилуєшся.

До 150-літнього ювілею генія-земляка він подав до Агентства друку «Новини» (АПН, Москва) невеличку розвідку про шевченківську листівку для республіканських і обласних газет (з часу академіка Миколи Сумцова ніхто не брався за цей матеріал!). Потім ім'я Забоченя з'явилося на шпальтах збірника "В сім'ї вольній, новій" та молодіжного журналу "Ранок" - у зв'язку з публікацією зібраних ним листівок із фотонатурними знімками родича Великого Кобзаря із Кирилівки Григорія Петровича Шевченка. Це був живий портрет людності й батьківщини поета - без наведеної ретуші й накладеного часом глянцю.

Майже третину всіх ілюстрацій запозичила із колекції Михайла Степановича популяризатор художньої листівки Марія Чапкіна для своєї книжки. Його поштові мініатюри прикрашали виставки, присвячені Іванові Франку, Ярославу Пстраку, Амвросію Ждасі…

Михайло не роздивлявся, а серцем сприймав придбану чи виміняну листівку. Колекціонування стало для нього не просто насолодою, а й життєвою потребою. Тому картку за карткою він складав шевченківські поштівки до своєї скриньки. І чи це було за навчання в Києві, чи під час служби в Калініні (Твері) - скрізь його живило своїм струмом і соками яскраве "потойбіччя" маленького зображення - рідні крайовиди, людські портрети, народні сцени. Вони підтримували у праці, додавали снаги в пошуках, у самоті єднали з родичами, з малою заповітною батьківщиною.

І коли після училища Забочень отримав призначення в Підмосков'я, за 160 кілометрів од столиці, він частенько приїздив до Москви, щоб походити по магазинах, заглянути до бібліотеки. Здебільшого лейтенант-зв'язківець міг купити на свої гроші сучасні листівки, що друкувалися масовим накладом. Лише вряди-годи траплялися йому раритети.

Та кажуть: кількість переходить у якість. Але це сталося десь згодом, коли вже мав досвід збирача й культуру колекціонера. Тоді вже можна було визначити серцевину свого скарбу. Проте, як признається сам Забочень, він ще не роздобув основної маси зібрання, не знайшов того "ядра", навколо якого могли розташуватися підібрані листівки.

Осяяння прийшло з переїздом до Ленінграда для навчання у Військовій інженерній академії зв'язку. Тут збігло п'ять років. За цей час, навіть за скромної стипендії, Михайло зумів набити руку філокартиста. І перше, що

свою українську тематику. Попервах у ній налічувалось усього кілька сотень поштівок, але з часом багатство примножилось. Для порівняння: у 1961 році, в соту річницю від дня смерті Великого Кобзаря, тагрінський альбомчик містив трохи більше ста шевченківських поштівок, а нині шевченкіана Забоченя налічує понад тисячу одиниць. Найперша листівка позначена 1898 роком; її видано у Кракові, де в коло учасників польського визвольного руху записано и українця - Тараса Шевченка. Перша листівка з портретом Шевченка в Росії видана в 1901 році.

Призначення до Москви після Ленінградської академії, праця в закри­тій, але престижній галузі космічного зв'язку -це нова, безмежного засягу, сторінка і в життєвій долі Михайла Забоченя, і в особистій історії власного колекціонування. Для шукача листівок не лише збільшилися матеріальні кошти, а й розширилися географія його відряджень і джерела придбань. Віднині можна було цілком віддатися своїй найулюбленішій справі - краєзнавству.

Крок за кроком, а точніше - картка за карткою, вимальовувалась у Забоченя колекція "Звенигородщина". Тепер у нього майже 30 видів рідного міста.

Ось - зразкова школа, де він навчався; колись тут було комерційне училище (це моя рідна школа - Звенигородська спеціалізована школа №3). А ось будинок військкомату. У давній споруді казначейства під час війни перебував штаб дивізії. Або: колишній знімок собору - його зруйнували в середині сумнозвісних 1930-х років. Не збереглася й Успенська церква, що на листівці, а от польський костьол - уцілів: його перебудували під автостанцію. А зараз намагаються відновити.

Кожен знімок на листівці - це документ, що засвідчує давній, непов­торний образ міста, його карбовані в камені риси, красу й велич людей.

Поштівки мають, звісно, і свою мистецьку вартість. Вони часто збері­гають у репродукції втрачений під час лихоліття малярський твір; доз­воляють познайомитись із набутком автора бодай у мініатюрному виконанні.

Михайло Степанович займався не тільки колекціонуванням поштових листівок, а і їх популяризацією. Постійно друкував свої статті в газетах і журналах, доводячи їх цінність, як невичерпне джерело історії України. « Картки видані влітку 1917 року після падіння само­державства і викликаного цим піднесення національно- визвольного руху серед пригнічених народів Російської імперії. Їх поява зафіксована в єдиному на той час критико- бібліографічому покажчику — щомісячному журналі «Книгарь», який видавався у Києві. У четвертому номері цього журналу за 1917 рік була надрукована інформація Миколи Бурачека «Художні видання». У ньому писалося; «Листівки мають характер вельми патріотичний. Тут портрети Тараса Шевченка й Івана Франка, тут і герб славного війська запорозького, прапори з гербами Галичини і Київщини з гаслом «Хай живе вільна Україна» і тому подібні» Листівки українського літературно-художнього товар друкувалися у найкращому поліграфічному підприємстві Петрограда — типографії Товариства Р. Голіка і А. Вільберг, колишніх поставщиків царського двору. На адресній стороні листівок №№ 1—6 надруковано видавничий знак УЛХТ. На ньому зображено чарівного крилатого коня Пегаса. Згідно з древньогрецькою легендою, від удару копита цього коня забило джерело Гіпокрена, з якого пили музи і яке давало натхнення поетам. Автор видавничого знаку - Олександр Литвиненко. Серія листівок відкривається текстами Тараса Шевченка та Івана Франка. Кожний портрет зображено в колі, обвитому блакитно-жовтою стрічкою портретом Тараса Шевченка надруковано три строфи; поетичного послання «І мертвим, і живим... ». Третя строфа закінчується словами:

«В своїй хаті - своя правда

 І сила і воля!»

Під портретом Івана Франка - дві строфи його вірша «Не пора, не пора, не пора нам, братове, чужинцям служить…» В оригіналі - «Москалеві, ляхові служить». Друга строфа вірша закінчується закликом:              «Під Украйни єднаймося прапор!». При тоталітарному режимі цей вірш свідомо замовчувався, ніби його й не існувало. Тому для читачів буде не зайвим навести рядки останньої (четвертої) строфи:

«Бо пора се великая єсть -

У завзятій важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю і славу, і честь

Рідний краю здобути тобі»

В газеті «Известия» від 2 січня 1986 року журналіст Георгій Кухарський в своїй статті «Открытия почтовой открытки»» пише про свої враження від колекції Забоченя: «Старые новогодние открытки - одна из тем обширной - 100 тысяч штук! - коллекции москвича Михаила Степановича Забоченя. Перед новым, 1986 годом мы провели несколько незаметно промелькнувших ча­сов за рассматриванием толстых альбомов. С 17-го и до 41-го го­да новогодних открыток не вы­пускалось. Мы отказались от всех этих целующихся голубков, обвитых лентами подков, весе­лых поросят, счастливых трубо­чистов и призрачных мешков с деньгами. Но ведь человеку свойственно надеяться...

Военные новогодние открытки Михаил Степанович собрал в от­дельный альбом; они впервые появились в конце 41-го. «Ново­годний привет из Москвы» - солдаты с винтовками на плечах идут мимо памятника Пушкину, прямо на фронт. Через год по­явилась открытка-надежда: «С новым годом, с грядущей Побе­дой!» и цифра - 1943. Надея­лись, что Победа близка. «С новым годом, годом Победы!» - 1944. Ах, как ждали ее!

Думаю, что наши военные но­вогодние открытки, а их немало - достойны специального пат­риотического трактата...»

 

Особливе місце в колекції Михайла Степановича займають Великодні листівки. З великою теплотою і захватом він розповідає про них у статті «Українська Великодня листівка» в газеті «Український кур’єр» за 1994 рік. «Великодні листівки з'явились у поштовому обігу в Україні на початку нашого століття. Одна з найбільш ранніх відо­мих авторові цих рядків се­рій була видана в Києві 1904 року власником книгарень, картин і навчальних посібни­ків П. Плаховим. Надрукована в типолітографії І. Чоколова,

Оригіналами для листівок цієї серії послужили малюнки І. їжакевича, на той час ві­домого уже художника. Його твори з початку 1890-х років часто вміщувались у популяр­ному петербурзькому журналі «Нива». Сюжети на листівках: розписування писанок, орна­мент писанки, великодній на­тюрморт, великодній благовіст тощо. В серії опоетизовано основні моменти великого хри­стиянського свята в простій селянській родині.

Не можна оминути малюнка Т. Шевченка «Воскресіння Христове» (1852), що був репродукований на листівці, виданій Я. Оренштайном у тяглі «Малярські твори Т. Шевченка в шести серіях» (Коломия, 1918). Ця праця, як і малюнок «Розп'яття», старан­но замовчувались. Хоч їх ре­продукції вміщено в 4-томній «Мистецькій спадщині Т. Г. Шевченка», але в «Шевчен­ківському словникові» опису цих творів немає. Малюнок «Воскресіння Христове» збері­гався в колекції Д. Мордовца, в Музеї української старовини В. Тарновського в Чернігові, в Чернігівському історичному музеї, в Галереї картин Т, Г. Шевченка в Харкові. Тепер - у Дежваному музеї Т. Г. Шев­ченка в Києві.

Другу половину життя, від захисту диплома в Ленінграді й до виходу на пенсію з Центру командно-вимірювальних комплексів штучних супутників Землі та космічних апаратів, Михайло Степанович Забочень працював у галузі космічного зв'язку. Він мав можливість часто вилітати у відрядження для інженерного контролю засобів наземно-космічного зв'язку, установлених на станціях стеження за космічними апаратами. Самі ж станції розкидані по території країни від Ленінграда до Петропавловська- Камчатського. А це — авіарейси по декілька тисяч кілометрів, спілкування з людьми. І скрізь у нього за візитну карточку правила листівка: придбана у крамниці, куплена чи виміняна, надіслана за спасибі й випадково знайдена серед паперів. Колекціонер ніколи не мав діла з махінаторами, крадіями, перекупщиками. Йому ні разу не доводилося стрімголов кидатися за раритетами, він їх "відстежував' і брав чистими руками в обмін на рівновартісну поштівку чи за прийнятну суму. В нього у зібранні понад 120 тисяч одиниць! Та не дай, Боже, щоб якась дісталася шляхом обману, афери або спекуляції! Адже кожна поштівка в колекції — це святиня.

 

 Поволі із аматора-збирача Михайло Забочень стає професіоналом- філокартистом. Він заводить знайомства серед московських світил; має тісні зв'язки з корифеями філокартії:              Володимиром Шлейовим, Віктором Богомоловим, Леонідом Смоктуновичем, Іваном Кудрявцевим, Павлом Єрохіним. Кожен із них для неофіта був цілою школою. Найбільше, мабуть, йому прислужилися перші видання, присвячені поштівці. Особливо брошури В. Шлейова: "Художні листівки і їх збирання" та "Як збирати художні листівки". За десять років по тому спромігся видати й свою "Філокартію" (Москва, "Связь", 1973), при написанні якої були розшукані і використані першоджерела з історії листівки.

З перших кроків у Москві Забочень прагне поділитися з людьми своїми скарбами. Він багато листується, пише до редакцій, друкується в пресі. Першим його творчим притулком став збірник «Советский коллекционер" (з 1973 року й понині він - у редакційній колегії цього видання). Тут надзвичайно рідкісні поштівки дореволюційного друку; мініатюри 20 - 30-х років; цінні листівки часів Другої світової війни й, нарешті, випущені масовим накладом, доступні й розповсюджені "сучасні" чотирикутники. За останнє півстоліття.

Дуже широка географія української філокартії. Спочатку листівки видавали переважно на терені Росії, України й Австро-Угорщини. А після Першої світової війни в цю справу включилися і слов'янські країни (Польща й Чехо-Словаччина) та Німеччина і Франція, де розмістилися осередки української еміграції. З перемогою над фашизмом друкування українських поштівок захопило Сполучені Штати Америки, Великобританію, Канаду, Італію, Австрію. Тільки не дозволялося листуватись із закордоном через "залізну завісу". А те, що проникало звідти, перебувало під забороною, підлягало негайній конфіскації, тягло за собою покарання.

       

Михайло Забочень, часто "дістаючи" для колекції такі речі, за які міг поплатитися головою, ризикував своєю волею. Досить було однієї "закордонно-ворожої" листівки, щоб потрапити за грати. Це була еквілібристика на лезі. І дякувати долі, що вона вберегла колекціонера з його неповторним скарбом; дала йому, військовикові, змогу піти на заслужений відпочинок у званні полковника, виростити двох доньок і - цілком віддатися улюбленій справі філокартії.

Його завжди вабили розшуки "першої" листівки. Він просиджував кожну вільну годину за книжкою в бібліотеці - Москви, Ленінграда, Києва, Львова, Риги...

Дві пристрасті зігрівали його серце - захоплення й дослідження. Редакція Великої Радянської Енциклопедії саме Михайла Забоченя залучила до написання статті про філокартію. А підсумком його тривалої роботи став  альбом-каталог «Україна у старій листівці» на 7 тисяч репродукцій. Він підготував цю працю спільно з Володимиром Яцюком та Олександром Поліщуком.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДЖЕРЕЛА

 

 

1. Биковський Л. Звенигородська Комерційна Школа (Спогади з 1905-1912).  – Вінніпег-Денвер, 1965.
2. Забочень М. Україна у старій листівці. – К., 2000.
3. Забочень М. Филокартия. – М., 1973.
4. Забочень М. Українська Великодня листівка. -  Український кур’єр. - №3-4. – 1994.
5. Забочень М. Шевченківські дні в Москві. - Український кур’єр. - № 2-3. - 1995.
6. Людина щасливої долі. – Український огляд. – 2002. – січе
7.  Особисті листи і фотоархів Забоченя М.
8. Український археологічний щорічник. – Випуск 7 – К., 2002.
9.  Федорук О. Україна у старій листівці: Альбом – каталог. – К., 2000.
10.  Хоменко В. Звенигородщина: Словник-довідник. – Черкаси, 2008.
11.  Шудря М. Щаслив доля шукача. – К., 1991.