ДЖОКОНДА ЗНОВУ ПОСМІХАЄТЬСЯ...власне продовження до оповідання Р.Д.Бредбері "Посмішка"

                            Джоконда  знову усміхається ...                         

Оповідання

про подальші пригоди Тома в майбутньому

( Р.Бредбері “ Посмішка”)  

робота учениці  6-б класу Саєнко  Дар'ї

      --Прокидайся ,Томе!--грубо гукнув йому на вухо брат Сем, але Том давно вже не спав,він спланував сьогоднішній день ще вночі.

    --Томе,візьми насіння ячміню і нумо на город!

     Увесь час до обіду бідолаха думав як би вислизнути з дому на площу, де він був на учорашньому святі.

     Та ось Сема і Тома покликала мати до столу. Поки всі метушились біля порожньої стайні, Том ,не гаячи часу, сягнув через паркан. Непослух не зчувся як був на площі. Він почав порпатися у пилюці і багнюці — де учора стояла картина “Мона Ліза”.

     Том шукав і збирав пожовані, пошматовані, заплямовані шматочки полотна Леонардо. Повкидав їх за пазуху і одним стрибком був серед рідні, яка  хвалила та сьорбала з побитих черепків суп,зварений з упольованого ящура.

    Тома аж знудило і він прослизнув на горище. Тут уночі змайстрував навпомацки рамку для понівеченої картини.

    Під стріхою хлопець знайшов старе дрантя і відірвав від нього прямокутний шматок. Це  основа —для шедевру. Товстими нитками, які дідусь тримав (таємно у кутку) для ремонту шкарпеток ,Том почав пришивати й прив'язувати понівечені клаптики картини до льняної основи.

       І так день за днем...місяць,чи може три , він не знав ,бо сучасність загубила своє літозчислення.

      Том так захопився роботою, що не збагнув , що і сам почав домальовувати. Біля старої шахти  знайшов кольорове вугілля, використовував і сажу, і білу глину, яку надибав колись у сусідньому кар'єрі.

   --Томе,ти що тут робиш?-- якось несподівано у дверях горища з'явилася голова матері.

      --Томе, ти з глузду з'їхав? Чому від усіх ховаєшся?

 Том не встиг, як то вдавалося раніше,заховати свою таємницю. Том і мати стояли зачаровані, бо на них дивилися оті загадкові джокондині очі, вони були як два віконця у душу,у минуле, у старі і добрі часи.

 --Подивись,синку! Вона посміхається!

 --Мабуть,задоволена,-- прошепотів Том і ніжно обійняв матір.