Есе «Не з казок, або Життя - це нескінченна драма»

                                              Автор

вчитель зарубіжної літератури,

української мови та літератури

 Чечельницької ЗОШ  І – ІІ ступенів

Цьомко Маріна Олегівна

Есе «Не з казок»

    Життя - це нескінченна драма. Щоправда, у цій драмі без ліку акторів. Кожна картина має свого глядача – прихильника, або ж суддю. Тут вже не обійтись без ремарок, а також і без коментарів.

     Інколи наші вчинки випереджують наші думки,  а це не завжди на користь нам та іншим. Щоб уникнути багатьох неприємностей, нам потрібно задумуватись над усім, і тоді наше життя буде гармонійним та довготривалим. Та все ж холодна реальність вносить свої корективи.

          В житті мені доводилось бути в різних ситуаціях, як і кожній людині. Але одного разу, чекаючи на свій автобус, краєм вуха я почула розмову двох незнайомок. Ця історія зворушила мене до глибини душі, тому хочу, щоб світ про неї почув. Ви почуєте живу історію, історію не з казок. Можливо, комусь ця історія буде занадто прісною, а когось вона змусить задуматись.

    На місцевому вокзалі поряд зі мною присіло двоє дівчат-студенток. Обоє вродливі, енергійні, життєрадісні та комунікабельні. З розмови я дізналась, що вони навчаються на одному курсі. Спілкувались досить жваво, в швидкому темпі одна наперед другої в кількох словах ділились про своє життя. Дуже юні, а говорили про цілком серйозні речі – про життєву несправедливість та людську байдужість.

       Блондинка із вогником в очах розповідала про свою сім'ю. З її слів було зрозуміло, що сім'я живе далеко не сірими буднями, а на повні груди – щасливо та дружно. Поки блондинка хвалила богиню своєї долі, і показувала яскраві світлини товаришці, то її співрозмовниця, засумувавши та побліднівши, холодним поглядом блукала по великому й гучному приміщенні.

      Дослухавши історію своєї однокурсниці, дівчина завела невеселу пісню про своє дитинство. У її розповіді йшла мова про те, що вона лише один раз у  житті бачила свого батька – рідну та водночас таку чужу людину. Студентка зі сльозами в голосі переповідала про ту зустріч з батьком, яка закарбувалась у її пам'яті на все життя. Вона єдиний разочок бачила тата, який запам’ятався їй не з кращої  сторони медалі. Батько не був чуйною людиною, не хотів хоч якось прихилитись до дітей. Йому це було ні до чого. У нього свої правила, свої норми, свої потреби. Від чоловіка завжди різко тхнуло запахом дешевого алкоголю та сигарет, що було не надто приємно спостерігати. Крім того, дівчині в'ївся у пам'ять той епізод, коли батько твердими та незграбними рухами тицяв молодшій сестрі сигаретою в кашу, а потім по звірячому плював на підлогу. Через людську байдужість скалічено дитячу душу, яка ще не скоро реабілітується. Хорошого тут мало.

     Скільки ж маленькій дівчинці хотілось побачити рідну кровиночку… Скільки ж про це мріялось, снилось і марилось ...  Скільки вже збігло часу, а душевний біль не вщухає.

      Одна єдина згадка про тата – гіркий запах сигарет, неприємний до знемоги. Так не повинно бути! Кому ж потрібен такий батько? Хто з ним залишиться, коли доля погладить його своєю тремтячо-білою рукою, коли засніжить його необачливу голову? Що залишиться після нього? Запах сигаретного диму по кутках? Це його багатство? Таке його надбання? Хіба це його гордість? Ставте інколи й собі такі питання, бо я їх собі ставлю. Відсутність відповідей рухає мною, моїм життям, моїм єством. Немає більшого зв’язку, ніж між батьками та дітьми, бо без минулого немає майбутнього.

     Від почутого мені стало холодно, неначе зима обхопила мене своїми крижаними лещатами. Дві незнайомки, такі чужі, далекі, але чомусь небайдужі. Чому? Це вже зовсім інше питання. Питання голосу совісті. Інколи стишую, вгамовую свої почуття, одягаючи маску на обличчя, але той крик душі виривається із середини, бо просить права на життя.

    Схаменіться, люди! Не робіть боляче найріднішим! Любіть дітей! Шануйте батьків!

    Чоловіки! Бог створив жінку із ребра чоловіка, щоб ви нас оберігали, дбали про нас, а не калічили наші душі. Без вас не було б нового життя, але ви маєте нести відповідальність за це життя. Дитя - це дарунок долі, бо не усі мають таке щастя та право на це.

      Я дотримуюсь також тієї думки, що людське життя нагадує нічне небо. А воно ж таке вночі зористе, і надихнуло на справжні подвиги не одного романтика. На темному полотні ночі всіялись намистинками сургучеві зорі, яких не злічити. Перед нами постає безліч зірок, малих та великих. Отак і наше життя складається з різних вчинків, як малих, так і великих. Всіма куточками своєї душі я прагну до того, щоб Бог дав мені та моєму народу сили, доброти та мудрості на великі вчинки.

      Доброта – це перлина людської душі, про це ми усі знаємо, і точно - не з казок! Творіть добро, і воно вам повернеться сторицею!

Творіть добро без зайвих глядачів,
Творіть його без прощення і зради!                                                                                        Творіть добро, та не згубіть ключі                                                                         Любові, милосердя та поваги!

Не заблукайте в лабіринтах долі!                                                                                       Не ошукайте в труднощах самих себе!                                                                     Людині притаманна сила волі,                                                                                                Яка її в широкий світ веде!

     Поринаю  з головою у роздуми. Лечу думками вище неба – за обрій реальності, де усім недосяжна.