Ессе "Формування заборони «не досягай»."

Формування заборони «не досягай».

На мою думку, формування заборони «не досягай» починається в дитинстві. Наприклад, у період коли дитина активно пізнає світ, значимі дорослі усіма силами намагаються оберігати своє чадо від можливих ушкоджень. Діти прагнуть активно бігати, лізти на дерево, до води, пробувати якусь нову для себе ігрову діяльність, вони досліджують світ, прагнуть розвитку, але часто чують: «Не лізь, ти впадеш!», «Не біжи, іди поряд спокійно, розіб’єш коліна!», «Не стрибай – зламаєш ногу» і т. ін. Батьки лише хочуть, як краще - запобігти травмам, але не усвідомлюють, що таким чином, у дитини ще з дитинства закладається заборона на досягнення своєї мети. Фактично, багато речей дітям не дозволяють навіть спробувати, щоб отримати свій власний досвід. В дорослому віці ці заборони продовжують підсвідомо діяти і людина знаходить тисячі відмовок, щоб не змінювати своє життя на краще, боїться пробувати щось нове, робити перший крок. Людині здається, що все закінчиться невдачею, не варто навіть пробувати, бо нове це небезпека і поразка, без варіантів. Отже, «підкладаючи дитині соломку» на кожному кроці, батьки фактично роблять її  безініціативною, такою що не має власних устремлінь в майбутньому, зате має цілу купу страхів.

Потрібно звернути увагу, також, на дитячу літературу: деякі казки вчать, що потрібно чекати на щасливий момент у своєму житті, появу чарівника, чарівниці, які виконають всі бажання, типу, що саме собою щось відбудеться на краще, не потрібно навіть прикладати власні зусилля. Або ж хтось з головних героїв випадково знаходить скарб і таким чином вирішує всі свої фінансові питання. Принцеси, зазвичай, просто чекають на прекрасного принца і він обов’язвово з’являється у казці. Таким чином, у дітей разом з казкою закладається у підсвідомість сценарій: все станеться і вирішиться так як мені потрібно якимось фантастичним чином без моєї участі. Не потрібно нічого досягати самостійно, потрібно набратись терпіння і чекати, коли прийде хтось і виконає за мене всю роботу, повирішує усі проблеми і настане довгоочікуване щастя. Людина розраховує на чудо, а не на себе, не робить потрібні дії, не виходить у світ для нових знайомств, загалом, не бере на себе відповідальність за своє життя.

Якщо проаналізувати навчання у школі, то вчителі зацікавлені більше у хорошій поведінці своїх учнів ніж у проявленні і підтримці індивідуальності кожного з них. У шкільній системі виховується покора, слухняність. Діти бояться піднімати руку, проявляти ініціативу. На мій погляд, якщо хтось з учнів виділяється своїми поглядами проявляє себе по-іншому ніж інші, то колектив його намагається висміяти, знецінити. Для дітей шкільного віку дуже важлива думка одноліток, тому вони намагаються проявлятись так, щоб це схвалював колектив, компанія. Вони хочуть подобатись решті класу, але ця поведінка не завжди сприяє розвитку якостей сильної особистості, вона скоріше адаптована під думку оточуючих.

Заборона «не досягай» завдячує своєму поширенню ще і, так званому «радянському вихованню». Раніше були популярними наступні гасла: «скромність – прикраса людини», «я – остання літера алфавіту», «гроші псують людину», «не висовуйся» і такі інші. Громадяни були дуже залежними від держави, вони фактично не відповідали за своє життя самостійно. Все було передбачено на роки вперед: навчання, практика, отримання житла, путівки на відпочинок. Усі перелічені фактори закарбовували у підсвідомість людей заборону «не досягай» - на рахунок тебе вже все давно вирішено, просто стій у черзі і чекай, при цьому не висовуйся. Цілі покоління людей заразились цим вірусом безвольності, розслабленості, коли думаєш не ти сам, а за тебе думають колективні організації, партія, держава. Люди, самі того не розуміючи, передавали свої застарілі установки наступним поколінням навіть тоді, коли змінився суспільно-політичний устрій і старі правила вже не працювали. Я вважаю, що цей віджитий «фон» дуже вплинув на світосприйняття великої кількості людей, які так і не зрозуміли, що правила гри змінились, потрібно брати відповідальність за своє життя на себе, ставити цілі і досягати їх.

У нашому суспільстві ще діє багато неусвідомлениих обмежень. У часи, коли я вступала до ВУЗу, була поширеною думка, що це неможливо буде зробити без знайомств, або великих коштів. Велика кількість молодих людей обирала спеціальності, куди була б більша вірогідність потрапити, а не ті до яких прагнули. Майбутні студенти не намагались навіть спробувати подати документи, куди їм хотілось. Стереотипи заважали досягати власних цілей. Загалом це впливає на все подальше життя, невірний вибір спеціальності тягне за собою нецікаву роботу і неможливість її покинути через страх почати все спочатку.

Також, на мою думку, заборона на досягнення підживлюється установками з нашої ментальності. Українці вважаються дуже теплячим і толерантним народом, що неодноразово підтверджено нашою історією. В українській літературі терпіння, зазвичай, описується як позитивна моральна якість головного героя. У багатьох творах прослідковується шкідливий, як мені здається, перекіс – персонаж героїчно терпить обставини, але чомусь не пробує їх змінити.

       Деякі релігійні вподобання теж вчать людей терпимості, покірності, («Бог терпів і нам велів»), що не сприяє проявленню таких людських якостей, як цілеспрямованість, свобода думки і вибору. Люди не прагнуть змінювати свою життєву картину, вважають, що ситуація є платою за якісь минулі гріхи.

Для того, щоб позбавитись заборони: «не досягай», потрібно проаналізувати її корені, починаючи з раннього дитинства. Хто, коли, в якому віці,  за яких обставин нав’язав цю заборону людині. Після ретельного аналізу виявиться, що багато тверджень, які ми чули з дитинства є такими, що колись були важливі, але втратили свій сенс – застаріли і перестрали бути актуальними. Вони не несуть позитивний посил, а навпаки - стримують людину від дій, не дають «розправити крила». Позбавлення від стереотипних тверджень допоможе розчистити перешкоди, які людина сама собі побудувала перед своїми цілями.