Формування і розвиток комунікативної компетентності учнів як педагогічна проблема

Про матеріал
Сучасний навчальний заклад має сприяти розвиткові демократичної культури, формуванню, необхідних для проживання у європейському співтоваристві компетентностей, політико-правових і соціально-економічних знань. Важливим нині є не тільки об'єм знань, а й уміння ними оперувати, бути готовим змінюватись та пристосовуватись до нових потреб ринку праці, оперувати й управляти інформацією, активно діяти, швидко приймати рішення, навчатись упродовж життя. Прогресивна освітня спільнота сьогодні ставить перед собою нове завдання - сформувати у школяра та дорослої людини вміння вчитися.
Перегляд файлу

ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ УЧНІВ ЯК ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Н.М. Яворська

 

Розвиток системи освіти в нашій країні, як і в усьому світі, вимагає сьогодні від педагогічної науки вивчення і впровадження нових методів і прийомів навчання, запровадження  інноваційного навчання, зорієнтованого на динамічні зміни в навколишньому світі. Сьогодні у світі налічується велика кількість підходів до організації навчальної діяльності у школі. До них належать інформаційно-описовий, предметний, цільовий, діалогічний, імітаційно-ігровий, змістово-процесуальний, особистісно орієнтований, діяльнісний, компетентнісний та інші. Серед них саме компетентнісний підхід визнається  найбільш дієвим та ефективним, оскільки  виступає могутнім інструментом інтенсивного розвитку кожної людини.     Впровадження компетентнісного підходу у школі є одним із важливих концептуальних положень оновлення змісту та якості освіти.              

Сучасний навчальний заклад має сприяти розвиткові демократичної культури, формуванню, необхідних для проживання у європейському співтоваристві компетентностей, політико-правових і соціально-економічних знань.  Важливим нині є не тільки об'єм знань, а й уміння ними оперувати, бути готовим змінюватись та пристосовуватись до нових потреб ринку праці, оперувати й управляти інформацією, активно діяти, швидко приймати рішення, навчатись упродовж життя. Прогресивна освітня спільнота сьогодні ставить перед собою нове завдання - сформувати у школяра та дорослої людини вміння вчитися. Це вміння формується шляхом компетентнісно-орієнтованого підходу до навчання. Саме розвиток в особистості життєво важливих компетентностей може дати людині можливості орієнтуватись у сучасному суспільстві, інформаційному просторі, швидкоплинному розвиткові ринку праці, подальшому здобутті освіти.  Динамічність соціально-економічних і духовних процесів, що протікають на тлі науково-технічного, інформаційного прогресу в усьому світі призводить до того, що фахівцю доводиться безпосередньо спілкуватися з різними за фахом людьми, використовуючи вербальні та невербальні засоби комунікації, вступати в опосередкований комп’ютерними засобами комунікації діалог з віртуальними партнерами, здійснювати пошук необхідної інформації у всесвітній мережі Інтернет. У зв’язку з цим активізуються дослідження з вивчення особливостей підготовки майбутніх фахівців, здатних до вирішення сучасних комунікаційних проблем (А. Алексюк, Н. Боритко, І. Богданова, І. Гапійчук, В. Гриньова, В. Кан Калік, Л. Рувинський, А. Фурман та ін.). Усе це вимагає розробки компетентнісного підходу до навчання, що спонукає дослідників та практиків освітньої галузі детально вивчати суттєві особливості даного підходу, cутність і структуру компетентностей. Е.Зеєр наголошує: компетентнісний підхід – це пріоритетна орієнтація на цілі – вектори освіти: навченість, самовизначення, самоактуалізація, соціалізація та розвиток індивідуальності [4].  Метою даної статті є аналіз комунікативної компентності як актуальної педагогічної проблеми і визначення найбільш важливих ознак педагогічного спілкування.  Поняття «комунікативна компетентність» є однією з важливих наукових категорій, вивчення якої почалося в 60-70-хх рр. ХХ сторіччя. На сьогодні існує значна кількість досліджень, присвячених цій проблемі. Разом з тим учені постійно вказують на виняткову важливість і точність визначення цього терміна, “тому що представники різних галузей знань описують це поняття з позиції власних інтересів і підкреслюють у ньому те, що є найсуттєвішим для цієї науки” [3, с.17]. Поняття «комунікативна компетентність» означає сукупність знань про норми і правила ведення природної комунікації – діалогу, суперечки, переговорів і т. ін. [1, с. 107]. К. Хоруженко це поняття розглядає як підготовленість людини до культурного спілкування з іншими людьми. Дослідження наукової літератури про сутність комунікативної компетентності показали, що існують два основні підходи до визначення найближчого родового поняття стосовно комунікативної компетентності. Низка авторів пояснюють комунікативну компетентність через поняття «здатності» (О. Аршавська, М. Вятютнєв, Д. Ізаренков та інші). У працях цих учених комунікативна компетентність розглядається як здатність використовувати мову в тій або іншій сфері спілкування. Так, М. Вятютнєв відзначає, що комунікативна компетентність – це здатність використовувати мову творчо, цілеспрямовано, нормативно, у взаємодії зі співрозмовниками [2, с. 40].  Д. Ізаренков виокремив у тлумаченні поняття «комунікативна компетентність» істотні ознаки: а) віднесеність комунікативної компетентності до класу інтелектуальних здібностей індивіда; б) сфера прояву цих здібностей є діяльнісним процесом, необхідною ланкою якого виступає мовний компонент, так звана мовленнєва діяльність. Зважаючи на це, автор уточнює зміст комунікативної компетентності,  вказуючи на те, що: а) ця здатність до спілкування є складним, набутим умінням, яке формується або у процесі природного пристосування людини до умов життя в певному мовному середовищі, або за допомогою спеціально організованого навчання; б) ця здатність може знайти вияв в одному або в декількох видах мовленнєвої діяльності. Таке уточнення дозволило авторові визначити комунікативну компетентність “як здатність людини до спілкування в одному, кількох або всіх видах мовленнєвої діяльності, яка становить набуту в процесі природної комунікації або спеціально організованого навчання особливу властивість мовленнєвої особистості” [5, с.55]. У такому розумінні комунікативної компетентності наголошується на важливій ролі здібностей людини у її формуванні.  Другий підхід пов’язаний з іменами таких учених, як Н. Гез, О. Казарцева, О. Константинова, Ю. Федоренко та ін., які визначають комунікативну компетентність через поняття «знання, навички й уміння». Н. Гез виділяє в понятті  «комунікативна компетентність» знання про мову, навички й уміння застосовувати  ці знання у мові згідно з різними ситуаціями спілкування [3, с.19]. За О.М. Казарцевою, комунікативна компетентність – це знання, уміння та навички, необхідні для розуміння чужих та породження власних програм мовленнєвої поведінки, адекватних цілям, сферам, ситуаціям спілкування [6].  Розглянувши обидва  підходи, можемо зробити висновки про те, що комунікативна компетентність вимагає певної сформованості знань, навичок і вмінь, які здобуваються в процесі спеціально організованого навчання.  Це поняття можна вважати явищем як лінгвістики, так і педагогіки, оскільки воно співвідноситься зі знаннями, навичками й уміннями, які найбільш точно відображають багатогранність комунікативної компетентності, її важливу роль у розвитку особистості.  З точки зору педагогічної риторики комунікативна компетенція професійної  педагогічно-управлінської діяльності розглядається як уміння керівника використовувати оптимальні засоби мовленнєвого впливу та взаємодії, виховання комунікативного лідера, здатного застосовувати впливову аргументацію в комунікативному процесі, як позитивну і негативну комунікативну валентність у спілкуванні. Спілкування – це процес установлення і розвитку контактів між людьми, зумовлений потребами у спільній діяльності вміщує в собі обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії, сприйняття іншої людини. Відомі такі професійно важливі якості педагогічного спілкування: 1) інтерес до людей і до роботи з ними, наявність потреби і вміння спілкування, товариськості, комунікативних якостей; 2) здатність до емоційної симпатії та розуміння людей; 3) гнучкість, оперативно-творче мислення, яке забезпечує вміння швидко і правильно орієнтуватися в умовах спілкування, що змінюються; 4) уміння відчувати й підтримувати зворотний зв’язок у спілкуванні; 5) уміння володіти собою, керувати психічним станом, тілом, голосом, мімікою; уміння керувати настроєм, думками, почуттями; уміння знімати м’язові затиски; 6) здатність до непідготовленої комунікації; 7) уміння прогнозувати можливі нестандартні педагогічні ситуації, наслідок своїх впливів; 8) добрі вербальні здібності: культура, розвиток мовлення, багатий лексичний запас, вірний вибір мовних засобів; 9) володіння мистецтвом педагогічних переживань, які складаються зі сплаву життєвих. Природних переживань педагога, здатних уплинути на співбесідників у потрібному ключі; 10) здатність до педагогічної імпровізації, уміння використовувати всю різноманітність засобів впливу (переконання, навіювання, вживання різних прийомів впливу, «пристосувань». «Пристосування» – це система прийомів (мімічних, мовних, психологічних): схвалення, порада, незадоволення, натиск, осудження, гумор, насмішка, наказ, довіра, побажання тощо). Учені зазначають, що найголовнішою умовою педагогічного спілкування є оволодіння культурою мовленнєвого спілкування, яку неодмінно треба вивчати для створення позитивного іміджу педагога. Керівникові треба опанувати вміння вести розмову, бесіду, спір, що означає вміння говорити і вміння слухати Ці вміння дозволяють скласти уявлення про загальний розвиток людини, з’ясувати її освіченість, фахову компетентність та вихованість.

Література

1. Бех І.Д. Особистісно-зорієнтоване виховання:[ навч.-метод. посібн.]  / І.Д. Бех. – К.: ІЗМН, 1998. – 204 с.

2. Вятютнев М.Н. Коммуникативная направленность обучения русскому языку в зарубежных школах / М.Н. Вятютнев // Русский язык за рубежом. – 1977. – № 6. – С. 38–45.

3. Гез Н.И. Формирование коммуникативной компетенции как объект зарубежных методических исследований / Н.И. Гез // Иностранные языки в школе. – 1985. – № 2. – С. 17–24.

4. Зеер Э.Ф. Психология профессий: [учеб. пособие для студентов вузов]/ Э.Ф. Зеер. – М.: Академический проект, 2003. – 336 с.

5. Изаренков Д.И. Базисные составляющие коммуникативной компетенции и их формирование на продвинутом этапе обучения студентов-нефилологов / Д.И. Изаренков // Русский язык за рубежом. – 1990. – № 4. – С. 54–60.

 6. Казарцева О.М. Культура речевого общения: теория и практика обучения: [учеб. пособие] / О.М. Казарцева. – М.: Флинт, Наука, 1999. – 496 с.

 

 

 

docx
Додано
25 жовтня
Переглядів
61
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку