Інтерференція традиційних українських та сучасних англійських календарних свят

Інтерференція традиційних українських та сучасних англійських календарних свят

Здавна люди вшановували культ трьох стихій: землі, води та вогню, як основу основ життя. Це вплинуло на виникнення на етапі родового та ранньокласового суспільства релігійно-міфологічних вірувань. Внаслідок цього з׳явилося таке поняття, як «магія» (сукупність прийомів і обрядів, що мають чудодійну силу; дії і обряди, що здійснюються з метою вплинути надприродним шляхом на явища природи, тварин або людину). За своїми цілями магія була дуже різноманітна: лікувальна (до цього часу складає один з розділів народної медицини), шкідливоносна (надіслання «псування», «вроки»), любовна («причарування»), промислова (забезпечення успіху полювання), аграрна («стимулювання» сил родючості) тощо. Але все це можна було здійснити, насамперед, шляхом налагодження стосунків з «духами». Серед найважливіших і найбільш дієвих способів виділяють такі:

1. Молитва, тобто просьба, благання. В ряді слов'янських мов (болгарській, сербо-хорватській), як і в українській молити означає саме просити («обнімітеся, брати мої, молю вас, благаю» Т.Шевченко).            

2. Заговір, по суті це своєрідний різновид молитви, щось на зразок договору, уговору, умовляння.

3. Умилостивлення духів: від пригощання (їжа, напої або пісні і танці), до надання духам житла (спорудження спеціальних приміщень – божниць, храмів).

4. Грозьба – своєрідний різновид молитви, у якому замість добрих обіцянок виголошуються жахання різними карами. Якщо не прислухається той «дух», до якого звертаються, та не зважить на прохання, то люди вдаються до фізичних дій – побиття, розтрощення.

5. Закляття і прокляття – своєрідні різновиди заговору, але на відміну від «доброго» та «лагідного» – з негативним відтінком і віщуванням катастрофічних для «неслуха» наслідків.

6. Розтрощення, фізична кара (побиття) аж до знищення зображення «духа» (ікони, ідола), його символу (святого каменя, дуба, стовпа) і. т.д., та «житла» – храму (руйнація «чужої» церкви, мечеті, пагоди, «капища» і т.д.) [1].

Ці способи налагодження стосунків з «духами» виразно відлунюють в обрядовому фольклорі. М.Грушевський у роботі під назвою «Молитви і закляття», де обряди виділяються як народні молитви, замовляння, заклинання, відносив останні до індивідуальної обрядовості (вжитку), пов'язуючи їх із календарними обрядами (магічними діями), з яких ті утворилися. Є.Кагаров, розглядаючи заговори як структурні компоненти ритуалів, тим самим також стверджував їх обрядовий характер. Певною мірою поділяв ці думки і Ф.Колесса, коли констатував, що замовляння були тими первісними словесними зразками, з яких зародилася уся обрядова поезія українського народу. Такої ж думки дотримується ряд провідних українських та зарубіжних учених, зокрема, Г.Барташевич, Л.Виноградова, М.Новикова, Н.Толстая, П.Охріменко, Н.Шумада та ін. [2]

Виділяють три групи обрядів:

• Трудова обрядовість. Це ті свята, що були тісно пов’язані з матеріальними умовами життя, господарством та промисловістю;
• Календарна обрядовість. Ці свята були уявно пов’язані з процесом забезпечення реальних умов життя;
• Сімейна обрядовість. Ці свята були тісно пов’язані і безпосередньо впліталися у процес улагодження громадського життя.

Обрядовість не просто супроводжувала ту чи ту діяльність – вона була її складовою частиною, регулюючим елементом, організації суспільного життя.

Зупинимось більш детально календарній обрядовості. Сукупність найдавніших свят та обрядів є першоосновою сучасних традицій. Календарні свята та обряди – складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, традиції та звичаї. Так, на думку видатного історика М.С.Грушевського, річне календарне коло – це і є «заразом властиво єдина наша релігійна система – недороблена, не унята в якусь ідейну цілість, передчасно розбита і зруйнована новими церковними заходами» [3, с. 141].

Календар як модель обчислення часу і календарна обрядовість як конкретна реалізація цієї моделі є складними системами символів. У контексті календарних обрядів символи групуються у коди, які пронизують обрядовість різних періодів річного циклу, утворюючи при цьому певне важливе для носіїв даної традиційної культури повідомлення. Прикладами таких символів можуть бути зерно, колос, обрядовий сніп, ритуальний хліб, вінки із трав, квітів і колосся, священне дерево тощо. Календар - своєрідна енциклопедія народної мудрості. До складу річного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї.

Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін. Завдання календарної обрядовості, перш за все, відповідали корінним прагненням хлібороба: забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий урожай та плодючість худоби, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Довгі століття через свята і обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність.

Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Отже, свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в них проявлялися його почуття, таланти та здібності.

Наші предки досить добре усвідомлювали значення природних явищ для свого існування. Ще в дописемний період вони намагалися якимось чином фіксувати свої знання про природу, здобуті у процесі пристосування до неї. Поступово формувалося розуміння впливу різних небесних явищ на суто земні справи людей. Це послужило відправною точкою для виникнення сучасної астрономії. З її зародженням формується  система обліку великих проміжків часу, яка базується на періодичності видимого руху небесних тіл (Місяця, Сонця чи окремих планет). Найдавнішим у багатьох народів був місячний календар. І це цілком природно, адже рух Місяця дуже легко спостерігати навіть неозброєним оком. Люди зауважили, що повернення Місяця в небесному просторі в одну і ту ж точку відносно Сонця відбувається приблизно через 30 діб; це добре простежується за місячними фазами — різними формами видимої частини Місяця. Відлік часу за Сонцем послужив основою сонячних календарів. Певний час обидві ці системи співіснували. На території України вже у IV тис. до н.е. користувалися місячно-сонячним календарем, за яким вираховували періоди настання весняних і літніх свят.

Так, наприклад, однією з версій походження Мавринського майдану (с.Межиріч Дніпропетровської обл.) є те, що він – календарно-обсерваторний комплекс, з якого було зручно стежити за рухом Сонця та Місяця. Спостереження, «спілкування» з небом входило в обов׳язки релігійних служителів, жерців. Для цього використовували земляні щербини. Сонце було видно в ці отвори в різні дні під різним кутом, а по-центру – лише в період осіннього та весняного рівнодення. Таке явище можна простежити і в наш час.

Подібним та найвідомішим календарем-обсерваторією вважають англійський Стоунхендж («кам׳яний сарай», «висяче каміння»). Споруда у формі кілець з гігантських каменів-валунів, оточених трьома колами з лунок. Учені доводять, що складна архітектура Стоунхенджа могла попереджати про сонячні і місячні затемнення: 11 особливих точок комплексу дають 16 точних напрямів на Місяць і Сонце. А кут між Сонцем і Місяцем в дні зимового і літнього сонцестояння дорівнює 90°.

Отже, якщо свята Різдва і Купала, які ділять річне коло на дві рівні частини, визначають за сонячним календарем, то Великодень і Зелені свята — за місячним. Різні за формою елементи обліку часу пізніше отримали теперішню назву — «календар», яка походить від латинського слова «саlеndаrium», дослівно — «боргова книжка». «Календарями» латиняни називали перші дні місяця, коли боржники повинні були сплачувати своїм кредиторам певні відсотки. Хоча термін « календар » запозичений, але власне системи обліку часу були відомі нашим предкам ще задовго до його виникнення. Значний інтерес становлять археологічні пам'ятки, що дозволяють реконструювати деякі календарні, а в більш широкому розумінні – світоглядні уявлення мешканців України перших століть нашої ери. Заслуга їх розшифрування належить академіку Б.О. Рибакову, який провів розкопки у 1899 році поблизу с. Ромашки на Київщині та знайшов кілька цінних знахідок. Було встановлено, що на глечиках - календарях звичайними зарубками позначали будні; косими хрестами, фігурками коней чи вершників — святкові дні; косими і хвилястими лініями — періоди дощів; стилізованими знаками рала, серпа — періоди польових робіт. Подібними знахідками були ще глечик у с.Малаєшти (Молдова) та чаша в с. Лепесівка на Волині. Проаналізувавши орнаментальні композиції цих ритуальних посудин учений прийшов до висновку, що в них закодоване річне землеробське коло слов'ян-язичників – носіїв черняхівської культури. Основу його, як і в наш час, становив 12-місячний цикл обертання землі навколо сонця [4, с.81]. Усі ці знахідки належать до II—IV ст. н.е. Але такими календарями користувалися далеко не всі. Астрономічні підрахунки настання того чи іншого сезону здійснювались елітарною частиною населення. До прийняття християнства на території України це були жерці, служителі язичницьких храмів,— так звані «волхви», «відуни», тобто особи, які володіли певними знаннями, але тримали їх у таємниці. Вони й вираховували періоди настання різних сезонів, визначали пов'язані з ними календарні свята — терміни вшанування язичницьких божеств, яким поклонялися наші предки. Для більшості населення ближчим був календар, в основу якого покладено вегетаційний період, тобто період активного життя рослинного світу. З ним була пов'язана трудова діяльність переважної більшості людей, оскільки знання початку чи кінця хліборобських робіт мало практичне значення. Разом з іншими системами обліку часу вегетаційним роком почали послуговуватися наші предки тоді, коли їх основним заняттям стало хліборобство. Ознаки такого обліку збереглися і до наших днів. Недаремно синонімом до слова «рік» і нині вважаємо термін «літо». За фенологічними ознаками сформувалася більшість сучасних назв місяців: березень, квітень, травень, червень тощо. На обидві системи обліку часу — елітарну і народну, що взаємодіяли і взаємодоповнювали одна одну, істотно вплинула християнізація наших предків-язичників. З прийняттям християнства на Русі складається новий календар, упроваджуються нові святкові дати. Частково вони співпадали зі старими язичницькими святами, частково витісняли їх. Відходили в небуття колишні служителі язичницьких храмів і культів, проти яких, у першу чергу, була спрямована боротьба християнської церкви. Забувалися назви божеств, на честь яких влаштовували свята наші предки. Та залишалася народна обрядова основа, яка впродовж наступних століть взаємодіяла з християнською обрядовістю. Головними віхами давньослов’янського календаря служили аграрні свята, узгоджені з біоритмами природи, астрономічними і метеорологічними явищами, значущими для діяльності хлібороба. Це свята, які пов’язані з трьома сонячними фазами: зимовим і літнім сонцестоянням, а також весняним рівноденням. Найхарактернішою ознакою їх було запалення священного «живого вогню», який добувався тертям – звідси емблема косого хреста.

Вивчаючи різьблені орнаменти на ритуальних чашах-календарях, вдалося ідентифікувати ще кілька весняно-літніх свят. Серед них – день Ярила, русальчин Великдень (4 червня), свято молодих сходів (2 травня), свято Перуна – бога дощу і блискавки (20 липня), свято закінчення жнив (7 серпня) та інші [4, с.187].

Отже, так складався сучасний народний календар з християнськими датами і обрядами, доповненими прадавніми обрядовими елементами. Таке поєднання називають двоєвір'ям, але у світоглядній системі це вищий ступінь людського розвитку. Ось чому ми сьогодні не уявляємо собі зими без Різдва Христового, перерядження і куті, весни — без Великодня і писанок, літа — без Зелених свят і клечання чи без купальських обрядів.

 Розглянемо більш детально деякі з календарних свят.

 Новий рік – одне з найдавніших і найпопулярніших календарних свят. Це, мабуть, єдина подія, яку протягом століть щорічно відзначають у всіх країнах і на всіх континентах, яку знають, люблять і яку з нетерпінням чекають люди, різні у своїх етно-національних традиціях і релігійних переконаннях.

Незважаючи на те, що Новий рік - одне з небагатьох свят, що об`єднує все людство, за всіх часів у різних народів існували й існують свої традиції зустрічі Нового року та своя святкова атрибутика.

В Україні традиція новорічного святкування має особливо непросту та тривалу історію: наші прадіди у різний час святкували новий рік і в березні, і у вересні, і у січні – та й тепер 2 рази. Трішки детальніше про перипетії новорічних святкувань українців читайте далі.

Серед українського селянства аж до початку XX ст. зберігалися новорічні традиції змішаного язичницько-християнського походження. Новорічні свята вважалися чарівним часом, коли пробуджувалася й ставала небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувало уявлення про те, що у новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна попросити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Купала, приурочені перекази про палаючі гроші та скарби. Дуже довго жила віра в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року. На цьому грунті сформувалися звичаї, обряди, заборони та обмеження, в яких яскраво відбився світогляд хлібороба, його невпевненість у завтрашньому дні, страх перед стихійними силами природи.

Традиційна новорічна обрядовісгь українців – це ціла низка зимових свят, серед яких виділяється період дванадцятидення з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за старим стилем. Навколо цих дат церковного та громадянського календаря протягом віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості. Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення, ці дні не мали важливого значення в релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітно церковних мотивів.

Вечір 31 грудня називали щедрим, або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж вдавалися до різноманітних магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: "Як уродиш – не зрубаю, як не вродиш – зрубаю" – і тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком цих дій мав бути рясний урожай фруктів. Щоб улітку позбутися гусені, тричі оббігали садок босоніж тощо.

Побутували численні новорічні прикмети й ворожіння. На Полтавщині у новорічну ніч дивилися на хмари: якщо вони йшли з півдня, вірили, що буде врожай на ярину, якщо з півночі – на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися, які зернові будуть найбільш урожайними наступного року. Для цього надворі лишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродить та культура, на яку впав іній. Яскраво ігровий характер мали ворожіння про шлюб.

Специфічними складовими традиційного українського новоріччя були величальні обходи й поздоровлення (щедрування, засівання), рітуальний обмін вечерею, обряди та ігри з масками ("Маланка", "Коза") та ін. Деякі з них широко побутують й донині.

В Україні традиційним святковим символом на Новий рік тривалий час була не зелена ялинка, а «дідух». Виготовляли його з кулів або з першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, окремо обплетених соломинками, ув'язували в пишний вінок. Знизу робили розгалуження, щоб «дідух» міг стояти. Верхівка новорічного вінка нагадувала конусоподібний сніп з колоссям. Гілки «дідуха» — за них правили зібрані докупи пучки, що зверху відповідно розгалужувались, — обрамлювали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами, кожен на свій смак. У світлиці його ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову роль він виконував протягом усіх різдвяних свят. Дідух символізував спільного предка.

Спочатку Новий рік для наших предків був цілком весняним святом. Оскільки у всіх стародавніх народів святкування Нового року зазвичай співпадало з початком відродження природи і в основному було приурочене до березня - початку землеробських робіт, то й давні слов’яни початок нового року асоціювали з приходом весни. Зима втекла – отже, настав новий рік. Точно сказати, як святкували Новий рік в язичницькі часи на теренах Київської Русі, не можуть жодні історичні джерела, але найімовірніше його пов’язували з появою нового місяця та святкували в переддень весняного рівнодення, називаючи „Новим Літом”. Про те, що березень символізував початок нового року та нового життя, говорить і давній язичницький звичай у березні влаштовувати врочистий обід - «тризну» - на честь померлих родичів.

Під час тризни наші предки оспівували кінець зими і при цьому палили солом'яне опудало, що символізувало зв'язок навколишньої природи з життям людини. В Україні така тризна відбувається досі, і теж навесні, але не завжди в березні, бо цей звичай пов'язаний у нас з Великодніми святами.

Березневе святкування нового року підтверджують і назви місяців, які до сьогодні збереглися в романських та деяких слов’янських мовах. Деякі місяці успадкували свої латинські назви з порядку свого слідування: наприклад, «September» (вересень) у перекладі означає сьомий, «October» (жовтень, від лат. octo) — восьмий, «November» (листопад, від лат. novem) — дев’ятий, «Decеmber» (грудень, від лат. decem) — десятий. Російська мова також відображає десятимісячний річний цикл, запозичивши латинські назви місяців. Такі назви збереглися тому, що у Стародавньому Римі рік мав 304 дні і поділявся лише на десять місяців, першим з яких був березень. Згодом імператор Нума Помпілій додав ще два місяці – «Ianuarius» (січень) на честь бога світла Януса та «Februarius» (лютий) на честь бога сонця Феба, а Юлій Цезар ввів новий календар (нині він називається юліанським), за яким датою зустрічі Нового року стає перший день січня — місяця, названого на честь дволикого Януса, одна частина обличчя якого була ніби звернена назад до минулого року, інша — уперед до нового.

У Древньому Римі бере свій початок і традиція новорічних привітань та віра у те, що перший день нового року віщує новий початок, яка міцно вкоренилася в культурі західних народів, а Пертом I була принесена на наші землі. Перший новорічний день римляни вважали дуже важливим, тому починали у ньому нові великі справи. Цього ж дня було прийнято вітати одне одного та робити подарунки. Спочатку дарували овочі та фрукти, обклеєні позолотою, фініками і виноградом, потім — мідними монетами і навіть цінними подарунками! (Можна собі уявити римську капусту, обклеєну грішми).

За однією з легенд, Юлій Цезар у новорічний вечір звільнив одного зі своїх рабів за те, що той побажав йому пожити в новому році довше, ніж у старому. “Це найкурйозніше побажання щастя за всі роки існування людства!” — вигукнув Цезар. А імператор Калігула в перший день нового року виходив на площу перед палацом і приймав подарунки від підданих, записуючи, хто, скільки і що саме подарував.

Масляна - це веселе проведення зими, осяяне радісним чеканням близького тепла, весняного відновлення природи. Навіть млинці, неодмінний атрибут свята, мали ритуальне значення: круглі, рум'яні, гарячі, вони являли собою символ сонця. Проходили століття, мінялося життя, із прийняттям на Русі християнства з'явилися нові, церковні свята, але широка Масляна  продовжувала жити. Її зустрічали і проводжали з тим же нестримним молодецтвом, що й у язичеські часи. Масляну в народі завжди любили і ласкаво називали «цукрові вуста», «чесна масляна», «перепілочка», «перебуха», «об'їдуха», «ясочка». Є кілька пояснень появи назви свята «Масляна». За одним із тверджень в основі появи слова

«масляна» лежить традиція випікання млинців і пов'язана з тим, що люди як могли, намагалися залучити милість сонечка, умовити його побільше гріти замерзлу землю. Крім того, у селах об'їжджали кілька разів село на конях, прикрашали колесо від воза і на тичині носили його по вулицях, водили хороводи. Вважалося, що подібні церемонії «умаслюють» сонце, роблять йогоьдобрішим. Звідси й назва – «Масляна».

За іншою версією назва свята виникла тому, що на цьому тижні за
православним звичаєм м'ясо вже виключається з їжі, а молочні продукти ще можна вживати - от і печуть млинці. Саме тому Масляну називають Сирним тижнем. А якщо вірити легендам, то Масляна народилася на Півночі, батьком її був Мороз. Одного разу якийсь чоловік помітив її й попросив допомогти людям, зігріти та розвеселити їх. І Масляна прийшла, але не тендітною дівчинкою, що ховалася в лісі, а бабою з рум'яними щоками, не з посмішкою на вустах, а з реготом. Вона змусила людей забути про зиму, розігріла кров у їх жилах, схопила за руки і пустилася з ними танцювати до непритомності. От тому в давнину Масляна була веселим святом.

 В Україні останній тиждень м'ясниць носив кілька назв – «Масляна», «Сиропусний  тиждень», «Пущення», «Загальниця», «Ніжкові заговини», «Колодій». У понеділок - в перший день - влаштовувалися загальні ігрища, накривали столи із солодкими стравами. Діти ладили ранком солом'яну ляльку – Масляну - так наряджали її в каптан і шапку.

На другий день, у вівторок, дівчата та хлопці запрошувалися покататися на гірках, поїсти млинців. Тещі запрошували своїх зятів на млинці, гукали всіх рідних. На четвертий день возять опудало на колесі, співають пісень, проводять кулачні бої.

На п'ятий день зяті пригощали млинцями своїх тещ, іноді - і всю рідню. Зять зобов'язаний був з вечора особисто запросити тещу.

У шостий день розгульного тижня молода наречена запрошувала своїх рідних до себе. У цей день будували на ріках, ставках і полях сніжне містечко з вежами і воротами, потім ватага розділялася: одні охороняли містечко, інші повинні були силою взяти його.

Звичаї останнього дня Масляної пов'язані з культом предків, прощання з Масляною супроводжувалися різними обрядами. Солом'яну ляльку – «Масляну» - урочисто спалювали, а попіл від опудала розсіювали по полю, щоб додати сили посіву, майбутньому врожаю.

У неділю сусіди й родичі обходили одне одного й просили пробачення за образи. Вважалося, що саме в цей день має відбутися страшний суд, а тому годилося «помиритися з тими, хто на цьому світі». У такий спосіб народна звичаєва структура сприяла полагодженню різноманітних конфліктів між людьми.

У Шотландії на Масляну було прийнято пекти «пісні коржі». У складені разом долоні насипали жменю вівсяного борошна, потім борошно міцно стискали в долонях і занурювали в холодну воду, а отриману кульку випікали на вогнищі прямо в гарячій золі. Випічку млинців шотландці вважають важливим актом, у якому намагаються взяти участь усі члени родини: один змазує олією сковороду, інший ллє на неї тісто, третій перевертає млинець.

В одному з міст Англії вже багато років проводяться змагання з бігу жінок із млинцями. У 11.45  лунає дзенькіт «млинцевого дзвону». Кожна жінка біжить з гарячою сковорідкою і млинцем. Правила змагань наказують, що учасниці повинні бути не молодшими 18 років; на кожній обов'язково - фартух і косинка; під час бігу потрібно не менше трьох разів підкинути млинець на сковороді й піймати його. Перша жінка, що передасть млинець дзвонарю, стає чемпіонкою млинцевих гонок року й одержує нагороду - поцілунок дзвонаря.

У школах Данії в ці дні проводяться театральні вистави, концерти. Школярі обмінюються знаками дружби, передають своїм друзям через знайомих жартівні листи без зворотної адреси. Якщо хлопчик одержить такий лист від дівчинки й угадає її ім'я, то на Великдень вона має подарувати йому шоколад.

Хеловін – одне з найдавніших язичницьких свят, яке дожило до наших днів, має багату цікаву і символічну історію. Народився Хеловін у сиву пресиву давнину в цивілізації давніх кельтів - народу, який колись населяв більшу частину бабці Європи, в наш же час етнічними кельтами лишаються хіба горді сини Ірландії та Шотландії. Кельти, як і наші предки – давні слов’яни, дуже тонко відчували зміни природних циклів матінки Землі, ритми та настрої природи. З тими природними змінами і пов’язувались всі давні язичницькі свята. Та й взагалі кельти, як і їхні слов’янські колеги, теж полюбляли святкувати, проте не так завзято як слов’яни. Бо великих свят в кельтів було лише два (не те, що в слов’ян): Бельтайн та Самайн.

Бельтайн святкувався в кінці квітня – початку травня і символізував прихід теплого літнього періоду, цвітіння природи, врожаїв та плодючості. Однак з приходом християнства Бельтайн пов’язали з розгулом нечистої сили і в наші дні він став відомий як Вальпургієва ніч. (А пізніше то давнє язичницьке свято, і зовсім спаплюжили днем солідарності трудящихся, яке припало на 1 травня, акурат в Бельтайн) Самайн (який зрештою і перетворився на Хеловін) же навпаки символізував прихід холодної зимової пори, дощів, снігу, слякоті, і того всього та святкувався в кінці жовтня – початку листопада. А оскільки зимою все в природі неначе помирає, (або йде в зимову сплячку) то за стародавніми кельтськими повір’ями разом з приходом зими та холоду, із потойбічного світу повстають духи померлих і вторгаються у світ живих. (Кельти вірили, що в момент приходу зими стирається кордон між світом мертвих та живих). Для того, щоб їх не пустити та відлякати кельти навмисне одягали страшні костюми та маски, збирались разом, запалювали вогні, приносили в жертву своїм богам-покровителям худобу, щоб ті оберегли їх в той день.

Також разом з кордоном між світом мертвих та живих під час Самайну відчиняються двері, скрізь які можна зазирнути у щілинку майбутнього, тож кельтські друїди, активно використовували день Самайна для гадань намагаючись побачити, що там буде далі. Це язичницьке свято настільки глибоко прижилось у свідомості кельтського народу, що з приходом християнства його вже не можливо було викорінити. Тож замість з нього зробили християнське свято, яке назвали – “Днем всіх святих” як данину пам’яті всім померлим святим минулого. “День всіх святих” на давній англійській мові звучав як: “All Hallows Even”, саме звідси і пішла сучасна назва – Halloween (Хеловін).

З плином часу в хеловінських святкуваннях багато всього помінялось, давні кельтські звичаї та ритуали або зовсім канули в лету, або змінили свою форму. Так перебиратись у страшні костюми (для відлякування духів) стали в основному діти, для яких то була ще та забава. Відлякувати духів теж робота, яка потребує своєї винагороди, тож діти стали ходити по хатах вимагаючи солодощі (чи гроші). А скупим товаришам, які не хотіли ділитись, робили всяку шкоду та пакості. Дорослі люди в той день обов’язково мають відвідати цвинтар, поставити свічки за упокій своїх померлих родичів, щоб ті спали собі спокійненько в мирі, а не з’являлись під час Хеловіну на нашу грішну землю.

Окремої уваги вартує головний символ свята – голова зроблена з гарбуза та запаленою свічкою всередині – це хитрий Джек. Хитрий Джек – напівміфічний персонаж якому долею випало стати головним символом хеловінських святкувань. Давня ірландська легенда розповідає нам про те, що давним давно на ірландській землі жив один хитрий та скупий коваль на ймення Джек. А ще коваль Джек полюбляв файно випити і взагалі був не стільки ковалем, скільки пияком. І ось одного разу, якраз в канун “дня всіх святих”, наш герой квасив собі в барі міцний ірландський ель (а по нашому - пиво). Після енної пляшки випитого елю у Джека скінчились гроші, а пити ще хотілось (буває ж таке). Та настільки хотілось, що наш пияк Джек був готовий продати душу за ще одну пляшку п’янкого ірландського елю. Тут в бар увійшов не хто небудь, а сам Сатана, (також відомий як Чорт, Диявол, Люцифер, Нечистий) який тому собі так вільно гуляв серед людей, бо то був канун “дня всіх святих”. Звісно, Сатана запропонував ковалю Джеку маленький ґешефт – його душа в обмін на пиво (чи то ель по їхньому). Джек неначе погодився, та коли Сатана матеріалізував золоту монету, щоб той міг купити собі ще пива, Джек одразу засунув ту монету собі до кишені, де лежав срібний хрест. Сатана застогнав від болю, монетка була частинкою його плоті, а хрест її палив, як розпалене залізо. Зрештою Джек взяв від Чорта обіцянку, що той ніколи не забиратиме його душу, і повернув монетку. Та всі ми з вами смертні, смертним був і хитрий пияк Джек. Коли він помер, то не зміг потрапити до раю, оскільки вів вельми грішне життя, але і до пекла його не взяли - Сатана пообіцяв ніколи не брати його душу до пекла. Отак став наш бідолаха Джек духом скитатись в світі живих. Якось в своїх мандрах Джек випадково забрів то пекла, і попросив в Диявола вогню, щоб міг бачити перед собою дорогу. Диявол видав йому вогонь, а щоб той не згас, ірландець використав гарбуза, що лежав в його кишені, як світильник. Отак і ходить тепер хитрий Джек нашим світом, чекаючи страшного суду, а його неспокійний дух з світильником із гарбуза став символом цього свята.

В Україні Хеловін мало хто святкує,  хіба що  студети. Ще в 19-му столітті російська православна церква суворо заборонила святкування Хеловіну, як язичницького свята, однак якщо ми цілком спокійно святкуємо наші слов’янські язичницькі свята, такі як Івана-Купала, то чому б не відсвяткувати «їхнє» язичницьке свято Хеловін.

Після Дня Всіх Святих приходить День Всіх Душ (аналог Поминальної неділі в Україні), коли американці йдуть на цвинтар, щоб відвідати могили своїх близьких і прочитати над ними молитви.

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. http://magik.ru
2. http://izbornyk.org.ua
3. Грушевський М. Історія української літератури. – Київ-Львів, 1923. – Т.ІІІ;
4. Рыбаков Б. А. Календарь IV в. из земли полян // Советская археология. – 1962. – №4.