ЛІЦЕЙ № 19 М. ЖИТОМИРА

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

НА ТЕМУ:

«ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБУ ТЕАТРАЛІЗАЦІЇ У ПЕДАГОГІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ»

Підготувала:

вчитель зарубіжної літератури,

спеціаліст вищої категорії,

педагогічне звання

«Вчитель - методист»

Людмила АНТОНЕНКО

Житомир, 2023

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА НА ТЕМУ:

«ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБУ ТЕАТРАЛІЗАЦІЇ У ПЕДАГОГІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ»

Історичні передумови формування театрального дійства з'являються в первісний період. Як правило, ці обряди супроводжувалися заклинаннями, співом, танцями, грою на давніх музичних інструментах. В ритуали передбачали і різні інсценівки, безпосередньо пов'язані з життям племен. Важлива роль відводилася атрибутів і одягові чаклуна чи шамана, які теж створювали звукові ефекти, посилюючи вплив на глядачів та учасників дійства. Свята з елементами театралізації влаштовувалися на честь богів, які ототожнювались із силами природи, природних явищ та стихій. Так з'явилися перші уявлення, що носять театральний характер. першими "професіоналами" архаїчних театралізованих форм були жерці і шамани. Пізніше їх змінили плакальники, співаки, танцюристи. Вони прославляли древніх єгипетських, грецьких, римських, слов'янських богів: Осіріса, Діоніса, Астарту, Ваала, Сатурна, Ярилу, Коляду та інших [34].

Стародавня Греція вважається батьківщиною багатьох видів мистецтв, у тому числі і театрального, що виник на рубежі IV-V століть до н.е. Саме слово «театр» має саме грецьке походження і перекладається дослівно як «видовище». Протягом багатьох сотень років одним з найважливіших подій у культурному житті країни було свято на честь бога Діоніса. В основі його лежали культові обряди і символічні ігри, пов’язані з відродженням природи після довгої зими. У столиці Греції з кінця IV століття до н.е. щорічно, в певний день початку весни ставилися комедії, трагедії і драми, присвячені цій події. Подібні театралізовані вистави з часом стали проводитися не тільки в Афінах, а й в інших частинах країни, трохи пізніше вони були визнані обов’язковою частиною будь-якого державного свята. [26, c. 304]. Професії актора і драматурга в Стародавній Греції вважалися досить почесними. Багато акторів театрів на рубежі IV-V століть до н. е. займали вищі посадові чини, займалися політикою [32, c. 154].

Традиції античного театру, що поєднували в собі елементи виховання і гри, а саме − залучення вільного громадянина (елліна чи римлянина) до суспільного життя на певному просторі (наприклад, поліса) через гру (перш за все словесну), знайшли в подальшому своє застосування в різних видах педагогічної діяльності: від проповіді до диспутів і конвертації в школі.

Давньогрецький театр поклав початок розвитку європейського театрального мистецтва в цілому. Навіть у сучасному театрі досі дотримуються його основні принципи, як в архітектурі, так і в грі акторів. Він дав світові драматичний діалог, участь живого актора, без яких неможливе існування самого театрального мистецтва як такого [12, c. 763].

В античності розвивалися театри зі своїми традиціями, новаторськими ідеями, технікою для сцени. Цікаві форми видовищ формувалися в державах Давнього Сходу, в Індії, Китаї, Японії. Все дійство було спрямоване на залучення великої кількості людей, всі ставали учасниками того, що відбувається.

Звертаючись до історичного минулого театру, хочеться відзначити, що різноманітні видовища та дійства існували з глибокої давнини. Це обумовлено різними обставинами. По-перше, це потреба у відпочинку, по-друге − пізнання та відкриття себе, світу, людської душі, по трете ˗ маніпуляція суспільною свідомістю. Художнє відображення реальної дійсності відбувалося з допомогою драматичної дії. Взаємодія характерів, розкриття психологічних або суспільних конфліктів, спроба залучити глядача до участі в реалізації задуму - ось що лежить в основі театральної дії.

Театр Середньовіччя висвітлював найчастіше релігійну проблематику. Яскравим прикладом професійного театру по праву вважається італійська народна комедія масок – комедія дель арте (XVI-XVII ст.). Виникла в Італії в епоху Відродження "вчена комедія" породила науковий і літературний підхід до сценічного твору. В епоху Відродження театр стає стаціонарним, у великих культурних центрах будуються спеціальні приміщення, призначені для драматичних постановок. З цього часу театр стрімко розвивається в усіх країнах світу. Він стає місцем і засобом розваги, захоплює маси в своє коло, з'являються драматурги і режисери, актори і великі твори [34].

Новий час вимагає нових підходів до подачі драматичної дії: поетика класицизму і бароко тісно пов'язується з театром, важливим аспектом стає постійне звернення до теоретичних праць Аристотеля і Горація. Ідеологічний аспект знаходить пряме відображення у виставах того часу. В епоху Просвітництва публіка театрів стає демократичною, з'являється нова плеяда письменників-драматургів і теоретиків театру − Вольтер і Дідро у Франції і Лессінг у Німеччині. Виникає нова ідеологічна доктрина театру.

У різні епохи шкільна театральна педагогіка виконувала особливі функції: в Середньовіччі вона носила переважно містичний характер; в XVIII столітті − просвітницький, ілюструючи твори літератури і виховуючи учнів; в XIX столітті театр відокремлюється від навчального процесу, стає позакласною роботою, засобом заповнення дозвілля [2].

До появи кіномистецтва театр буде зберігати стійке положення. Але з появою кінематографа театр змушений був потіснитися. Театр часто стає цікавий професіоналів і шанувальників-театралам, меншою мірою − звичайному глядачеві. В даний час інтерес до театру відродився, і причиною нового розквіту театрального мистецтва можна вважати новаторський підхід режисерів, художників-оформлювачів до класичного репертуару, а також поява ультрасучасних постановок, які привертають увагу молоді. Численні театральні фестивалі збирають величезну кількість не тільки фахівців і теоретиків театру, але і звичайних глядачів [34].

Радянські педагоги і психологи 20-х рр. XX століття намагалися науково осмислити і поширити його у викладанні. А.С. Макаренко, О.В. Луначарський, С.Т. Шацький вважали за необхідне розробити особливу методику театралізації в ряді шкільних дисциплін. Педагоги Н.Ф. Бунаков, В.О. Сухомлинський виділяли театральну гру як невід'ємний елемент і найважливіший принцип організації шкільного освітнього процесу. Пізніше Л.С. Виготський у наукові роботі  «Уява і творчість» підкреслював істотну роль гри в психічному розвитку дитини, а також в освітньому процесі [5, с. 52]. Тоді виникає безліч нових театралізованих форм в сфері організації дозвілля: політичні пантоміми, містерії, інсценівки, карнавали (політичні, книжкові та інші.), мітинги і суди, художньо-публіцистичні уявлення, тематичні гуляння, олімпіади самодіяльного мистецтва, свята пісень, «живі газети» і ін.

Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. Ще з VI ст. відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (XI століття). Перші зразки драми публічно виголошували учні київських Братської (Києво-Могилянська Академії) та Лаврської школи (XVI – XVII століття). Важливими центрами розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.

Серед явищ мистецького побуту України ХVII – ХVIII століть особливої уваги заслуговує театр, початки якого сягають ще в часи синкретичної єдності найдавніших фольклорних жанрів: обрядових пісень, хороводів, театралізованих дійств, що нерозривно поєднували слово, музику, танець, акторську гру. Проте поступовий розвиток освіти, культури народу призвів до компромісних рішень цієї проблеми. Цьому сприяли також контакти з європейським театром XVI – ХVII століття, де поряд з п'єсами релігійного змісту, що виконувались у храмах з нагоди Різдва, Великого Посту, Великодня, набував широкого розповсюдження народний ярмарковий театр. Подібні процеси своєрідно виявлялись і в Україні як на професійному рівні у формах «високої драми», так і в широкому існуванні жанрів «низького бароко» – у народних інтермедіях, ляльковому театрі-вертепі [12, c. 763].

Головним центром творення, виконання і розповсюдження цих основних форм театрального життя ХVII – ХVIII ст. була Києво-Могилянська академія, її професори були авторами драматичних творів, теоретиками театру, а студенти-бурсаки − акторами і основними носіями цього мистецтва. Основні жанрові різновиди театрального мистецтва доби «українського бароко» − шкільна драма і вертеп у виконавчий практиці тісно перепліталися між собою. До антракту «високої драми» ставились народно-побутові сценки − інтермедії, а вертеп після першої дії релігійного змісту переходив до колоритного жанрового дійства. Проте обидва образно-тематичні розділи українського театру мали свою теорію, естетичні норми, мову, спосіб виконання. Переважно релігійна, філософська чи моралізаторська тематика п'єс шкільної драми, відірвана від реального життя, вимагала відповідного літературного викладу − книжної, віршованої мови, а також умовно-символічного стилю інтерпретації [12, c. 763].

Перші театральні трупи народилися на Наддніпрянщині у XVIII ст. Пізніше в Києві (1806), Одесі (1809), Полтаві (1810), з'являються перші театральні будівлі. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами І. Котляревського, який очолив театр у Полтаві і Квітки-Основ'яненка – основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурклеск і експресивність, поряд з мальовничістю і гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій половині XIX ст. в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери М. Старицький, М. Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен з них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Дороговказною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька [15, c. 56].

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 р., коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 – сучасний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася ціла група талановитих акторів – А. Бучма, М. Крушельницька, Є. Добровольська, О. Сердюк, Н. Ужвій, Ю. Шумський та багато інших.

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця ХХ ст. Відомий далеко за межами України й інший український режисер – А. Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру – Б. Ступка, А. Роговцева, А. Хостікоєв, Н. Сумська та ін. з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках. Зараз в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, які підтвердили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» у Львові, «Тернопільські театральні вечори», «Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді [26, c. 116].

Феномен театрального мистецтва пов'язаний з осмисленням художньої спадщини минулого, з творчими пошуками сучасних театральних діячів, які філософськи осмислюють світ і намагаються розкрити морально-психологічний стан особистості. Історія театру зберегла чимало прикладів театралізованих вистав як експериментів з активізації глядача. Досвід минулого століття дозволяє зробити висновок про те, що виховний потенціал театралізації був теоретично осмислений і практично застосований не тільки на площах, вулицях і стадіонах (в першій половині ХХ століття), але і широко реалізований в умовах установ, закладів освіти.

Процеси читання і аналізу, читання-тлумачення, виражені в театральних формах, представлені в працях педагогів-методистів ХХ століття (М.А. Рибникова, В. В. Голубков, Н. М. Соколов, Л. М. Нікольський, М. Г . Качурин, В. Г. Маранцман, Р.В. Глінтерщік і ін.). Теорія і практика навчання літератури визнають високу ефективність методу театральної інтерпретації літературного твору, який виховує і «творчого читача», і «людину культури» [19]. Поняття театралізації активно розробляється в 70-80 рр. XX століття як можливість піднесення ідеї в художній формі театральними засобами; як метод; «Явище, що належить області мистецтва, пов'язане з образним рішенням, ... звернення до емоційної сфери людського сприйняття» [22, с.6].

Театралізація носить естетичний характер і пов'язана з прагненням до досконалості. Дельгас Г. В. визначає поняття «театралізація» як «вид мистецтва, особливе явище, що виходить за рамки звичного побуту» [17, с.48]. Завдяки використанню театралізації у шкільному освітньому процесі закладаються основи художньо-естетичного виховання учнів.

Зміна колишньої офіційної ідеології, з одного боку, відкрила простір вільного творчого пошуку, а з іншого боку створило ситуацію виникненню цінностей − їх зовнішнього різноманіття без внутрішньої єдності. Модифікується коло моральних цінностей, які є значущими для суспільства, допускається одноразове існування в соціумі варіативних уявлень про моральні цінності (світських і релігійних, вітчизняних і західних, традиційних, національних, загальнолюдських). У цьому різнобарв'ї людських уявлень мета виховання стає майже невловимою. Ситуація життя дорослих і дітей в умовах можливості вибору складається таким чином, що соціально затребуваними виявляються саме моральні якості (духовність, гуманність, порядність, терпимість, толерантність, відповідальність). Їх розвиток і прояв тісно вплітається в контекст життєдіяльності і відбувається безперервно. Закономірним в ситуації є звернення до досвіду минулого і застосування перевірених часом тих ціннісних орієнтирів, які мають загальнолюдський початок.

Як творчий метод театралізація організовує соціально значущу інформацію, засоби мистецтва і самодіяльність учасників в єдине композиційне ціле, з обов'язковим оригінальним образним рішенням. Не менш значущим такий триваючий процес важливий, як в момент підготовки, так і під час проведення творчої акції [21, с. 81]. Використання театралізації забезпечує гуманізацію всього шкільного освітнього процесу, виражену у формуванні почуття особистої та соціальної відповідальності, в появі високого рівня предметної та особистісної рефлексії, знань, досвіду, гуманістично спрямованої системи ціннісних орієнтацій.

Однак при всьому найширшому використанні театралізованого дійства часто спостерігалось його невміле застосування, безідейність заходів, невідповідність конкретної дитячої аудиторії (віком, статтю, кількістю дітей, рівнем розвитку, фізичним і інтелектуальним особливостям, інтересам). Часом у ході таких програм пред'являються зразки девіантної поведінки і антикультури. Часто обрані організатором ігри травмонебезпечні, негігієнічні або неетичні. Не враховуються місцеві умови, тимчасові межі заходів. Ігровий зміст мінімальний, через що програма стає нудною. Так само іноді незрозуміла логіка вибору персонажів, змісту, побудови дії. Ці та інші проблеми особливо гостро стоять у провінційних містах і населених пунктах, де організаторами театралізованих програм виступають люди без спеціальної освіти. Цей вид педагогічної діяльності поки вимагає колосальних творчих, фізичних, душевних і матеріальних витрат [29; с. 265-270].

Суть кадрової проблеми бачиться у відсутності в країні цілісної системи підготовки режисерів − дитячих педагогів (і, можливо, поки що низький престиж професії). При цьому, анітрохи не зменшується досвід факультативної підготовки студентів педагогічних коледжів та університетів для підготовки їх до практики в канікулярний час, робота ігрових шкіл для організаторів дозвілля, майстер-класи, конкурси та фестивалі провідних ігрових програм. Але вони носять фрагментарний, несистемний і короткочасний характер. Система підготовки фахівця, на нашу думку, повинна давати фундаментальні знання і вміння [47; с. 20-23].

Відзначається і дефіцит спеціальної літератури. Сьогодні в надлишку випускаються брошури із серії «Чим розважити гостей», в яких публікуються сумнівні ігри, і велика частина опису гри присвячується тому, наскільки ця гра цікава. У літературних джерелах і мережі інтернет організатори намагаються знайти «готові рецепти» театралізованих заходів, при цьому забуваючи, що конкретна театралізована програма ситуативна, унікальна і потребує ретельної режисерської розробки. Навчальної літератури у даному напрямку вкрай мало, часом її зміст відірваний від практики або фахівцю без спеціальної освіти її важко зрозуміти. А ретельно розроблена за минулих часів теорія театралізації вимагає педагогічного переосмислення відповідно до реалій сьогоднішнього дня.

Аналіз педагогічної літератури показав, що «театралізація» трактується як метод навчання дітей засобами театру (комплексна система використання всіх засобів вираження театру) або виховання в процесі театральної діяльності, виховного впливу театрального колективу на особистість; як гра в театр, як синонім драматизації; як родове поняття по відношенню до драматизації [1, с.57]. Якщо при такому розгляді театралізованого дійства умовно розділити учасників на виконавців і глядачів, то напрошується два висновки. По-перше, якщо не передбачається присутність глядача, тобто дія побудована в формі сценарної гри, в грі задіяні всі діти, то творча активність самих учасників вельми обмежена сценарієм гри, втрачається непередбачуваність, неочевидність її результату, що в грі є одним з збудників активності. По-друге, якщо в театралізованому дійстві бере участь глядач, то йому відводиться лише та частка активності, яка притаманна глядачеві театральної вистави яка тільки споглядає, співчутлива, причетна до дії. У цьому варіанті глядач не є повноправним учасником дії, а виступає більше в ролі об'єкта впливу виконавців-акторів. У такому поданні явно не запрограмована глядацька активність. Глядач в повній мірі не стає «співтворцем» того, що відбувається.

Театралізація як соціокультурне явище сьогодні набуває особливої актуальності. Це обумовлено формуванням нового типу мислення як тенденції сучасного суспільства і готовністю культури до подальшого формування естетичного потенціалу. З одного боку, виникнення нетрадиційних видів функціонування мистецтва в форматі реаліті-шоу свідчить про здатність сучасного мислення сприймати не просто явища, факти, інформацію, а цілісну «картину світу», у всій принаді і складності взаємин. З іншого, підвищується інтерес до театралізованого сприйняття інформації з боку науки, як форми ефективного пізнання освітнього простору [21, с. 81].

Дослідження останнього десятиліття розглядають театралізацію як модель толерантної поведінки педагогів, як форму соціокультурної ідентифікації суспільства, форму взаємодії з відвідувачами в організації музейного простору, засіб активізації шкільного освітнього процесу єдності етичного і естетичного, також підвищує і соціальну значимість ролі мистецтва. Переосмислюючи досягнення культурної спадщини, вибудовуючи свою ієрархію цінностей, розширюються кордони особистісних орієнтацій. Виявляючи загальну світоглядну кризу в освітній теорії та практиці зміст освіти має бути спрямований на вміння добувати, а не запам'ятовувати інформацію [8, с. 93-96]. Епоха комп'ютеризації сприяє формуванню нового типу мислення. «Важливою тенденцією в сучасних умовах є якісний перехід від екстенсивно-репродуктивної моделі до інтенсивної фундаментально-креативної» [8, 93-96]. І в зв'язку з цим аж ніяк не нова ідея взаємовпливу педагогіки і мистецтва на тлі освітніх реформ представляє підвищений інтерес як вітчизняних педагогів (Ш.А. Амонашвілі, Е.Н. Ільїн, О.С. Булатова, А.Ф. Закірова та ін.), так і зарубіжних (Х. Бек, М. Медер (Г Ерманов), Ж. Ф. Ліотар, М. Фуко (Франція), Л. Улмер (США), тощо).

Недомовленість, властиві творам мистецтва, крізь призму педагогіки втрачають свою повчальність, тому що «домислювання», «винесення на розсуд глядачів» припускають спеціальну підготовку, певний досвід. Тому театральна педагогіка, як наука, що вивчає закономірності буття за законами мистецтва, через естетичне освоєння пропонованих ситуацій, осягнення надзавдань, проживання в образі, представляє актуальну проблему взаємини людини з людиною, навколишнім світом в епоху віртуальної комунікації.

Театральна педагогіка − це практичний напрямок сучасної психології та педагогіки мистецтва, що реалізує в освіті принципи подієвості, проживання, особистісної творчої дії й імпровізації, що пов'язує інтелектуальне, чуттєве і емоційне сприйняття. Основні принципі театральної педагогіки [13]. представлені у таблиці 1.1.

Таблиця 1.1

Основні принципи театральної педагогіки^*

Педагогічний потенціал використання театралізації у загальноосвітньому процесі полягає в: розігруванні змісту навчання, коли надається можливість пожити в вигаданих ситуаціях, випробувати себе у вирішенні актуальних питань, засвоїти моделі поведінки, що надає освітньому процесу інтенсивності та формує дієвий характер; співвідношення пізнання і реальних почуттів, емоцій, відносин; створення комфортних умов для навчання, завдяки чому навчається отримує задоволення від самого процесу навчання, від спілкування з іншими, від спроби у власних силах, від самоствердження.

В освітньому процесі театралізація виконує основні функції:  пропедевтична, корекційна, арт-терапевтична, естетична, емоційна, захисна, соціальна (Рис.1.1).

Рис.1.1

Функції, що властиві театралізації в освітньому процесі

^*

При використанні театралізації у шкільному освітньому процесі створюються умови для інноваційного характеру педагогічної діяльності, для зміни традиційної позиції вчителя як транслятора знань на позицію організатора проблемних ситуацій у відкритій педагогічній дії за принципом рольового управління. При означеному характері педагогічної діяльності використовується оновлений педагогічний інструментарій, в тому числі: спільне «відкриття» нового знання; освоєння нових способів пошуку джерел інформації; опора на інтелект в контексті розвитку емоційної сфери учнів; формування справжньої культури почуттів; відмова від оцінки попереднього досвіду того, хто навчається і порівняння його з іншими учнями; організація суб'єкт-суб'єктної взаємодії, реалізація партнерських відносин, провідним методом є діалог. Подібне навчання забезпечує новий рівень рефлексії не тільки в діяльності того, хто навчається, а й у педагогічній діяльності.

Дослідження поняття «театралізації» у шкільному освітньому процесі безпосередньо пов'язано з театральною технологією. Театральна технологія − це особлива техніка дії, заснована на «теорії дій» і «параметрах взаємодій»; це соціоігрові, інтерактивні методики, які інтерпретуються і «пристосовуються» до вивчення будь-якого предмета, сприяють як дитячій, так і педагогічної творчості [44, с. 117].

Згідно з дослідженням Н.В. Борисової, застосування в освіті театральної технології передбачає зміну:

                   статусу викладача (від передавача інформації на тьютора навчального процесу);

                   змісту освіти (від інформації про діяльність на діяльність, засновану на інформації). В якості змісту освіти виступає соціокультурний контекст, в якому здійснюється життєдіяльність людини;

                   організаційних форм навчання (від традиційних на форми активного, інноваційного навчання: гра, аналіз конкретних ситуацій, розігрування ролей);

                   характеру спілкування (вчителів та учнів, учнів між собою);

                   атмосфери взаємодії (партнерство, рівність, відповідальність, позитивний емоційний фон) [7, с.17].

Отже, історико-педагогічний досвід використання елементів театрального мистецтва як засіб художньо-естетичного виховання учнів пройшов вікову еволюцію, але не втратив своєї актуальності. Нового соціокультурного значення цей досвід набуває у наш час, коли положення про роль театрального мистецтва у навчально-виховному процесі стає провідним для сучасної філософської та педагогічної думки і практики. Поняття «театралізація» може застосовуватися широко: 1) для інтерпретації події (тексту) сценічно, з внесенням елементів драматичної дії; 2) як гри-драматизації в театральній формі; 3) як форми масового сюжетного видовища. Театралізація потрібна для того, щоб учитель, залишаючись самим собою, результативно здійснював задуману педагогічну дію, знав, як зробити, щоб успішно творити педагогічний акт не на приблизному очікуванні дива, а на основі розрахованої педагогічної техніки. Це дає можливість розглядати в театралізації педагогічну технологію як якісне розуміння самої педагогічної діяльності, як системно-організовану, технологізовану соціальну сферу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.                Абрамян В. Театральна педагогіка / В. Абрамян. − К. : Лібра, 2008. − 224 с.
2.                Аверьянов П. Г. Театральная деятельность как ресурс деятельностно-ценностного воспитания // Современные проблемы науки и образования. – 2011. – № 5. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.science-education.ru/ru/article/view?id=4834 (дата обращения : 16.12.2018).
3.                Актерское мастерство: американская школа / под ред. А. Бартоу. М. : Альпина нон-фикшн, 2013. − 406 с.
4.                Андреев В.И. Педагогика Учебный курс для творческого саморазвития / В.И Андреев. − Казань, 2003. − 608 с.
5.                Бахтин М. М. Автор и герой в эстетической деятельности / М. Бахтин // Литературно-критические статьи / [сост. С. Бочаров и В. Кожинов]. – М. : Худож. лит., 1986. – 543 с.
6.                Богосвятська А.І. Світова література в епоху змін: ключові тенденції методики викладання / А.І. Богосвятська //Зарубіжна література в школах України. – 2014. − №1 – С. 8-11.
7.                Борисова Н. В. Теоретичні й методичні аспекти навчання іноземних мов у школах України (1917 – 1933 рр.) : дис. … канд. пед.. наук : 13.00.01 / Борисова Наталія Василівна. – Переяслав-Хмельницький, 2004. – 232 с.
8.                Величко Н. Театральна діяльність як засіб естетичного виховання учнів початкових класів у школах Великої Британії / Н. Величко // Молодь і ринок. − 2014. − № 6. − С. 93-96. 
9.                Вескер А.Б. Тренинг актерского мастерства учителя : Учебно-практическое пособие / А.Б. Вескер, Издание 5-е, перераб. и доп. − СПб. : Педагогическое общество, 2002. − 96 с.
10.           Выготский Л.С. Воображение и творчество в детском возрасте. / Л.С. Выготський. −  М. : Просвещение, 1991. − 93с.
11.           Гавриш І. Теоретико-методологічні основи формування готовності майбутніх учителів до інноваційної професійної діяльності : дис. ... д-ра пед. наук : 13.00.04 / І. В. Гавриш; Харківський національний педагогічний ун-т ім. Г. С. Сковороди. − X., 2006. − 579 с.
12.           Гаврюшенко О. А. Історія культури / О. А. Гаврюшенко, В. М. Шейко, Л. Г. Тишевська ; наук. ред. В. М. Шейко. – К. : Кондор, 2004. – 763 с.
13.           Ганелин Е. Проблемы современной театральной педагогики и любительский театр : автореф. дисс. ... на соискание науч. степени канд. искусствоведения : 17.00.01 / Е. Р. Ганелин; Санкт-Петербургская государственная академия театрального искусства. – Санкт-Петербург, 2000. – 29 с.
14.           Генкин Д.М. Театрализация как творческий метод культурно-просветительской работы. / Д.М.Генкин // Сб. науч. трудов. − Л. : ЛГИК, 1982. −141с.
15.           Гончарук Т. В. Культурологія: Навчальний посібник. / Т. В. Гончарук – Тернопіль: Карт-бланш, 2004. – 213 с. Бібліогр. 68 назв.
16.           Гуляков Е.Н. Новые педагогические технологии: развитие художественного мышления и речи на уроках литературы : метод. пособие. / Е.Н. Гуляков − М. : Дрофа, 2006. − 172 с.
17.           Дельгас Г.В., Фомина И.Н. Играя в театр, познаем мир  / Г.В.Дельгас, И.Н. Фомина // Эксперимент и инновации в школе. – 2008. – № 3.
18.          Деркач М.А. Театральне мистецтво як засіб формування особистості в історії педагогічної думки та школи України в ХХ столітті : : дисс. ... докт. пед. Наук : 13.00.01  / М.А. Деркач. – Луганськ, 2012. − 492 с.
19.           Дубасенюк О. Інноваційні навчальні технології − основа модернізації університетської освіти / О. Дубасенюк // Освітні інноваційні технології у процесі викладання навчальних дисциплін: 36. наук.-метод праць / За ред. О. А. Дубасенюк. − Житомир : Вид-во ЖДУ, 2004. – С 3-14.
20.           Д'юї Дж. Досвід і освіта / Дж. Д'юї. – Львів : Кальварія, 2003. – 84 с.
21.           Зайцева І. Розвиток естетичної культури майбутніх учителів засобами театрального мистецтва : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. пед. наук : 13.00.04 / І. Є. Зайцева; Центральний інститут післядипломної педагогічної освіти АПН України. − К, 2001. – 217 с
22.           Ковалев В. Учебный театр как средство профессиональной подготовки учителя русского языка : дисс. ... канд. пед. наук : 13.00.02 / В. И. Ковалев; Луганский педагогический университет ім. Тараса Шевченка. – Луганск, 1999. − 240 с.
23.           Коваль Т. Виразне читання: лабораторний практикум для студентів напрямку підготовки «Філологія. Українська мова і література» / Т. Коваль. − Хмельницький : ХНУ, 2010.–207 с.
24.           Коваль Т. Студентський літературознавчий театр як освітня інновація у контексті вітчизняного та зарубіжного досвіду / Т. Коваль // Порівняльна професійна педагогіка. − 2017. − № 7(2). − С. 93-101.
25.           Концепція літературної освіти. Наказ Міністерства освіти і науки України від 26.01.2011 № 58 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://osvіta.ua
26.           Кормич Л. І., Багацький В. В. Культурологія (історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник. / Л. І. Кормич, В. В. Багацький– Х.: Одіссей, Видання третє. 2004. – 304 с.
27.           Кравець Н. Творчий розвиток учнів на уроках літературного читання / Н. Кравець // Наукові записки [Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка]. Сер. : Педагогічні науки. − 2013. − Вип. 123(2). − С. 169-174.
28.           Кузнецов И.В. Анализ эпического произведения: Уч-мет. пособие. / И.В. Кузнецов, Новосибирск : Изд-во НИПКиПРО, 2003. − 81 с.
29.           Куркіна С. Постановка спектаклів − основа виховання і навчання учнів в шкільному театрі / С. Куркіна // Наукові записки [Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка]. Сер. : Педагогічні науки. − 2012. − Вип. 107(1). − С. 265-275.
30.           Медведева В. В. Театральная маска как один из способов трансформации сценического образа / В. В. Медведева // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Мистецтвознавство. Архитектура. − 2011. − № 3. − С. 189-192.
31.           Накишова Е. Ю. Воспитательные возможности хорового театра детей и подростков  / Е.Ю. Накишева // Инновационные проекты и программы в образовании. – 2012. – № 2.
32.           Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ століття / Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України; Ред.: В. Сидоренко (голова) та ін.. – Київ: Інтертехнологія, 2006. – 154 с.
33.           Новикова Н. И. Социализация школьников средствами театральной педагогики / Н.И. Новикова // Эксперимент и инновации в школе – 2011.  – № 3.
34.           Особливості театрального мистецтва [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://studme.com.ua/1911082613653/kulturologiya/teoriya_istoriya_zrelischnyh_iskusstv.htm#464
35.           Паві П. Словник театру / П. Паві. − Львів : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006. – 640 с.
36.           Павловський К. Трансформації вищої освіти в XXI столітті: польський погляд / К. Павловський. − К. : Навчально-методичний центр «Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2005. – 230 с.
37.           Панфилова А.П. Игровое моделирование в деятельности педагога : учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений.− 2-е изд., стер. / А.П. Панфилова − М. : Издательский центр «Академия», 2007. – 368 с.
38.           Про Державну національну програму "Освіта" ("Україна XXІ століття") від 03.11.1993 № 896 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/896-93-п
39.           Про Національну стратегію розвитку освіти в України на період до 2021 року : Указ Президента України від 25.06.2013 № 344/2013 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/344/2013
40.           Про освіту : Закон України від 05.09.2017 р. № 2145-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2145-19
41.           Рыжкова Т.В. Проектирование урока литературы: лекции 5-8. / Т.В. Рыжова − М. : Педагогический университет «Первое сентября», 2008. – 56 с.
42.           Седнева А. Е. Театр в образовании Великобритании / А. Е. Седнева, И. В. Юстус // Человек и образование. − 2014. −№ 2 (39). − С. 112-115.
43.           Сєрих Л.В. Формування естетичної культури молодших школярів у процесі театралізованої діяльності. : Дис ... канд. наук : 13.00.072. / Л.В. Сєрих – 108 с.
44.           Сосновская И.В. Проблемы анализа художественного произведения на уроках литературы в средних класса : монография. / И.В. Сосновская – ЮС : СахГУ 2007. − 240 с.
45.           Сухомлинский В.А. Культура ощущений и восприятий / Рождение гражданина / Сухомлинский В.А. Т. 3. − Киев, 1980. − 640 с.
46.           Шалагінов Б.Б. Урок літератури. Роздуми літературознавця про шкільну методику / Б.Б. Шалагінов. – К. : Грамота, 2013. – 208 с.
47.           Шевченко З.О. Загальнокультурний контекст вивчення української літератури у 8-9 класах на факультативних заняттях / З.О. Шевченко // Українська мова і література в школі. – 2013. – № 4. – С. 20-23.
48.           Ярулов А.А. Познавательная компетентность школьников / А.А. Ярулов // Школ. технологии : науч.-практ. журн. школ. технолога (завуча). – 2004. − № 2. – С. 43-84.
49.           Craft A. Creativity Across the Primary Curriculum: Framing and Developing Practice // A. Craft / London: RoutledgeFalmer. – 2000. – 85 p.
50.           Fleming M. Teaching Drama in Primary and Secondary Schools // M. Fleming / London : RoutledgeFalmer. – 2001. – Р. 22.-25.
51.           Greene M. Art Worlds in School. The Symbolic Order // M. Greene / Ed. P. Abbs. – London. – 1989. – Р. 89-103.
52.           Kempe A. & Ashwell M. Progression in Secondary Drama // A. Kempe / London : RoutledgeFalmer. – 2000. – № 7 (1). – Р. 2-5.
53.           Neelands J. Drama : The Subject That Dare Not Speak Its Name // J. Neelands / Institute of Education University of Warwick. – 1998. – Р. 1-10.
54.           Nicholson H. Theatre & education / H. Nicholson. Basingstoke : Palgrave MacMillan, 2009. − 104 p.
55.           O’Toole J. Emma’s Dilemma: the Challenge for Teacher Education in Drama / J. O’Toole // Key Concepts in Theatre/Drama Education. − Rotterdam/Boston/Taipei : Springer Science and Business Media, 2011. − P. 13-19.
56.           Somers J. Editorial in Research in Drama Education // J. Somers / Oxford University Press. – 2000. – № 1 (1). – Р. 84-85.
57.           Teatr Akademicki Uniwersytetu Warszawskiego [Zasób elektroniczny]. − Tryb dostepu: http://www.kulturalna.warszawa.pl/instytucje,1,2527,Teatr_Akademicki_Uni wersytetuWarszawskiego.html?locale=pl_PL.