Іван Карпенко –Карий «Мартин Боруля».

ПЛАН ЗАНЯТТЯ №

Тема: Іван Карпенко –Карий «Мартин Боруля».

Вид заняття: лекція

Мета заняття

Дидактична: ознайомити учнів із розвитком національної драми в ХІХ столітті, із життєвим і творчим шляхом І. Карпенка-Карого та матеріалом про «театр корифеїв»; розкрити характер головного героя комедії «Мартин Боруля» І Карпенка-Карого , з’ясувати мотиви його поведінки, суть життєвих принципів;

Виховна:  виховувати почуття власної гідності й самодостатності, повагу до людських чеснот незалежно від їхнього соціального статусу;

Розвиваюча: розвивати навички ідейно-художнього аналізу драматичного твору, вміння характеризувати головного героя та інших персонажів, пояснювати засоби їхнього комічного зображення, на прикладах творів І. Карпенка-Карого довести його драматургічну майстерність у п’єсі;

Методи: лекція,бесіда за запитаннями, літературний диктант, мікрофон.

Дидактичні засоби навчання: портрет письменника, текст твору «Зав'язь».

СТРУКТУРА ЗАНЯТТЯ

                                                                                                      Відведений час

І.Організаційна частина.              5 хв

Вітання. Перевірка присутніх на занятті.

ІІ. Актуалізація опорних знань.                                                                   10 хв

1.Бесіда за запитаннями.

-          Що таке театр? З якою метою його відвідують люди? Чим цей вид мистецтва відрізняється від інших?

-          Які видатні українські драматурги вам відомі?

-          Яким повинен бути справжній актор?

-          Чому театр — це дзеркало життя? Наведіть переконливі приклади.

-          Порівняйте театр минулого і теперішнього. Що їх єднає і водночас розмежовує?

-          Висловіть свої враження від щойно переглянутих театральних вистав.

ІІІ. Повідомлення теми, мети та основних завдань                                         5 хв

Тема: Іван Карпенко –Карий «Мартин Боруля».

Мета заняття Дидактична: ознайомити учнів із розвитком національної драми в ХІХ столітті, із життєвим і творчим шляхом І. Карпенка-Карого та матеріалом про «театр корифеїв»; розкрити характер головного героя комедії «Мартин Боруля» І Карпенка-Карого , з’ясувати мотиви його поведінки, суть життєвих принципів;

Виховна:  виховувати почуття власної гідності й самодостатності, повагу до людських чеснот незалежно від їхнього соціального статусу; Розвиваюча: розвивати навички ідейно-художнього аналізу драматичного твору, вміння характеризувати головного героя та інших персонажів, пояснювати засоби їхнього комічного зображення, на прикладах творів І. Карпенка-Карого довести його драматургічну майстерність у п’єсі;

ІV. Мотивація навчальної діяльності                                                            10 хв

Життя сучасне поєднує в собі і серйозне, і комічне, і трагікомічне. Воно є справжнім театром, і кожний із нас прийшов у нього, щоб зіграти певну роль. »Сцена ж мій кумир, театр є справжній храм для мене», – наголошував І.Карпенко-Карий.
- А для нас, чи є наша роль чи ролі храмом?
- Для чого ми прийшли в цей світ?
- Які ідеали ми в ньому сповідуємо?
- Як ми розуміємо дійсне і міфічне, тобто надумане?
Спробуємо розібратися у драмі «Мартин Боруля», яка була витворена автором. Чи тільки для створення комічних ситуацій, щоб захопити публіку, він вивів на сцену селянина, який так прагнув звання? Що ж з цього вийшло?

V. Усвідомлення нових знань . План заняття                                45 хв

План

 1. Розвиток українського театру ХІХ століття.

2. І. Карпенко-Карий. Життя та творчість.

1. Розвиток українського театру ХІХ століття.

Історію українського театру періоду з 1820 до 1920 року можна розділити на дві доби: до 1881-го й від 1881-го, коли український театр визволився від російського та польського впливу й вийшов на самостійний шлях.

Перший період в історії українського театру називають аматорським. Він пов’язаний із ді-яльністю численних українських театральних гуртків, що створювалися в містах та містечках силами української інтелігенції, університетської молоді, студентів, робітників. 1859 року при Київському університеті виникає театральний гурток М. Старицького та М. Лисенка, де стави-лися «Лихо з розуму» О. Грибоєдова, «Ревізор» М. Гоголя, п’єси О. Островського тощо. Були такі гуртки в Чернігові. У містечку Бобринець існував аматорський театральний гурток, для якого М. Кропивницький написав першу п’єсу «Дай серцю волю, заведе в неволю».

1863 року І. Карпенко-Карий створює аматорський театральний гурток «Артистичне товариство» в Єлисаветграді. Його актори вперше поставили п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля» та оперу «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Тут починають свою театральну діяльність майбутні «корифеї».

У першій половині 70-х років ХІХ ст. студентський театральний гурток М. Старицького перетворився на центр театрального життя Києва. 1871 року М. Старицький організує українську трупу — «Товариство українських сценічних акторів».

У XIХ столітті український театр ще не відокремився від польського та російського (усі три театри працювали спільно й актори змушені були грати, вивчаючи ролі трьома мовами).

Крім того, функціонуванню театру заважала колоніальна політика царського уряду Росій-ської імперії, спрямована на знищення будь-яких проявів духовності українців: Валуєвський циркуляр від 1863 року, спрямований на обмеження функціонування в суспільстві української мови, так званий Емський указ Олександра II 1876 року, яким заборонявся український театр, а також безліч чиновницько-бюрократичних гальм сповільнювали розвиток української драмату-ргії, заважали її розвитку, проте знищити не могли.

Театральне мистецтво в Україні вимагало якнайшвидшого створення професіональної української театральної трупи. Відповіддю на цю вимогу стало створення «театру корифеїв».

«Театр корифеїв» — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і цього ж року український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театраль-ними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, який боровся за українське слово та український театр у часи їх заборони.

Із «театром корифеїв» також пов’язані імена видатних акторів М. Заньковецької, П. Саксаганського.

Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

1907 року Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Українсь-кий театр.

У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» І. Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» М. Гоголя.

М. Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в ре-пертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за ціни інших київських театрів.

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

2. І. Карпенко-Карий. Життя та творчість.

Справжнє ім’я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім’я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»).

І. Карпенко-Карий народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту на Херсонщині в сім’ї зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку. Хлопець навчався в Бобринецькому повітовому училищі, потім з 1859 року працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше став канцеляристом міської управи.

1864 року Іван влаштувався на службу до повітового суду, наступного року переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь в аматорських виставах Тарновського, публікував літературно-критичні статті, став чле-ном нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.

1870 року І. Карпенко-Карий одружився з Надією Тарковською. 1883-го в альманасі «Ра-да» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагона-дійність І. Карпенка-Карого звільнили з посади секретаря поліції. Він вступив до трупи М. Старицького.

1884 року Карпенко-Карий був заарештований і засланий до Новочеркаська. Спочатку працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню, де займався оправленням книжок. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п’єси «Бондарівна», «Розум-ний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».

Протягом 1886–1887 pоків І. Карпенко-Карий опублікував п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».

Перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 року. 1887-го, отримавши дозвіл на звільнення, прибув в Україну й оселився на хуторі Надія Єлиса-ветградського повіту (хутір, закладений на землях поміщиків Тарковських, Іван Тобілевич на-звав іменем дружини. І донині хутір Надія є історико-культурним заповідником).

1888 року з І. Карпенка-Карого знято гласний нагляд, він вступив до трупи М. Садовського, пізніше — П. Саксаганського. 1890-го став членом Товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».

«Записку до з’їзду сценічних діячів», складену І. Карпенком-Карим 1897 року, у Москві з трибуни з’їзду виголосив П. Саксаганський. У ній ішлося про переслідування українського теа-тру.

1899 року драматург написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гай-дамаччини.

Протягом 1900–1904 pоків І. Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п’єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

1906 року І. Карпенко-Карий захворів, залишивши сцену, виїхав на лікування до Німеччини.

15 вересня 1907 року митець помер у Берліні. Тіло письменника перевезли в Україну й поховали на кладовищі в селі Карлюжини поблизу хутора Надія.

3.Аналіз твору «Мартин Боруля»

Історія написання

Дружина Карпенка-Карого Софія Віталіївна Тобілевич у своїх записках «Життя І.Тобілевича(Карпенка-Карого)» розповідає про один прикрий епізод, що мав місце у біографії батька письменника – Карпа Адамовича. Якось він затіяв судову справу про визнання роду Тобілевичів дворянським. «Ця судова справа тягнулася десятки років і завдала батькові немало неспокою, гризоти і грошових витрат. І все, здається, було вже зовсім готове, коли раптом хтось із писарів довідався, що в давніх паперах Тобілевич, а в нових Тобелевич, – і в дворянстві відмовили. Батько мало не заслаб із горя. Зібрав докупи всі права, герб, грамоту, зв’язав наглухо мотузком і заховав під самий спід скрині, щоб ніколи і не дивитися на них. А в домі ніхто ані одним словом не наважився натякнути про це, щоб не розтривожити батька. А через багато літ після цього, коли і без документів сини його повиходили у дворянство, коли давня залежність і бідність згадувалися як тяжкий сон, прочитав Іван батькові свою комедію «Мартин Боруля». Старий слухав, а врешті з німим докором погрозив синові пальцем, а в очах було повно сліз. У цій комедії він пізнав себе, своє колишнє горе», – пише Софія Віталіївна.
Але автор ніколи не будував своїх п’єс на поодиноких фактах, які не мають соціальної ваги. В комедії «Мартин Боруля» узагальнено примітне явище, показано багатьох, хто доводив своє дворянство. Спеціальним указом від 31 грудня 1831року всі шляхтичі-чиншовики в Росії були зобов’язані подати документи, які підтверджували їхнє дворянське походження. Ті, що не подадуть відповідних документів, позбавлялися шляхетських прав і прирівнювалися у місті до міщан, у селі – до селян. Отже, будучи нащадками дворян, чиншовики не користувалися наданими дворянам привілеями. Саме тому у відповідні правові й законодавчі інстанції від чиншовиків посипалися прохання, заяви, чолобитні з проханнями відновити їх рід у дворянстві. В тому потоці було й клопотання Карпа Адамовича Тобілевича. Цей факт послужив до написання І. Карпенком-Карим комедії «Мартин Боруля». 

Літературний рід: драма.

Жанр: трагікомедія.

Тема: дворянство як найсокровенніша мрія.

Основні ідеї: викриття хабарництва в судочинстві, засудження відмови від особистіших цінностей заради станової приналежності.

Сюжет. В основу сюжету твору покладено невигадану анекдотичну історію гонитви селянина за дворянством і втрати надії на нього через прикрий недогляд, допущений писарем у минулі часи —. розбіжність в одній-єдиній літері прізвища. Драматург узяв родинну подію, коли батько Карпо Адамович намагався довести своє дворянство, щоб вивести принаймні дітей із селянського стану за походженням у стан панський. Та всі старання пропали марно. У документах його прізвище фігурувало в двох різновидах: Тебілевич і Тобілевич. Іван Карпенко-Карий добре пам’ятав, що довелося пережити батькові після офіційної відмови йому в дворянському званні. Старий, як і головний герой драми «Мартин Боруля», мало не помер від образи.

Композиція: комедія в 5-ти діях – так визначив жанр твору автор. Події відбуваються протягом кількох тижнів.

Драму було надруковано у львівському журналі «Зоря» у 1891 році. Роль Мартина Борулі блискуче грав Марко Кропивницький.

Дійові особи: багатий селянин Мартин Боруля, його дружина Палажка, діти: Марися й Степан; багатий шляхтич Гервасій Гуляницький та його син Микола; реєстратор з ратуші Націєвеький; повірений Трандалєв; наймити Омелько й Трохим.

1. Літературний диктант « Мандрівка сторінками трагікомедії «Мартин Боруля»

1.Соціальний статус Мартина Борулі…(Багатий шляхтич, чиншовик.)

2.Хто «вдень наробиться, а ввечері з соловейком щебече по садках»?(Микола.)

3.Кому Мартин наказував «купити самоваря, чаю, сахарю і кофію…»(Степанові.)

4. Хто прийшов сватати Марисю?(Гервасій і Матвій.)

5. Про що повідомив Мартина наймит Трохим?(Про те, що дві пари волів і дві корови економ Красовського відібрав у нього за наказом поміщика.)

6. Чому Омелька пограбували у місті?(Бо він напився і недогледів.)

7. Кого нахвалявся відправити «на Сибір, на каторгу» Боруля?(Поміщика Красовського.)

8. Хто із сім’ї Мартина «не хоче сидіть без роботи»?(Дочка Марися.)

9. Чому Націєвський втік із заручин?(Подумав, що його хочуть оженити на вагітній Марисі.)

10.Як відреагував Мартин Боруля на відмову у дворянстві?(Занедужав.)

11. Чому звільнили Степана зі служби?(Скоротили «за штатом».)

12. Що хотів Боруля залишити на згадку онукам із зібраних документів?(Герб і грамоту прапрадіда, і атестат.)

Коли перед людиною постає питання про її місце в суспільстві, соціальний статус, вона неодмінно захоче для себе й своїх нащадків достойного життя. Але яким шляхом вона піде, залежить від її виховання, освіти, ототожнення себе як громадянина, як людини. Наскільки насиченим є її духовне життя, морально-етичні орієнтири, настільки  й шляхи реалізації проблеми  будуть вирішені.

– Як правильно вчинити кожному з нас, маючи досвід Мартина Борулі?

– Чи прагнення до чинів та привілеїв принесло йому й родині щастя?

– Чи зумів він захистити свою честь і гідність?

– Що для кожного з нас є «честь», гідність»?

–Чи кожній людині треба жити з честю і гідністю в душі?

– Як зміниться від цього суспільство?

VI . Підведення підсумків. Узагальнення матеріалу.                                     5хв

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Продовжіть речення

«Найцікавішим мені здалося те, що …»

«Я думаю, що справа не в тому, до якого соціального стану належиш, а в тому …»

«Трагікомедія «Мартин Боруля» для мене — …»

Викладач: Шевчук Г. А.