23 квітня о 17:00Вебінар: Дистанційне навчання з «На Урок»: інструменти для ефективної та цікавої роботи

Класицизм як художній напрям у літературі XVII ст.. Філософське та естетичне підґрунтя класицизму. Основні правила класицизму.

Про матеріал
Класицизм як художній напрям у літературі XVII ст.. Філософське та естетичне підґрунтя класицизму. Основні правила класицизму.
Перегляд файлу

Тема:                Класицизм як художній напрям у літературі XVII ст.. Філософське та        естетичне підґрунтя класицизму. Основні правила класицизму.

Мета навчальна: подати загальні відомості про класицизм як художній            напрям у літературі XVII ст., визначити історичні умови його виникнення, схарактеризувати принципи класицизму, розкрити розвиток класицизму у французькому мистецтві та літературі XVII ст.;

розвиваюча:        розвивати логічне мислення, пам'ять, увагу, навички роботи з додатковою літературою;

виховна:             виховувати інтерес учнів до творів митців доби класицизму, формувати цілісне сприйняття світової культури.

Тип уроку:     урок на основі історико-літературного матеріалу

Обладнання:   опорна логічна схема «Ієрархія стилів класицизму» та картка «Основні правила класицизму», виставка репродукцій та фотоматеріалів, пов’язаних з історією Франції XVII ст. (Лувр, Версаль, Фонтебло, картини Н.Пусенна та К.Лорена), тексти трактату Н.Буало “Поетичне мистецтво”, картки з уривками текстів класицистів (Корнель, Расін, Ларошфуко), словник літературознавчих термінів, портрети діячів доби класицизму: П’єр Корнель, Жан Расін, Франсуа де Ларошфуко.

Епіграф:                                        Любіть же розум ви! Нехай він тільки сам

Принадність і красу утворює пісням.

Н.Буало

Зміст  уроку:

І. Актуалізація опорних знань учнів

1.1  Вступна бесіда

  •      Із якими історико-літературними епохами ми з Вами вже ознайомились? (Античність, Середньовіччя, Відродження)
  •      Що Вас найбільше вразило під час вивчення доби Бароко? (Історичний розвиток, творчі добутки митців літератури та живопису, музики).
  •      Що Вам відомо про Рене Декарта? (Він був філософом, який обґрунтував тезу про здатність наближатися до істини)
  •      Як Ви вважаєте, що спричинило появу нових літературних епох? (Історичні умови, прагнення митців до вищого ідеалу)
    1.    Розгадування кросворду

1.Б

А

Р

О

К

О

2.В

Е

Л

Ь

Ф

Л

І

Н

3.І

Т

А

Л

І

Я

4.Р

Е

Н

Е

С

А

Н

С

5.Х

И

М

Е

Р

Н

И

Й

6.Л

О

Р

Е

Н

Ц

О

7.М

Е

К

С

И

К

А

8.М

А

Р

И

Н

І

З

М

9.М

І

К

Е

Л

А

Н

Д

Ж

Е

Л

О

 

  1.   Літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI ст..
  2.   Прізвище швейцарського філолога, який видав свою книгу “Ренесанс і Бароко” у 1888 р..
  3.   Батьківщина стилю зародження європейського мистецтва у XVI – XVIII ст..
  4.   Розквіт європейського літературного Бароко поєднував ці дві великі епохи – Просвітництво та …
  5.   З італійської мови термін Бароко перекладається як…
  6.   Відомий скульптор доби італійського Бароко.
  7.   Країна, Бароко якої не сплутайте з добою Бароко в Португалії, Австрії та Україні.
  8.   Одна з різновидів течій доби Бароко в Іспанії.
  9.   Засновник Бароко в Італії.

2.3  Демонстрація виставки фотоматеріалів та репродукцій пов’язаних з історією Франції XVII ст..

В епоху XVII століття у Франції утвердився новий напрямок -  класицизм, який справив великий вплив на розвиток європейського мистецтва. Твори класицистів й досі вражають своєю довершеністю, гармонійністю, чіткістю побудови. Класицизм був спробою знайти гармонію у складному й суперечливому світі. Це – крок до ідеалу, якого людина не знаходила у житті. Твори класицистів будуть у центрі нашої уваги протягом кількох уроків.

Уважно придивіться до репродукції картин та фотоматеріалів доби XVII ст. у Франції. А тепер спробуйте визначити, що їх відрізняє, від творів античності? (Учні говорять, що художні образи XVII ст. втрачають античну гармонійність, світло високого ідеалу).

Ось таким було XVII ст.. Воно мало різні образи, різні обличчя… З одного боку, роботи митців засвідчили кризу ренесансних уявлень про людину, гармонійність світу, а з іншого боку – діячі культури прагнули відтворити втрачену красу та гармонію. Це привело до формування у XVII ст. двох художніх напрямів – Бароко та Класицизму.

II. Повідомлення теми і мети уроку

Класицизм обернений в майбутнє, а не в минуле, і в цьому полягає його художньо-історичний сенс. Основою класицистичного світогляду є онтологічне, позачасове, розуміння краси, переконання в тому, що краса вічна.

Класицизм - це природне і закономірне дня певних етапів художнього розвитку людини прагнення знайти точку опори в змінному світі, знайти упевненість в майбутньому, спокій, емоційну врівноваженість в системі раціонального художнього мислення, строгих, замкнутих, розмірених, перевірених класикою формах. Тому Класицизм не локалізується в якій-небудь одній історичній епосі, художньому напрямі, течії, стилі або національній школі мистецтва. Він зустрічається постійно в найрізноманітніших формах, в різні періоди і в різних країнах.

Сьогодні на уроці ми з Вами докладніше ознайомимося з новим історико-літературним напрямом, який розвивався у Франції у XVII ст., поговоримо як криза ренесансних уявлень про людину та гармонійність світу разом із прагненнями відтворити втрачену красу та гармонію зумовили формування в XVII ст. нового мистецького напряму – Класицизм. Отже, тема нашого уроку: Класицизм як художній напрям у літературі XVII ст.. Філософське та        естетичне підґрунтя класицизму. Основні правила класицизму. Перед вами знаходиться і епіграф до уроку. Це слова Н.Буало: Любіть же розум ви! Нехай він тільки сам, принадність і красу утворює пісням . То ж зараз ми з поговоримо про історичні умови його виникнення, схарактеризуємо основні принципи, прослідкуємо розвиток Класицизму у французькому мистецтві та літературі XVII ст., спробуємо зазирнути вглиб століть, відчути тогочасну історико-культурну атмосферу, формувати цілісне сприйняття світової культури.

III. Сприйняття і усвідомлення нового матеріалу

3.1  Вступне слово вчителя

Найрозкішнішим місцем Європи у XVII ст. була Франція, а найвеличнішим її центром - Париж, куди хотіли потрапити всі аристократи, буржуа, поети, драматурги, художники. Але справжнє багатство епохи було не в золоті й діамантах. Воно - у мистецтві, яке пережило королівство кардиналів, зміну влади, розваги, інтриги.

  1.     Повідомлення учня-історика “Франція у XVII ст.”

Історичні умови у Франції XVII ст. сприяли виникненню класицизму як напряму в літературі та в інших видах мистецтва. У той час у Франції відбувалося формування централізованої абсолютистської держави що мало позитивний вплив на розвиток усіх галузей суспільства. Генріх IV відновив національну єдність країни, що похитнулася в період громадянських війн, знизив податки для селян, сприяв активізації торгівлі й промисловості. Поміркований і мудрий діяч, він підкорив феодалів, зміцнив королівську владу, дав протестантам (гуге­нотам) свободу віросповідання. Але у 1610 році король загинув від руки найма­ного вбивці. Синові Генріха IV, Людовіку XIII, тоді було ще тільки 9 років, тому до влади приходить його мати — Марія Медічі. Вона не мала політичного хисту і за її правління у країні почалися чвари. У 1624 р., коли Людовік XIII досяг повноліття і міг керувати країною самостійно, на арену політичної боро­тьби приходить кардинал Рішельє. Він стає першим міністром короля і факти­чно править Францією. За часів правління Людовіка XIII кардинал Рішельє створив сильну монархічну державу. Він допомагав про­мисловцям і купцям, підкорив собі французькі провінції. Рішельє першим спро­бував поставити мистецтво на службу монархії. 3 цією метою він заснував Фран­цузьку Академію, діяльність якої сприяла регламентації всіх видів мистецтва, формуванню класицизму як загальнодержавного напряму і створенню націо­нальної мови, її впорядкуванню відповідно до ієрархії жанрів і стилів.

Утім, Рішельє був досить жорстоким і підступним політиком (яскраво показав у своїх романах О.Дюма). Його надмірна жорстокість викликала невдоволення широких верств населення, що призвело до селянських повстань 1636—1639 рр.

Після смерті Людовіка ХІІІ його синові Людовіку XIV було тільки 5 років. Королева – мати Анна Австрійська стала регентшею. Правління взяв у свої руки кардинал Мазаріні. Знову в країні почалися суперечки, чвари між різними класа­ми, що обумовило повстання опозиції (рух Фронди, 1648 – 1653). У 1661 р. Маза­ріні помер, і Людовік XIV сказав, що він тепер сам буде своїм першим мініст­ром. До 1715 року він керував країною цілком самостійно. За часів його прав­ління абсолютизм досяг небувалого розквіту, що позначилося на всіх сферах: економіки, політики, культури. В останній період правління Людовіка XIV, при­близно з 1680-х років, спостерігається занепад монархії, послаблення ролі Фран­ції на світовій арені, що було викликано передусім невдалими війнами з Голлан­дією (1687—1697), війною за Іспанську спадщину (1701 – 1714) та ін.

  1.     Повідомлення учня-літературознавця “Нове бачення світу та людини в XVII ст.”

Наукові відкриття XVII ст. обумовили нове бачення світу та людини. Світ тепер постає динамічним і вічно мінливим. Він безмежний, розмаїтий, непізнаний до кінця. У світі, як довели вчені, панують не тільки божественні заколи, а перш за все закони природні, невідомі стихії й сили, дію яких людство до кінця ще не усвідомило.

Людина в XVII ст. відчула силу свого розуму, внутрішніх можливостей. Вона пригнула проникнути в глибини світу й власної душі, але чим більше пізнавала, тим більше виникало загадок і протиріч. Їй відкрився безмежний світ, але він жахав її цією безмежністю. Людина прагнула до повноти й гармонії буття, але приховані пристрасті й бажання обумовлювали напружену душевну боротьбу, яка не завжди закінчувалася перемогою світлого й доброго. Вона повстала проти Бога, але Бог постійно нагадував їй про залежність від нього.

В європейській культурі XVII ст. відбулася криза ренесансних уявлень про гармонійну особистість та ідеальне суспільство. Якщо для епохи Відродження була характерною віра в цілісну людину і гармонію світу, то в нову добу людина постає суперечливою, в її душі йде постійна боротьба. Людина розривається між своїми почуттями, пристрастями, бажаннями та обов'язком і вірою. Світ теж втрачає свою єдність і цілеспрямованість. Він — осереддя різних начал і стихій. Він прекрасний у своїй безмежності, але що таїть у собі ця безмежність - невідо­мо.

В епоху ж XVII ст. зростає роль довкілля (природного і соціального) — це не просто фон для зображення життя людини, а сфера її буття, сфера, де розгортаються великі душевні драми. Для діячів епохи Відродження світ загалом був статичним, хоча вони й подолали середньовічні уявлення про незмінність людської натури. А митці XVIІ ст. пока­зували образи та явища у постійному русі, мінливості,

Особливістю мистецтва XVII ст. було панування двох художніх систем, двох напрямів у межах однієї епохи - бароко і класицизму. Бароко втілило безмеж­ність і суперечливість світу й людини, той вічний “хаос”, який не підлягає ра­ціональному пізнанню, боротьбу різних сил, таємницю сущого. А класицизм, навпаки, прагнув знайти логіку в усьому, він висував розум як критерій оцінки й засіб пізнання світу й людини, засвідчив прагнення до завершених і доскона­лих форм, до гармонії на противагу дисгармонії буття.

3.4   Розповідь  вчителя   про історію виникнення класицизму

У ХУІІ ст. поряд зі стилем бароко, який виразив неспокій та сумнів доби, екзальтоване світосприймання нащадків ренесансу, виник ще один стиль, суголосний раціоналізмові доби – класицизм. Спершу він виникає у Франції на гребені піднесення французької нації, яка в другій половині віку стала наймогутнішою абсолютистською монархією Європи. Певною мірою притаманний усім європейським літературам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті ХІХ ст.

Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька “Плеяда” (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму.

  1.     Словникова робота

Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI - го ст.. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.).

   Визначальні риси класицизму:

       - раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);

       - наслідування зразків античного мистецтва;

       - нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);

       - обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);

       - у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;

       - аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;

       - встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).       

       Класицисти вважали, що призначення літератури —виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво.

  1.     Коментар вчителя

В історичному розвитку класицизм пройшов два етапи. Перший етап пов'яза­ний із розквітом монархії, коли абсолютизм сприяв розвитку всіх сфер суспільст­ва. Головним завданням класицистів на цьому етапі було прославлення монархії, національної єдності держави під владою короля (Ф.Малерб, II.Корнель та ін.). На другому етапі історичного розвитку монархія виявила вади правління, що обу­мовило зміну спрямованості творів класицизму. Письменники вже не тільки про­славляють монархів, але й критикують соціальні пороки, викривають людські вади, хоча й не заперечують абсолютизм загалом (Ж.Расін, Ж.Б.Мольєр та ін.).

3.6   Робота з логічною схемою «Ієрархія стилів класицизму» та карткою «Основні правила класицизму»

Основні правила класицизму:

- Класицисти утверджували вічність ідеалу пре­красного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали: якщо в одні часи створюються зразки       прекрасного, то в інші часи за­вдання митців полягає в тому, щоб наблизитися до них.

 Спираючись на трактат Теофраста «Характе­ри», класицисти утверджували незмінність людських характерів, тому класицистичні образи відрізняються  абстрактністю й універсальністю, вони відтворюють лише загальні риси, а не індивідуальні ознаки. Пер­сонажі здебільшого схематичні та втілюють якусь одну рису.

- Чіткий поділ характерів на позитивні та нега­тивні.

  • Драматичні твори підпорядковані правилу трьох єдностей — часу, місця, дії.
  • Чітка композиція творів,

 


  • Аристократизм, орієнтація на смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правила {наприклад, Мольєр).

 Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу.

Ієрархія стилів класицизму

 

3.7   Робота з підручником. Читання і обговорення параграфа підручника про філософське та естетичне підґрунтя класицизму на стор. 46-49

  •  Що запозичили класицисти у Горація? (Принцип «наставляти розважаючи»)
  •  Назвіть улюблені сюжети й колізії класицистів. (Зіткнення обов’язку й почуття або боротьба розуму і пристрасті)
  •  Що протиставляється хаосу буття та шаленим пристрастям? (Здатність людини усвідомлювати події й втамувати почуття)
  •  Яким було гасло філософа Рене Декарта? («Я мислю, значить я існую»)
  •  До чого виявлявся пріоритет етичних та естетичних цінностей класицистів? (У тяжінні до морально – психологічної та громадянської тематики)
  •  Якими були думки Рене Декарта стосовно літератури? (Важливими були думки філософа про незалежність розуму від почуттєвого сприйняття)
  •  Хто застосував філософський метод Рене Декарта в літературі? (Н.Буало)
    1.    Рольова гра «У творчий лабораторії письменників – класицистів»

- Робота з портретами митців

Подивіться на портрети митців.

  •       Про що свідчить такий вираз обличчя у них? ( Про талант, їх мудрість)
  •       Що Вас найбільше вражає у їхній зовнішності?
  •       Що Ви можете сказати про їхній погляд?
  •       Поміркуйте, які риси характеру їм були притаманні? (Доброта, милосердя, чуйність, щирість)
    •     Розмова з Рене Декартом
  • Ваше повне ім'я?
  • Рене Декарт.
  • Розкажіть про свій життєвий шлях.
  • Я народився 1596 роді в сім'і дворянина. Навчався в єзуїтському колежі в Анжу. На початку Тридцятирічної війни служив в армії, яку полишив у 1621 ро­ці. Багато мандрував, спілкувався з відомими вченими Європи, Понад 20 років жив у Нідерландах, де займався науковою і філософською діяльністю. Через переслі­дування з боку протестантських богословів я в 1649 році переселився до Стокгольма, де й помер у 1650 р.
  • Що ж нового ви внесли у філософію?
  • Вчення про раціоналізм,
  • Яке значення надається розуму у цьому вченні?
  • Надзвичайне. Розум — критерій оцінки усього. Все розумне є прекрасним і достовірним.             
  • Ваше гасло? 
  • Я мислю, отже, я живу.

 Коментар учителя

 Для літератури важливими були думки філософа про незалежність розуму від чуттєвого сприйняття, про необхідність правильно використовувати розумові здібності людини, щоб уникнути небажаних помилок у житті. У «Роздумі про метод» (1637) Декарт обґрунтував тезу про наближення розуму до істини, яку також використовували у своїй практиці класицисти.

Розповідь учня про основні віхи з життєвого і творчого шляху Ніколя Буало

(Учень біля дошки показує на портрет митця і розповідає про нього)

Буало Ніколя народився у Парижі в сім'ї заможного буржуа, адвоката, чиновника паризького парламенту. Його біографія нічим не прикметна. Як і більшість тогочасних юнаків, він здобув освіту в єзуїтському колежі, згодом студіював у Сорбонні богослов'я та право, проте не мав особливого потягу ні до юридичної, ні до духовної кар'єри. Ставши після смерті батька матеріально незалежним, міг цілком віддатися літературі, достатньо вільно висловлювати свої думки та оцінки.

Протягом 60-х pp. XVII ст. Буало опублікував дев'ять віршованих сатир. Тоді ж написав пародійний діалог у манері Лукіана «Герої романів» («Dialogue les heros de romans», опубл. у 1713 p.). Використовуючи сатиричну форму «Діалогів мертвих» Лукіана, Буало вивів псевдоісторичних героїв романів, які опинилися у потойбічному царстві перед Плутоном і Міносом і з мудрецем Діогеном. Стародавні люди дивуються з приводу дивних і недоречних промов і вчинків Кіра, Александра Македонського та інших героїв романів, вони насміхаються з їхньої неприродної манери висловлюватися, надуманих почуттів. Наприкінці з'являється героїня поеми Ж. Шаплена «Діва» — Жанна Д'Арк, яка ледве читає «важкі», беззмістовні вірші старого поета.

Починаючи з 60-х pp., Буало заприятелював з Мольєром,                            Ж. де Лафонтеном і особливо — Ж. Расіном. У ці роки його авторитет як теоретика та літературного критика був уже загальновизнаним. Наступне десятиліття прикметне тим, що Буало, окрім «Поетичного мистецтва», опублікував дев'ять послань, «Трактат про прекрасне.

У 1677 р. Буало отримав разом із Ж.Расіном почесну посаду королівського історіографа. Проте саме з цього моменту помітно знизилася його творча активність. П'ятнадцятилітнє «мовчання» поета було характерним симптомом духовної атмосфери тих років. Лише у 1692 р. він повернувся до поезії і написав ще три сатири і три послання.

Останні роки Буало були затьмарені важкими хворобами та самотністю.

Буало вступив у літературу як поет-сатирик. Прикладом для нього були давньоримські поети — Горацій, Ювенал, Марціал. Головні теми сатир Буало— суєтність і беззмістовність столичного життя (сатири І і VI), дивацтва та помилки людей, які поклоняються багатству, суєтній славі, репутації, моді (сатира IV). Над головним своїм твором «Поетичне мистецтво» («L'art poetique», 1674) Буало працював п'ять років. Наслідуючи «Науку поезії» Горація, він виклав свої теоретичні принципи у віршованій формі — легкій, невимушеній, інколи жартівливій і дотепній, інколи глузливій і різкій. Для стилю «Поетичного мистецтва» характерні відточена лаконічність і афористичність формулювань, багато з яких стали крилатими словами.

«Поетичне мистецтво» складається із чотирьох пісень. У першій перераховуються загальні вимоги, які необхідні справжньому поетові: талант, правильний вибір жанру, дотримання законів розуму, змістовність поетичного твору.

Здоровий розум нам хай сяє, як мета, —

Та путь веде туди слизька і непроста.

Хто збочить — може той звернути до загину:

Незрідка має ум дорогу лиш єдину.

(Тут і далі пер. М. Рильського)

Услід за Малербом Буало-Депрео сформулював основні правила віршування, які тривалий час зберігалися у французькій поезії: заборона «переносів» (енжамбеманів), збігу голосних у сусідніх словах, збігу приголосних і т. д. Перша пісня «Поетичного мистецтва «закінчується порадою прислухатися до критики і бути вимогливим до себе.

Друга пісня присвячена характеристиці ліричних жанрів — ідилії, еклоги, елегії та ін. Називаючи як взірець античних авторів — Феокріта, Верґілія, Овідія, Тібулла, Буало висміює фальшиві почуття, надумані вислови та банальні штампи сучасної йому пасторальної поезії. Перейшовши до оди, він підкреслює її високий суспільно значимий зміст, а сонет його приваблює своєю строгою, точно регламентованою формою. Найдетальніше він висловлюється про сатиру, особливо близьку йому як поету.

У цілому ліричним жанрам відведено значно менше місця у порівнянні з «великими» жанрами — трагедією, епопеєю, комедією, яким присвячена третя, найважливіша пісня «Поетичного мистецтва». Тут трактуються вузлові, принципові проблеми поетичної та загальноестетичної теорії і перш за все проблема «наслідування природи». Естетичний вплив у поетичній теорії Буало-Депрео нерозривно пов'язаний з етичним. З цього випливає і друга вузлова проблема естики класицизму — проблема правди і правдоподібності. Буало-Депрео розвиває її в дусі раціоналістичної естетики. Він проводить межу між правдою, тобто реальним фактом чи історичною подією, і художньою вигадкою, створеною за законами правдоподібності, і критерієм правдоподібності вважає при цьому не значну, загальноприйняту думку, а вічні універсальні закони розуму. Поняття правдоподібного в естетиці Буало-Депрео тісно пов'язане з принципом узагальнення: не одинична подія, а лише те спільне, що притаманне людській природі в усі часи. Це коло питань приводить Буало-Депрео до рішучого заперечення будь-якого суб'єктивізму, висунення на перший план особистості поета.

Від цих загальних питань Буало-Депрео переходить до конкретніших правил побудови драматичного твору: зав'язка повинна вводити в дію негайно, без утомлюючого деталізування; розв'язка також повинна бути швидкою і несподіваною, а герой — «залишатися собою», тобто зберігати цільність і послідовність задуманого характеру. Проте в ньому повинні поєднуватися велич і слабкокості, інакше він не зацікавить глядача. Формулюється і правило трьох єдностей (з одночасною критикою іспанських драматургів, які не дотримувалися його), і правило винесення «за лаштунки» найтрагічніших подій, про які слід лише повідомляти.

У своїх міркуваннях про комедію Буало орієнтується на серйозну повчальну комедію характерів, представлену в античності Менандром і особливо Теренцієм, а в сучасності — Мольером. Найвищим зразком серйозної комедії він вважав «Мізантропа», але різко заперечував традиції народного фарсу, які вважав грубими та вульгарними.

У четвертій пісні Буало знову звертається до загальних питань, з-поміж яких найважливіші — моральне обличчя поета та критика, суспільна відповідальність літератора.

Багато чого у «Поетичному мистецтві» є даниною часу, конкретним смакам і суперечкам тієї епохи. Проте найзагальніші проблеми, поставлені Буало, зберегли своє значення і для розвитку художньої критики у наступних епохах: це питання про суспільну та моральну відповідальність письменника, високу вимогливість до свого мистецтва, проблема правдоподібності та правди, етичного начала в мистецтві, узагальнено типізованого відображення дійсності. Беззаперечний авторитет Буало в раціоналістичній поетиці класицизму зберігався протягом більшої частини XVIII ст.

Розповідь учителя «Теоритичний трактат Н. Буало «Поетичне мистецтво»

 Раціоналістичні ідеї Декарта були взяті на озброєння Нікола Буало Депрео (1636-1711), який розробив теоретичні постулати класицизму. Його праця “Мистецтво поетичне” (1674) проникнута духом суворої регламентації, як цього вимагала філософія Декарта. Правда, першою спробою сформулювати естетичні засади класицизму була “Поетика” Ж.Шаплена (1638).

 У поетичній творчості Буало вимагав ставити на передній план раціональну розробку теми, виходячи з певних правил, зразком яких служило “Послання до Пізонів” Горація. Перш ніж братися за перо, поет мусить підпорядкувати свій задум розуму:

Обміркувати треба думку і лиш потім писати.

Поки неясно вам, що ви сказати хочете,

Простих і точних слів даремно не шукайте

 По суті, Буало вимагав надати перевагу змісту в творчому процесі. Художня правда повинна бути також підпорядкованою розуму й цілком відповідати смакам людей із аристократичних кіл. Розум є вершиною не тільки істини, але й краси. Розумне начало домінує над почуттями й художньою уявою. Підкорятися розуму – значить вище за все ставити зміст:

Так хай же буде зміст всього дорожче вам,

Хай блиск й красу лиш він віддасть віршам. 

 Н.Буало встановив певну ієрархію жанрів, проголосив правила трьох єдностей (дії, місця та часу). Згідно з його думками, героїчні вчинки та благородні пристрасті заслуговують вираження у високих жанрах, до яких відносилися трагедія, епопея, ода, панегірик, промова. Життя простолюдинів не може бути виражено в них, для цього досить і низьких жанрів, таких як комедія, ідилія, сатира, байка, епіграма, лист. Середні жанри були представлені такими формами як елегія, діалог, поема тощо. Змішувати все це не можна. Усна народна творчість не є високим мистецтвом. Надзвичайно великої уваги Буало надавав розробці проблем стилю художнього твору: для нього існували лише головні три стилі – високий, середній та низький. Для кожного з них потрібно добирати відповідну лексику. Якщо письменник відтворює якийсь урочистий момент, він повинен звертатися до архаїзмів, алегорій, в іншому випадку добір лексики мусить бути іншим.

 Намагаючись вписати творчий процес у гармонію та симетрію дійсності, французький мислитель насправді оберігав мистецтво від життя, яким воно є. Естетична теорія набула різко вираженого нормативного характеру, зробивши мистецтво справою елітарною. Ідеалом став узагальнений людський тип, в якому переважали абстрактні уявлення митця, а не життєва правда.

 Однак, незважаючи на ряд недоліків (особливо позаісторичний погляд на прекрасне), теоретико-літературне вчення Нікола Буало свідчило про прогрес в естетичному розвитку суспільства. Творчість Корнеля, Расіна, Мольєра, як найвидатніших митців доби класицизму, переконливо довела марність спроб загнати художника в прокрустове ложе абстрактних уявлень та ідей. Уже Корнель заявою про правомірність неправдоподібних сюжетів, можливість виходу драматичної дії за межі доби заявив протест проти догматизму раціоналістичної естетики класицизму. Більш уважним до життя, ніж до класицистичних канонів, виявив себе Мольєр. Так, у “Критиці “Уроку жінкам” (1661) він заявив, що, якщо п’єси, написані у відповідності до нормативів, не сприймаються глядачами, то треба міняти теоретичні настанови.

    Робота з індивідуальними картками

На картках написані уривки з трактату Н.Буало. Учні виразно їх читають, потім коментують і визначають, про які теоретичні положення класицизму йде мова в них.

 Картка №1

Хто ясно думає, той ясно і говорить.

Картка №2

Обміркувати треба думку і лиш потім писати.

Поки неясно вам, що ви сказати хочете,

Простих і точних слів даремно не шукайте.

Картка №3

Так хай же буде зміст всього дорожче вам,

Хай блиск й красу лиш він віддасть віршам.

Читання і обговорення літературного портрета Ф.Ларошфуко, складеного Анною Стоговою.

"Он полон иллюзий, бескорыстен, готов на любой подвиг", постоянно пренебрегал собственной выгодой, выказывая бескорыстие, "которое проявлял во всем".

  • Що нового ви дізналися про діяча класицизму?
  • Які у Вас враження склалися від почутого?
  • Як Ви вважаєте, чому саме так написано про митця?

 Виступ учня з повідомленням «Життєва стежина Ф.Ларошфуко»

Ларошфуко був представником старовинного дворянського роду. У 1629 р. брав участь в Італійських походах, після чого залишився при дворі. Був серед змовників проти кардинала Рішельє, першого міністра Людовіка XIII, на боці королеви Анни Австрійської, керований лицарськими почуттями. За придворні інтриги його ув'язнили у Бастилії, а потім заслали у Вертей, де він провів декілька літ. Після смерті Рішельє та Людовіка повернувся до двору в надії стати фаворитом королеви, але зустрів суперника в особі кардинала Мазаріні. Знову брав активну участь у змовах, влився у рух проти Мазаріні — Фронду, очолювану принцом Конде. Після встановлення Людовіком XІV абсолютної монархії письменник втратив інтерес до політичної гри і цілковито віддався придворному життю та мистецтву. Зажили популярності малі художні форми Ларошфуко: мадригали, портрети, максими, що передавалися із уст в уста.

 Перша збірка Ларошфуко вийшла друком 1659 р. і відкривалася «Портретом» автора. Це цікава психологічна замальовка, в якій Ларошфуко стверджує, що наділений розумом, вміє сильно відчувати, він гордий і діткливий. У цей самий час Ларошфуко опублікував уривки з «Мемуарів» («Memoires», 1662), які вийдуть друком у повному обсязі лише 1817р. Ларошфуко тут детально описує події, пов'язані з Фронюю і придворними звичаями того часу. Провідною думкою «Мемуарів» є необхідність збереження привілеїв вищої знаті та дворянства, без яких, на думку автора, неможливе процвітання великої Франції. Розмірковує він і про причини поразки Фронди, вважаючи, що каталізатором її розпаду та загибелі став егоїзм її окремих керівників.

 У 1665 р. письменник видав перший том головної праці «Роздуми, або Висловлювання і мотальні максими» («Reflexions, ou Sentences et Maximes morales», 1665). Книга була видана анонімно, але її авторство ні для кого не залишалося загадкою. Згодом Л. постійно доповнюватиме свою збірку новими максимами, шліфуватиме вже написані. Вони вважаються класичними зразками афористичного жанру. Успадкувавши заповіти теоретиків класицизму — Ф. Малерба та Н. Буало, Ларошфуко ретельно працював над формою своїх творів, прагнучи максимальної дохідливості думки.

 У «Роздумах» очевидна опора на філософські погляди П. Гассенді та   Р. Декарта, котрі вважали, що духовний світ індивідуума пов'язаний і нерідко безпосередньо зумовлений фізіологічною сутністю. Таким чином, людина є частиною спільного природного світу і розвивається за тими самими законами.

 Наприкінці життя великий вплив на творчість письменника справила найвизначніша романістка свого часу М. де Лафайєт, авторка «Принцеси Клевської». Завдячуючи їй, митець пом'якшив різкість багатьох своїх висловлювань. Ларошфуко вважав, що суспільство розвивається і рухається вперед лише завдяки таким людським якостям, як егоїзм і шанолюбство. Щоправда, він обмовляється, що егоїзм і себелюбство бувають різними. Письменник визнає лише «високий» егоїзм, який не несе в собі якого-небудь негативного заряду. Ларошфуко розуміє, що будь-кому властиве прагнення до насолоди і що людина не приймає страждання. Для досягнення своєї мети вона й послуговується власним інтересом, який домінує над рештою якостей. Згідно з його філософією, егоїзм сам по собі не несе етичного заряду. Етична оцінка виникає лише у випадку зіткнення кількох приватних інтересів. Людина має бути зацікавлена діяти порядно, а це також пов'язано з її фізичним самопочуттям, і зі станом суспільства, в якому вона живе і діє. Егоїзм і себелюбство стають негативними якостями в тому випадку, якщо не стримуються розумом. Суспільство нормально функціонує лише там, де розум перемагає пристрасті, і держава повинна в цьому процесі відігравати свою позитивну організуючу роль. Як вважав Ларошфуко, така суспільна організація як абсолютизм не сприяє громадянському миру і процвітанню індивідуальних характерів. Абсолютизм спонукає приватну людину до бунту. Такий погляд на речі зрозумілий, оскільки виправдовує й особисту долю письменника. За кожним висловлюванням Ларошфуко вгадуються відомі історичні персонажі, його опоненти та друзі.

Робота з афоризмами Ларошфуко на картках

Картка №1

1. Прочитайте подані нижче афоризми Ларошфуко. Як у них характеризується світ і людство? Що викриває автор?

Світом править доля і примха.

Розум — опора в тому, щоб сміливо робити дурниці. Хто надто ретельний у малому, той за звичай не здатний до великого. Усі скаржаться на свою пам'ять, і ніхто не скаржиться на свій розум. Люди роблять добро нерідко лише для того, щоб отримати можливість рити зло.

Легше пізнати людство, ніж одну людину. У характері людини більше вад, ніж у розумі.             

Картка №2

Визначте художні прийоми, які використав Ларошфуко в таких афоризмах.

Ми легко забуваємо свої помилки, коли вони відомі лише нам самим.

В основі щирості лежить марнославство.

Немає нічого дурнішого за бажання бути розумнішим за. всіх.

Розповідь вчителя про творчий шлях Ж.Расіна та Корнеля

(Вчитель розповідає про життєву долю представників класицизму, водночас демонструючи їх портрети)

Жан Расін народився 21 грудня 1639 року (був охрещений 22 грудня 1639 року) в місті Ла-Ферте-Мілон, графство Валуа (нині департамент Ен), у родині чиновника податкової служби Жана Расіна (1615—1643). У 1641 році під час пологів другої дитини (сестри майбутнього поета Марі) померла його мати. Батько одружився вдруге, але за два роки також помер у 28-річному віці. Дітей виховувала бабуся.

У 1655 році його прийняли учнем у саме́ абатство. Три роки, що Расін провів там, мали значний вплив на розвиток його літературного дарування, адже навчався він у чотирьох тогочасних видатних філологів-класиків (П'єр Ніколь, Клод Лансло, Антуан Ле Местре, Жан Хамон), завдяки чому він став добре обізнаним з класичною античною літературою.

Після навчання у паризькому Коллеж д'Аркур (фр. Collège d'Harcourt) 1660 року Расін познайомився з Лафонтеном, Мольєром, Буало; написав придворну оду «Німфа Сени» (за яку отримав пенсію від короля Людовика XIV), а також дві п'єси, що дотепер не збереглися.

У 1661 році Расін перебрався до дядька, колишнього священика, для переговорів про отримання від церкви бенефіції, що дало б йому можливість повністю віддатись літературній творчості. Однак церква відмовила йому, й 1662 року (або наступного, 1663-го) він повернувся до Парижа. Вважається, що його перші п'єси, що дійшли до нас, «Фіваїда, або Брати-вороги» (фр. La thebaïde, ou les frères ennemis), та «Александр Великий» (фр. Alexandre le grand), були написані за порадою Мольєра, що поставив їх у 1664 та 1665роках, відповідно.

У наступні після постановки «Александра Великого» два роки (1665—67) Расін зміцнив зв'язки з двором, що відкрили йому шлях до особистих приязних стосунків з королем Людовиком XIV. Драматург діяв відповідно до тогочасних моральних устоїв стану, в якому опинився — здобув заступництво королівської коханки мадам де Монтеспан (її в образі пихатої Вастії автор пізніше зобразив у п'єсі «Есфір», 1689), свою коханку, відому актрису Терезу Дюпарк, змусив полишити трупу Мольєра й перейти до театру «Бургундський готель», де 1667 року вона зіграла заглавну роль в «Андромасі», яку вважають однією з найкращих у доробку Расіна. Оригінальність трагедії полягає в тому, що Расін виявив у ній велике вміння зобразити душу сучасної йому людину, в якій під нальотом культури вирують справжні тваринні пристрасті, і оце протистояння обов'язку та почуттів здатне призвести до суцільного руйнування особистості.

Відтак, Расін не став брати участь у великій полеміці, яку породила «Федра» — він одружився з набожною й господарною Катрін де Романе, яка подарувала чоловікові сімох дітей, та обійняв посаду королівського історіографа разом із Н. Буало. У цей період драматургом були створені лише п'єси «Есфір» та «Аталія» (Athalie) — їх він створив на прохання мадам де Ментено, щоб їх поставили у 1689—91 роки у заснованій нею школі в Сен-Сіре.

Жан Расін помер 21 квітня 1699 року. Його поховано на паризькому цвинтарі біля Церкви Сент-Етьєн-дю-Монт.

Корнель створив монументальну трагедію, у якій вперше політичні ідеї абсолютистської держави - єдність нації, наступ на феодальну анархію, зміцнення влади монарха, пріоритет громадянського обов'язку й обов'язків перед приватними інтересами й особистими пристрастями - одержали втілення в героїчних ідеалізованих образах, найчастіше запозичених з політичної історії Риму.

У 1629 він поставив свою першу п'єсу - комедію "Melite", що привернула на себе характерний докір у "занадто великій простоті плану і природності мови". За нею пішов ряд комедій, захаращених, по тодішній звичці, різними інцидентами: "Clitandre ou L'іnnосеnсе delivree" (1632), трагікомедія, одне резюме якої в Корнеля займає 8 сторінок; "La Veuve ou le Traitre puni" (1633), заснована на непорозуміннях і брехливих визнаннях; "La Galerie du Palais", "La Suivante", "La Place Royale".

Поїздка в Париж (1633) принесла знайомство з кардиналом Рішельє і його політикою, Корнель створив собі положення і привернув до себе увагу кардинала. З 1635 Корнель пише трагедії, спочатку наслідуючи Сенеку, а потім, натхненний іспанським театром, він написав "L'іllusіоn Comique" (1636), великий фарс. Наприкінці 1636 з'явилася інша трагедія Корнеля, що складає епоху в історії французького театру: це був "Сід". Ця патріотична трагедія була написана на сюжет драми іспанського драматурга ХVІ ст. Гільєна де Кастро, "Сід" зобразив торжество нових суспільних норм феодальної централізованої держави над старим вузьким принципом феодальної честі.Париж, а за ним уся Франція продовжували "дивитися на Сіда очима Шимені" навіть після того, як паризька академія засудила цю трагедію, автор цієї критики, Шаплен, знаходив вибір сюжету трагедії невдалим, розв'язку - незадовільною, стиль - позбавленим гідності.

Починаючи з 1651 Корнель піддався впливу своїх друзів-єзуїтів, намагалися відвернути свого колишнього вихованця від театру. Він зайнявся релігійною поезією, як би для спокути своєї світської творчості колишніх років, і надрукував незабаром віршований переклад "Imitation de Jesus Christ". Переклад цей, дуже посередній у літературному відношенні, мав величезний успіх і витримав 130 видань за 20 років. За ним слідували декілька інших перекладів, зроблених також під впливом єзуїтів: панегірики Діві Марії, псалми і т.д. Для театру Корнель написав ще "Pertharite", "Sertorius", "Oedipe", "Sophonisbe", "Othon", "Agesilas", "Attila", "Tite et Berenice", "Pulcherie", "Surena" і ін., але всі ці твори старіючого драматурга мають дуже мало достоїнств. Останні роки життя Корнель провів дуже відлюдно і був у вкрай скрутних обставинах. Тільки завдяки турботам друга його, Буало, Корнелю призначена була маленька пенсія. Значення Корнеля для французького театру полягає насамперед у створенні національної трагедії. До Корнеля театр був рабським наслідуванням латинській драмі Сенеки, і навіть такі талановиті попередники Корнеля, як Гарді, Гарньє, Ротру й ін., не зуміли зломити рамок умовності, що перетворювала трагедію в мертву, суху декламацію. Корнель перший оживив французьку драму, прищепивши їй іспанський елемент руху і сили пристрасті; з іншого боку, він відновив традиції класичної драми в зображенні пристрастей, глибоко людяних по своїй істоті, але стоїть вище повсякденного життя по своїй силі. Про творчість Корнеля і його спадкоємця Расіна деякі критики говорять, що "Корнель малює людей такими, якими вони повинні були б бути, а Расін - такими, які вони в дійсності". Корнель зображує ідеальне людство, героїв з непохитною волею у виконанні найсуворішого обов'язку, і якщо це і додає деяку сухість його трагедіям, то вона відшкодовується життєвістю трагічних конфліктів, зображуваних поетом. Корнель виходить з аристотелівського принципу, що трагедія повинна відтворювати важливі події, що в ній повинні діяти сильні люди, щиросердечні конфлікти яких приводять до фатальних наслідків. Але разом з тим він пам'ятає, що душу глядача торкають тільки нещастя, що випливають із властивих йому самому пристрастей. Ці принципи Корнель викладає у своїх теоретичних міркуваннях, тобто в передмовах до трагедій і в "Discoars snr le poeme dramatique", і втілює в кращих своїх трагедіях. Усі вони перейняті вічною боротьбою обов'язку і почуття; любов протиставляється обов'язку перед батьками, патріотизм - сімейним прихильностям, великодушність - навіюванням державної політики, відданість релігійній ідеї - захопленням особистого почуття і т.д. Тільки в "Сіді" перемога залишається на стороні кохання, що вносить гармонію в роз'єднані обов'язком душі. У "Горації" головне значення й остаточна перемога належать патріотизму; Корнель досягає вищого пафосу в зображенні римського громадянина, старого Горація, що віддає перевагу смерті сина його ганьбі, що ставить державу вище родини. У "Полієвкт" чудова трагічна фігура мученика, раптово огорнутого благодаттю віри і, що знаходить у ній силу стати вище земних прихильностей. Могутній вірш Корнеля, по пластичності, виразності і силі - єдиний у своєму роді. Уміння укласти в одній фразі, в одному обороті мови відображення цільної людської душі складає характерну рису Корнеля. Трагедії Корнеля не вільні, однак, від великих недоліків; чудова також нерівність його таланта. Епітет "великого класика" Корнеля заслуговує в сутності тільки чотирма найкращими трагедіями.

Бесіда на сприйняття

  • За словами критика Лансона, Расін «вдихнув у трагедію нову душу і суттєво змінив її зміст». У чому це виявилось?
  • Чому трагедії Корнеля швидко набридли публіці, а п’єси Ж.Расіна довго не сходили зі сцени?
  • Як Ви гадаєте, у чому полягає актуальність їх творів зараз?

Робота з таблицею «Спільне і відмінне у творчості П.Корнеля і Ж.Расіна»

П.Корнель

Ж.Расін

Герої такі, якими вони повинні бути

Герої такі, які вони є насправді

Сила героїв – у волі, розумі

Сила героїв – у пристрасті

У центрі уваги автора – громадянський обов’язок, честь

У центрі уваги автора – пристрасті, переживання

Переважають зовнішні конфлікти

Переважають зовнішні конфлікти

Сюжети із давньої історії, міфології – приклад для наслідування

У давніх образах показані почуття сучасної людини

Ідеалізація монарха

Король – така ж людина, як і усі

«Повчальний»

«Людяний»

 

IV. Узагальнення і систематизація набутих знань

4.1   Складання асоціативного грона

 

Літературна течія                   Ієрархія стилів                        Франція

 

 

                                                 Класицизм       

                                                    

 

Розум                              Вічність ідеалу прекрасного       наслідування традиції

                                                                                                 античних майстрів

4.2   Підсумкова бесіда

  • Які історичні чинники вплинули на формування історико – літературної течії у Франції XVII ст.?
  • Що слугувало філософським підґрунтям для класицизму?
  • Назвіть основні правила класицизму
  • Чому класицисти орієнтувалися на розум?
  • Назвіть представників класицизму з різних галузей мистецтва

4.3   Метод «Прес»

Доведіть, що «класицизм – це мистецтво, яке наслідувало певні канони».

  1.     Узагальнююче слово вчителя

 Людина — лише хворостинка, найбеззахисніше з творінь природи, але хворостинка, яка мислить... Отже, наша перевага—у спроможності мислити. Лише думка звеличує нас, а не простір і час, в яких ми — ніщо. Намагаймося ж бо мислити гідно: в цьому запорука моральності.

 Розвиток мислячої хворостинки не лише ввійшов класицизму в історію європейської літератури як одна з найулюбленіших поетичних метафор людини, а й став символічним епіграфом початку нової ери історичного самоусвідомлення людства. Адже усвідомлення того, що людина — це не просто істота, здатна мислити, але що сама її здатність мислити є властивістю, яка і робить людину людиною, стало чи не найбільшим відкриттям філософії XVII ст., з якого зросла квітка другого великого літературного напряму XVII ст. — класицизму. Ш Ідеологічні засади. Класицизм (від лат. сіазвісиз — взірцевий, довершений) — це літературний напрям кінця XVI ст. — початку XIX ст. Ідейні засади класицизму спираються на принципи філософії раціоналізму і протиставляють себе світоглядній ідеології бароко.

 Пригадаємо, що головна ідейна теза бароко — принципова незбагненність цього світу, сенс якого відомий лише Творцю, тому людина не може цілком покладатися на власний розум, слабкий та обмежений, і мусить шукати надійнішу опору — у вірі та церкві.

 Класицизм докорінно змінив вироблені ідеологією бароко ціннісні орієнтири суспільної поведінки людини. Світ принципово збагненний, а його позірні хаотичність і невпорядкованість — не більше ніж невміння або небажання людини скористатися можливостями свого розуму, цілком спроможного осягнути закони світобудови. Класицисти не протиставляли себе (принаймні, відкрито) авторитету церковної влади, але й не приховували, що покликання людини вони вбачають не у фанатичній вірі, а у твердій громадянській позиції, підпорядкованій передусім інтересам суспільства та держави. Кохання, дружба, родинні стосунки — усе це приносилось віднині в жертву патріотичному обов'язку. Якщо головною ідеологічною опорою бароко була релігія, то пріоритетними для класицистів стали інтереси та потреби світської влади, зокрема монархічної держави.

 Мистецтво, на думку класицистів, повинно стояти на сторожі суспільних інтересів, формувати уявлення людей про те, яким має бути цей світ, змальовувати гідні наслідування приклади громадянської поведінки та суспільної моралі. Ідея служіння суспільству та державі, у свою чергу, виявилася співзвучною інтересам абсолютистської монархії, тому найшвидше класицизм розвинувся в європейських країнах із сильною королівською владою, як це було, зокрема, у Франції, де він став фактично естетичним виразом державної політики, мав офіційну підтримку з боку короля та його оточення. Однак літературу класицизму не слід зводити лише до ідеї уславлення монархії та стверджуваного нею порядку. У творах письменників-класицистів насамперед відбились інтереси «середніх» прошарків суспільства, процес зростання їх самосвідомості внаслідок національного згуртування держави та зміцнення її позицій на міжнародній арені.

  1. Підведення підсумків уроку
  2. Оцінювання і осмислення домашнього завдання
    • Опрацювати матеріал про класицизм в підручнику на              стор. 39- 49;
    • підготувати біографію Мольєра: Мольєр і його театр, найвідоміші п’єси Мольєра.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

  1. Зарубіжна література. 9 клас: Хрестоматія / Авт.-упоряд. І. Л. Столій. — Х.: Вид-во «Ранок», 2009. — 416 с.
  2. Зарубіжна література. 9 клас. Матеріали до уроків. Укладач Р.Б.Шутько. – Харків: Торсінг, 2000. – 192 с.
  3. Зарубіжна література. 9 клас: Посібник – хрестоматія / Упорядник Щавурський Б.Б. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2002. – 528 с.
  4. Куцевол О.М. Зарубіжна література. Розгорнуте календарне планування уроків за програмою 2001 року. 9 клас: Посібник для вчителя. – Харків: Веста: Видавництво «Ранок». – 2003. – 144 с.
  5. Куцінко О. Г. Зарубіжна література. 9 клас. -  ВГ «Основа». – 2007. – 256 с.
  6. Лімборський І.В. Класицизм як художньо – естетична система: етапи становлення, художні форми, національні варіанти // Зарубіжна література. – 2004. - №2. – С. 2 – 6.
  7. Лосєв А.Ф. Классицизм // Литературная учёба. – 1990. – Кн. 4. – Июль – август. – С. 139 – 150.
  8. Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. – К.: Мистецтво, 1981. – 430 с.
  9. Облимиевский Д. Французкий класицизм. Очерки. – М.: Наука, 1968. – 225 с.
  10.  Середа О.А. Зарубіжна література: Плани – конспекти. 9 клас. – Харків:   Торсінг, 2003. – 304 с.
  11.  Щавурський Б.Б. Уроки зарубіжної літератури. 9 клас. За програмою 2001 року. Навчальний посібник. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2003. – 128 с.

 

1

 

doc
До підручника
Зарубіжна література 8 клас (Паращич В.В., Фефілова Г.Є.)
Додано
24 лютого 2020
Переглядів
9948
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку