КОНСПЕКТ УРОКУ ПОЗАКЛАСНЕ ЧИТАННЯ

УРОК ПОЗАКЛАСНОГО ЧИТАННЯ (9 КЛАС).

ІВАН ФРАНКО. НОВЕЛА «СОЙЧИНЕ КРИЛО»

Тема: Новела «Сойчине крило» - жіноча доля в новітній інтерпретації.

Модерні засоби письма і національна етична традиція. Різні емоційні типи

головних героїв, їх зіставлення.

Образ героя-адресата - уособлення боротьби між «естетом» і «живим

чоловіком». Особливості композиції та змісту твору. Гуманізм новели.

Матеріали до уроку: стенди, таблиці, музичні твори.

Тип уроку: урок текстоцентричних технологій.

Епіграф до уроку:

Кожен повинен пройти власну дорогу життя, як дорогу паломництва, як здобуття нової правди про себе й про іншого

План уроку

1.«Сойчине крило» - один із найкращих творів про любов Франкової малої

прози.

2.Модерні засоби письма у творі.

3.Особливості композиції та змісту твору.

4.Образ героя-адресата - уособлення боротьби між «естетом» і «живим

чоловіком».

5.Образ Марії - образ фатальної жінки в новітній інтерпретації.

б.Гуманізм новели.

Хід уроку

•  Організаційний момент.

•  Актуалізація опорних знань та мотивація навчальної діяльності.

Друзі, ви вже вийшли з віку дитинства і стали юнаками та дівчатами. Кожен із вас у якійсь мірі зіткнувся із поняттям «кохання». Тому сьогодні на уроці ми поговоримо про любов - найвище почуття, притаманне людині. Адже навіть невзаємне і нещасливе кохання осяває душу, підносить людину до небес, залишається на все життя «солодкою мукою»...

Кохання... Одвічна тема поезії, прози, музики... Любов'ю хворіли в усі часи, в усі епохи. І в кожної людини вона своя, неповторна, як і сама людина.

Сьогодні ми постараємось простежити, яку роль відіграє кохання в житті особистості на прикладі новели І. Я. Франка «Сойчине крило». За допомогою тексту твору доведемо, що справжнє кохання робить людину благородною, уміючою прощати, розуміти інших, бо саме це почуття, навіть коли воно нещасливе, але за умови прощення й переходу на вищий рівень самовдосконалення людини, творить іншу красу, - неземну...

Так, саме із земного кохання народжується неземна, всесвітня любов, яка стає символом щастя, моральності й краси для земної людини.

•     Активізація знань учнів.

У 1905р. вийшла збірка І. Франка «На лоні природи». На неї з'явилися рецензії в чернівецькій «Буковині», «Літературно-науковому віснику», де було зауважено про те, що чи не найкращим твором Франкової малої прози є «Сойчине крило». Критик А.Крушельницький в огляді «Новини нашої літератури» відзначив, що це «найбільш інтересне оповідання» і що «д.Франко підносить у сім оповіданню любов на надзвичайно високий п'єдестал - обтрясає її... із земських пут...».

Отож, спочатку постараємось визначити родово-жанровий різновид цього твору.

Пропонується завдання:

Завершіть фразу, мотивуючи свою думку.

«Сойчине крило» має ознаки повісті.. .(обсяг змальованих подій великий, у творі йдеться про низку подій у житті двох персонажів. По суті, це історія одного життя, яка торкається доль інших людей і розповідається від імені героя).

«Сойчине крило» можемо назвати оповіданням, бо .. .(розміром цей твір наближається до більшого оповідання).

«Сойчине крило»- це новела...(гострий, захоплюючий сюжет; несподіваний кінець; описуються більше внутрішні почуття героїв; наявна психологічна наснаженість, контрастність темпераментів героїв. Основна ознака твору -психологізм).

Отже, твір поєднує у собі ознаки малої прози (оповідання, новела) і середньої прози (повість). Прийнято вважати «Сойчине крило» новелою.

Наступний момент уроку - встановити творчий метод, характерний для твору.

Учням пропонувалося домашнє завдання-проект «Встанови істину». Опрацьовуючи текст, визначити творчий метод новели.

Клас поділений на групи по 3-4 чоловіки. Учням роздаються смужки різних кольорів,які символізують творчі методи:

червоний - реалізм;

жовтий - модернізм; .. білий - романтизм;

синій - натуралізм;

зелений - екзистенціалізм.

На учнівських столах - опорні таблиці із визначенням цих творчих методів. Учні на смужках паперу пишуть назву методу, мотивуючи свою думку. Ймовірні висновки з учнівських повідомлень:

перед Богом - це і є «екзистенція», Сарт стверджує: «Людина є те, чим вона сама себе робить».

По рівній грані двох світів ідеш,

Що, наче скло, невидима і гостра.

І тягне, рве глибинами без меж

Одкрите серце ненаситний простір.

Ступи ліворуч: легкий буде спад,

Повільні луки, мляві серпантини.

Від інтелекту через хліб назад

До жаху і безсилості клітини.

А вправо ступиш - прірва і провал.

І знову сплеск. І в клекотанні виру -

Лише твій шал щитом проти навал.

Одвага ж, коли ти запрагнув. Віра.

О.Ольжич «Межа»

Проблема людської душі, її «мандрівки» пронизує весь твір.

Г.Марсель писав: «Саме душа, саме вона - одвічна мандрівниця, саме про душу і тільки про неї буде найвищою мірою сказати, що бути - це бути в дорозі.

• У «Сойчиному крилі» метод екзистенціалізм провідний.
  І.Франко, досліджуючи душу Марії, Хоми, осягає душі народу,
  тим самим створюючи власне Євангеліє. А Євангеліє - це і є
  дослідження душі, історії людського серця, яке у співчутті й
  любові до людей стає серцем Бога.
• Опрацювавши визначення усіх різновидів творчих методів, я
  прийшла до висновку, що «Сойчине крило» поєднує у собі і
  реалізм, і романтизм, і натуралізм, і експресіонізм, і імпресіонізм.

Але екзистенціалізм тут виділяється найяскравіше. Адже «несвідомий шлях» Марії - це шлях душі - вигнанки, яка лише існує, мучиться, а не живе. І свідомий вибір Масіно - це теж шлях ізольованої душі, яка не може жити сама по собі. Правдиві слова: «Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог. З ним живеш -мучишся, а без нього - ще гірше!»

«.. .Ти втікаєш, а за тобою погоня. Якісь дороги, якісь скажені собаки, якісь дикі звірі. Женуть щодуху, з різних боків. Ти біжиш з усієї сили, швидше, швидше, а вони за тобою. А з боків усе нові. Ось і спереду забігають. Ти вбік скачеш і знову біжиш. Рад би злетіти, а тут у тебе ноги слабнуть, робляться, мов олов'яні. Щось немов хапає за них. Ти падаєш, а під тобою земля провалюється...»

Готель, купе у потязі, напівзруйнована війною кімната, лісові хащі - все це символ якогось антидому, без сталості, впевненості, у якому душа стає перекотиполем. Хочу навести як приклад слова: «Ані побут між злодіями, ані блукання по сибірських тундрах, ані життя в тайзі серед бродяг не було для мене таке страшне і погане, як життя у домі капітана-ісправника Серебрякова».

Антидім, як і весь антисвіт, набуває образу безодні.

«У хвилини, коли до мене вертала рефлексія і застанова, я все мала почуття,

що кручуся, мов билина в вітрі, і лечу кудись, лечу в якусь безодню, сама не

знаю, що там на дні і чи далеко те дно».

Якщо брати до уваги, що представники екзистенціалізму пропагували тезу

«Людина є те, чим вона себе робить. Людина сама вирішує для себе, що є

моральне, а що ні», то «Сойчине крило» - модерний екзистенцій ний твір.

Доказом цього є такі рядки: «А тепер подумай собі, що такий сон з усіма

його страховищами я переживаю вже три роки. Не секунди, а тижні, місяці,

роки. А в них кожна година здібна вбити душу».

Марія переборола усе. Смерть Миколи Федоровича стає для її душі досвідом

мудрості, перевтілення, прагненням до нового життя, поштовхом до

народження нової цілісної особистості.

Після обговорення встановлюємо істину: новела «Сойчине крило» - це

модерністичний твір, де яскраво виступає екзистенцалізм, натуралізм і

поєднуються між собою ознаки реалізму та романтизму.

Наголошуємо на конкретних ознаках модерних засобів, наявних у тексті «Сойчиного крила»:

1.   Вперше в українській прозі в новелу вводиться розлогий лист, який
   є і повістевим жанровим компонентом твору, і широкою розповіддю про
   взаємини Хоми і Марії.
2.   Важливим компонентом у структурі новели є опис сну - бароковий
   момент, який підкреслює основну новелістичну ідею повернення -
   повернення до своєї сутності, до душевної чистоти, до рідного краю.
3.   Ескізність і водночас глибинність у зображенні силуетів чоловіків у
   житті Марії.
4.   Посилена увага до зображення внутрішнього світу героїв.
5.   Сойчине крило - це дійсно новий, модерні стичний твір Франка,
   написаний на основі національної традиції, зокрема «філософії
   серця» («Істиною людини є серце в людині, глибоке ж серце - одному лише

Богу досяжне, як думок наших безодня, просто сказати, душа, тобто суттєва

істота». Григорій Сковорода).

6. У творі національний чинник має велику вагу, він визначає

оптимістичний характер твору.

Розглянемо особливості композиції твору: Сибарит - схильна

«Сойчине крило» належить до тих мистецьких

творінь, у яких кристалізується поетика прози

XX століття. Вона передусім проявляється у

тому, що фабульний час новели триває декілька    

годин новорічного вечора, а сюжетний охоплює    

все життя центрального персонажа; фабульна дія  

розгортається у кімнаті головного героя твору.                

Проблематика тексту має екзистенцій ний характер: у творі зображуються основні проблеми буття взагалі і буття інтелігента зокрема. Твір має підзаголовок «Із записок відлюдька».

А тепер у формі дискусії доведемо, що людина не може жити чистим «естетом», людина - це живий чоловік.

Клас поділено на дві групи. Одна зачитує монологи Хоми, з яких випливають принципи його життя -«відлюдька».

Друга група заперечує ці принципи. Учні-актори:

Сороковий рік життя починатиму зовсім інакше. Відлюдьком, самітником. Сьогоднішній празник буде заразом перший тріумф нового світогляду, нової життєвої норми - зберігати рівновагу духу! Без оптимізму, без зайвих надій, бо оптимізм - це признак дитячої наївності, що бачить у житті те, чого нема, і надіється того, чого життя не може дати.

Без зайвої байдужості і без зайвого ентузіазму! Без зайвого завзяття та жорстокості в життєвій боротьбі, але й без недбальства. У всьому розумно, помірковано, спокійно, як годиться сорокалітньому мужеві.

Жити для самого себе, самим собою, самому в собі!

Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з життя, так як я не жадаю такої жертви ні від кого.

Суспільство, держава, народ! Усе це подвійні кайдани!

Мій тріумф не має ворогів і не будить нічиєї зависті. Се моє щоденне життя, але піднесене

Фатальний.

1.Невідворотний, неминучий, визначений заздалегідь, призначений долею; який виражає приреченість.

2. Який зумовлює, визначає характер(зазвичай негативний, небажаний) подальших дій, перебігу подій. Який приносить лихо, нещастя, страждання; згубний; позбавлений щастя, успіху; приречений на невдачу, поразку; нещасливий.

Ілюзорний - облудний примарний, уявний, нездійсненний.

до другого ступеня, осяяне подвійним сонцем.

Коментар учителя:

Одне сонце - у вимушеному побуті серед інших, друге - у його кабінеті, де він «сам свій пан».

Розкриємо суть подвійного сонця словами Хоми.

Учні-актори:

Я витворив собі життя як нездобуту твердиню, в якій живу і паную, з якої я маю широкий вигляд на весь світ, та яка, проте, не стоїть нікому на заваді. Ся твердиня побудована в моїй душі. Світові бурі, потреби, пристрасті, мов щось далеке і постороннє, шумлять наді мною, не доходячи до моєї твердині. Я даю тому зверхньому світові свою данину, посвячую йому частину свого життя в заміну за ті матеріальні і духові добра, що потрібні мені для піддержання свого внутрішнього життя.

Я працюю в однім бюрі, занятий працею, що напружує мій розум, але не торкає серця. Я поводжуся зі своїми зверхниками і товаришами по бюру та іншими знайомими чемно, навіть дружно, але здержано. Всі вони поважають мене, але ніхто з них не має доступу до мого «святая святих», нікому я не відкриваю своєї душі, та й ніхто з них не виявляє охоти заглянути в мою душу.

І ніхто з тих, що кланяються мені на вулиці, стискають мою руку в кавярні... ані не догадується, що у мене поза тим конвенціональним, шаблонним життям є своє, інше, окреме. Ніхто не підозріває в тім сухім формалісті та реалісті духовного сибарита, артиста, що плекає одну штуку для штуки - вмілість жити.

Заперечення висловлених принципів другою групою - учасницею дискусії:

Хочу заперечити усі прослухані докази принципів життя відлюдька лише одним віршем Галини Лисої:

 Знаю я: не поділити болі,

Бо вона на кожного одна.

Так буває: у душі росте поволі,

А стає без краю і без дна.

Б'є у груди і сутулить плечі,

Засліпляє очі вам слізьми.

Ось тоді, щоб стало трошки легше,

Поділіться горем із людьми.

І здається, менш почне боліти,

І стає немов світлішим день.

Що не говори — на цьому світі

Неможливо жити без людей..

Хоч і знаю: біль неподілимий..

Що кому судилось - відболить,

Але все ж прохаю:

«Люди! Мимо нічийого болю не пройдіть!»

Світ Масіно - це щось вторинне, ілюзорне. Тому органічним є його психологічний та світоглядний крах. Доказом цього є такий епізод:

Сьома година. До основної події(зустріч Хоми з Марією) залишається 5 годин. Герой планує зустрічати Новий рік сам. До 12 години треба оглянути ілюстрації з часописів «Yugend»(далеко не випадково йдеться про юність; екзистенцій ний момент ностальгії за молодими роками тут помітити неважко) і «LіЬегum vetо»(герой не дозволяє середовищу вриватися у його світ). І хоч «відлюдько» збирається зустріти Новий рік сам, але ж у думках бачить святкування новорічного вечора у багатьох «шумних» товариствах.

В інтер'єрі кімнати є моменти, що суперечать «новому» світогляду «відлюдька». Наш естет, крім поезій Гете, музики Россіні, читає про Ісуса Христа, а Христова наука аж ніяк не сходиться із принципом «жити для самого себе».

Учні наводять інші приклади, що заперечують принципи життя «відлюдька».

Внутрішній стан душі Хоми змінюється із появою листа із Порт-Артура. Наш герой-самітник не може бути спокійним, інертним... Прослідкуємо за текстом.

Учень-актор:

Моя рука тремтить! Якесь холодне чуття пробігає по всьому тілі. Стій! Се хибний знак, що лист має якийсь фатальний зміст! Стій! Не руш його! Якби я тепер узяв і, не розпечатавши, кинув його в огонь? Він згорів би і поніс би всі свої тайники в безмірний простір, назад, туди, звідки прийшов. А я лишився б з утаєним у душі почуттям іще одної нерозв'язаної загадки -та й годі. Нерозв'язана загадка цікавить, навіває жаль або тугу - все те приємні почуття.

Але я таки порядний боягуз! Чую себе таким пев'ним у своїй твердині за заборолами своєї філософії, серед башт своєї самоти - і боюсь отсього паперового гостя...Чого ж тремтить моя рука, держачи ножиці?

Лист відчинений! Учитель:

Із листа виступає створений Іваном Франком образ фатальної жінки, поданий у новій інтерпретації.

З'ясовується лексичне значення слова «фатальний» і пропонується учням довести, що образ Марії подано дійсно у новій інтерпретації.

Із життям Марії читач знайомиться у її ж листі, адресованому Хомі.

Розігрується сценка:

За столами у протилежних сторонах класу сидять Марія-адресант і Хома-адресат. Між ними проходить внутрішній діалог. Хома:

Невже це вона, та, яку я від трьох літ споминаю між помершими. Та, якої нагле і загадкове щезнення ввігнало в гріб її батька, а мене випхнуло з кипучої течії громадської праці і загнало в отсю тиху відлюдну пристань? Вона в останніх днях нашого товаришування любила називати себе Сойкою і все дразнила мене тою сойкою, що гніздилася перед моїм вікном, поки вона не вбила її... Марія:

Чи тямиш мене? Ха-ха-ха! Тямиш мій сміх? Ти колись любив його слухати. Чув його здалека і приходив до мене. Чи чуєш його тепер через океани, та степи, та гори?

Звучить лірична гуцульська мелодія.

Чи тямиш мене?

Тямиш ту весну з її пурпуровими сходами сонця, з її теплом і ясністю, з бурями, мов серце закоханих, з її громами, мов крики любих дітей, що пустують у широких покоях? Тямиш ліс із його полями і гущавинами, з його стежками й лініями, з його зрубами,... де в повітрі бриніли міліони мушок, а в затишках гніздилися рої співучих пташок, а по полянах паслися ясноокі серни, а скрізь розлита була велична гармонія... Се не був ліс, се я була.

Тямиш ту поляну, де ми уперше здибалися? Я була в зеленій стрілецькій куртці, з лефошівкою через плече, з готуром свіжо застреленим у торбі, з свиставкою в губах? Тямиш, як ти витріщив на мене очі, побачивши мене? А я розреготалася, побачивши твоє зачудування?

Я подала тобі руку, і ти поцілував її, і я чула, як твої уста під чорними вусами тремтіли і горіли, і гадала, що се у тебе гарячка, і просила провести мене додому...

О, я знаю, що ти тямиш мене! Мусиш тямити! Неможливо, щоб ти забув мене! Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі і тіла, щоб навіки незатертими буквами вписатися в твою тямку. Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце і ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора. Все це... були декорації для моєї ролі, яку я хотіла відіграти перед тобою, щоб лишити у твоїй душі незатерте, незабутнє, високоартистичне вражіння, таке вражіння, де ілюзія ані на волосок не різнилася від найпоетичнішої дійсності. Хома:

Женщино, демоне! Чого тобі треба від мене? Чого ти завзялася мучити мене? Чи я в своїм житті зробив тобі яке лихо? Я віддав тобі все, що було найкраще в моїй душі, без домішки хоч би атомика низького, підлого, брудного, а ти погралася моїми святощами і кинула їх у болото. Я вірив у тебе, як у себе самого, а ти кажеш, що лише ролю грала передо мною. Я вклав усе своє життя, всю свою душу в кожний свій погляд, і кожде своє слово до тебе, а ти хотіла лишити мені лише незабутнє артистичнее вражіння! Женщино, комедіантко, прокляття на тебе! Всі твої слова, і сміхи, і сльози - все комедія, все роля...! Марія:

Не сердься на мене, мій Масіно, не сердься на мене!... Ти все сердився на мене. Твоя любов виявлялася головно сердитістю. Була немов мимовільна, силувана концесія для твоєї пророцької чи апостольської гідності. Тямиш, яким пророком і апостолом я пізнала тебе? І се дразнило мене. І я нищечком постановила собі стягти тебе з п'єдесталу - іронією, кпинами, сміхом, жартами. А коли сі способи не помагали, то я пустила в діло інші способи - сердечність, щирість, і, нарешті, останній, найсильніший - свою любов. А ти, почуваючи свою безсильність супроти мене, супроти того людського, мужеського, що було в твоїй натурі, - сердився на мене, на себе самого, бурчав - і плив за течією... Не докоряй тим, що я грала ролю перед тобою! Хіба ж я могла інакше?

.. .Не сердься на мене, Масіно мій! Я не винувата, що ти в моїм житті був тим палким сонцем, яке змушує квітку розвиватися...

.. .Чи осмілишся кинути каменем на мене за те, що я покинула тебе? Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене. Ти мав часу шість місяців і не зробив нічогісінько для того. Хіба ж я тому винна, що інший за шість неділь упорався зо мною краще?

Се я, Масіно, я мала би право нарікати на тебе, проклясти тебе. Адже признайся по щирості перед собою самим: ти не повірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого молодого чуття з пасивністю себорита - нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого егоїзму. І я відчула це. Як мене боліло те, того ти не знав і не відчуєш ніколи, ти, поганий сибарите...

Я покарала тебе, і коли у тебе є хоч шматочок людського серця в грудях, ти мусив відчути ту кару і мусиш ще не так, не так відчути її! Та, проте, Масіно, не сердься на мене! Я, караючи тебе, потерпіла сто, тисячу разів дужче, як ти... Учитель:

Марія прислала у листі сойчине крило. Чому саме крило сойки? Учень:

Лісова пташка сойка поселилася на смереці перед самим вікном лісової хатини, де Масіно після тюрми проводив літо. Марії здавалося, що сойка стала її подругою. Дуже часто, обнявшись у якомусь щасливому забутті сиділи закохані перед хатиною, а сойка тихими розумними очима дивилася на них. її очі мали якийсь магічний вплив на Масіно. У такі хвилини він цілував палкіше, пригортав до серця сильніше, і з його уст лилися слова, що були для Марії немов роса для зів'ялої квітки. У такі хвилини дівчині здавалося, що вона бачить душу свого коханого, а через неї - величний світ, повний чудес...

А потім Марія приревнувала Масіно до сойки. У глибині душі вона відчувала заздрість, що сойка постійно з Масіно, і їй уже здавалося, що сойка постійно з Масіно і він любить не її, а сойку. Марія:

Одного разу я прийшла вчасніше, як звичайно. Хотіла підійти тихо, щоб ота ненависна сойка не почула мене, щоб мій, а не її голос збудив тебе! Та ні!.. Вона побачила мене, вискочила з гнізда, і заверещала своїм хрипливим голосом:

Кре, кре, кре, кре!

...Вона збудила тебе, а не я!

Я не могла стерпіти сього!... Я вирішила. Гукнув постріл, сипнуло вгору дрібненьке пір'я, і моя суперниця, ще тріпочучи крильми й лапками, мов грудка, скотилася вниз...

...Тямиш, як ти обтирав мені сойчину кров із уст, і цілував мої уста, і втицькував мене? А того-таки й не допитався, за що я вбила сойку.

Я заховала її крильця, поклала між обложки і картки свого молитовника... А тепер посилаю тобі одно з них. Здається мені, що се летить до тебе половина моєї душі. А як одна половина залетить, то від твоєї душі буде залежати, чи прилетить і друга. Коли в твоїм серці є хоч іскра любові до мене, хоч крапелиночка бажання - побачити мене, то се буде та сила, яка притягає й друге крило, другу половину моєї душі до тебе... Учитель:

Чому ж Марія втекла від Масіно, адже він любив її, любив з усією чистотою душі, любив, як умів, без зайвих слів, без артистичних жестів?

Версія учня:

- Хома виступає у період стосунків з Марією людиною-громадянином, який віддав більшу частину своїх дій народу. Про свою громадянську позицію він і Марії постійно розповідав: про селянські спілки, про становище селян, про утворення фільварків, про місце інтелігенції, про проблему агітації серед селян, про виборчу реформу... Хома був весь у майбутньому, у громадській праці, у службі народу. А Марії хотілося слухати про любов, про романтичні історії, хотілося доказів кохання Хоми.

І їй здалося, що 20-річний Генрись - це її ідеал. Учень:

Отож, вислухаймо історію поневірянь Марії.

Після втечі від Масіно Марія була у руках семи чоловіків. І всім сімом була вірна. Останнім був Микола Федорович, земляк, який воював з японцями... Втративши ноги, він доживав останні дні. Марія сиділа біля нього до кінця.

Другим чоловіком у житті Марії був Генрись, майстер забавних анекдотів, 20-річний молокосос, що боявся глянути у вічі... І неспроста: злодій, який обікрав батька Манюсі, і вкрав у неї надію на життя.

Третій чоловік - Зигмунт - розповів Манюсі про істинне обличчя Генрися. Узнавши правду, Манюся намагалася повіситись, але Зигмунт відрізав її з шарфа майже непритомну. Згодом Зигмунт заставив і Марію брати участь у злодійських махінаціях: своїм зовнішнім яскравим виглядом вона відволікала увагу юрби, а «братва» працювала. Душа жінки бунтувала, а уста усміхалися. З часом Генрись блід і затирався в душі Марії на фоні Зигмунта. Коли ж Генрись був арештований, то Зигмунт заставив Марію своєю честю викупити його. Марія вдруге намагалася покінчити життя самогубством, але Зигмунт знову врятував її.

Злодійські тури цієї банди тривали досить довго. Генрися зловили на крадіжці і кинули в море. Зигмунд став повним володарем Марії. А Марія відчувала до нього погорду, обридження і смертельну ненависть за те, що він силкувався на кожному кроці демонструвати їй свою любов, мучив жінку нею.

У Нижньому Новгороді Зигмунта арештували; він не видав Марії, і вона залишилась на волі.

Марія поїхала до Москви в пошуках житла, роботи. По дорозі, у вагоні вона познайомилась із Володимиром Семеновичем, на перший погляд, чудовим чоловіком, який їхав у далекі землі на заробітки. Зупинилися в Іркутську, де Володимир Семенович запив і грав у карти. Згодом він програв і Марію золотопромисловцю Свєтлову, тульському купцю, страшенному багатію. Ходили легенди про його жорстокість і про пристрасть до жінок. Пригрозивши Марії, що розповість про її зв'язки із Зигмунтом, змусив її їхати з ним далеко на схід Сибіру.

Никифор Ферапонтович був для Марії дуже добрим. Проте грубість його

натури і неотесаність його поведінки збуджували в ній обридження, тим

більше, чим більше він силкувався надати їй вигляд цивілізованих манер.

Ця душевна мука тривала більше трьох місяців. Весною коло самого Красноярська на Марію з Никифором Ферапонтовичем напали розбійники. На очах жінки Никифора страшно катували і вбили. Серед убивць був Зигмунт.

Під час поділу здобичі Марія дісталась ватажку банди - Са'шкові.

Через два тижні ватагу бандитів заарештували, Сашку повісили, інших закували. Марія дісталась капітану.

Ані побут між злодіями, ані блукання по сибірських тундрах, ані життя в тайзі серед бродяг не було для жінки таке страшне та погане, як життя в домі капітана - ісправника Серебрякова. У капітана була жінка. Жив він і з нею, і з Марією, і обох нещадно бив.

Одного разу Марія втекла, сіла на поїзд, де їхали військові на війну з Китаєм.

Учитель:

Як ви думаєте, чи зміниться ставлення Масіно до Марії після почутої розповіді про її життя?

Масіно:

-Цілу годину просидів, сам себе не тямлячи. І плачучи. Що се зо мною діється?

Новорічна година наближається. Чи так-то я надіявся зустріти її?

Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все! Ось де життя! Ось де страждання! Ось де боротьба, і розчарування, і безмежні муки, і крихітка радощів, задля яких і безмежні муки не муки!

Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш - мучишся, а без нього ще гірше!

До побачення. Так вона кінчить. Та невже ж се можливе? Невже для нас, розділених так многими могилами, є якесь бачення? Ні, не вірю!

До побачення, серце! Приходь! Приходь! Що врятувалося, переходячи через стілько могил, що лишилося живе в наших серцях по стількох руїнах -нехай живе! Нехай надіється!

Голубочко моя! Де ти, озовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове і негідне існування! Може, й я прокинуся і стрясу з себе ті пута і рвонуся до нового життя.

Учитель:

-Отож, зробимо висновок. Іван Франко, співставивши життя Хоми та Марії, наштовхує читача до висновку: людина - це цілісна особистість, яка повинна жити єдиним, повноцінним життям. Головне у людини - душа. Саме вона повинна бути у постійному пошуку, у постійній дорозі до кращого, органічнішого, чистішого.

Душа Марії - у безперервному пошуку: зробивши фатальну помилку(втеча від Масіно), Марія сама приходить до висновку: перше, чисте кохання дасть їй можливість пережити все, вернутись до Масіно... І її пекельний шлях не порушив глибин душі - вона залишилася чистою і, головне, люблячою.

Прагнення жити, а не лише існувати, «статися», а не просто «бути» -саме це прагнення й штовхнуло Марію на жорстокий шлях. Ясна річ, Марія стоїть набагато вище за «відлюдька», який заплющив очі на суспільність, державу, народ, який поринув у своєму «паперовому існуванні».

Саме сповідь Марії повертає Масіно до життя. Він уже знає, що його «слимакове», «паперове» та негідне існування закінчиться, що він прокинеться зі сну і стрясе з себе пута і рвонеться до нового життя у вірі, надії та любові!

Слова «Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все! Ось де життя! Ось де боротьба і розчарування, і безмежні муки, і крихітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки!»є смислом буття, доки не погаснуть «нове небо і нова земля».

Хома намагався створити, сказати б по-сучасному, віртуальну дійсність. Він до деякої міри предок тієї «комп'ютерної людини», яка прагне спожити позитивні емоції штучним способом, відірвано від реального життя, позбувшись страждань, співчуття до інших, позбувшись любові. Але це -лише ілюзія щастя, маска, гра. Марія у житті Хоми - це дійсно фатальна жінка, але вона принесла йому не біду, а підштовхнула Хому до нового, вартого смислу життя. Віриться, що наш герой має досить сил та волі, аби вибратись із запліснявілої заводі штучного життя у бурхливу течію справжноьо буття.

•  Підведення підсумків уроку та оцінювання учнів.

Учитель:

Дорогі десятикласники! Я бажаю, щоб кожен із вас зустрів своє

велике, справжнє кохання, вчасно зміг розгледіти його, впізнати і

піти за покликом свого серця. Щоб це святе почуття творило лише

добро і робило ваші серця великими і люблячими.

   Список використаної літератури:

1. Гузар 3. Повісті та романи//Гузар 3. Стежками життя і творчості
   Івана Франка. Пам'ятка для студента. - Дрогобич: Коло, 2004.-
   142с.
2. Денисюк   Т.    Про   родово-видові    особливості    «Сойчиного
   крила»//Денисюк   І.   Невичерпність   атома/Упорядкування   та
   передмова Т.Пастуха. -Львів, 2001. - С. 38-43.
3.   Франко І. Зібр.тв.: У 50т. - К., 1976 - 1986.