Конспект уроку з літератури рідного краю з української літератури 9 клас

«Додаток 17»

Тема: Володимир Кільченський (Гузенко). Тритомний роман «Присмак волі» Шлях до безсмертя

Мета: дати загальну характеристику історичному роману «Присмак волі», з’ясувати ідейно – тематичну спрямованість твору ;

розвивати  увагу, допитливість, логічне мислення, вміння аналізувати фактичний матеріал з роману, грамотно і виважено висловлювати власну думку, робити висновки;

виховувати повагу до історичного минулого, національну свідомість, прищеплювати любов до Вітчизни.

Обладнання: текст книги «Присмак волі», портрет Володимира Кільченського (Гузенко)..

Тип уроку: засвоєння нових знань і формування вмінь.

Хід уроку

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

ІІ.АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Відповіді на питання

• Назвіть прізвища відомих українських письменників, які зверталися до теми історичного минулого України?
• Пригадайте і назвіть твори на історичну тематику.
• Як називається художній твір, в якому описується історичне минуле?
• Яку назву має перший історичний роман в українській літературі і хто його автор?

ІІ.ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ І МЕТИ УРОКУ

ІІІ.ЗАСВОЄННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ У ПРОЦЕСІ ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАВДАНЬ

Вчитель: Володимир Андрійович Кільченський — талановитий укранський літератор. Народився у 1949 році на Дніпропетровщині в багатодітній родині службовця. Володимир закінчив загальноосвітню школу і з 1968 року служив у лавах Радянської Армії. Після повернення зі строкової служби навчався в Дніпропетровському авіаклубі. Згодом вступив до Кременчуцького училища пілотів цивільної авіації. З 1974 року був пілотом, командиром літака.

       Кільченського завжди цікавили події, які відбувались в Україні у XVII сторіччі. Саме на тлі цих подій він і створив художній твір про життя та боротьбу своїх земляків за волю і незалежність України. 

      «Присмак волі» – перша книжка автора. Роман переносить читача у бурхливе ХVІІ сторіччя, коли Україна виборювала право на своє існування. У центрі подій – життя козаків, яких нелегка доля змусила взятися до зброї і відстоювати волю. Влившись у козацько-повстанське військо Богдана Хмельницького, четвірка побратимів, які є героями цього твору, довела свою здатність перемагати. Авторові вдається показати не лише мужність козаків у боротьбі з ворогами, а й передати найтонші переживання й глибинні почуття.

Читачів цього роману в першу чергу цікавитиме, коли і чому на півдні України з'явились войовничі козаки, які відіграли, можна сказати, вирішальну роль у нашій історії.

Робота з текстом роману «Присмак волі» - уривок «Шлях до безсмертя» (Додаток 1)

Словникова робота

• Що означає слово «козак»

Вчитель: Дослідники мають декілька пояснень походження слова "козак". Так називали неосідлих людей, завжди готових до війни, котрі займалися грабунком та розбоєм на теренах Середньої Азії. Слов'янам це слово стало відоме від половців. Воно має тюркське походження і означало "сторожа денна і нічна". Кримські татари називали козаками нижчу спільноту ординців, які постійно воювали і від цього отримували здобич. У південних степах України козаки стали відомими вже з середини XV століття, проте їхні розрізнені загони з'явилися набагато раніше.

Характеристика центральних образів твору

1.Андрій Цепун

- Портрет і зовнішність героя;

- Риси характеру;

- Цитатна характеристика.

2. Василь Тулюпа

- Портрет і зовнішність героя;

- Риси характеру;

- Цитатна характеристика.

3.Іван Пантелєєв

- Портрет і зовнішність героя;

- Риси характеру;

- Цитатна характеристика.

4.Протас Жеребний

- Портрет і зовнішність героя;

- Риси характеру;

- Цитатна характеристика.

 Складання інформативного грона щодо характеристики сотника Миколи Шкіля

Робота  в парах.

Завдання: дослідити доречність застосування у творі народних пісень, влучних висловів, надавши належний коментар.

 IV.УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЗНАНЬ

Висловити власне ставлення до героя твору, який найбільше сподобався

V. ПІДСУМОК УРОКУ

Вчитель: Щоб зрозуміти історичні причини виникнення козацтва в Україні, автору цього роману довелося звернутися до грунтовних праць відомих істориків Миколи Костомарова, Андріяна Кащенка, Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, Івана Крип'якевича.
Не можна оминути увагою і сучасного науковця Івана Стороженка, який зробив вагомий внесок у дослідження політичної та військової діяльності Б. Хмельницького у 1648-1652 роках, під час Визвольної війни української народу. Справжній досвіт відкрили автору й роботи науковців Юрія Мицика, Дмитра Наливайка, Ганни Швидько та ін.
Оглядаючись на минувшину, В. Кільченський висловлює свою суб'єктивну думку щодо виникнення лицарського козацького ордена на початку XVI століття, проте не міг обійти увагою і ті значущі події, які сталися на території нинішньої України у XIII столітті. Сива давнина відгукується і в нашому сьогоденні, бо таким вже є невблаганний хід історії...

VІ. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Підготувати розповідь від першої особи про героя твору«Шлях до безсмертя»

«Додаток 1»

Шлях до безсмертя

Вранішня прохолода і голоси сотень болотяних створінь і птахів, що селилися навколо, розбудили козаків. По берегу снували напівголі вояки. Багато з них занурилися у воду, і тільки макітри стирчали над оповитою парою гладдю води. Микола Шкіль походжав у самих лише шароварах, розвеселяючи побратимів дотепними жартами:

- Гарно вмиваєтеся... Вас сьогодні ляхи не признають. Чекатимуть дідьків, а ви - мов лицарі, проше пана! І - стовбула в болото, а шваби - за ними!

Сміялися - кожен від душі, приховуючи якийсь неспокій в серці, бо ніхто не знав, коли прийде їм довгоочікувана гетьманська підмога.

Нарешті повмощувалися снідати, і тут виявилося, що багато поміж ними таких, що

не тільки були олухами без ложок, а не мали й осушка для водиці. Та й харчів не припасли. Ділилися і з такими, проте не втримувалися, щоб не кинути у їхній город камінець -дошкульне слівце. До Василя, Протаса, Івана та сотника Шкіля підсів Андрій Цепун, хлопець із повстанців. Пригостили і його зі своїх припасів. Протас Тарасюк не втримався і весело кинув:

-  У мого сусідонька в комині - клоччя смуга, а в запічку - кицька муруга!

Цепун був парубком простецьким і реготав разом з усіма, пережовуючи шпиг із яшником.

-  Стеменно так: «І каленика не маю... Знагла лях підступився, одна коса при мені... Не схилю чоло перед панами!» Якщо ти, Андрію, такий, я тобі - і скруток... Смальнеш, щоб ляхи поздихали! -став на бік хлопця сотник Микола Шкіль.

Довгий час ляхи ніяк не виявляли себе, а вже коли вранішній туман розсіявся, стали долинати поодинокі постріли та зрідка бахкали гармати. Протас почав ходити уздовж шанця і, радіючи, пащекував:

-  Дали ми вчора перцю ляшоті. Вже десь вони за Стиром, і протопка за ними злилася. Мо' підемо тихо, назирці разом з Іваном до нашого табору?..

Василь Тулюпа відмовчувався, прислухаю­чись до довкілля, та коли Тарасюк вже почав доймати його, гарикнув:

-  Іди сам, іди... Позаглядай собаці під хвіст, а Іван при нас залишається!

-  Буй ти, Протя, а лях - он супостат! - кинув і своє слівце московіт.

Над островом запанувала якась дивна тиша. Іноді в ліску озивалася іволга, та в небі безжурно кружляла пара соколів. Протас, посидівши трохи біля Тулюпи, зірвався з місця, щоб розгледіти краще.

-  Замри, свербигуз, чуєш, причаїлося все... Замітка! - гаркнув Василь і шарпонув товариша за полу. Сікаря на тебе немає, от було б...

-  Щось   чую   звідти!   -   Протас   миттєво повернув голову у бік болота.

За мить уже всі почули хлюпанину та шелестіння оситнягу.

-  Дарма  і  корчма, якщо  п'яних нема,  -промовив  Василь,  наставляючи  пістоль  у  бік непроханих гостей. З оситнягу висунулася голова якогось   бідолахи,   котрого   послали  винюхати щось  про  засідку козаків.  Якби  той  неборак лишень   знав,   скільки   цівок  у  ту  мить  було націлено на нього...

-  Не хоче корова заміж, а її - в налигач! -прошепотів Тулюпа і додав: - Не стріляємо... Хай вилазять.

Навколо панувала тиша. Полетіли геть навіть соколи, полишаючи людей у смертний час.

-  Буде пря днєсь... - почувся голос Івана, та його вже ніхто не чув.

Всі дослухалися до брьохання, яке все виразніше долинало з боку болота.

Молочна імла стояла над ворушкою запоною, а за якусь мить місцина, куди вибейкувалися вороги з болота, опинилася на осонні.

-  Ото й воно - стовпище... Хоч лопатою вигрібай... - мимоволі вирвалося з уст Василя, коли     з    драговини     посунули    численними зграями вороги. Він звернувся до Цепуна: - Ану, Андрію, лаштуй ожигу... Та було б їх з десяток, і то замало...

Ніхто по ворогах не стріляв. Козаки, неначе змовившись, вдивлялися у вороже кишло без страху. Серед прибульців вже чувся сміх, сипалися з уст жарти. Не відчуваючи небезпеки,

деякі з них почали приводити до ладу одяг. Обтрушувалися, витирали грязюку з чобіт. З'явилися польська старшина та німецькі офіцери, стали шикувати вояків для просування углиб острова.

-  Що  ти  там  гаєшся,  немов  свербигуз?.. Подавай сюди шмагівницю. Вони вже стоять, очікують...   Поглянь!   -   гнівливо   прошепотів Тулюпа   і,   взявши   зброю,   почав   лаштувати її до стрільби.

За мить ляснув перший постріл, і вже далі Василь по черзі підпалював порох на полиці органки, направивши її на ворогів. Подальші постріли злилися з рокотанням козацьких мушкетів, пістолів та повстанських самострілів.

Поляки та рейтарі де стояли, там і попадали. Одні були мертвими, а інші відповзли і почали відстрілюватися.

-  Непогана   штука...   Заряджай,   доки   є в   кого   стріляти!   -   гукнув   Василь,   подаючи Андрієві ожигу, з якої ще виповзав димок.

Нападників було, немов горіхів, висипаних з мішка, і знову відкрили вогонь з обох боків. Гарними стрілками виявилися німці. Чувся характерний стук штуцера, і наразі лунав смертельний крик когось із захисників острівця. Слабким голосом Тулюпа мовив до друзів:

-  Хлопці, ви погляньте, як шваби смалять... Передайте по шанцях: цілитися по німчурі.

На деякий час козаки принишкли, видивляючись рейтарів. До Василевих хлопців дістався сотник Шкіль і, похваливши його гурт, мовив:

-  А   що,   як   уручну   підемо   шаткувати розцяцькованих. Всі піднімуться?

-  Не   будемо   кланятися   супостатам.   Всі встанемо! - запевнив Тулюпа.

Пантелєєв стояв на заряджанні і, почувшії про рукопашну, з розумінням додав:

-  Рачєй купно ісполчіться, юже!

Шкіль засміявся і, поглянувши на Іванове   І ратище, кинув:

-  Бачу, тобі більше до вподоби штрикати. аніж ладувати!

Той вдоволено зареготав і кивнув головою.

Прицільні постріли по рейтарах І примушували тих ховати голови за тілами І вбитих чи за мочарами побіля болота, І і стрілянина потроху стала стихати.

-  Годі вам палити! Приберемо поранених! - І чулися непоодинокі голоси ворогів.

-  Винесемо    на    міркування:    притичина І ваговита! Тільки без швендяння і швидкома! -почувся крик Півняка.

І вже за якусь хвильку гукнули ляхам:

-  Токма - на вашу користь! Витягуйте!

Поляки з люзняками кинулися витягати тих, хто здатен був підняти руку чи гукав на допомогу а козаки хутко переносили своїх углиб острівця. Було чути лайку поранених поляків і голоси рейтарів, які благали про допомогу. Побіля гаті залишилися тільки тіла вбитих, а поляки з німцями сховалися у прибережному катрані та троску.

По якомусь часі болотні птахи знову втікали у гущину, і оборонці зрозуміли, що на них з усіх кінців болота рухається чималеньке військо.

Шкіль обходив свою сотню і повторював безнастанно:

-  Хлопці, втікати нема куди! Стоятимемо, доки руки зброю триматимуть...

Обіймався з давнішніми товаришами, молодих підбадьорював словами. Угледівши зовсім юне хлопча із самопалом, сердито звелів:

-  Хлопче,   віддай  цю   зброю  іншим   і  -мерщій на той берег... Хто тебе зупинить?

Парубчак опустив очі й процідив крізь зуби:

-  Пани за мірку жита засікли до скону батька, а ненька - у воду кинулася...

Всі стояли мовчки, а сотник, роззирнувшись довкола, промовив:

-  А куди йому діватися?

Хлопець підняв голову і, кивнувши на свою зброю, зізнався:

-  З батькового я вже не одного поклав...

-  Добре, будь живим... Отамани повинні десь братися, - погодився сотник і заспішив десь далі.

Цього разу наступаючі вийшли широкою лінією, і залускотіли постріли з обох боків.

Вороги перли навальною стіною, бо позаду них чулися лайливі крики польської старшини та німецьких офіцерів. Не встигали вже перезаряджатрі пістолі, і обидва сотники дали команду до рукопашної бійки.

-  За волю нашу, вперед, браття! - крикнув Микола Шкіль.

І звідусіль заволали козаки й повстанці, приречені долею до важких випробувань:

-  Бий    ляхів!..    Лупіть    усіх!    Проллємо блакитну кров!

Вороги кинулися навстріч зі страшним ґвалтом:

-  За   круля   нашего!..   Отчизна   зве   нас!.. Лицарі   -   вперед!..   Форвертс   шнелер!   Донер ветер!..

Застогнало і задзвеніло залізо, полилася кров - вража і козацька. У передсмертному спалаху люди згадували Бога Вседержителя, Матку Боску, і грішні людські душі роями линули на суд Господній...

-  Козак не жартує ні мечем, ні калачем! -крикнув Тулюпа першому, хто піднявся проти

нього, і отримав перемогу: молодий жовнір упав, обливаючись кривавицею.

Поряд з Василем робили свою ратну справу і його побратими. Протас вміло орудував турчанкою, яка дісталася йому від полеглого турецького секбана. При кожній перемозі над супротивником викрикував: «Напишкався, приходько?!» Михась Жизнєвський торував собі шлях поміж ворогами разом з Іваном Пантелєєвим. Той бився, неначе бавився, і при кожному вдалому ударі примовляв: і

-  Глуздіті вас, ляхов, надобно, голдоваті* нє станем!

Не всюди перемагали козаки, чулися й переможні вигуки ворогів:

-  Позадь холопска умєрац!.. Капут кгозак! Тулюпа   встигав   розправитися   зі   своїми

супротивниками та ще й приглядав за своїми. Багато козаків прощалися із життям, а королівські жовніри перли по своїх забитих уперед. Текла крівця козацька та повстанська під ноги ворогів, і все рідше чулися звитяжні голоси православних вояків. На Василя вже насідало по декілька ворогів, а до московіта Івана липли німецькі рейтарі, як мухи. Він був увесь закривавлений, проте жваво пришпилював до землі рейтара чи ляха, примовляючи:

-  Так рачєй! На стружіє!..

Василь відчув козацьким нутром, що от-от вороги обступлять їх з усіх боків і виб'ють до ноги.

-  Пане    Миколо,    кривавицею    ридаєм!.. Відходимо! Гукайте до Півняка!

Зберемося і вдаримо! - крикнув Тулюпа.

Ніхто не озивався на ці оклики, і він подумав: «Що це сотник - немов забудько? Не бачить, що сиди коза_пькі слабнуть?»

Звідкілясь обізвалися:

-  Василю, виводь нас... Вони мовчать! У Тулюпи мимоволі вирвалося з грудей:

-  Святі угодники, помагайте! Слухай мене, рядами - до лісу! Спинами не повертайтеся! Ще покажемо їм, де раки зимують!

Нелегко було «відв'язатися» від нападників, які вже відчували близьку перемогу. Однак крок за кроком вцілілі вояки наближалися до рятівного ліска, встеляючи шлях до нього своїми і ворожими тілами.

Іван Пантелєєв відходив останнім, а хто з ворогів поспішав одержати якусь перемогу чи славу, падав, мов скошений від його гнівливої руки.

-  Когда   би   маленько   єщьо   братіся!   -жалкуючи    про    відступ,    викрикував    Іван, відбиваючи удари якогось німця чи поляка.

Дісталися до лісу лише до двох десятків захисників острова. Василь почав згукувати розсіяних у бійці вояків, а його слова повторював

Протас. Долинав цей поклик до тих, хто ще був живим, і дуже швидко залишки двох сотень зібралися разом. Роздивлялись один одного, неначе бачилися хтозна-коли. Тулюпа відразу збагнув, що вони вже - не військо і, піднявши правицю, почав говорити:

-  Братове,    билися    ми,    як    і    личить захисникам землі нашої. Мало нас залишилося, полягла і старшина... Та вороги не нахилили голови наші. Рішаймо: розходимося чи стоїмо на своєму - задля слави землі нашої!

Помовчав трохи і, обвівши очима всіх, мовив:

-  Мені нікуди йти. Тут кості моїх предків у землі лежать...

Поряд з ним став Протас і сказав, як видихнув:

-  Моя кровиця теж на цій землі... Іван-московіт зробив крок, став поряд, щось

буркнув під носа і показав кулая у бік ляхів. Інші козаки залементували, що нікуди вони бігти не будуть, а ворогам заллють смальцю за шкіру.

-  Нині так буде: поки ляхи напилися крівці козацької і наверле лежачки відхекуються, ми заглянемо до них! - сказав твердо Тулюпа.

Всі змовкли, а Протас Тарасюк промовив:

-  Ти, Василю, штукар той іще... Вдаримо лихом об землю!

-  Моцний   Господь   допоможе!   Надіяння є, що лестом переможемо, якщо мало крепу козацького!   -   вигукнув   увесь   заструплений Михайло Жизнєвський.

Останнє слово поспішив вставити Іван-московіт:

-  Рихло токмо велцє обухатісє димом...

-  От   чортів   московіт,   знає,   чого   душа козацька бажає, - вирвалося у Протаса.

-  Я вже й з голови викинув, та щось тут не теє... Щось смокче під ложечкою, а воно -курнути просить! - весело підтримав побратимів Василь.

-  А в мене аж шкіра болить! - вирвалося ще у когось.

-  У мене й на понюшку тютюнця немає... -зізнався Байда.

-  Та то грець його бери, що немає... Це ж не ложка, - докинув Цекун.

Всі засміялися, хто пам'ятав, як сьогодні вранці сотник Шкіль пригощав того салом. Кисет з Василевим тютюном пішов по колу і, коли спорожнів, з'явився ще один, з духмяним бакуном. Дружно набивали - хто люльку з довгим чубуком, хто носогрійку, а Іван Пантелєєв скрутив собі товсту шнурівку. Зачиркали кресала, і до тих, у кого зажевріли вогники, потягнулися курці. За мить уже над гуртом тих, хто мав намір битися з ворогами

до перемоги, піднімався сизуватий димок. Хтось підхвалював тютюнець сусіда, хтось міркував про якість бакуна, однак у всіх на язиці були спокій і злагода.

Василь прокашлявся в кулак, піднявся на прямі і мовив:

-  Пішли, хлопці... Ще там полюлячимо! Зупинилися,      коли      почули      польські

перемовини.

-  Сипте,      хлопці,      останнє      зіллячко на полички, а далі - буде надіяння на шабельки наші та молитви душ братів, що пролили крівцю свою.

Десь неподалік тьохнув соловейко, наче закликав людей не йти на смерть...

-  О, і лозиняк надію подає. Будемо жи... -зірвалося слово у Протаса, і він примовк.

Байда підняв голову і, покрутивши нею, засвідчив:

-  Ти глянь, як низенько кречет кружляє... Ще й куркає...

-  А може, хоч на просиночку є надія. Ми їх чирк-чирк - по низькодолу, - неначе підказуючи Тулюпі, мовив Жеребний. - Ти завжди, Василю, мав власну думку. Швайнути ніколи не пізно... Он терняк!

Тим часом залопотів дощик, і перемовляння затихли. Обізвався лише Протас:

-  Оце на фортуну!  Накрапайчик завсіди на успіх...

Пантелєєв звівся на ноги і кинув:

-  Глаголю! Єжелі порткі зацежнєлі, дождя нє уполонімся!

Залишки козацьких сотень піднялися, мов з'єднані якимось спільним ланцюгом, і, на мить забувши про принади цього світу, йшли самі на смерть і прагнули вбити тих, хто посягнув на їхню волю. Тулюпа тільки- но виступив з-за дерев і угледів ворогів, відчув, що вороття не буде. Навальним крепом козаки дісталися гуртів своїх супротивників, що саме відпочивали, і, розрядивши по них заряди, заходилися сікти розгублених вояків. Ті, хто нападав, не кричали, а захоплені зненацька з якоюсь невідворотністю приймали смерть, неначе від караючого праведного меча.

Першими опам'яталися рейтарі, і зав'яза­лася борня: хто чим, як міг, захищав своє право на існування. Давили одне одного руками, гамселили п'ястуками, немов таті, різали по горлянках з-поза спини.

Василь уже не з одним ворогом сходився навіч і без жалю розпанахував живіт або ж відсікав голову.

Гинули й побратими. Деякі прагнули щось вимовити до білого світу: «Нехай вас, ляшва, лизень злиже!» «Оце літуємо!» А хтось встигав

обхопити долонею дерев'яний хрест на грудях, вірячи, що негайно полине у Царство Небесне. Швидко танули козацькі сили. На очах у Василя насіли на Івана Пантелєєва троє чи четверо жовнірів, а він, немов бугай, крутився, скидаючи їх, як нахабних хортів. До нього підскочили декілька рейтерів зі списами й почали штрикати по черзі, однак це не привело до перемоги над богатирем. Звідкілясь вигулькнув жовнір, мов мерин, і, вловивши якийсь мент, лигнув Івана булавою помежи очі. Кров бризнула з голови московіта, і він шатнувся, підняв руки, захищаючи лик. Цим і скористалися жовніри. Двоє вискочили на спину і зрештою гуртом звалили московського велетня.

Все це діялося на очах у багатьох. І переможно закричали ляхи:

-  Так буде з усіма, свинопаси!.. Здавайтеся! У Тулюпи стиснулося серце від надлюдської

туги, і він заволав:

-  Хто ще може, рятуйтеся! У відповідь зазвучало:

-  Тут наше спасіння! Скоро всі врятуємося! Ляська неволя - гірша за чорта!

Ангел-охоронець оберігав Тулюпу від ворожої шаблі чи списа. Та вже стало нікому оберігати його позаду... Він побачив, що їх залишилося зовсім мало, а біля одного з козаків аж кишіли жовніри, аби нанести останнього удару, і за мить його не стало.

Поруч Тулюпи постав Цепун із косою та затіявся вдало підштрикувати жовнірів подалі від побратима.

-  Василю,   мо',   поступом   -   до   лісу?! ,-не раз уже викрикував він у надії на можливий порятунок.

Десь на іншому березі Тулюпі вчувався жіночий голос, чимось схожий на Федорин. Здавалося, що його чули всі, бо бійка стала"** потроху вщухати. Можливо, кожному ввижався голос його матері чи дружини. А Василеві чулося: «Рідненький мій, Василечку-у втікай!.. Там човен стоїть!..».

Гостра, як бритва, думка різонула мозок: «Ляхи на кожному кроці, а вона... І звідкіля дізналася, що я - тут?».

Василь почав відходити на той бік острівця Гайок, де вони ще вчора рибалили в затоні. Андрій Цепун зрадів, що Василь таки прислухався до нього, тож відходив - лицем до ворогів, захищаючи розгубленого Тулюпу.

Декілька поляків неохоче переслідували їх і, задля годиться, вимахували шаблями. Знову долинув тремтливий голос Федори:

-  Васильку-у, любий мій, хутчіше до човна!.. Тулюпа нарешті оговтався і закричав:

-  Утікай   звідси,   лебідонько   моя,   біжи!.. Не в'яжи мені руки!

Нарешті уздрів у заростях човен і побіг до нього, гадаючи: саме там зараз Федора. Зрадів, побачивши, що човен порожній, і став розхитувати його та штовхати до води.

Андрій також побіг до човна, «притягнувши» за собою цілу зграю ворогів, однак став на березі боронитися косою, даючи змогу побратимові відіпхнутися од берега.

Василь на якусь мить побачив, як на іншому березі моталася з одного місця на інше Федора, вимахуючи в безпораднЬсті руками. Хотілося вдарити веслами і в одну мить досягти того берега, приголубити кохану і відвезти її подалі від цього лихого місця.

-  Відчалюй,      Василю,     доки      стримую супостатів! - почувся надривний голос Цепуна.

Поглянув на Андрія, який увесь вже у ранах, в закривавлених лаштунках, що висіли на ньому ганчір'ям, неначе після нападу собачої тічки. Він все ще погрожував ворогам довгою косою.

Вперше в нелегкому житті Василя Тулюпи з його очей бризнув потік сліз, та він вдихнув повітря на повні груди і гукнув щосили:

-  Радий би пливти до тебе, моя журавочко, так ляхи не пускають!!!

Та гиля, гиля, сірі гуси, до води

 Та дожилися наші хлопці до біди.

 Та гиля, гиля, сірі гуси, не літать.

Обізвуться козаченьки ще й не такі.

Андрієві вдалося відтіснити ворогів, бо ж ніхто з них не мав бажання потрапити під гостре лезо повстанської коси. Він зловчився і стрибнув у бік човна, що був поруч. Та в ту ж мить лиха німецька куля шмагнула йому попід лопатку, і кривавиця дзюркнула з тіла. Випустивши зброю, відчайдух впав горілиць. Жовніри і рейтери підступилися до скривавленого Цепуна, дивилися на забитого сміливця, який стільком з них укоротив віку, неначе чекали і від , мертвого якоїсь каверзи. Вовчим скоком до них наблизився офіцер і, коли ті розступилися, колупнув рапірою Андрія під горлянку.

Василь Тулюпа схопив Андріеву косу, що лишилася в човні, і з люттю штриконув кривдника бездиханного тіла. Офіцер кавкнув, немов удавився шматком собачатини, і впав ниць, розставивши руки, неначе шкодував за тим, що тільки-но скоїлося. Тулюпа утямив, що лишився сам на сам із власною смертю, однак відчув: душа його не страждає від цієї неминучості. Лякатися він вже не міг і, якби не страждання його любки, то з чистою душею полинув би, щоб постати перед Судом Божим.

В цю хвилину відчув, що поміж ворогами сталося якесь збентеження, почулися благальні вигуки про прощення гріхів до Божої Матері. На його здивування всі дивилися поверх його голови і нашвидку молилися. Василь озирнувся і побачив над водним плесом дві веселки. Одна, ота, що була внизу, - широка і сягала півколом води, а друга - менша, повисла над нею, немов закривала від чогось лихого. Йому не траплялося раніше бачити таку дивину. Повернувся до ворогів спиною і помолився.

І тут у серці обізвався такий щем, що Василь ледве не кинув косу у воду. Та замість цього став відштовхуватися держалном від берега. Човен захитався на воді, і Тулюпа поплив. Прямував навстріч райдузі, немовби входив у Господні райські ворота.

-  Василечку-у,   я   тут!..   Прав   до   мене!   -полинув голос Федори над водою і завмер десь межи райдугами.

Тулюпа   хотів   відповісти   щось   дотепне, як для цієї миті, та ляснув постріл, і він відчув: щось гаряче впилося йому в спину. Ляск пострілу привів Василя до тями, і він повернувся лицем" до своїх кривдників.

На березі поміж жовнірів та німців снували їхні старшини та офіцери. Вояки почали хутко набивати заряди в рушниці, готуючись палити по Василеві. Він уже не діставався дна, і держално коси вирувало на одному місці.

Тулюпа бачив, як оті, що були на березі, наставили на нього мушкети і пістолі, проте якась сила не дозволяла йому схилити голову чи пірнути у воду. «Від долі не сховаєшся», -промайнула невиразна думка. Човен тихо кружляв, а Василь не зводив очей з виднокола і вкотре вже милувався веселицею. Якось, нібито й недоречно, репнуло декілька пострілів, і їхнє відлуння покотилося в той бік, де завмер голос Федори.

Щось шарпнуло йому в груди, проте він встояв у човні і дослухався: чи не гукатиме до нього кохана жінка, бо не відав, куди пливти. «Пливи, пливи, мій журавель!..» - обізвалася Федора, і він почав підгрібати руками, аби виправити човна. Заляскотіли ще постріли, і кулі, наче п'явки, повпивалися в руки, тулуб. Василь спостерігав, як тече кров, скапує у воду, проте болю не відчував, і йому стало байдуже до того, що діється побіля нього.

На березі почалася крикнява, і декілька жовнірів бевкнулись у воду. До човна наблизилися двоє з ножами в зубах. Один перехопив у руку ніж і рикнув:

-  Ото   голота...   Горло   переріж  -  і   кров не йде!

Від отих слів Тулюпа вийшов із заціпеніння і штрикнув гостряком коси в горлянку отого пащекуватого нахабу. Другий плавець розгубився на мить і став втікати, однак не встиг. Один рух - з його шиї також текла кров, яка швидко змішувалася із сірою водою.

-  Вбийте,        добийте        того        клятого характерника!   -   верещав   на   березі   якийсь підляшок, тикаючи шаблею у бік Тулюпи.

Знову заляскотіли постріли, і декілька куль досягли мети. Василь почув, як по підбіччю неначе хтось лупонув кулаєм.

-  Кінчайте    з    ним!    От-от    наш    круль нагряне... Всі ці холопи мають вже здохнути! -вигорланював той же настирний голос.

Василь від кумедності та безпорадності того крикуна наповнив духом груди і викрикнув:

-  Якби   свині   крила,   вона   би   й   небо перерила!

На     березі     зареготали    жовніри.     Було примітно, що охочих лізти у воду не було. Почулися пишномовні голоси:

-  Його моць король Речі Посполитої Ян-Казимір звелів дарувати волю і землю тому, хто стоїть на своєму!

Жовніри радісно зарепетували і стали звертатися до Василя:

-  Годі,   козаче!   Скинеш   зброю   -   будеш панувати!

Тулюпа ледве втямив, чого хочуть від нього ляхи та підляшки. Збагнувши, розлютився, вигріб з кисета злоті і кинув у воду, а кошель жбурнув у бік берега.

-  Збирайте!.. Купіть за них собі волю або мотуззя на шию, а мені - слава козацька дорожча! - вирвалися гнівливі слова з його уст.

Вороги залементували від злості та безсилля, і тої ж миті якийсь пихатий жовнір пообіцяв гроші тому, хто покінчить з непокірливим козаком.

У воду зайшов з косою якийсь одороблуватий підляшок і підплив до Василевого човна. Тулюпа, стікаючи кров'ю, ледве тримався на ногах і не зміг дістати своєю зброєю до нападника. Перебравшись на гуз човна, почувався впевненіше і відбивався від нападника. На якусь мить йому стало зле, і отой лутяка шарпнув Василя по животі косою.

У нього перед очима закружляли райдуги, дерева, вороги, що тріумфували на березі. І від сяючого зблиску якогось світла він опустився тихо на дно човна.

З боку ворогів запала тиша. Нікому не йшло на віру, що стріляний- перестріляний козак не встане. Навіть той, що зачепив Василя косою, стояв по підборіддя у воді, тримаючи свою зброю на сторожі. А човен, крутнувшись

є раз перед очима мовчазних лиходіїв, поволі попрямував у бік брами райдуг і непомітно щез ііж пасмами річкового марева.

Над    плесом    пронісся    жіночий    крик, сповнений болю і безнадії. - Василю-ю-ю!!!

Але той покрик серця від втрати коханого почули вороги та, можливо, ще якісь бідолахи, що забилися в болотяний здвиг, ховаючись від лихого ворога. А веселиці над видноколом якийсь час мріли, та потроху розтанули, неначе їх і не було...