19 серпня о 18:00Вебінар: Ментальна арифметика: розвиваємо обидві півкулі головного мозку

Краєзнавчо-дослідницька робота «Правління гетьмана Павла Скоропадського у контексті 100-річчя гетьманату ».

Про матеріал
моє дослідження стане в пригоді учням при вивченні відповідних тем із історії рідного краю, що отримана інформація допоможе осягнути значення і вагу непересічної особистості П. Скоропадського у вітчизняному державотворчому процесі, а й практично послуговуватися як здобутками так і втратами національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. для сучасного українського державотворення на початку Третього тисячоліття.
Перегляд файлу

Мазівський навчально-виховний комплекс:

загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний заклад

Путивльської районної ради Сумської області

 

 

Краєзнавчо-дослідницька робота

Всеукраїнської краєзнавчої акції учнівської молоді

«Українська революція: 100 років надії і боротьби»

за напрямом «Українська революція – доба національного державотворення»

 

«Правління гетьмана Павла Скоропадського у контексті 100-річчя гетьманату ».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2018

Навчальний заклад

 

 

 

 

 

 

Адреса навчального закладу

Мазівський навчально-виховний комплекс:

загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-

дошкільний навчальний заклад

Путивльської районної ради

Сумської області

 

 

Сумська область

Путивльський район

с. Мазівка

вул. Миру,15

П І Б учасника

Сєлін Данило В’ячеславович

 

Дата народження

29.05.2004р

 

Домашня адреса

Сумська область

Путивльський район

с. Мазівка

вул. Жовтнева,23

 

Клас

9

 

П І Б наставника

Посада

 

Контактний телефон

Сахненко Оксана Петрівна

Вчитель історії та правознавства

 

т. 0664774824

 

 

 

План

Вступ

1. Дитинство, юність і становлення особистості П. Скоропадського _________1

2. Етнонацієтворча діяльність П. Скоропадського_________________________6

3. Роль Павла Скоропадського в державотворчих процесах 1917-1921 рр. ____9

4. Гетьман Павло Скоропадський про дитинство на Путивльщині___________19

Висновки

Список використаних джерел і  літератури

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

                                                                                  Без власної Української Держави

                                                     не може бути Української Нації,

                                                                   а без Української Нації не може бути

                                                      на Українській Землі людського

                                    громадського життя...

В. Липинський

   Актуальність. У житті кожного народу планети Земля і людини як його складової і наріжної частини іноді, а то бува постійно відбуваються переломні періоди, так звані моменти істини. Саме тоді вирішується засадниче питання поступального розвитку Homo Sapiens – бути чи не бути людині, роду, етносу, нації й людству загалом. Природні та цивілізаційні закони і закономірності безжально справедливі – майже завжди виживають лише сильніші, пристосованіші, згуртованіші й загартованіші спільноти та індивідууми.

   Історія державотворення українського народу надзвичайно багата подіями й дійовими особами. Нездоланне прагнення наших предків бути господарями власного життя живило визвольну боротьбу, війни, революції, давало наснагу борцям за свободу та незалежність. У пантеоні тих, хто долучився до процесу розбудови національної державності, своє помітне місце посідає Павло Петрович Скоропадський. Через те, актуальність дослідження полягає у намаганні надати оцінку державотворчої  діяльності гетьмана П. Скоропадського [Фото1].

   Об’єктом дослідження є історична постать П.П. Скоропадського.

   Предметом дослідження – державотворчі процеси П. Скоропадського.

   Сто років тому, 29 квітня 1918 року в стольному златоверхому Києві 44-річний Павло Скоропадський, нащадок славного козацького роду Скоропадських, звалив на свої плечі, як пізніше виявилося, непосильну ношу, ставши правителем ним же і проголошеної Української Гетьманської Держави. З того моменту істини в житті України, українців і світового українства відбулося безліч трагедій і звершень, але події того далекого 1918 р., який, на превеликий жаль, так і не став доленосним для українського народу та його країни ще й досі залишаються предметом суперечок і дискусій як у середовищі вчених, так і серед пересічних громадян.

   Мета. У пропонованому читачам науковому дослідженні я спробую, в міру своїх сил і можливостей, зрозуміти й осягнути ті часи і політичних діячів тієї героїчної доби, щоб не повторювати їх помилки у сучасній незалежній Україні на початку Третього тисячоліття. Проаналізувати звершення і прорахунки співвітчизників та використати їх досвід у розбудові Самостійної Соборної Української Держави в ХХІ ст.

   Я повністю згоден з вченими-українознавцями Петром Кононенком і Тарасом Кононенком, які наголошують: «ХХІ століття знову поставило проблему пошуку істинної відповіді на питання: хто ми, українці? Який наш справжній шлях? Чому така доля? Яке майбутнє, яка місія в процесі глобальної взаємодії народів?» [4;8].

   Я думаю, що моє дослідження стане в пригоді учням при вивченні відповідних тем із історії  рідного краю, що отримана інформація допоможе  осягнути значення і вагу непересічної особистості П. Скоропадського у вітчизняному державотворчому процесі, а й практично послуговуватися як здобутками так і втратами національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. для сучасного українського державотворення на початку Третього тисячоліття.

 

 

1. Дитинство, юність і становлення особистості П. Скоропадського

   Розпочинаючи неупереджений аналіз політичної праці видатного українця в ім’я України й українського народу, треба, насамперед, розглянути його життєвий шлях та найважливіші етапи становлення цієї непересічної особистості [Ф.1].

   Павло Петрович Скоропадський народився 3 (16) травня 1873 року в німецькому курортному місті Вісбадені, де в той час відпочивала його мати, Марія Андріївна Скоропадська, дівоче прізвище – Миклашевська (1841–1901).

    Батько гетьмана, Петро Іванович Скоропадський (1834–1885), професійний військовий, воював на Кавказі, 1865 р. в чині полковника звільняється з армії й бере активну участь у громадському житті Стародубщини на посту повітового предводителя дворянства [2]. Як зазначає історик Олександр Реєнт, лише у 5-річному віці Павлика, який розмовляв лише німецькою, привезли в Україну і дитинство його пройшло у родовому маєтку в Тростянці на Полтавщині (тепер Ічнянський район Чернігівської обл. – Ю. Ф.). Оскільки батько часто був у роз’їздах, особливу турботу про дітей виявляв дід Іван Михайлович Скоропадський (1805–1887) [Ф.2] . Він чудово володів українською й давав онукам читати книжки цієї мовою [8;18–19].

   На мою думку, саме Іван Скоропадський посприяв формуванню у 10–12-річного хлопчика позитивного ставлення до свого старовинного 12 козацького родоводу та до героїчної української минувшини. Так у своїх спогадах « Моє дитинство в Україні», написаних теж російською мовою в еміграції (десь між 1935 і 1939рр.), П. Скоропадський згадує: «Перші українські враження мені навіяні в будинку мого діда. Але тут є потреба точно встановити, якими вони були. Україна розумілася як славне минуле, але ніяк не пов'язувалася з сучасним, іншими словами, ніяких політичних думок, пов'язаних з відновленням України, не було. Моя вся родина була глибоко віддана

1

російським царям, але в усьому підкреслювалося те, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді говорилося, знатного походження. В домі всюди висіли старі портрети гетьманів та різних політичних і культурних діячів на Україні, було кілька зображень старовинних  «Мамая». Українські пісні постійно співали в домі. Дуже поважали бандуристів, що співали свої думи, причому дід їх завжди щедро винагороджував. У домі одержували «Киевскую Старину», читали й обговорювали книжки Костомарова та інших українських письменників. Висів між гетьманами портрет Мазепи, такий ненависний всякому росіянинові, в домі перед ним не схилялись, як це роблять тепер українці, вбачаючи в ньому символ української самостійності, а мовчки ставилися з симпатіями, причому тільки обурювались, що досі в соборах під час Великого посту Мазепу піддавали анафемі, і сміялися з нелогічності, що в Києві одночасно в Софіївському соборі піддають анафемі, а в Михайлівському монастирі за нього, як за творця храму, возносять молитви за упокій його душі. Суворо дотримувалися старих українських звичаїв не тільки в хатньому побуті, але намагалися дотримуватись і в релігійних обрядах, там, де старі українські різнилися з новими російськими. …Дід добре розмовляв українською, а нас українській мові спеціально не навчали, проте українські книги читати давались» [2].

   Отже, у родині Скоропадських не цуралися своєї українськості, але разом з тим не намагалися виховувати своїх дітей та онуків українськими патріотами, навіть радше навпаки. Все це в майбутньому, а саме у вирішальному 1918р., на мою думку, посприяло фатальній поразці П. Скоропадського. До 10 років Павло навчався в домашніх умовах і лише для складання іспитів їздив у Стародубську гімназію. У 1886 р. підліток вступає до Пажеського корпусу в Санки-Петербурзі. У 1892 р. Павло отримує перший військовий чин камер-пажа, а наступного, 1893 р., успішно закінчив навчання за першим розрядом у чині корнета [8;19–24]. Молодий офіцер розпочинає свою військову кар’єру в

2

Кавалергардському лейб-гвардійському полку, де тимчасово виконує обов’язки командира ескадрону. У 1895 р. він отримує призначення на посаду полкового ад’ютанта цього ж полку, а в грудні 1897 р. стає поручиком. 11 січня 1898 р. П. Скоропадський одружується з Олександрою Дурново, дочкою генерал-лейтенант П. П. Дурново, а її мати Марія була з княжого роду Кочубеїв. У шлюбі у молодят згодом народилося шестеро дітей: Марія (1898), Єлизавета (1899), Петро (1900), Данило (1904) і Павло (1916) й Олена (1919).

    О.Реєнт зауважує, що дружина Скоропадського стала його справжньою опорою та добрим порадником, присвятивши себе вихованню дітей [8; 26–27]. Під час російсько-японської війни 1904–1905 рр. П. Скоропадський прагне бути на передовій, а не в глибокому тилу. Саме тому, він подає рапорт з проханням перевести його на фронт в діючу армію і вже в квітні 1904 р. офіцер виїздить із столиці на Далекий Схід. У Мукдені він виконує обов’язки ад’ютанта у штабі 3-го Верхньоудинського козачого полку, після чого молодого офіцера направляють до Східного загону Маньчжурської армії ад’ютантом командуючого цим загоном генерала- лейтенанта А. Келлера. Проте штабне життя не довподоби честолюбному Павлу, і тому він прагнув очолити один із фронтових підрозділів. Так, восени 1904р. його призначають командиром 5-ої сотні 2-го Читинського козачого полку Забайкальського козачого війська 3-го Сибірського 14 корпусу. За вміле командування й особисту хоробрість у сутичках із японцями Скоропадський був удостоєний золотої Георгієвської зброї. Незабаром він стає ад’ютантом головокомандувача російськими військами на Далекому Сході генерал-ад’ютанта М. Линевича [8;27–29]. Після завершення цієї війни, розпочинається кар’єрне зростання перспективного офіцера. У грудні 1905 р. російський цар Микола ІІ призначає П. Скоропадського своїм флігель-ад’ютантом, з надання військового звання полковника. 4 вересня 1910 р. 37-річний полковник назначається командиром 20-го драгунського Фінляндського полку, залишаючись при цьому флігель-

3

ад’ютантом царя. У квітні 1911 р. його призначають командиром лейб-гвардії Кінного полку, а вже 25 березня 1912 р. 38-річному Скоропадському було присвоєне звання генерал- майора і зараховано до імператорського полку [2].    Перша світова війна (1914–1918) розпочиналась як черговий європейський збройний конфлікт, але з часом переросла у глобальне геополітичне військове протистояння країн Антанти з державами Четверного союзу. Всі ці події, врешті-решт, призвели до руйнації чотирьох імперій (Австро-Угорської, Німецької, Російської і Турецької) і створенню ідеологічно-тоталітарного СРСР. На жаль, Україна потерпіла поразку і не реалізувала реальну можливість здобути «державну бронзу». У цій невдачі була чимала «заслуга» П. Скоропадського. Вряд чи 41- річний генерал-майор П. Скоропадський прямуючи на війну з кайзерівською Німеччиною, сподівався, що вже через якихось три з половиною роки, він як і його далекий пращур Іван Скоропадський стане гетьманом України, за допомогою тих же ворогів-друзів німців, а в кінці 1918 р. змушений буде емігрувати і шукати політичного притулку вже у Веймарській республіці. Проте це ще буде, а поки амбітний генерал відправляється на фронт, де вже 6 серпня 1914 р. кінний полк під його командуванням відзначився у бою під Краупішкеном. За вміле керівництво військами, які зуміли захопити частину ворожих позицій, П. Скоропадський був нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня. Вчений О. Реєнт зазначає, що Павло Петрович сприймав орден як не лише особисту нагороду, а й відзнаку для всього роду Скоропадських. Із Георгіївським хрестом на черкесці він з’являвся на всі світські приймання та офіційні зустрічі [8; 31–32].  Подальша військова кар’єра П. Скоропадського проходила вдало. Восени 1914 р. він прийняв командування 1-ою бригадою 1-ї гвардійської дивізії, до складу якої входили Кінний і Кавалергардський полки. Влітку 1915 р. його призначають командиром 5-ї кавалерійської дивізії. Навесні 1916 р. П. Скоропадський вже командує 1-ою кавдивізією, яка успішно діяла в Прибалтиці.

4

Після отримання влітку 1916 р. чину генерал- лейтенанта Павло Петрович 27 січня 1917 р. приймає командування 34-м армійським корпусом Південно-Західного фронту, який розташувався на теренах України [8; 32–34].

   Гетьман прийняв Україну в руїні: транспорт було зруйновано, мости пошкоджені, паротяги та вагони вивезені до Росії. Гетьманське міністерство шляхів відновило роботу транспорту: крім того, почали курсувати літаки Київ—Відень, з'явилися регулярні морські рейси до арії та Румунії.

   Я згоден зі словами  В'ячеслава  Липинського про період гетьманщини, "Перший раз в історії України джерело влади виведено з традиції, а не з бунту: з моральної, а не фізичної сили — з чогось старшого, ніж сама влада... Перший раз в історії України знайшовся представник" старшої, батьківської верстви, що, не підлизуючись до хамства і не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний тягар Верховної Української влади. Павло Скоропадський — колишній царський генерал — з честю проніс цей тягар, доручений йому Україною, через все своє життя» [1].

   Можна зробити висновок, що  рід Скоропадських із середини XVІІ ст. входив у число відомих старшинських родів, поступово інтегрувався в українську військово-політичну та культурну еліту й посідав у ній своє вагоме місце.

 

 

 

 

 

 

5

2. Етнонацієтворча діяльність П. Скоропадського

   Визнання на офіційному міжнародному рівні Української Гетьманської Держави не тільки сприяло становленню її як європейської країни, але й мало суттєво допомогли українському народу стати справжньою модерною нацією. Якщо під терміном «український народ» ми розумієм етнічних українців, які сформувалися на конкретних географічних теренах України (її етнічних землях), та об’єднані спільним походженням, політичною і етнічною історією, традиціями, звичаями, мовою, етнічною самосвідомістю та самоназвою, культурою тощо [4]. То під визначенням українська нація, ми маємо на увазі етнополітичну спільноту, до складу якої входить як титульний український етнос, так і різноманітні етнічні меншини (росіяни, євреї, поляки, німці та ін.), що довгий час мешкають на українських етнічних землях і усвідомлюють себе громадянами Української держави та активно сприяють її розбудові. На превеликий жаль, у часи правління гетьмана П. Скоропадського так і не склалося стійких передумов для поступального розвитку як етнічних так і націєтворчих процесів. Український етнос за часи перебування у складі Російської держави (1654–1917 рр.) не тільки втратив свою державну автономію – козацьку Гетьманщину (1654– 1764рр.), але поступово перетворилися на народ, який імперська влада намагалася русифікувати і асимілювати. У свою чергу, етнічні росіяни, як колись етнічні поляки у добу Першої Речі Посполитої (1569–1795рр.), обсаджували й займали всі важливі урядові посади, відчували свою зверхність і зневагу до місцевого «тубільного» населення, формуючи у останніх комплекс меншовартості (т. зв. «малоросійства») та преклоніння перед усім російським. Щоб зробити успішну кар’єру, молоді етнічні українці покидали свою Батьківщину і їхали до метрополії, де з часом повністю русифікувалися і палко віддавали самих себе в ім’я Російської імперії. Так колись вчинив Микола Гоголь і не зробив Тарас Шевченко, тому перший став «великим русским писателем», а другий «26

                                                             6                            

українським Мойсеєм».

    Весь життєвий шлях П. Скоропадський свідчить, що він свідомо крокував дорогою М. Гоголя, а вся його українськість була лише легким нашаруванням [9]. Вже з перших днів свого гетьманування він опинився посеред трьох потужних сил: іноземного мілітаризму (військового командування Німеччини та Австро-Угорщини), українського націоналізму (як лівого так і правого) та російського монархізму (як етнічних росіян, що мешкали тривалий час в Україні, і тих, хто втік з більшовицької Росії, так і «зросійщених» українців, що не моголи уявити свого життя без «единой и неделимой» – до речі до останніх, на превеликий жаль, належав і сам гетьман). Саме тому, майже весь час свого правління він свідомо, чи не свідомо (підсвідомо) розбудовуючи Українську Гетьманську Державу, намагався закласти фундамент, для відновлення Великої Росії.

   Доля української мови як і багатовікове буття її носіїв українців – важка і терниста.  П. Скоропадський розумів велике значення української мови як для етнічних українців зокрема, так і для всіх громадян Української Гетьманської Держави. Разом з тим, гетьман з гордістю наголошував: «Я люблю російську мову, українці її терпіти не можуть; щонайменше, вдають, що не люблять її; я люблю середню Росію, Московщину – вони переконані, що ця країна огидна; я вірю у велике майбуття Росії, якщо тільки вона перебудується на нових началах, де всі би частини у вирішенні питань мали би однаковий голос і де б не було б того, як зараз, наприклад, коли в Москві у відомих колах дивляться на Україну, як господар дивиться на робітника; українці такому майбутньому не вірять і.т.д.» [6, 48]. Автор від себе хоче додати, що він, етнічний українець, теж любить і поважає російську мову, але коли ця мова на теренах його Батьківщини поступово витісняє українську на околиці політичного, економічного і культурного життя соціуму, тоді вже не до любові, а треба всіляко рятувати рідну мову від тотального лінгвоциду з боку російської,

                                                          7                    

жорстоко обмежуючи її використання.  Однією з важливих ознак будь-якого народу, в тому числі й українського є спільність території його формування, розселення, відтворення і відмежування від своїх сусідів. Відомий вітчизняний вчений, засновник сучасної української географії та геополітики Степан Рудницький у 1923р. писав, що серед п’ятьох основних прикмет, які об’єднують людські спільноти в одну національну групу, саме питома суцільна національна територія, на якій була або може бути питома національна держава, є визначальним чинником формування етносу .   

    Отже, наявність власної етнічної території формування, становлення та подальшого розвитку вже в якості міжнародно-визнаних державних кордонів національних українських теренів є надзвичайно важливим для українців, їх геополітичного становища в сучасному світі й майбутньому цивілізаційному розвитку. У П. Скоропадського з цього питання була власна позиція, він наполягав на першорядності творення Української Гетьманської Держави не за етнічним (етнографічним) принципом, а за територіально- державним. Так, у розмові з німецьким послом П. Скоропадський 10 травня 1918 р. наголошував: «…особливе значення для відродження України полягає в справі установлення її кордонів, особливо південного і таким чином, у володінню Кримом…»[6].

   У “Спогадах” П.П.Скоропадський зауважує: “Я не приховую, що хочу лише широко децентралізованої Росії, я хочу, щоб жила Україна і українська національність, я хочу, щоб у цьому тіснішому союзі окремих областей і держав Україна займала достойне місце і щоб усі ці області й держави зливалися як рівні з рівними в одному могутньому організмі, названому Великою Росією” [6].

   На мою думку, слід відзначити  важливу рису особистості останнього українського гетьмана: як засновника Української Академії наук, Державного українського університету в Києві, Державного українського університету в

                                                   8

Кам’янці-Подільському, 150 гімназій по всій Україні та цілої низки вищих науково-педагогічних мистецьких установ, він розумів краще, ніж тогочасні політики, потребу державної підтримки національної науки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                  9

3. Роль Павла Скоропадського в державотворчих процесах 1917-1921 рр.

   У сучасній історичній літературі можна іноді зустріти твердження щодо “бонапартизму” П. Скоропадського. На мою думку, до таких вис­новків слід підходити дуже обережно. Адже цей термін, як і більшість соціальних ярликів, народився у надрах марксистсько-ленінсько-сталінської ідеології з її неодмінним прагненням підігнати всю різнобарвність соціально-економічного життя суспільства під досить примітивну схему. Для спростування тези про “бонапартизм” Павла Петровича достатньо наголосити на двох моментах. Перший – «бонапартизм» в марксистсько-сталінському значенні пов’язаний з винятковою роллю військових, армії в політичному житті й авантюристичною зовнішньою політикою, що балансує на межі війни (класичні режими Наполеона І та Луї-Бонапарта у Франції, канцлерство О. фон Бісмарка в Німеччині, правління П. Столипіна 1907-1911 рр. у Росії). Але ж в Українській Державі 1918 р. вій­ськове питання належало до найболючіших. Через супротив німців розбу­дова армії фактично не відбулася, вплив військових на політику був зовсім мінімальним, а зовнішньополітичних авантюр не могло й бути . Павло Ско­ропадський бажав миру з усіма сусідами, навіть з більшовицькою Росією [9]. Другий момент, окреслений у марксистських ідеологемах як загравання з різними класами суспільства й маневрування між їхніми інтересами. Життя і доля в архівних документах також не вписувався в українські реалії 1918 р. Мені здається коректні­шим вести мову про намагання встановити дійсний класовий мир, і щире прагнення примирити інтереси селян та великих землевласників, підпри­ємців і робітників, здебільшого за рахунок найзаможніших верств. Тобто це була політика справжнього соціального партнерства, а не лавірування між інтересами різних класів та прошарків суспільства. Проте, безперечно, це питання заслуговує на поглиблене вивчення, а не механічне наліплювання віджилих ярликів. Дуже щільно до цієї проблеми примикає і інша, засади якої наслідував гетьман, розбудовуючи Українську

                                                         10

Державу? Чи насправді це була політична реакція – реставрація дореволюційного бур­жуазнопоміщицького режиму, на чому наголошували всі соціалісти (біль­шовики, українські есери, соціал-демократи, навіть соціалісти-федералісти). П. Скоропадський на той час був прибічником ліберально-реформаторської доктрини, а кон­сервативні погляди розвинулися в нього пізніше, під впливом В. Липинського та в міру становлення гетьманського руху. Згадаймо, що вже у квіт­ні симпатії генерала були на боці Тимчасового уряду, який консерва­тивним називали більшовики [11].

   Під час Першої світової війни П.П.Скоропадський пройшов шлях від командира кінного полку до командуючого 34-м армійським корпусом, отримав звання генерал-лейтенанта та ряд нагород. У цей час генерал мало цікавився тим, що не мало відношення до війни [7].  .

   Лютнева революція 1917 р. в Петрограді призвела до деморалізації армії і поступової її більшовизації. В Україні національний революційний рух очолила Центральна Рада. Генерал зазначає: “коли в лютому і березні 1917 року... я вперше читав в “Киевской мысли” про українські демонстрації, мені це не сподобалось, я подумав, що це робота виключно наших ворогів з метою внести розбрат в нашому тилу”. Скоропадський не сприйняв соціалістичні ідеї українських та російських революційних партій, бо вони були чужі його світогляду. Крім того, як офіцер він вважав, що перш за все необхідно довести війну до переможного кінця. В той час перед ним стояла лише одна проблема – збереження дисципліни та боєздатності у ввіреному йому корпусі [6].  

   П.П.Скоропадський вважав, що під час Першої світової війни імперська Німеччина була ворогом імперської Росії. Коли республіканська Росія зробила останнє військове зусилля у так званому наступі О.Керенського в липні 1917 р. Скоропадський підтримував ідею продовження війни. Він не мав окресленого

10

погляду на Німеччину, оскільки не був з нею добре обізнаний.  Після І Всеукраїнського військового з’їзду в травні 1917 р. в корпусі генерала Скоропадського поширюються ідеї українізації, проте сам командуючий ставиться до них байдуже до серпня 1917 р., коли одержав відповідний наказ від командувача Південно-Західним фронтом Л.Г.Корнілова. Сам генерал Корнілов був прихильником єдиної і неподільної Росії і йшов на українізацію задля піднесення бойового духу солдатів, припинення розвалу армії. “Все це дрібниці, головне війна”, - заявив він П.П.Скоропадському.

   Ще з березня 1917 р. в Україні почав ширитися рух Вільного козацтва. Серед козацтва особа нащадка гетьманського роду, бойового генерала Павла Скоропадського мала неабияку популярність. Ставши отаманом Вільного козацтва у жовтні 1917 р., П.П.Скоропадський поступово стає на проукраїнські позиції, але відмовитися від ідеї Великої Росії він так і не зміг.

   Після Жовтневої революції у Петрограді в листопаді 1917 р. збільшовизований 2-й гвардійський корпус на чолі з О.Бош рушив на Київ. Перед П.П.Скоропадським, корпус якого був єдиною боєздатною українською силою, постав вибір: виконати наказ командування і виїхати на фронт чи стати на захист соціалістичної, але української Центральної Ради. У такий складний час він виступив на захист батьківщини. 1-й Український корпус обеззброїв збільшовизовані загони. Проте значну роль у цьому виборі відіграло категоричне несприйняття генералом більш лівого більшовицького уряду і небажання виконувати накази колишнього прапорщика, а нині Главковерха М.Криленка.

   З того часу стосунки П.П.Скоропадського з Центральною Радою мали двозначний характер. З одного боку він займався турботою про боєздатність свого підрозділу, з іншого – Генеральний Секретаріат чинив йому перешкоди у керівництві корпусом: припиняв або затримував надходження озброєння, одягу,

11

харчів. Після цього П.П.Скоропадський остаточно відмовився від будь-якої

підтримки Центральної Ради і не виступив на її захист під час більшовицької агресії у січні 1918 р. [5].

   Після повернення Центральної Ради на німецьких багнетах П.П.Скоропадський гуртує навколо себе сили, незадоволені її політикою. Союзниками генерала стали Українська демократично-хліборобська партія та “Союз земельних власників”, що виступали за збереження поміщицького землеволодіння. Німецька контррозвідка, яка в цей час підшукувала кандидата на роль правителя України, характеризувала П.П.Скоропадського так: “аристократ, монархіст, генерал, багатий поміщик, слабовольний, але честолюбивий”. Крім того німецьке командування бажало бачити на чолі держави військового. Тому з-поміж інших кандидатів перевагу віддали П.Скоропадському.

   У першому офіційному документі – “Грамоті до всього українського Народу” – новий глава держави доводив, що його дії зумовлювалися настійливими домаганнями населення забезпечити спокій, закон і можливість творчої праці.   Автором проектів основних законів гетьманщини став О.Палтов – палкий прихильник монархії, який пропонував проголосити Україну спадковою конституційною монархією на чолі з королем. Згідно з законом “Про гетьманську владу” П.П.Скоропадський одержав необмежені повноваження. Він зосередив у своїх руках не тільки виконавчу, а й законодавчу та судову влади. У новоутвореної держави не було нічого спільного з республіканською формою правління, яка була характерною для УНР. Гетьман фактично мав диктаторські повноваження. Отже, Українська Держава була однією з форм монархічної диктатури.

   Вся влада в Україні належала особисто П.П.Скоропадському. Він

12

затверджував закони, призначав весь склад Ради Міністрів та інших урядовців. Гетьман визначав основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики, був головнокомандувачем української армії і флоту. Влада П.П.Скоропадського не була обмежена законом чи будь-якою організацією чи державною установою. На наш погляд, організація саме такої владної системи безпосередньо пов’язана з авторитарним характером П.П.Скоропадського [11].

   Ситуацію ускладнювало те, що гетьман був зв’язаний попередніми умовами з австро-німецьким командуванням. Четвертний союз обіцяв підтримку режиму П.П.Скоропадського на час “до повного заспокоєння краю” в разі неухильного дотримання Берестейських економічних угод. До пакету вимог включалися й пункти, розраховані не лише на призупинення сільськогосподарської кризи і спаду промислового виробництва, але й на рішучу протидію розвиткові селянського руху. Тому перші кроки гетьманського уряду були спрямовані на виконання обіцянок окупаційному командуванню. Були заборонені друковані органи опозиційних партій, заборонялася критика уряду, проведення антигетьманських зборів, мітингів та маніфестацій.

   Перебуваючи на чолі Української Держави, П.П.Скоропадський робив усе для збереження поміщицького землеволодіння, приватна власність була оголошена недоторканою. Гетьман вважав, що “наш українець – індивідуаліст, ніяка соціалізація йому не потрібна”. Головним ворогом П.П.Скоропадський вважав більшовизм, а український рух був проникнутий сильним національним почуттям, граючи на якому, можна було б відвернути народ від більшовизму.

   Основні правові документи Української Держави проголошували, що гетьман та його уряд будуть захищати інтереси всіх соціальних верств населення України. Однак плани П.П.Скоропадського побудувати державу на засадах рівномірної участі всіх суспільних класів у державотворчому процесі вже з перших днів перевороту зазнали невдачі і так ніколи і не були реалізовані.

13

   Гетьман опинився посеред двох вогнів: російського монархізму та українського націоналізму. П.П.Скоропадський прагнув створити Україну, не ворожу Росії, а братську і не сприймав русофобських закликів. “Звісно, самостійність, якої тоді доводилося суворо дотримуватися із-за німців, твердо на цьому стоявших, для мене ніколи не була життєвою, але я думав – да так воно і було – німці б змінили свою політику в бік федерації України з Росією”, – зазначав колишній гетьман [6].

   Представники українського політикуму не могли розділяти таких поглядів, тому П.П.Скоропадському доводилося формувати уряди з монархістів та великих землевласників. В Україні за гетьманату чисельно збільшилися організації великоросійських партій, зростала кількість проросійських періодичних видань, розпочався відвертий русифікаторський похід проти української мови, освіти. Надалі постійно збільшувалася напруженість між патріотичними українськими силами й проросійськими, на бік яких став гетьман. Бажання досягти міжнаціонального порозуміння завершилося крахом: російські монархісти вбачали в гетьманському режимі лише перехідну ланку до відновленої Російської імперії, а українські діячі не вважали Українську Державу українською. Так, В.К.Винниченко кваліфікував політичний курс гетьманату як “національну контрреволюцію гетьманщини”, “соціально-політичну реакцію” [9].

   Провідний український дослідник Гетьманату Я.Пеленський доводить, що П.П.Скоропадський у період Першої світової війни як російський патріот природно схилявся у бік Антанти, що він із певним упередженням (а то – й з ворожістю) ставився до австро-німецького блоку (що не завадило йому дійти згоди з представниками австро-німецьких військ в Україні в 1918 р.). Я.Пеленський насправді додає нових міркувань-аргументів на користь глибинних орієнтацій гетьмана, а не поверхово-показових, вимушених,

14

тимчасових, тактичних елементів політики. На нашу думку, оголошення П.П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. федерації з Росією має розглядатися не як політична помилка, фатальний вчинок, а як крок, здійснений з власної волі, відповідно до своїх політичних переконань.

    Опинившись у скрутній ситуації, П.П.Скоропадський мав складну альтернативу. По-перше,  спробувати очолити національний рух, впливаючи на Український національний союз, який планував 17 листопада 1918 р. скликати Український національний конгрес, і досягти угоди з усіма українськими політичними силами, в тому числі й лівими, хоча сам гетьман вважав останні анархістсько-руйнівницькими. До такого варіанту він ставився з великою неохотою, оскільки був проінформований, що об’єднані в Українському національному союзі політичні угруповання планували повстати проти нього.

   Інший шлях, який зрештою й обрав гетьман, полягав у можливості не допустити до проведення Національного конгресу, очоливши російський рух в Україні, що нараховував близько 15 тисяч офіцерів, і проголосивши нову політичну програму, яка б мала на меті федерацію України з Росією. Таке рішення відповідало власним переконанням П.П.Скоропадського, оскільки він, по-перше, не вірив у перемогу Німеччини, яка підтримувала самостійність України, по-друге, його переконання збігалися з вимогами Антанти. Врешті, по-третє, він вважав даний варіант найбільш реалістичним, оскільки його власна оцінка політичної ситуації підтверджувалася ставленням Антанти до української справи загалом.

   П.П.Скоропадський був переконаний, що “Україна на існування має повні підстави, однак лише як складова частина майбутньої російської федерації”. Проте разом з тим гетьман хотів захистити права України. У грамоті від 14 листопада 1918 р. він заявив: “На принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації    

15

Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність в краю і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені і пригноблені большевицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії... Їй першій належить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії. В осягненні цієї мети лежить як запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності” [8; 11].

   У “Спогадах” П.П.Скоропадський зауважує: “Я не приховую, що хочу лише широко децентралізованої Росії, я хочу, щоб жила Україна і українська національність, я хочу, щоб у цьому тіснішому союзі окремих областей і держав Україна займала достойне місце і щоб усі ці області й держави зливалися як рівні з рівними в одному могутньому організмі, названому Великою Росією” [6].

  Два процитовані уривки показують, що П.П.Скоропадський довільно трактував термін “федерація”, а його концепцію українсько-російських взаємин не можна окреслити словом “федерація” у сучсному розумінні, оскільки він посилається на Україну як на “державу” з “окремим” і “самобутнім” статусом. Гетьман мав вироблений погляд на Україну як на державу. По-перше, він підтримував потребу консолідації державної території, включно із заходами щодо приєднання Криму і частини Кубані. По-друге, він визнавав необхідність інтеграції населення України не за етнічним, а за територіальним принципом, наполягав на стабілізації влади і суверенності у зовнішніх взаєминах. По-третє, він відстоював потребу власної армії, флоту, служби безпеки, поліції, національної валюти, зовнішньої політики, тобто усіх прикмет суверенної держави. Проте виховання російського аристократа, свідомість російського генерала свідомо штовхали його до союзу з білогвардійцями.  В еміграції

16

колишній гетьман займав однозначну позицію: хоча він і не визнавав публічно проголошення україно-російської федерації за помилку, проте до кінця життя належав до української самостійницької політичної спільноти» [Фото 4].  1939 року, коли угорський режим М.Хорті окупував Карпатську Україну, П. Скоропадськийвисловив рішучий протест. Перебуваючи в Німеччині, колишній гетьман був змушений ставитися лояльно до нацизму, проте він завжди відстоював перед офіційними колами Рейха інтереси українців. Заходам П.П.Скоропадського завдячують своє звільнення з концтаборів С.Бандера, А.Мельник, Я.Стецько та інші [Фото 4].  Ці факти свідчать про однозначне ставлення П. Скоропадського до української державності, яке за час еміграції ще більше загартувалося, стало непохитним. Такими були не лише офіційні заяви, а й найпотаємніші думки гетьмана, і це промовисто доводить його лист до М. Могилянського від березня 1921 р. У ньому чітко зафіксовано державницьке кредо Скоропадського: “Я стою за самостійну Україну тому, що тільки ясно й однозначно поставлений національний лозунг може врятувати Україну від більшовицького ярма». Ці слова підкріплювалися справами. Саме в 1921-1922 рр. гетьман віддав своє ім’я й маєстат служінню ідеї українського консервативного націоналізму, остаточно пов’язавши свою долю з монархічним рухом (хоча сам, як ми пам’ятаємо, ще в 1917-1918 рр. небувані консерватором, ані монархістом). Але майже два роки роздумів на чужині, близьке знайомство з видатним українським мислителем В. Липинським - ідео­логом модерної дідичної класократичної монархії - привели П. Скоро­ падського до думки про необхідність для України в тодішніх умовах саме цієї державної форми [1].

   Від того часу, незважаючи на всі складнощі полі­тичного життя в еміграції, неодноразові розколи у гетьманському русі, внаслідок яких настав розрив з найближчими прибічниками (спочатку з В. Липинським, згодом з О. Скоропис-Йолтуховським), бурхливі між­ народні події сам Павло Петрович лишився непохитним прапором та ке­рівником цього руху, щиро і до кінця відданим ідеї

17

української самостій­ ної державності. Це переконливо засвідчила його донька Єлизавета Кужим-Скоропадська: “Мій Батько до останнього вірив міцно в можливість здійснення великої мети. Перед його духовними очима завжди стояла велика Укра­їнська Держава” [Фото 3].

      Отже, вихований у середовищі російської аристократії українського походження П.П.Скоропадський, під час перебування при владі залишався прихильником монархічного, диктаторського управління державою, залишався на позиціях Великої Росії. Разом з тим, у свідомості гетьмана помітна тенденція до зростання симпатій до української державності. Проте остаточно прихильником незалежної України він став уже в еміграції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

18

4. Гетьман Павло Скоропадський про дитинство на Путивльщині

   Майже всі відомі нам спогади про українську визвольну боротьбу 1917–1921 років уже давно опубліковані. Найновішим додатком до надрукованих праць лього жанру, пов'язаних з відповідним періодом історії України, є нещодавно знайдені «Спомини» президента Української Народної Республіки Михайла Грушевськрго (1866–1934), що вийшли друком у Києві в 1989 році [2] . Винятком треба вважати відомі, проте досі повністю не опубліковані «Спогади» гетьмана Павла Скоропадського (16.V.1873.- 26.IV.1945). Це унікальне мемуарне джерело, яке має особливе значення для історії української революції і державного будівництва 1917–1921 років і, зокрема, Другого Гетьманату (29.IV.- 14.XII.1918). Оригінальний текст «Спогадів» гетьмана Павла Скоропадського, написаний російською мовою власною рукою гетьмана, має заголовок: «Воспоминания: конец 1917 года по декабрь 1918 года» (хоч автор розглядав справи від лютого 1917 р.). Він зберігається у тій частині еміграційного архіву родини Скоропадських, що міститься у Східноєвропейському дослідному інституті ім. В. Липинського у Філадельфії, США (далі СЄДІ). (Копія рукопису зберігається у бібліотеці Інституту української археографії і джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України у Києві). Рукопис, разом із поправками автора, нараховує 1698 сторінок невеликого формату (19 х 12 см), зброшурованих у 16 зошитів. «Спогади» були початі в Берліні 5 січня 1919 року, тобто через три тижні після падіння Гетьманату (14.ХІІ.1918) [1; 6].

   Найкращий час свого дитинства провів я у Волокитиному Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Путивльського району Сумської області), яке належало моєму дідові по материнській лінії Андрію Михайловичу Миклашевському [Фото 5].  Цей маєток згідно з рішенням гетьмана Мазепи був визнаний за пращуром мого діда стародубським полковником Михайлом Андрійовичем Миклашевським. Я багато подорожував Україною і вважаю, що

19

у сенсі місця розташування це був один з найкрасивіших маєтків. Чудовий просторий дерев’яний будинок, з одного боку лужок, біля лужка знаменита волокитинська церква, весь інтер’єр якої оздоблений волокитинською порцеляною  [Фото 7].  І чудовий вид на ріку, чудову ріку Клевень, яка була кордоном між Україною та Росією, та цілу низку сіл і вдалині –на місто Путивль. З іншого боку теж був чималий лужок, на якому росли кілька дерев дубів, тополь та каштанів і два чепурних флігеля для гостей. В одному жила моя мати, а в іншому – під час своїх рідких приїздів – мій дядечко граф Олексій Олсуфьєв. За лужком навпроти будинку починалася довга липова алея, наприкінці якої дід побудував чудову кам’яну браму з великим в’їздом, щось подібне до середньовічного стилю – «Золоті» ворота  [Фото 6].

   Ми, діти, любили приїжджати до Волокитиного, бо зустрічалися там з нашими двоюрідними братами Андрієм та Василем Олсуфьєвими.

   Власник Волокитиного, мій дід Андрій Михайлович Миклашевський, народився ще наприкінці XVIII ст., був одружений з Дарією Василівною Олсуфьєвою і помер 97 літ від народження у 1895 році. Він мав двох доньок: мою матір Марію, народжену 15 травня 1839 року (померла у Петербурзі 23 листопада 1900 року) та Олександру, яка була одружена з генералом графом Олексієм Васильовичем Олсуфьєвим. Вона була статс-дамою государинь-імператриць, померла у Сан-Ремо в 1929 році. У Олсуфьєвих було два сини – Андрій та Василь.

   Андрій Михайлович був прямою протилежністю моєму дідові Скоропадському. Останній завжди мешкав у своєму маєтку, був людиною, яка цікавилася місцевими умовами життя та людьми. Перший проводив у своєму маєтку лише кілька місяців, ведучи надзвичайно замкнуте життя. Всю решту часу він проводив за кордоном, зиму, як правило, у Ніцці.

   Скоропадський мав дуже прості звички, був нерозбірливим у своїх

20

знайомствах [Фото 2]. Миклашевський, навпаки, будучи вишукано чемним, одночасно був сухим з оточуючими, знався лише з людьми певного кола і завжди бездоганно вдягався. У чому вони були схожими, то лише в тому, що вони обоє були розумними, освіченими людьми і прекрасними хазяями.  Миклашевський отримав освіту в імператорському Царськосільському ліцеї, вступив до лейб-гусарів, дослужився лише до чина штабротмістра. Згодом, живучи за кордоном і у Волокитиному, займався виключно своїми справами. Між іншим, створив ще за кріпосного права Волокитинську порцелянову мануфактуру, вироби якої були відомі по всій Росії  [Фото 9].  

   Андрій Михайлович був надзвичайно обережним зі своїм здоров’ям, мало їв, мало пив, за кордоном постійно відвідував відомих лікарів для обстеження свого фізичного стану. Спостерігав більше за тим, що відбувається у політичному житті Франції, ніж за тим, що відбувається в Росії. Був західноюлюдиною у повному сенсі цього слова.

   Ми, діти, звичайно більше любили діда Скоропадського, позаяк у дитинстві сухість Андрія Михайловича нас лякала і відштовхувала. До цього долучалося ще те, що, ведучи розмірений спосіб життя у всьому, він вимагав того ж і від нас. Наприклад, боже упаси зірвати де-небудь яблуко чи грушу. А у діда Скоро-падського було навпаки: їж фрукти скільки хочеш і коли забажаєш…

   Не можу без хвилювання писати про свою матір. Ідеальна дружина та ідеальна матір, яка з повною самовідданістю присвятила все своє життя своїй рідній родині. Життя її далеко не завжди було щасливим, особливо його друга половина. Однак мати завжди стійко переносила всі нещастя, які звалювалися на її голову, і спромоглася виростити своїх дітей. Благородна, добра, енергійна, вона боролася з усіма знегодами з рідкою для жінки мужністю.

   Моя мати отримала чудове домашнє виховання. Будучи ще дівчиною, провела кілька зим у Парижі, де й почала свої світські виїзди. Вийшла заміж за мого

21

батька доволі пізно – у 28 років, і з того часу цілковито жила у клопотах за свою родину.  Її сестра – графиня Олсуфьєва була жінкою іншої душевної вдачі. І вона була гарною матір’ю, однак світ та придворне життя її надзвичайно зваблювали. Вона була дуже амбітною і далеко не такою доброю, як моя мати. Сестри були у дружніх стосунках, але в той час як моя мати була завжди щирою стосовно до своєї сестри, остання на словах була втіленим ангелом добра, що часто у своїх діях по відношенню до моєї матері не справджувалося.

   Її чоловік Олексій Васильович був дивовижною людиною у сенсі уміння розумно користуватися життям. Він собі ніколи ні в чому не відмовляв, проте все робив у міру. Я вважаю, що у цьому і був секрет, який надав йому можливість щасливо прожити до 84 літ. Йому поталанило навіть зі смертю. Він помер 1915 року, не побачивши ні поразки Росії, ні більшовизму…

   Виховання він отримав у Пажеському корпусі, вийшов у лейбгусари. Командував лейб-гвардії Гродненським гусарським полком, дослужився до генерала від кавалерії. Він був завжди веселим, життєрадісним. Я його дуже любив і вважаю, що у житті він мав на мене дуже великий вплив. Його любов до порядку, його працездатність, а головне, вміння правильно розподіляти свій час – риси, які так не притаманні нам – українцям та росіянам, у нього були розвинуті у найвищій мірі. Тому він був так всебічно освічений, знаходячи час для поповнення своїх знань. Він займався спортом, зберіг бадьорість духу та тіла до глибокої старості.

   У Тростянці була простота, а у Волокитиному було все урочистіше і з відомим етикетом. Найурочистішим днем у Волокитиному вважався день іменин мого діда – 5 липня – день св. Андрія Критського. За кілька днів садівник плів гірлянди. В день свята, ще лежачи в ліжку, я чув гудіння від натовпу селян, що збиралися коло церкви в очікуванні початку літургії. Потім

22

починався урочистий вихід. Із великого будинку навпроти церкви виходив дід під руку з однією з доньок. За ними йшли попарно обидві родини. Тут же були керуючі усіх дідівських хуторів та гості. Обідня відправлялася дуже урочисто, за участю парафіян усіх навколишніх сіл, з якими межували маєтки діда.

   Після закінчення літургії, після многоліття діду, проспіваного прекрасним волокитинським хором, у тому ж порядку поверталися назад. На майдані біля церкви нас зустрічав звуками маршу оркестр Костромського піхотного полку, який спеціально для свята запрошувався з Глухова, де він квартирував.

   Весь натовп волокитинських селян та прибулих з сусідніх сіл запрошувався до саду, де розпочиналося пригощання та різні розваги – лазання на стовпи за призами, гойдання на гойдалках тощо. Повсюди відразу ж складалися групи для танців під звуки то оркестру, то сільських скрипок. Всі діти отримували цукерки, робітники і робітниці – подарунки. Святкування тривало до вечора і закінчувалося великим феєрверком на лужку з боку саду. Жили ми до весни, коли їздили здавати іспити до Стародубу. Подорож ця також здійснювалася на конях (160 верст). У пізніші часи ми переїздили до Сафонівки – маєтку мого батька. Маєток був куплений у страшенно запущеному стані. Ми проводили там зими у ще не відбудованому будинку. При маєтку була велика винокурня. Єдине, що було дуже красивим та приємним у Сафоновці, це те, що будинок стояв біля самої ріки Сейм і від нього спускалися до води широкі кам’яні східці. Сафонівка залишила у мене сумний спогад.  На цьому маєтку лежала печать прокляття. Воно все переходило з рук до рук. Подейкували, що колись вона належала якомусь поміщику, який, помираючи, сказав, що якщо його могила не буде утримуватися у належному стані, то ніхто з наступних власників маєтку не буде щасливим. Ніхто з попередніх поміщиків не займався могилою покійного, не займався нею і мій батько. І ось дійсно 1895 року, одного червневого вечора ми приїхали на короткий термін з Волокитиного погостювати до Сафонівки.

23

   Пам’ятаю, у день моїх іменин 29 червня, у час, коли ми купалися у Сеймі, нам принесли телеграму від матері, яка була у Києві поруч з хворим батьком. В ній сповіщалося, що батько помер 28 червня. Ми всі, діти, негайно були відряджені до Києва під орудою нашого вчителя Йосипа Гнатовича Цехановича.

   Як написано у свідоцтві про смерть, мій батько помер у «Гранд-отелі» від хвороби печінки. Помер у віці 50 літ від народження у повному розквіті сил. Відспівування відбулося у Георгіївській церкві у Києві, а потім у супроводі військового підрозділу, призначеного для віддання останніх почестей покійному як кавалеру золотої зброї, траурний кортеж рушив через весь Київ на вокзал. Пам’ятаю, що стояла страшенна спека і що кільком супроводжуючим знайомим зробилося зле. Перевезення тіла покійного залізницею, потім за маршрутом Сафонівка-Волокитине-Полошки (за 20 верст від Волокитиного, маєток мого діда Івана Михайловича)-Глухів, та, нарешті, Гамаліївський монастир, тривало кілька днів. У всіх маєтках відправлялися панихиди і ми зупинялися на нічліг. Від Глухова до Гамаліївського монастиря кортеж з тілом покійного батька прямував тією ж дорогою, як це було понад 250 років тому з тілом покійного гетьмана Івана Скоропадського, описаного в «Діаріуші» Миколи Ханенка [Фото 8].  

   Гамаліївський монастир побудований гетьманшею Настею Скоропадською. Увечері ми прибули до Гамаліївки, де назустріч нам у сосновому лісі вийшов весь монастир. Був тихий вечір, вся обстановка та чудовий спів чорниць здійснювали дуже мальовниче та незабутнє враження…[Фото 8].

  Я відчуваю гордість, що моя маленька батьківщина є батьківщиною видатного діяча-державотворця Павла Скоропадського.

   На мою думку, втратити все це – величезне горе. Згадуючи про людей, яким доводилося залишати Батьківщину та жити на чужині, я можу уявити, як важко

 

24

їм було. А ще гірше – бачити свій рідний край у занепаді, зруйнованим війною… Я хочу, щоб ми жили мирно, щоб назавжди зберегти недоторканими дорогі для нас рідні місця, що для кожного з нас свої власні. Звичайно, ми маємо прагнути до того, аби зробити свою країну безпечною та комфортною для життя, проте інколи ми просто безсилі.

   Тож, я вважаю, і ми маємо прагнути зробити щось важливе для своєї Батьківщини. Проте такі прагнення мають цінуватися. Людина має відчувати, що потрібна своїй країні, тоді вона захоче й зможе посприяти її процвітанню.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

25

Висновки

   Для сучасних істориків, політиків, керівників держави досить цінний період українського державотворення поч. ХХ ст. Так, видатний історик Станіслав Кульчицький зазначає, що “перешкоди на шляху утвердження України як незалежної і сильної держави багато в чому такі самі, як і в часи Павла Скоропадського: нездатність української політичної еліти знайти спільну мову, її невміння або небажання полегшити життя народу реформами”.

   Таким чином, підсумовуючи вивчення державотворчої діяльності гетьмана П. Скоропадського в українознавчому вимірі, я прийшов  до таких висновків: до здобутків і досягнень очільника Української Гетьманської Держави треба віднести:

1) П. Скоропадський здійснивши військовий переворот і очоливши Українську Державність у скрутний для неї час, вберіг Україну від справжньої окупації іноземними військами (кайзерівської Німеччини та цісарської Австро-Угорщини);

2) він приклав чимало особистих зусиль, щоб на європейській карті з’явилася Українська Держава, яка протягом 7,5 місяців була регіоном стабільності в океані революційних катаклізмів і потрясінь на теренах колишньої Російської імперії, та окрім того Українська Гетьманька Держава стала справжнім суб’єктом міжнародної дипломатії і права (у ній було акредитовано послів та представників дипломатичних місій від 30-ти держав, які визнали її «де-юре» або «де-факто», у свою чергу вона мала свої дипломатичні представництва у 23-х державах світу);

3) гетьман  сприяв українській націєтворчій діяльності, розвитку освіти, науки та культури в України (травень-грудень 1918р.);

4) П. Скоропадський в еміграції продовжував підтримувати українській національно-визвольний рух, і намагався його консолідувати в ім’я відновлення Української державності.

  Щодо помилок, невдач, прорахунків  на державотворчій ниві П. Скоропадського, то це, на мою думку:

 1) він не зумів об’єднати тогочасне українське суспільство, розколоте на  соціалістів, самостійників, монархістів та анархістів в ім’я збереження не тільки Гетьманату, але і Української державності;

2) гетьман не зумів створити у тогочасному соціумі собі міцного опертя, по великому рахунку він тримався на іноземних багнетах, а великі поміщики, підприємці, фінансисти, заможні селяни, не стали, на жаль, тим підґрунтям на якому можна було б розбудовувати міцну і потужну Українську Гетьманську державу;

3) гетьман гальмував із створенням власних боєздатних військ, які у критичний момент захистили б його владу від ворожих зазіхань;

4) він підписав 14.11.1918 р. фатальну як для нього, так і для Української державності ―Грамоту, де зобов’язувався об’єднати Україну з майбутньою не більшовицькою Росією, та відновити велич і могутність єдиної Російської Держави.

   Попри всі здобутки і прорахунки П. Скоропадського як чільного вітчизняного державотворця, я переконаний, що його ім’я навіки залишиться на скрижалях Книги Буття українського народу.

   І наостанок, мені хочеться навести слова П. Скоропадського з його промови на з’їзді делегатів Української Громади в Німеччині виголошеної ним 22 червня

1940р.: « Перекреслювання історії України й зачинання її лише від себе, ніби то до нас нічого не було, ніби, то можна державну хату будувати без підвалин, ось так безпосередньо на піску! Ми кажемо: «Йдіть енергійно вперед, але заховуйте свято все те, що є цінного в нашому рідному старому». Треба пам’ятати, що чужинці позбавляли нас волі у власній хаті тоді, коли ми самі втрачали свою внутрішню національну єдність. Нема чого, Панове, обвинувачувати чужинців; здебільше ми самі винні, винна наша внутрішня незгода, сварня та колотнеча, бо це дає ворожим силам нас нашими ж власними руками, нищити та представляти перед світом, як нездібний до самостійного життя та нікчемний народ. І тільки наша єдність дасть нам змогу витримати тиск зовнішнього світу на нас та рівночасно змусить той чужий світ ставитися до нас з повагою» .

   Я гадаю, що українці, врешті-решт, об’єднаються і попри всі несприятливі як зовнішні так і внутрішні чинники, зуміють не тільки відстояти і зберегти, але і розбудувати потужну європейську Українську Самостійну Соборну Державу!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел і  літератури

1. Гелей С. «Державницький світогляд В’ячеслава Липенського»-1994 р.

2. Грушевський М. Спомини // Київ. -1989. - № 8. — С. 102–154; № 9. — С. 108–149; № 10.-С. 122–158; № И.-С. 113–155.

3. Задунайський В. Скоропадський Павло Петрович //Довідник з історії України. Т. 3. – К., 1999. – С. 187–190.

4. Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Український етнос:ґенеза і перспективи. – Обухів, 2003.

5. Латиш Ю. В. Гетьман Павло Скоропадський: історичний портрет на тлі епохи // Соціальна історія: науковий збірник. – Випуск ІІІ.

– К., 2008. – С. 59–66.

6. Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К., Філадельфія. – 1995.

7. Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2 т. Т. 2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. – К., 1995.

8. Реєнт О. Павло Скоропадський. – К., 2003.

9. Савченко В. А. Павло Скоропадський – останній гетьман України. – Х., 2008.

10. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з анл. – К.,1993.

11. Фігурний Ю. С. Військова політика Центральної Ради у контексті українського державотворення // Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва. – К., 2002. – С. 188–199.

Інтернет сайти

  1. libros.am›book/read…261250/slug/spogadi-kinec…1918
  2. studmed.ru›view/geley-sd-rutar-sm-poltologya…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/d/d2/Skoropadsky_-_before_1917.jpg/250px-Skoropadsky_-_before_1917.jpg                                  https://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/e/e4/Skor-herb-vysh.jpg/800px-Skor-herb-vysh.jpg

                                                                Фото 1                                             

Павло Скоропадський                                           Герб Скоропадських                                                                                                             

 

 

http://romanbook.ru/img/c/?src=6553276&i=5&ext=jpg

Фото 2

Іван Михайлович Скоропадський (дід Гетьмана)

https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/d/d0/Elizabeth_Skoropadsky.jpg/133px-Elizabeth_Skoropadsky.jpg

Фото 3

Донька Єлизавета

 

 

http://romanbook.ru/img/c/?src=6553276&i=15&ext=jpg

Фото 4

 

 

miklashevskii-1.jpg

Фото 5

А.М. Миклашевський (дід Гетьмана)

 

 

Файл:Міклашевський.jpg

 

Волокитине-2

 

Фото 6

   Садиба Міклашевських с. Волокитене

Путивльський район

Волокитине-3

«Золоті ворота»- головний вхід до садиби

 

 

 

C:\Users\Саша\Desktop\1.jpg

Фото 7

Покровська церква (с. Волокитене)

 

Покровська церква (Волокитине) — Вікіпедія                      C:\Users\Саша\Desktop\2.jpg

 

 

Gamaliivka.jpg

Фото 8

Гамаліївський монастир

 

 

Волокитине.Посуд для чаювання.jpg                               C:\Users\Саша\Desktop\1.jpg

Фото 9

Парцелянові вироби

(с.Волокитене)

Тези-анотації

   Вивчення державотворчої діяльності гетьмана Павла Скоропадського в українознавчому вимірі є важливою науковою проблемою, яку вітчизняним вченим необхідно професійно вирішувати, тому що фахове дослідження нашого складного минулого, власного етнонаціонального державотворення, дає нам можливість проаналізувати звершення і прорахунки співвітчизників та використати їх досвід у розбудові Самостійної Соборної Української Держави в ХХІ ст.

   Через те, актуальність дослідження полягає у намаганні надати оцінку державотворчої  діяльності гетьмана П. Скоропадського.  

  По-першому пункту. Роду Скоропадських судилося відіграти свою особливу, помітну роль в історії України й залишити у ній неповторний слід.

    Рід Скоропадських із середини XVІІ ст. входив у число відомих старшинських родів, поступово інтегрувався в українську військово-політичну та культурну еліту й посідав у ній своє вагоме місце.

   Отже, у родині Скоропадських не цуралися своєї українськості, але разом з тим не намагалися виховувати своїх дітей та онуків українськими патріотами, навіть радше навпаки.

   По-другому пункту. Доля української мови як і багатовікове буття її носіїв українців – важка і терниста.  П. Скоропадський розумів велике значення української мови як для етнічних українців зокрема, так і для всіх громадян УГД.

   Увага гетьманського уряду до проблем культурно-мистецького процесу, народної освіти викликала піднесення творчих сил в Україні, сприяла збагаченню духовного потенціалу народу та держави.

   Отже, наявність власної етнічної території формування, становлення та подальшого розвитку вже в якості міжнародно-визнаних державних кордонів національних українських теренів є надзвичайно важливим для українців, їх геополітичного становища в сучасному світі й майбутньому цивілізаційному розвитку.

   По-третьому пункту. Як писав В'ячеслав Липинський про період гетьманщини: "Перший раз в історії України джерело влади виведено з традиції, а не з бунту: з моральної, а не фізичної сили — з чогось старшого, ніж сама влада... Перший раз в історії України знайшовся представник" старшої, батьківської верстви, що, не підлизуючись до хамства і не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний тягар Верховної Української влади. І Павло Скоропадський — колишній царський генерал — з честю проніс цей тягар, доручений йому Україною, через все своє життя.

   У “Спогадах” П.П.Скоропадський зауважує: “Я не приховую, що хочу лише широко децентралізованої Росії, я хочу, щоб жила Україна і українська національність, я хочу, щоб у цьому тіснішому союзі окремих областей і держав Україна займала достойне місце і щоб усі ці області й держави зливалися як рівні з рівними в одному могутньому організмі, названому Великою Росією”. Разом з тим, у свідомості гетьмана помітна тенденція до зростання симпатій до української державності. Проте остаточно прихильником незалежної України він став уже в еміграції.

   По-четвертому пункту. Винятком треба вважати відомі, проте досі повністю не опубліковані «Спогади» гетьмана Павла Скоропадського (16.V.1873.- 26.IV.1945). Це унікальне мемуарне джерело, яке має особливе значення для історії української революції і державного будівництва 1917–1921 років і, зокрема, Другого Гетьманату (29.IV.- 14.XII.1918). Найкращий час свого дитинства провів я у Волокитиному Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Путивльського району Сумської області).

   Тож, я вважаю, і ми маємо прагнути зробити щось важливе для своєї Батьківщини. Проте такі прагнення мають цінуватися. Людина має відчувати, що потрібна своїй країні, тоді вона захоче й зможе посприяти її процвітанню.

   Поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбувалося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 р.

   Я гадаю, що українці, врешті-решт, об’єднаються і попри всі несприятливі як зовнішні так і внутрішні чинники, зуміють не тільки відстояти і зберегти, але і розбудувати потужну європейську Українську Самостійну Соборну Державу!

 

 

docx
Додано
14 березня
Переглядів
135
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку