Лекція НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

План заняття.

1.     Поняття та структура національної економіки
2.     Валовий внутрішній продукт
3.     Економічне зростання та циклічність економічного розвитку
4.     Зайнятість та безробіття. Інфляція як макроекономічне явище
5.     Державне регулювання національної економіки

1. Поняття та структура національної економіки

Сутність національної економіки полягає в тому, що вона являє собою сформовану систему національного і суспільного відтворення держави, у якій між собою взаємопов'язані галузі, види та форми суспільної праці, склалися в результаті тривалого історичного еволюційного розвитку конкретної країни. Вплив на особливості національної економіки надають історичні, культурні традиції, географічне положення держави, його роль в міжнародному поділі праці і т. д.
В. В. Леонтьєв визначає національну економіку як систему, здатну до саморегуляції, що складається з різних видів діяльності.

Існують два види структури національної економіки:

1) економічні структури - визначають функціонування економічних одиниць національної економіки. Вивчення характеру взаємозв'язків між ними становить інтерес, так як вони визначають сутність національної економіки;

2) неекономічні структури, що визначають функціонування неекономічних одиниць - культуру, освіту і т. д Їх аналіз становить інтерес тільки в тій мірі , в якій ці одиниці і взаємозв'язок між ними впливають на функціонування національної економіки.

Ф. Перу вважає, що структура національної економіки відрізняється пропорціями і відносинами між її складовими частинами. Пропорція - це значення підданої аналізу одиниці національної економіки по відношенню до інших. Відносини - це відносно стійкі зв'язки між одиницями національної економіки, здатні до зміни та збереженню.

Ж. Ломм пропонує протилежне значення структури національної економіки. Це стійкі відносини між одиницями національної економіки, що визначають сутність національної економіки в часі і просторі.

Структура національної економіки - це сукупність історично сформованих стійких, здатних до відтворення функціональних взаємозв'язків між різними одиницями національної економіки.

Виділяють такі типи структур національної економіки:

1) домашнє господарство, що розглядає структуру національної економіки як взаємозв'язок між домашніми господарствами. Виділення цього виду структур пов'язане з тим, що домашні господарства є потужним економічним суб'єктом, які виробляють значну частину національного багатства, що впливає на характер інших взаємозв'язків;

2) соціальна структура, яка виходить із поділу національної економіки на певні сектори, які знаходяться між собою в органічному взаємозв'язку. Розподіл здійснюється за різними критеріями, наприклад групах населення, підприємств, видів праці. Зазвичай виділяють державний і приватний сектори економіки;

3) галузева структура, що припускає виділення галузей економіки та визначення характеру і сутності взаємозв'язку між ними. Галузь національної економіки - це одиниці національної економіки, в процесі суспільного виробництва виконують схожі функціональні завдання. Цей вид структурування національної економіки має велике значення, оскільки дозволяє реалізувати якісне прогнозування економічного розвитку;

4) територіальна структура, що припускає аналіз географічного розподілу продуктивних сил в рамках національної економіки - поділ національної економіки на різні економічні райони;

5) інфраструктура національної економіки, яка виходить із визначення роду і характеру взаємодії сфер економіки;

6) структура зовнішньої торгівлі, що припускає аналіз характеру співвідношень різних товарних груп, їх імпорту та експорту.

Структура певної національної економіки постійно змінюється і трансформується. Великий вплив на це дає науково-технічний прогрес, який змінює характер виробництва, сприяє виникненню нових галузей і сфер економіки.

Зміна характеру суспільного виробництва, виникнення нових галузей, впливає на характер взаємозв'язків у національній економіці. Тому структура національної економіки постійно змінюється, що змушує проводити постійний структурний моніторинг, узгоджувати реальну структуру з майбутнім її розвитком.

Структура конкретної національної економіки формується під впливом безлічі чинників - географічних, культурних, соціальних, психологічних і т. д. Вона специфічна стосовно кожної певної країні і не може бути штучно впроваджена. З боку держави може бути здійснено тільки опосередкований вплив на неї.
 

2. Валовий внутрішній продукт

ВВП (валовий внутрішній продукт) — це макроекономічний показник, який представляє собою ринкову вартість всієї кінцевої виробленої продукції і наданих послуг у всіх галузях економіки країни за певний період, як правило, за рік. При цьому у ВВП враховуються не тільки товари і послуги, що призначені для внутрішнього споживання в країні, але і для експорту.

Підкреслимо, що при підрахунку ВВП використовується тільки вартість кінцевої продукції, а не проміжної. Наприклад, якщо вироблене борошно було поставлене в торгові мережі для продажу населенню, то воно включається в ВВП, але якщо його закупив комбінат хлібопродуктів і спік з нього батони, то в ВВП буде включена вже вартість хліба, а не борошна як сировини.

Розрізняють два ВВП — номінальний і реальний. Номінальний ВВП — це вартість усіх товарів і послуг у поточних ринкових цінах. Тому показник ВВП може змінюватися, навіть якщо обсяги виробництва товарів і наданих послуг не збільшуються, то ціни на них — зростають. Наприклад, якщо інфляція зросте на 5%, то навіть якщо в країні буде вироблено товарів та надано послуг у тій же кількості, що і в минулому році, то показник ВВП все одно виросте на ті ж 5%.

Тому є інший показник — реальний ВВП, з якого виключається такий фактор, як зміна цін на товари і послуги. Для цього номінальний ВВП перераховується в цінах базисного року, в Україні зараз це 2016 р. (= 100%). Сам показник, що відображає зміну цін в економіці, має промовисту назву. Це дефлятор ВВП — відношення ціни всього набору товарів і послуг поточного року і ціни ідентичної або дуже схожої групи товарів та послуг в базисному році. На відміну від індексу споживчих цін (ІСЦ), що частіше зустрічається в новинах, дефлятор ВВП враховує все вироблене економікою: а це не тільки споживчі, а й інвестиційні товари, вітчизняна продукція, яку купує держава або яка продається на світовому ринку.

Коли говорять про темпи зростання або падіння ВВП (наприклад, "ВВП України в 2019 р. збільшився на 3,2%) мається на увазі зміна реального ВВП за певний період.

Є також показник ВНП (валовий національний продукт), який враховує також вартість кінцевих товарів і наданих послуг, вироблених підприємствами, що розташовані за кордоном, однак належать резидентам країни (в нашому випадку — Україні). Наприклад, якщо український агрохолдинг придбає в Німеччині компанію і перероблятиме на ній сировину, що поставляється з України, то вартість кінцевої продукції, яка буде надходити на полки німецьких супермаркетів, слід включити в ВНП України, а не Німеччини.

ВВП на душу населення підраховується простим поділом показника реального ВВП на кількість громадян в країні. Цей показник демонструє рівень та динаміку добробуту населення, а його падіння свідчить про те, що економіка наближається до кризи. Однак потрібно пам'ятати, що ВВП на душу людини — це усереднений показник по країні, а значить, він не враховує нерівність в доходах між багатими і бідними громадянами.

За допомогою показника ВВП у розрахунку на людину можна до певної міри порівнювати рівень життя в різних країнах. Для цього береться період у календарний рік і отриманий показник на душу населення в кожній країні перераховується в долари США. Цим зазвичай займаються глобальні міжнародні організації, в першу чергу Всесвітній банк і Міжнародний валютний фонд (МВФ). Так, в 2019 р., за даними ВБ, Україна з $3659 на людину виявилася на 122-й позиції в списку країн по ВВП на душу населення. Однак у простого порівняння ВВП на людину є недолік: за один долар у різних країнах можна купити десь більше, а десь істотно менше, оскільки рівень цін може сильно відрізнятися. Щоб врахувати і цей факт, ВВП на душу населення перераховується за паритетом купівельної спроможності.

Є три методи підрахунку ВВП.

Перший — метод доданої вартості. Він передбачає підсумовування вартості всіх призначених для кінцевого споживання (а не для переробки або подальшого виробництва) товарів і послуг. Тобто із загальної суми ринкових цін виробленої продукції необхідно відняти вартість спожитих сировини і матеріалів, закуплених компаніями у постачальників.

Другий метод — розрахунок ВВП за витратами, що обчислюється через суму всіх витрат підприємств на придбання кінцевих товарів і послуг. Для цього підсумовуються всі споживчі витрати населення (C), валові приватні інвестиції в національну економіку (Ig), держзакупівлі товарів і послуг (G) і чистий експорт, тобто абсолютна різниця між експортом та імпортом (NX).

Формула: ВВП = C + Ig + G + NX

Третій метод — розрахунок ВВП за доходами. Він обчислюється за формулою:

ВВП = заробітна плата + відрахування на соціальне страхування та інші обов'язкові платежі + валовий прибуток суб'єктів господарювання + валовий змішаний дохід + податки на виробництво і імпорт.

У структуру ВВП не включається неофіційна праця громадян на самих себе (наприклад, праця домогосподарок або ремонт квартири, що виконаний своїми силами), праця на безоплатній основі (наприклад, допомога друзям), а також вартість товарів і послуг, що виробляються в тіньовій економіці.

ВВП України за 2019 р. склав 3,974 трлн грн ($140 млрд), а в порівнянні з 2018 р. він зріс на 3,2%. При цьому в 2018 р. ВВП України в порівнянні з 2017 р. виріс на 3,4%. З цього можна зробити висновок, що, хоча в 2019 р. економіка і росла, але її зростання в порівнянні з 2018 р. "загальмувалося" на 0,2%-них пункти.

Зазвичай при підрахунку ВВП України Державна служба статистики дає ще й показники, що характеризують внесок в його формування кожної галузі економіки. Наприклад, в структурі ВВП за 2019 р. найбільша частка "внеску" доводиться на податки на продукти — 14,2%, потім йде оптова та роздрібна торгівля, ремонт автотранспорту — 13,2%, потім — переробна промисловість — 10,8%, сільське господарство — 9%, транспортне, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність — 6,8%, державне управління та оборона, обов'язкове соціальне страхування — 6,7%.

3. Економічне зростання та циклічність економічного розвитку

Однією з цілей економічної політики держави є довгострокове економічне зростання. Під економічним зростанням розуміють збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів.

Економічне зростання вимірюють двома способами.

По-перше, темпами зростання реального ВВП за певний проміжок часу – здебільшого за рік,

по-друге, темпами зростання реального ВВП на душу населення за той самий період.

Економічне зростання є важливою економічною метою кожної країни. Збільшення обсягу продукції в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня життя в країні. Економіка, що зростає спроможна повніше задовольняти потреби людей і ефективніше розв’язати соціально - економічні проблеми, боротися з бідністю та забрудненням довкілля. Економічне зростання створює можливості для скорочення робочого часу і збільшення часу відпочинку й дозвілля. Економічне зростання полегшує розв’язання проблем обмеженості ресурсів. Нарешті, воно дає змогу нації зберігати державну незалежність.

Розрізняють три основні типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний та змішаний.

Екстенсивний тип економічного зростання – означає розширення обсягу виробництва за рахунок кількісного нарощування засобів виробництва та працівників при якісній незмінності виробничих ресурсів і технологій. Наприклад, для збільшення виробництва зерна вдвічі більше залучають земельних угідь, посівних матеріалів, добрив, техніки, працівників тощо, при тій самій якості всіх чинників виробництва, організації праці, тощо. Продуктивність праці і ефективність виробництва залишаються незмінними.

Екстенсивне зростання – це найпростіший засіб та історично перший шлях розширеного відтворення. Позитивне тут те, що таке зростання досягається легко, при умові, що суспільство має у своєму розпорядженні вільні невикористані ресурси. Інакше кажучи обсяг продукції зростає за рахунок зростання чисельності робочої сили, обсягу інвестицій, використовуваних сільськогосподарських угідь та ін. ресурсів.

Інтенсивний тип економічного зростання - це збільшення виробництва товарів і послуг на основі якісного вдосконалення засобів і технологій виробництва, робочої сили, тобто вдосконалення всієї системи продуктивних сил, а також кращого використання наявного виробничого потенціалу. Підвищення кваліфікації працівників, поліпшення використання фізичного капіталу, застосування принципово нових машин і механізмів, кращої організації господарської діяльності тощо. За цього типу економічного зростання продуктивність праці підвищується.

Змішаний, який поєднує інтенсивні і екстенсивні типи. Збільшення значення в національній економіці інтенсивного типу економічного зростання називають інтенсифікацією економіки. Оскільки в економіці, як і в інших системах, чистих форм майже не існує, то будь-яке економічне зростання можна вважати змішаним. Залежно від того, які фактори привалюють, можна говорити про переважно інтенсивний чи екстенсивний типи.

Фактори економічного зростання поділяються на:

- економічні: збільшення обсягів використання ресурсів, підвищення якості використання ресурсів, поліпшення способів використання ресурсів, удосконалення організації виробництва, удосконалення технології виробництва;

- неекономічні: географічно-кліматичні, національно-демографічні, інституціональні, культурно-духовні, військово-політичні та ін.

Економічне зростання будь-якої країни визначають чотири групи факторів (чинників):

1) фактори (чинники) пропозиції;

2) фактори попиту;

3) фактори розподілу;

4) соціокультурні, інституційні фактори.

- фактори пропозиції зумовлюють фізичну здатність економіки до зростання і є визначальними в більшості моделей. Їх теж чотири:

1) кількість та якість природних ресурсів (землі, корисні копалини, енергоносії, водні ресурси тощо);

2) кількість та якість трудових ресурсів (пропозиція робочої сили, її кваліфікація, мотивація до праці);

3) обсяг капіталу країни (устаткування, виробничі будівлі, дороги тощо);

4) технологія (науково-дослідні й конструкторські розробки, менеджмент, підприємництво).

Перелічені фактори пропозиції, які називають “колесами економічного зростання”, визначають можливості фізичного збільшення обсягу продукції.

Тільки наявність більшої кількості або кращих за якістю ресурсів, ураховуючи і технологічний аспект, дає змогу національній економіці нарощувати свій потенціал.

Економічне зростання залежить також від факторів попиту, тобто макроекономічне середовище має забезпечити такий рівень сукупних видатків, за якого повністю використовуються наявні ресурси. Зростають витрати, що збільшує обсяги виробництва і доходи.

фактори розподілу, які стосуються як розподілу ресурсів, що суттєво впливає на чинники пропозиції, так і розподілу національного продукту та доходу, що впливає на сукупний попит.

Джерелами економічного зростання є:

- фізичне накопичення капіталу (фонд накопичення);

- людський капітал (зростання кількості працівників і підвищення їх кваліфікації);

- техніко-технологічний прогрес;

- економічні ресурси, що пропонуються їх власниками;

- прогресивні структурні зміни в економіці.

Несприятливе макросередовище (високі податкові та процентні ставки, низький рівень завантаження виробничих потужностей та ін.) сповільнює економічне зростання, бо не забезпечує повного використання ресурсів. Стабільне економічне зростання передбачає не лише повне використання ресурсів, а й досягнення оптимальної структури виробництва (фактор ефективності). Іншими словами, країна має використовувати ресурси найекономніше (виробнича ефективність) і виробляти з них найцінніші для суспільства товари і послуги (розподільна ефективність).

Значний позитивний вплив на економічне зростання багатьох країн справляє сприятлива соціальна, культурна і політична атмосфера, що склалася в них. Підприємництво, торгівля, фермерство, винахідництво – це престижні види діяльності, а особи, зайняті ними, користуються повагою.

Важливим соціокультурним чинником економічного зростання є позитивне ставлення до праці.

Нарешті економічне зростання залежить від політичної організації суспільства. Країни з демократичними політичними режимами розвиваються значно швидше, ніж країни з недемократичними, не правовими режимами.

Процес економічного зростання всі дослідники оцінювали позитивно, останнім часом ставиться питання про «ціну економічного зростання». Відповідно звертають увагу на його негативні моменти, наприклад, забруднення навколишнього середовища, негативні кліматичні зміни, інтенсивний ритм життя людей, посилення стресів тощо.

Циклічність - це об'єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого. Вона є закономірним явищем, яке відбувається у процесі руху від однієї макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в цілому до іншої.

Окремі економічні цикли відрізняються один від одного тривалістю та інтенсивністю, відмінностями матеріальної основи їх розвитку, соціально-економічними наслідками. При аналізі циклічності слід усвідомити, що рух економіки відбувається не колом, а по спіралі, від нижчого до вищого рівня розвитку. Циклічність можна розглядати як один зі способів саморегулювання ринкової економіки, що забезпечує її прогресивний розвиток.

Зміст циклічності багатоаспектний. Вона також досить складна за структурою. З урахуванням тривалості виокремлюють кілька типів економічних циклів:

• короткі (2-3 роки),
• середні (близько 10 років)
• довгі (40-60 років)
• вікові циклічні коливання у вигляді вікових циклів лідерства.

Економічний цикл — рух виробництва від початку попередньої до початку наступної кризи економіки, який різною мірою позначається на фазах циклу та інших сферах суспільного відтворення, а отже, і на економічних відносинах.

Економічний цикл охоплює такі фази:

• кризу,
• депресію,
• пожвавлення
• піднесення, яке остаточно відображене у новій кризі.

Тобто, будь-який цикл має свій пік, коли ділова активність найвища, виробництво працює на повну потужність, і найнижчу точку падіння, коли ділова активність та виробництво знижуються до найнижчого рівня. В період між цими полюсами цикл проходить певні фази, ознаками яких є стан ділової активності, який проявляється у вигляді: завантаженості виробничих потужностей; сукупних обсягів виробництва; загального рівня цін; зайнятості населення (безробіття) і рівня його доходів; прибутків та курсів акцій найбільших корпорацій; динаміки попиту на товари тривалого користування; інвестицій у нове будівництво тощо.

Визначальна роль в економічному циклі належить кризі, яка починає і завершує цикл. Така роль цієї фази циклу визначається тим, що в ній зосереджено основні ознаки й суперечності циклічності суспільного відтворення.

Криза — це скорочення виробництва, яке триває доти, поки не буде встановлена відносна ринкова рівновага, тобто відповідність попиту і пропозиції. Основними функціями кризи є тимчасове відновлення рівноваги економічної системи на якісно новій основі внаслідок масового оновлення основного капіталу та санації від збиткових підприємств.

Криза виконує стимулюючу функцію, бо змушує швидше запроваджувати нову техніку та ін. Після цього кризове падіння припиняється, а економіка входить у фази депресії, пожвавлення і піднесення.

Депресія — це застій у розвитку економіки, рух капіталу в цій фазі в'ялий, поступово відновлюються розірвані кризою зв'язки, переливання капіталу в перспективніші галузі, а головне — масове оновлення основного капіталу. Напередодні депресії виникає надлишок основного капіталу, тобто зниження норми прибутку не врівноважується зростанням його кількості, а додаткові інвестиції не приносять додаткового прибутку. У період кризи основний капітал руйнується фізично або знецінюється. Зв'язок депресії з кризою полягає передусім у відновленні основного капіталу, але вже на новому, вищому технічному рівні. Тому в наступному циклі економіка досягає вищої точки піднесення.

Пожвавлення — наступна фаза циклу, вперше після початку кризового падіння збільшується попит на засоби виробництва та робочу силу, відновлюється економічне зростання, збільшуються прибуток і заробітна плата. У суспільній свідомості посилюються позитивні сподівання, відновлюється докризовий рівень економічного розвитку, що зумовлює майбутнє піднесення.

Піднесення — завершальна фаза циклу, яка характеризується тим, що економіка виходить на рівень, що перевершує всі попередні. Економічне зростання прискорюється, поліпшуються всі показники ринкової кон'юнктури, збільшується платоспроможний попит, що сприяє зростанню товарних цін, збільшує прибутки і стимулює пропозицію. Особливо великих розмірів досягають кредитно-фінансові операції та спекулятивні операції на біржах. Але саме у цей найсприятливіший для економіки період в її надрах зріють передумови майбутнього падіння, які приховуються багато ланковою і розгалуженою торговельною мережею, розвинутою кредитною системою, створенням штучних дефіцитів унаслідок спекуляцій на зростанні цін та ін. І лише в період кризового падіння виявляється реальне становище, справжні масштаби не рівноваги ринкової економіки. Ринкова рівновага як збігання сукупного попиту та сукупної пропозиції — це короткочасний, випадковий стан економічної системи.

4. Зайнятість та безробіття. Інфляція як макроекономічне явище

Ефективне функціонування економіки пов’язане із забезпеченням повної зайнятості наявних трудових ресурсів. За повної зайнятості обсяг виробництва є максимально можливим (потенційним). В умовах неповної зайнятості фактичний обсяг виробництва є меншим від потенційного. За таких обставин певна частина працездатного населення змушена не працювати, тому що виникає вимушене безробіття.

Безробіття — це соціально-економічне явище, за якого частина осіб не має змоги реалізувати своє право на працю та отримання заробітної плати (винагороди) як джерела існування. Безробіття в економіці — це такий стан ринку робочої сили, коли пропозиція робочої сили (формується працівниками) перевищує попит на неї (формується власниками бізнесу).

Рівень безробіття в країні розраховують шляхом ділення кількості усього безробітного населення на кількість економічно активного населення.

Залежно від причин, що зумовлюють безробіття, його поділяють на види:

1) добровільне безробіття — стосується тих осіб, які не працюють у зв’язку з добровільною зміною місця роботи (працівники шукають роботу або чекають на отримання роботи в найближчому майбутньому);

2) інституціональне безробіття — пов’язане з тим, що іноді надмірні соціальні виплати, запровадження гарантованого мінімуму оплати праці, недосконалість податкової системи призводять до того, що деяка частина працездатного населення не поспішає працевлаштовуватись, збільшуючи тим самим загальну кількість безробітних;

3) сезонне безробіття — виникає в результаті сезонних коливань попиту і пропозиції на ринку праці. Збільшення попиту на працю викликає сезонні зміни в рівні виробництва і зайнятості, а також часто асоціюється з кліматичними коливаннями, будівництвом, туристичними сезонами. Рівень пропозиції праці може змінюватись у зв’язку з «припливом» випускників шкіл і вузів у літні місяці, що безпосередньо викликає збільшення безробіття;

4) структурне безробіття — виникає під впливом структурних диспропорцій на ринку праці (невідповідність між попитом і пропозицією робочої сили за професією, кваліфікацією, географічними ознаками). Оскільки в технології та структурі суспільного виробництва постійно відбуваються зміни, вони також впливають і на зміну попиту на ті чи інші професії.

5) циклічне безробіття — викликане циклічним спадом виробництва і є результатом зниження сукупного попиту на робочу силу (дефіцит попиту). Коли сукупний попит на блага в економіці знижується — зростає безробіття і скорочується зайнятість.

До основних негативних наслідків безробіття належать такі:

1) недовикористання і знецінення трудового потенціалу нації;

2) погіршення якості життя безробітних та членів їхніх сімей, що нерідко призводить до бідності;

3) посилення тиску на рівень заробітної плати зайнятих з боку конкуруючих на ринку праці;

4) збільшення затрат суспільства та особи на відновлення чи зміну професійного статусу і рівня продуктивності праці;

5) зростання кількості людей, схильних до дій, які суперечать прийнятим суспільним нормам і цінностям.

Доволі часто проблему безробіття пов’язують з бідністю. Бідність — неможливість через нестачу коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Унаслідок матеріальних нестатків бідні верстви населення не можуть харчуватися відповідно до місцевих стандартів, не можуть оплачувати житло та комунальні послуги, виходячи зі своїх потреб, не можуть лікуватися та відпочивати, забезпечуючи відновлення втраченого через хворобу або перенавантаження здоров’я, не можуть забезпечити оплату освіти собі та своїм дітям. Бідність більш поширена в країнах із вищим рівнем безробіття, яке викликає зменшення припливу доходів.

Інфляція - це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національної грошової одиниці.

Залежно від сили згубної дії на економіку розрізняють такі види інфляції:

1. Повзуча інфляція - така інфляція, що досягає щорічно не більше одноцифрового числа (наприклад, 5%) і проявляється у постійному зростанні цін.

2. Галопуюча інфляція - це така інфляція, яка набуває розміру двозначного числа щорічно. Вона супроводжується стрімким, стрибкоподібним підвищенням цін, охоплює всі сфери господарського життя й викликає серйозні негативні наслідки в економіці та соціальній сфері.

3. Гіперінфляція - надвисока і вкрай небезпечна інфляція. За умов гіперінфляції гроші починають втрачати свої функції, падає їх роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зв'язків на основі бартерного обміну, порушується механізм дії фінансів і кредиту, розвиваються інші стихійні процеси в економіці.

Головні причини iнфляцiї:

• зростання грошової маси вищими темпами порівняно зі зростанням національного продукту,
• дефіцит державного бюджету,
• мілітаризація економіки,
• монополії та необґрунтовані привілеї,
• особливості структури національної економіки,
• локальні війни тощо.

Ознаки інфляції:

- зростання цін;

- дефіцитність на товарному ринку, спустошення ринку товарів народного споживання;

- знецінення грошової одиниці;

- неухильне підвищення курсів іноземних валют і падіння курсу національної валюти.

Зростання загального рівня цін, або інфляцію, вимірюють за допомогою індексів цін. Той чи інший індекс цін характеризує рівень інфляції, який показує, як змінилися ціни в національній економіці за певний період. Економісти обчислюють також темп інфляції, який показує, прискорилася чи уповільнилася інфляція за певний період.

"Ціною” інфляції є кінцеві результати її дії на доходи суспільства в цілому і нею структурних ланок. Тобто йдеться про те, кому і наскільки підвищення цін вигідне, а для кого воно руйнівне.

Три основні варіанти "ціни” інфляції:

1. Позитивний: приріст доходу передусім

- держави;

- комерційних банків.

2. Нульовий - рідкісне явище (в цьому випадку втрати від зростання цін повністю покриваються збільшенням доходів).

3. Негативний варіант "ціни” інфляції, що викликає зменшення реальних доходів фірм і домашніх господарств, виникає найчастіше.

Методи боротьби з інфляцією:

1. Антиінфляційна стратегія спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі, передусім забезпечення збалансового державного бюджету).

2. Нуліфікація грошей - старі грошові знаки вилучаються з обігу і замінюються новими.

3. Індексація передбачає, що поточні доходи населення збільшуються відповідно до темпу зростання цін у країні за певний період.

4. Стримувальна макроекономічна політика (дезінфляція), ґрунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді.

5. Контроль за заробітною платою і цінами.

6. Регулювання (зниження) сучасного попиту, збільшення податків, зниження державних витрат.

Інфляція і безробіття. Безробіття і інфляція знаходяться в певній кількісній залежності. Проф. А. Філіпс встановив таку закономірність: чим нижчий рівень інфляції, тим вищий рівень безробіття, і навпаки. Закономірність Філіпса відображає взаємозв'язок інфляції і безробіття тільки в короткостроковому періоді. Якщо узяти тривалі періоди (5-10 років), то при високому рівні безробіття ціни продовжують підвищуватися.

4.                   Державне регулювання національної економіки

Ринкова модель економіки, а також усі без винятку інші моделі не можуть існувати й розвиватися без втручання держави в процеси розподілу й перерозподілу новоствореної вартості в суспільстві.

Держава займається виробництвом громадських благ, які надаються споживачам безкоштовно або на пільговій основі. Специфіка господарської діяльності держави полягає в тому, що, на відміну від підприємств, держава не ставить за мету максимізацію прибутку, а намагається створити умови для підвищення продуктивності підприємницької діяльності та сприяти зростанню рівня життя населення.

Держава робить державні закупівлі товарів і послуг, які виробляють підприємства, оплачує працю зайнятих у бюджетній сфері, надає дотації, субсидії, субвенції та здійснює трансфертні платежі. Всі ці витрати називають державними. Джерелом їх покриття є податки, що стягуються з домашніх господарств і підприємств. Держава здійснює також капіталовкладення з державного бюджету, впливає через Національний банк на пропозицію грошей.

Видами економічної активності держави є:

• надання суспільних благ;

• закупівля товарів і послуг на товарному ринку (формування державного замовлення);

• формування попиту на чинники виробництва на ринку ресурсів;

• стягнення податків;

• надання трансфертів, дотацій, субсидій, субвенцій;

• інвестування за рахунок державного бюджету;

• вплив на пропозицію грошей на фінансовому ринку.

Для цього використовуються фінанси, а бюджет є конкретною формою реалізації функцій держави. В бюджеті сконцентровані інтереси держави, підприємців і населення. Між ними ведеться постійна боротьба за задоволення власних потреб. Об’єктом цих інтересів завжди є валовий внутрішній продукт, власне напрямки та методи його розподілу й перерозподілу. Власне, бюджет — це фонд фінансових ресурсів, який перебуває у розпорядженні органів виконавчої влади певного рівня й використовується для виконання покладених на них функцій, передбачених конституцією.

Економічна природа бюджету полягає в тому, що виникає об’єктивна необхідність у розподілі й перерозподілі валового внутрішнього продукту між галузями економіки, верствами населення й територіями з метою підвищення ефективності економіки та добробуту громадян.

Бюджет, в основному, відображає вторинний перерозподіл, тобто після первинного розподілу валового внутрішнього продукту на основні його складові здійснюється вторинний перерозподіл за допомогою податків і надання за рахунок бюджету громадянам суспільних благ і послуг. Надання населенню суспільних благ стає однією з функцій-держави в економіці вільної конкуренції, фінансування яких здійснюється за рахунок державного та місцевих бюджетів.

Державний бюджет — фінансові відносини, пов’язані з утриманням та використанням централізованого фонду грошових ресурсів держави, призначених для використання її функцій шляхом розподілу та перерозподілу ВВП.

Доходи і видатки державного бюджету – це об’єктивні економічні категорії, кожна з яких має спеціальне суспільне призначення, а саме доходи виступають фінансовою базою функціонування держави, а видатки задовольняють загальнодержавні потреби.

Доходи бюджету виражають економічні відносини, які виникають у державі з юридичними і фізичними особами у процесі формування централізованого фонду фінансових ресурсів – бюджету. Доходи класифікуються на:

• податкові надходження – визначаються усі передбачені податковим законодавством загальнодержавні і місцеві податки, збори і інші обов’язкові платежі.
• неподаткові надходження:

1) доходи від власності і підприємницької діяльності;

2) надходження від перевищення доходів над витратами НБУ;

3) надходження від грошово-речових лотерей;

4) дивіденди нараховані на акції господарських товариств; амін збори та платежі;

5) надходження від штрафів та фінансових санкцій;

6) інші неподаткові надходження: орендна плата за оренду державного майна.

• доходи від операцій з капіталом – це доходи які одержує держава від реалізації основного капіталу, продажу державних запасів товарів, землі і нематеріальних активів.
• трансферти – це кошти одержані від інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій бюджетам на безоплатній і безповоротній основі.
• державні цільові фонди – які акумулюються у бюджеті і мають конкретні джерела фінансування і напрямки використання коштів. В державному бюджеті України сформовані державні цільові фонди:

1. фонд охорони природнього навколишнього середовища;
2. фонд захисту інвалідів;
3. фонд закриття Чорнобиля;
4. фонд структурної перебудови економіки.

Видатки бюджету – це економічні відносини, які складаються між державою і підприємствами і громадянами з приводу розподілу коштів бюджетного фонду на загальноекономічні, виробничі, соціальні, та інші потреби. Видатків групують за функціями, які виконуються державою при здійсненні цих видатків. Основні розділи:

1.                   Загальнодержавні функції – видатки на державне управління і міжнародну діяльність.
2.                   Оборона: військова, цивільна оборона, військова освіта.
3.                   Громадський порядок, безпека та судова влада:
4.                   Економічна діяльність:
5.                   Охорона природного навколишнього середовища (утилізація відходів);
6.                   Житлово-комунальне господарство:
7.                   Охорона здоров’я.
8.                   Духовний та фізичний розвиток.
9.                   Освіта.
10.               Соціальний захист та соціальне забезпечення.