Лінійка до Дня пам'яті голодомору
1 учень: Ми тут, щоб сказати, що пам’ятаємо вас – тих, хто загинув у голодні 1932й та 1933й роки.
2 учень: Ми тут, щоб сказати, що, незважаючи на довгі роки мовчання,, Україна на повен голос заговорила про одну з найстрашніших трагедій в історії нашої Батьківщини - Голодомор
3 учень: Ми тут, щоб сказати, що засуджуємо всіх тих, хто причетний до смерті мільйонів українців у стражденні голодні роки.
4 учень: Ми тут, щоб сказати, що віримо, що страхіття Голодомору ніколи не повториться …
Кожен народ має свої традиції, історію, пам'ять. У пам'яті людській навіки залишиться 1933 рік — найстрашніший в історії рік — рік голодомору
Трагедія 32—33 років — злочин влади проти власного народу. За механізмом творення і страхітливими наслідками його слід занести до книги трагічних дат в історії людства. В Україні штучний голод виморив від 8 до 11 млн. людей — точної кількості не визначено і сьогодні.
Пекельні цифри та слова
У серце б'ють, неначе молот.
Немов прокляття ожива
Рік тридцять третій...
Голод... Голод...
Моторошний парадокс: вмирали на родючих чорноземах, на безмежних ланах і полях, всіяних житом і пшеницею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забрали все. Все до останнього колоска, до останньої зернини.
Уряд дбав про новобудови, п'ятирічки, зводив підвалини «світлого майбутнього», а затьмарені від голоду діти мріяли тоді про рятівний шмат хліба.
Це остання хлібина, остання...
Очі горем налиті вщерть.
Батько й діти не їли від рання,
Це остання хлібина, остання...
Після неї — голодна смерть.
Плаче й крає, мов соломину,
Пильно дивиться дітвора.
— Тату, їжте ось цю шкуринку,
Майте жалю до нас краплинку —
Умирати вже вам пора...
Взяв шкуринку дідусь і плаче,
І стареча рука тремтить,
Сиве око сліпе, незряче,
Але серце його козаче
Б'ється рівно і хоче жить.
Стали кожному крихти в горлі,
Спазми в горлі. Немає слів.
А під хатою — трупи чорні
Там, де саваном сніг білів. ;
Виходить дівчина – Україна, у руках тримає «букет» із колосків і калини з чорною стрічкою, стає посередині:
Україна: Я- Україна, я- перлина світу,
Країна сонця, щедрості, тепла,
Родючі землі, люди працьовиті,
Здається, так би вік в добрі жила…
Та не судилось…Кровожерливі ординці
Стоптали кіньми всі мої поля,
І помирали в муках українці,
Від злих катів стогнала вся земля…
Кати ці – 32й й 33й –
Нещадні і до старця, й до дитини,
Топтали рідний край в своїй кареті,
Поставили Вкраїну на коліна…
До дівчини - України з двох боків підходять по учневі із табличками «1932» та «1933», один із них забирає «букет». Україна присідає на коліна, закривши обличчя руками. Хлопці стоять біля неї.
Виходить дівчина- Пам’ять, підходить до хлопця і забирає букет
Пам’ять:
Я- Пам’ять, я –не вбита, я – жива,
Я буду завжди жити у серцях,
До Господа летять мої слова,
Із душ невинних витягаю цвях.
Я – Пам’ять, і мене не зруйнувати,
Я – незнищенна,і безсмертна я,
Молитвою я відчиняю ґрати -
До Бога йде замучене дитя…
Я – Пам’ять, і мене не вбити,
Пересторога для нащадків я,
Не забувати і не повторити –
Найголовніша місія моя…
Дівчина- Пам’ять підводить із колін дівчину-Україну і віддає їй «букет».
1-й ведучий: До весни того страшного 1933 року село виживало за рахунок власного господарства. Харчувались овочами і фруктами, зібраними на власних городах. А навесні почався голод.
2-й ведучий: Щоб вижити, їли абсолютно все: траву, собак і котів, ховрахів і мишей, їжаків і жаб, ловили горобців і голубів, розривали навіть скотомогильники.
1-й ведучий: На шляхах між селами лежали трупи. Йшла людина, впала і вмерла. Мертвих було дуже багато. По селах їздили підводи і збирали трупи. Нерідко, щоб не вертатися вдруге до тієї ж самої хати, на підводи клали ще живих людей, вивозили до ями і кидали разом з мертвими.
Хрестів над ними не ставили – не встигали. До цвинтарних книг імен не вносили – у живих не було сил.
2-й ведучий: Жахлива і вражаюча статистика тих часів. В Україні щохвилини вмирало голодною смертю 17 людей, за годину – 1000, за добу – 24 тисячі.
Без війни, без вини – отак одним махом мільйони людських життів пішли на той світ. А скільки їх було насправді?!
Сценка «Мати і діти»
(сидять зажурена жінка і дитина посеред хати за порожнім столом, на ньому лише сіль.)
Дитина:Мамо , мамо! Я їсти хочу! Мамо! Мамо, животик болить! Мамочко! Рідненька! Дай хоч крихіточку хлібчика!
Мати: (обнімає дитину) Я тобі казочку розповім, а ти слухай і забудеш про їжу. Десь у темному лісі…
Дитина: Мамо! Мамо в очах темно!
Мати:(кладе голову дитини собі на коліна) Закривай оченятка і поспи.
Дитина: Я не хочу очі закривати.
Мати: То дивись на мене, я тебе поколишу.
Дитина: Не колиш мене, мамо! Я помираю. Дай мені їсти хоч крихту, і я оживу…
Мати: Прости мені, доню, нема, що їсти.
Дитина: Мамочко, я ж помираю і останній раз їсти прошу.
Мати: Нічого в хаті в нас не має, прости мене, дитино рідна, нічим тебе я не врятую.
Ведучий: З тих далеких часівлинуть до нас голоси тих, що померли у страшному 33-му. Ось свідченняочевидцівстрашнихподій.
Діти зачитують спогади очевидців
Спогад: Батько кладе на візок моїх двох братів і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх туди ж, до мами. Батько почав кидати землю лопатою, а я собі — руками. А тоді помер і батько... І так від моєї родини ніякого сліду — ні могили, ні хреста. Тільки імена.
Спогад: Та й в інтернатах не було чого їсти... В одному із них дівчинка підповзла до вікна, жадібно просить: «Тьотю, відріжте мені пальчика, я його з'їм, а то він не перекушується».
Спогад: Була одна сім'я в селі. Батько поїхав на заробітки, і довгенько не було його. А в країні почали виморювати народ. Дома залишилася жінка й дочка років трьох. Голодували страшно... Мати померла. Коли приїхали забирати, то сусідка й підказує, щобукидали й мале, а то воно буде саме, в холоді та голоді однаково помре як не сьогодні, то завтра. Забрали й дитятко, вкинули разом з багатьма померлими, а воно забилося в куточок, плаче і тихенько гукає маму. Та не довго воно ще гукало: раз, два — прикидали землею й поїхали... А наступного дня приїхав батько із заробітків, навіз гостинців, та не було кому...
На могилі жертв голодомору
Час пройшов, проминули літа,
Вже зітерлися у пам”яті нашій
Тих жахливих часів гіркота
І обличчя від голоду павших.
Сільський цвинтар, буяє бур”ян
На занедбаній братській могилі.
Невже в головах наших туман,
І розвіять його ми не в силі?
Але пам”ять не вмерла, жива.
Ось дідусь промовляє слова
Все згадав, а пройшло стільки років.
Хай стоїть на могилі цей хрест,
А на душах хай крига скресає,
Хоч один відпоки на сто верст,
Хай на ньому свіча не згасає.
Подібного звірства, людської біди
На білому світі, мабуть, не знайти,
Як зірваний колос, полягли вони.
А їм лиш хотілось діждатись весни…
Діждатися хліба – щасливу ту мить,
І там, серед поля, навіки спочить.
1-й ведучий: Запалімо поминальні свічки. Нехай кожен із нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню – частини вічного, а світло цих свічок хай буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас.
Учень. На вшанування світлої пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 роках оголошується хвилина скорботи. Хай ця хвилина для нас стане актом поминальним, актом покаяння і перестороги, увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла.
Пам'яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, пам'яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії ХХ століття приурочується ця хвилина мовчання.
(хвилина мовчання)
Учень. Це - знак нашої пам'яті. Це -
святий вогник, який зігріє душі загиблих. Це -
світло очищення задля нашого майбутнього.
Ми живемо. Живе наш народ. Так буде завжди.
Ведучий: Тому, завтра, 25 листопада, о 16-ій годині ми повинні доєднатися до загальнодержавної хвилини мовчання і запалити свічу пам'яті у вікнах своїх осель на знак вшанування невинно загиблих наших предків страшною мученицькою смертю – з голоду. І нехай ваші вогники зігріють душі усіх померлих, а для вас будуть одвічним символом пам'яті і осяйним променем майбуття.
Звучить пісня “Боже Великий, Єдиний”.
1