Література рідного краю. Презентація книги І.Хланти "Закарпатські замки"

 

ТЕМА.    Література рідного краю.

                 Презентація книги І.В.Хланти «Закарпатські замки»

 

МЕТА:   ознайомити учнів з багатогранною творчістю фольклориста,

                літературознавця, мистецтвознавця, бібліографа І.В.Хланти;

                розвивати навички виразного читання, артистичні здібності

               учнів; виховувати інтерес до історії рідного краю.

 

Обладнання: виставка книг про Хуст, книг І.В.Хланти;  

                         інтерактивна дошка.

 

                                   ПЕРЕБІГ ЗАХОДУ

 

      Звучить «Пісня про Хуст»  (слова  Б.Петровицького, музика М.Фенцика) у виконанні ансамблю «Тисянка».

 

В оточенні гір, що синіють в серпанку,

У заспіві рідної Тиси-ріки

Встає наше місто назустріч світанку,

До праці й навчання ідуть земляки.

Приспів:  Добрий ранок, наш Хусте чудовий,

                 Ми про тебе співаєм пісень.

                 Місто праці і місто любові,

                 Ти крокуєш у завтрашній день.

 

Вечірній проспект зодягнувся вогнями

Ансамблів будинків, мостів на воді.

Замріяне місто! Ти разом із нами

Із мрій і дерзання зростаєш в труді!

Приспів.

 

Гора Замкова прохолодою дише,

І музики в парку давно вже не чуть.

Лиш Тиса на хвилях десь місяць колише,

Й закохані пари по місту ідуть.

Приспів.

 

 

УЧЕНИЦЯ.       У Копашневі на згірку

 

              У Копашневі на згірку

              Ніч нову засвітить зірку:

              В хижці Хланти Василя

              Третій хлопчик – ще маля.

              Ну, маля – маля, як всюди.

              Тільки з неба глас над вами:

• Я пошлю його між люди

За перлинами-словами.

У тайстрину дам таланту,

В час лихий заспонсорую…

Із землі про Йвана Хланту

Я не раз іще почую.

Як пішов – понині йде:

Від Всевишнього указка.

Де не схована та казка,

Все одно її знайде.

                    Василь Вовчок, 1977

 

 УЧИТЕЛЬ.

       Сьогоднішній день незвичайний, адже нас чекає  приємна зустріч  з відомим фольклористом, літературознавцем, бібліографом, мистецтвознавцем Іваном Васильовичем Хлантою. Ім’я Івана Васильовича широко знане не лише у нашому краї, а й впевнена, далеко за його межами. Ми вже неодноразово зустрічалися, презентуючи його видання. Він глибоко вивчає історію нашого краю, доносить її до читачів. Видав багато досліджень про відомих хустських письменників, казки Закарпаття тощо (на слайдах видання І.В.Хланти).

      Але сьогодні детальніше зупинимося на збірці «Замки Закарпаття» (показую книжку). Звідси ми почерпнули багато корисної для себе інформації.

      Зараз уявно перегорнемо  сторінки цього прекрасно ілюстрованого видання.

 

УЧЕНИЦЯ 1.

    Почну з Ужгородського замку, який пов’язаний з ім’ям графа Другета.  Споруджений замок на вулканічній горі заввишки до 30 метрів. Це один з найцінніших історичних і воєнних архітектурних пам’ятників Закарпаття.

      За 12 км від Ужгорода, на висоті 125 метрів розташований Невицький замок – пам’ятник ХІІ століття. Він був зруйнований трансильванським князем Дьєрдєм Ракоці у 1644 році.

 

УЧЕНИЦЯ 2.    

    Від руїн Невицького замку плавно переходимо у Середнянський, а звідти до Мукачівського під назвою «Паланок» - найбільш оригінальної фортеці середньовіччя у центральній Європі. З Мукачевом і всім Закарпаттям пов’язане ім’я литовського князя Федора Корятовича. Перебудований князем замок став могутньою воєнно-стратегічною  фортецею.

      Цікаві історичні факти наводить Іван Васильович про Виноградівський, , Королівський, Бронецький замки.

      Та детальніше зупинимося на нашому, Хустському замку.

 

• Звучить «Пісня про Хуст» (слова і музика Р.Войтчука)  у виконанні ансамблю «Тисянка».

Вийду я ранком на Замкову гору,

Гляну довкола, аж серце щемить,

Ох, як люблю древній Хуст в літню пору,

Чую здалека, як Тиса шумить.

 

Приспів:  Хуст – наша гордість.

                Хуст – наша слава.

                Хуст – це родина твоя і моя,

                На рідній мові стрічки чудові

                Душу ласкають мою.

               Отчий мій краю, срібний розмаю,

               Серце тобі віддаю, серце тобі віддаю.

 

Поле нарцисів блищить від роси

Тут завжди сходить ранкова зоря.

Тут я знаходжу душевний спочинок,

Це моя рідна святая земля.

Приспів.

 

А Красне Поле багряне від крові,

Тут полягла наша юнь дорога.

Їх не чекають давно чорноброві,

Лиш, як молитву, шепочуть слова:

 

Приспів.

 

 

 

 

      - Учень розповідає легенду «Будівництво Хустського замку» (с.98-99).

 

• Учениця розповідає легенду «Звідки походить назва Хуст» (с.100)

 

                   

УЧЕНИЦЯ. Співанка про Пинтю

              Коли замок мурували та для королиці,

              Заплакали в нашім селі дівки й молодиці.

              Казав Пинтя, що не буде на панів робити, -

              Забрали го у темницю, зачали го бити.

              Ой темниця мурована, високії мури,

              Сидять у ній легіники одної натури.

              Сидить Пинтя у темниці, сидить Пинтя в журі,

              Бо не знає, як утекти з-за високих мурів.

              Сидить Пинтя у темниці на дубовій лавці,

              Та він пише на таблиці писемце білявці:

              «Продай, продай, дівчинонько, коня вороного

              Та викупи із темниці Пинтю молодого».

              Ой продала дівчинонька коня та й корову.

              Викупила із темниці Пинтю та й цимбору.

              Зозулиця покукує, дуб ся розвиває,

              Ходить Пинтя молоденький, панів розбиває.

              Змурували люди замок, король зрадувався –

              Стрілив Пинтя із канона, і замок розпався.

              Із канона Пинтя стрілив, добре в замок вцілив,

              «То вам, пани, за темницю. За людську бідицю».

 

      -  Учениця розповідає легенду «Червона скеля» (с.105-106).

 

     УЧИТЕЛЬ.

     Саме ця легенда наштовхнула В.Ґренджу-Донського створити поему «Червона скала»  - перший великий епічний віршований твір, що з’явився на Закарпатті. Провідна ідея епосу – заклик  до єднання всіх руських земель у боротьбі з татарами.

      Зараз ми подивимось інсценування уривка з поеми, де стара княгиня - (рабиня татарського хана-завойовника) зізнається синові, який у полоні став яничаром Кугайбеєм, що вона – його мати, а хустський князь Богдан – його батько.

 

 

                     Інсценування уривка.

 

А в т о р.   Одної днини Кугайбей,

                   Щоб не сидіти дурно,

                   Залишив він своїх гостей,

                   В садку гуляв безжурно.

 

                   Стара княгиня в цвітняку

                   Над квітами сиділа,

                   Оглянулась і йому

                   Сказати щось хотіла.

 

 

                   Пройшов він школу не одну,

                   Зна етику військову,

                   З рабинею, хоч і в саду,

                   Не стане на розмову.

                   Благає, просить і до ніг

                   Вона йому припала:

 

М а т и.      – Мій ясний пане, слово-два

                   Послухай!

 

Кугайбей.  – Чого ж приходиш ти сюди,

                   Що маєш ти зо мною?

                   Приходь! Та швидко говори,

                   Й лиши мене в спокою!»

 

А в т о р.   І на колоду він присів,

                   Рукою ще махнувши,

                   І враз… полковник остовпів,

                   Слова такі почувши.

 

                   На кожне слово уважав,

                   Коли оповідала,

                   Тут-там і голос задрижав

                   І по сльозі спадало.

 

М а т и.     - Країна, де ти пробував,

                 Де ти ходив і воював,

                   То ж бо твоя країна!

                   Назавжди рідна, дорога.

 

                   У ній ти вперше бачив світ,

                   Твоя колиска і твій рід

                   В загір’ї має корінь,

                   Хоч і війною замело,

                   Нас до Сараю занесло,

                   Неначе тріску повінь.

 

                   А край наш – то земля краси,

                   Співучі води і ліси

                   І річеньки сріблясті.

                   Серед розкішних тих лісів

                   Лунає завжди милий спів,

                   Мов у найкращій казці.

 

 

                   Ось, та країна, де ходив

                   І де ти військом проходив –

                   То ж бо твоя країна!

                   Тобі припала до душі,

                   То йди і не займай її,

                   Вона твоя єдина!

 

А в т о р.   (А Кугайбей собі в цей час

                   Мізкує згадку звільна:

                   Чи справді пані це якась?

                   Чи, може, божевільна?)

 

М а т и.     – Бурундаєві ти сказав,

                   Що вже назавжди покохав

                   Гірські соснові бори,

                   І полюбив ти той народ,

                   І шум, і згук сріблястих вод,

                   І гори пречудові.

                   А гори, Боже,  то ж крас а!

                   У них на цвітах то роса

                   Зміниться у нектарі;

                   Отут біліє ряд беріз,

                   Там далі – смерековий ліс,

                   Сама примана, чари.

 

                   Гучний зо скелі водопад –

                   То сто красот і сто принад,

                   Поглянувши з полянки.

                   Над ним трава-шувар росте,

                   Там серна з зернятком пасе

                   Із вечорів та ранків.

 

                   Бо бідні гори, то краса!

                   На гожі цвіти і роса

                   Інакше там спадає,

                   Зріс високо шпилястий ґрунь,

                   Неначе сторож гір-красунь

                   Їх пильно доглядає.

                   А синє озеро в ту мить,

                   Як сяйвом сонця заблистить.

                   Хіба ж бо не прекрасне?..

                   Таки то край, що ти знайшов,

                   До нього вже твоя любов

                   Ніколи не погасне.

 

А в т о р.   І Кугайбей старої

                   Словами розпалився,

                   Йому немов з’явився

                   Ізнов чудовий край.

                   На етику він свище,

                   Присів до неї ближче,

                   Все слухати готов,

                   І зараз кожне слово

                   З цікавістю ловив.

                   Закашлялась старенька,

                   А він тоді стихенька:

 

Кугайбей.   – Ну, далі говори!

 

М а т и.     – Завжди веселі там пісні,

                   Але тепер вони сумні,

                   Оспівують біду.

                   Пропав від них маленький князь,

                   Йому ім’я було Івась,

                   І зник він без сліду.

                   У Хусті вперше світ уздрів,

                   Та вдерлась сила ворогів,

                   І князь малий пропав,

                   Країну ворог навістив

                   І все у крові затопив.

                   Дощенту зруйнував.

 

                   Княгиню-матір – одвели,

                   В неволю й сина узяли,

                   Маленького синка.

                   Постиг його тяжкий проклін,

                   Бо рідну неню стратив він,

                   А неня Іванка.

 

                   У нього ворог душу вбив,

                   Щоб він за рідним не тужив,

                   Не знав, хто він такий.

                   Його покривдив Бурун дай,

                   Журба покрила Рідний Край,

                   Що згинув князь малий.

 

 

                 - Немає Іванка ніде!

                   І Тиса жалібно гуде,

                   Що Іванко пропав.

                   Широкі крила він простер

                   І з болю він сконав…

 

А в т о р.   Не витримав полковник,

                   Бо це завдало муки,

                   Зловив її за руки:

 

Кугайбей. – Скажи, хто ти єси?

 

М а т и.     – Та знай, коли ти хочеш знати:

                   Герой, хоробрий Хусту пан,

                   Вусатий батько, князь Богдан,

                   Твій рідний батько, а я – мати.

 

Кугайбей.  – Неправда!

                   Брешеш! –

 

А в т о р.   Потряс старою, проклинав,

                   І горло їй почав давити,

                   Немов хотів би задушити.

                   В його руках вона стогнала:

 

М а т и.     – Дави, мій синоньку, дави,

                   Хай від твоєї я руки

                   Умру, щоб більше не страждала.

 

А в т о р.   Стискав він зуби, проклинав,

                   І мучився, і знов питав:

 

Кугайбей.  – Скажи, хто ти єси?!

                   Та правду – не бреши!

 

М а т и.     – Мій сину, вже сказала я,

                   Я мати рідная твоя,

                   Мені ти – рідний син,

                   На світі лиш один!

- В країні, за гірським порогом

                   Живе твій батько – князь Богдан,

                   Клянуся українським Богом:

                   Його ти рідний син Іван.

 

                   Хай і умру я в цю хвилину,

                   Ти знаєш вже, хто ти такий…

                   Моє ти щастячко, мій сину,

                   Єдиний, рідний, дорогий!

 

 

УЧЕНИЦЯ.            Віки прадавнії

                                                               Софія Малильо

 

                    Віки прадавнії туманами сповиті.

                    Були чужі пани, були в них посполиті.

                    Владарювали в нас мадярські королі.

                    Не королівськими й не панськими руками

                    Міста і села, а в них житла й храми

                    Росли на обширах Карпатської Землі.

 

УЧЕНИЦЯ.

                    І не з кріпацької фантазії та долі,

                    А з королівської та панської сваволі

                    На висоті гірській, на видноті,

                    То тут, то там фортеці поставали,

                    В них королі й пани розкошували,

                    Чужі-чужі народній злидоті.

 

УЧЕНИЦЯ.

                    Другети, Ракоці, Омодії та Драги

                    І сотні ще імен історії та саги

                    Прекрасної Карпатської землі…

                    Заради визиску ішли вони в Карпати,

                    Оті чужі кріпосники-магнати,

                    От і чужинські владці-королі.

 

УЧЕНИЦЯ.

                    А нині що ж? Наш край – то Україна,

                    Серед держав і націй світу – рівна,

                    Нарешті творить власне майбуття.

                    А замки давні здалеку і зблизька

                    (Хуст, Ужгород, Мукачево, Невицьке…)

                    Нагадують про вічний плин життя.

 

УЧИТЕЛЬ.

      Ми старанно готувалися до цієї зустрічі: побували в нашому краєзнавчому музеї (на слайдах світлини), у Копашнівській ЗОШ, де створено краєзнавчий музей І.В.Хланти (слайди).

 

УЧЕНИЦЯ

                    Палітра праць ваших барвиста –

              Етнографа і фольклориста,

              Свій скарб принесли в літературу,

              У нашу мову та культуру.

                  Немає хати, ні двора,

                  Де б не читала дітвора

                  Так любо, мило, залюбки,

                   Всі вами зібрані казки.

              Творіть, дерзайте в ріднім краї –

              Від вас ми кращого не знаєм!

              Цінити будуть ваші спадки

              І нині сущі, і нащадки.

 

 

Слово надається І.В.Хланті.

Вікторина (проводить Ігнатко В.М.).

  Запитання учнів до автора.

  Заключне слово учителя.

 

Література

1. Ганна Рекіта-Пазуханич. Шкільна серія. Випуск 1. З досвіду вивчення творчості В.Гренджі-Донського в загальноосвітній школі. – Ужгород: Карпати та МПП «Гражда», 1997.
2.  
3. І.В.Хланта. Закарпатські замки у легендах, переказах та літературних творах. – Ужгород: Патент, 2009.

 

 

Зустріч з відомим закарпатським фольклористом провели: Росоха Маргарита Юріївна – учитель-методист української мови та літератури Хустської спеціалізованої школи І-ІІІ ст. № 3, Закарпатської області;

 Ігнатко Валерій Михайлович – учитель фізики Хустської спеціалізованої школи І-ІІІ ст. № 3, старший учитель, колишній директор даної школи.