Літературно-мистецьке свято "Нам треба голосу твого, Тарасе"

 НАМ ТРЕБА ГОЛОСУ ТВОГО, ТАРАСЕ!

             (Літературно-мистецьке свято)

 

      У глибині сцени – портрет Т.Шевченка, прикрашений вишитим рушником. Внизу – горщики із живими квітами. Збоку сцени оформлена книжкова виставка.

      ВСТУПНЕ СЛОВО ВЧИТЕЛЯ.

      Звучить запис пісні “Думи мої, думи мої”.

      Виходять ведучі, стають по обидва боки сцени.

ВЕДУЧА.      В минулім часі не кажіть про нього –

                       Він з нами нині у майбутнє йде!

                       Його слова – то нам пересторога

                       У наших діях, і на кожен день.

                       Якщо вам мова, і земля, й родина,

                       І пісня українська дорогі, -

                       Любіть, як він, страждальну Україну,

                       Як він – і ненавидьте ворогів.

ВЕДУЧИЙ.

                       У нас він будить волю, честь і гідність,

                       За правду кличе на борню іти.

                       На світі всі знедолені і бідні

                       Були для нього – сестри і брати.

                       У дні печалі, радості й тривоги

                       Йому віддаймо шану і уклін.

                       За мудрістю звертаймося до нього.

                       І переможем: з нами БОГ І ВІН!

                                          (Б.Лепкий, “Тарасові Шевченку”)

ВЕДУЧА.    “Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.

        Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

        Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

        Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі на ржу,  ані його любові до людей на ненависть і погорду, ані  віри в Бога у зневіру і песимізм.

       ...Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу силу і все розквітаючу радість, яку  в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

       Отакий він і є для нас, українців, Тарас Шевченко”.

                                                              (І.Франко).

ЧИТЕЦЬ.        Є безсмертя зоря,  і слова є пророчі,

                          Їх вогонь не палить, не зігне бурелом.

                          Супроводять мене скрізь Шевченкові очі,

                          Що палають, як цвіт, під високим чолом.

                         Вони кличуть людей стати гордо на чати,

                         Рідну землю і рід берегти від іржі

                         І за правду святу невідступно стояти,

                         Подолавши і ляк, і сумні міражі.

ЧИТЕЦЬ.        Вони вчать мене, вчать відрізняти зерно від полови,

                          І вогонь чистоти в їх глибинах горить.

                          Очі кажуть мені: “Як зречешся ти мови, -

                          Станеш блудом навік, скам’янівши в ту ж мить”.

                          З них, немов з джерела, я наснагу черпаю,

                          Стережуть вони світ від наруги і бід.

                          Очі кажуть мені: “Як зречешся ти краю, -

                          Змиють перші дощі неглибокий твій слід”.

ЧИТЕЦЬ.        Дивовижне якесь в них незгасне сіяння,

                          Вони кажуть, щоб вчитись і в дії рости.

                          Очі кличуть людей до братерства, єднання,

                          До любові і віри, і доброти.

                          І зневіра летить в чорне прізвисько ночі.

                          І живиться словом тяжіння земне.

                          Де б не був – відчуваю Шевченкові очі,

                          Що сіяють добром й надихають мене.

                                       (В.Вихрущ, “Шевченкові очі”)

 

ВЕДУЧИЙ.

       Кожне покоління українців мало свого Шевченка. До одних він приходив як пророк Єремія, котрий оплакував руїни української гетьманської держави і козацької республіки – Запорізької Січі. Такий Шевченко з гіркотою промовляв: “Не вернеться!”.

 

ЧИТЕЦЬ.      Україно, Україно!

                        Серце моє, ненько!

                        Як згадаю твою долю,

                        Заплаче серденько!

                        Де поділось козачество,

                        Червоні жупани?

                        Де поділась доля-воля,

                        Бунчуки, гетьмани?

                        Де поділося? Згоріло.

                        А чи затопило

                        Синє море твої гори,

                        Високі могили?

                        Мовчать гори, грає море,

                        Могили сумують.

                        А над дітьми козацькими

                        Поганці панують.

 

   Інсценування п’єси “Розрита могила”.

 

    На сцені сидять пастушки: Тарас і Степан. Вечоріє.

ТАРАС.

      Дивись, Степане, як прегарно сонце заходить! Зачервонілось – як пожар. А небо – як прекрасно красками міниться!.. Ех, як хотілось би мені уміти вже добре малювати, мати фарби і змалювати оту красу... (задумливо):

        “Сонце заходить, гора чорніє,

          Пташечка тихне, поле німіє...”

СТЕПАН.

      Так... Сонце заходить – то  час і  нам уже, Тарасе, гонити вівці додому...

ТАРАС.   Гони, Степане, та займи і мої вівці, а я заночую тут у степу...

СТЕПАН.  Не хочеш іти додому?

ТАРАС.  Не хочу... Там мачуха бити мене буде...

СТЕПАН.  А вечеря? Ти хіба не голодний?

ТАРАС.   

             Ні, я ще не дуже зголоднів, та й маю ще ось шматок хліба за пазухою, що Оксана дала. А вранці скажеш Оксані, то вона знову передасть...

СТЕПАН. 

        А не будеш боятися? Це ж лячно самому ночувати в степу на могилі...

ТАРАС. Чого лячно? Тут гарно, а не лячно! Дивись лиш: за байраком байрак,

                а там (показує) степ та могила.

СТЕПАН. Ну, то добре! Ночуй, а я займу твої вівці (виходить).

 

  (Темніє дужче. Здалека чути, як Степан покрикує на овець; поволі втихає все. Тарас лягає на могилу. Та враз блимнуло світло, а з могили виходить козак сивий, похилий. Тарас схоплюється).

КОЗАК.  А що – злякався, хлопче?

ТАРАС (спокійно). Ні! Чого мені лякатись? Я здивувався лише.

КОЗАК.  А чи знаєш ти, хто я такий?

ТАРАС. Знаю! Як лиш вус та чуба сивого побачив, то й пізнав, що ви козак запорізький...

КОЗАК. Так, сину! А звідкіля ж ти знаєш про козаків?

ТАРАС.

        Мені дідуньо розповідали. Оповідали не раз, як то козаки по морю гуляли, слави добували та з турецької неволі братів визволяли...

КОЗАК (оперся на списа; задумливо).  Ой, так, сину:

              Було колись - в Україні ревіли гармати,

              Було колись – запорожці вміли панувати!

              Панували, добували і славу, і волю, -

              Минулося... (показує навкруг рукою)

              Осталися могили по полю...

 

              (Після паузи). Ех, бувало, як згадаєш:

                 Базари, де військо, як море червоне,

                 Перед бунчуками, бувало, горить,

                 А ясновельможний на воронім коні
                  Блисне булавою – море закипить...

                 Та що й казать! Минулося!... (знову задумливо):

                 А чи розповідав тобі твій дідусь:

                 За що боролись ми з врагами,

                 За що ми різались з ордами,

                 За що скородили списами

                 Татарські ребра?..

ТАРАС. Так, так, розповідав... За добро рідного краю, за Україну...

КОЗАК (радісно).

     А!.. Так, значить, не вмерла ще наша слава, та й не вмерла ще в народі пам’ять славної минувшини! А поряд із згадкою про славне минуле жевріє, певно, в душі того народу бажання, щоб вернулись ті славні часи... Потішив ти мене трохи, хлопче! А подивлюся, бувало, як на наших могилах жита похилились; в степу німець картоплю садить, а внук косу несе в росу, замість гострого козацького списа, та тягнеться покірно в ярмі і лиш долю проклинає,- то розпука серце огортає...і я тоді чим мерщій тікав у темну могилу...

ТАРАС (здивовано). Так ви не мертві там у могилі, а живете?

КОЗАК. Не мертві, сину! Живемо і караємося там... та знай, що не один я!

                        Ось хоч би в цій могилі –

                        Нас тут триста, як скло,

                        Товариства лягло,

                         І земля не приймає...

ТАРАС. За що ж ви отак караєтесь по могилах?

КОЗАК (сумно).

       За те, що не стали самі одностайно за козацьку волю, а шукали помочі у наших ворогів та й запродали Україну москалям... (Зітхає і береться за серце). Ох!.. жахлива це була хвилина!.. Як потім народ повстав на Чорного Орла, на прокляту Москву, тоді цар післав нас у крові втопити цих повстанців, цих наших рідних братів ... І ми

                  ...По своїй по землі

                     Свою кров розлили...

        Але не за Україну, не за волю козацькую, а, власне, за те, щоб ще гірш Україну в кайдани цар закув. Ми

                 Зарізали брата;

                 Кров’ю брата впилися,

                 І отут полягли

                 У могилі заклятій...(Зажурено похилився на спис).

ТАРАС (задумливо, тужно).

        Ох, як воно бувало на нашій славній Україні. А я й не знав...

КОЗАК (стрепенувся, показує Тарасові кругом могили).

             Дивися: ...На всій Україні

             Високі могили! – Дивися, дитино:

             Усі ті могили – усі оттакі –

           Начинені нашим благородним трупом,

           Начинені туго.

                           Отсе воля спить!..

ТАРАС.  А чи збудеться воля України та чи встане вона із могил?

КОЗАК (твердо).

         Встане воля!.. Світ правди засвітить і помоляться на волі невольничі діти! Та спочатку потрібно збудити зі сну і розкрити їм очі на те, що діється круг них і що діялося отут колись... І це тобі, Тарасе, судилося зробити! Тобі судилося розповісти братам,

               ...Як ми бились, умирали,

              За що ми голови складали

              В отсі могили...

                         ...Кого, коли,

                         Й за що розпинали... і

                         За що Україна стала гинуть...

       Пригадаєш ти їм своїми піснями, хто ми, чиї сини, яких батьків, ким і за що закуті – і розбудиш в їхніх серцях любов до неньки України; погорду до невольничого життя і жажду волі. І під впливом твоїх палких пісень переродиться народ і прийде та хвиля, коли

         ...настане суд, заговорить і Дніпро, і гори,

         і потече сторіками кров у синє море...

         Тоді та домовина

          Розвалиться, а з-під неї

          Встане Україна

          Й розвіє тьму неволі.

ТАРАС.

     Та чи зможу я, невчений кріпак, виконати те велике завдання, що Ви його на мене покладаєте?

КОЗАК.

     Зможеш! У твоєму серці палає вогонь любові до України, а в душі маєш утаєний дар Божий – силу Пророка!

    А ми, оте козацтво із могил, даємо тобі всі свою силу, щоб зміг ти своїм палким словом, наче гострим козацьким списом

        ... Розпанахати погане,

        Гниле серце трудне,

        І вицідить сукровату,

        А наллять живої,

        Козацької тої крові

        Чистої, святої...

      Кобзарем віщим судилося тобі бути...

ТАРАС (кланяється).

     Добре, батьку! Хай станеться, як кажеш!

 

 

КОЗАК.

     Та знай іще, Тарасе, що на тій дорозі доведеться тобі чимало горя витерпіти. Далеко від України, серед снігів і в пустелі, каратися будеш.

ТАРАС.

      Нехай! Щоб лиш Україну розбудити мені, а про все інше мені байдуже...

                  Мені однаково: чи буду

                  Я жить на Вкраїні, чи ні,

                  Чи хто згадає, чи забуде

                  Мене в снігах на чужині, -

                  Однаковісінько мені...

КОЗАК.

      Я знав, що такі ось слова почую від тебе! Я знав, що тобі байдуже,

                 Чи хто згадає, чи забуде

                  Тебе в снігах на чужині, -

                  Та не однаково тобі, -

                   Як Україну злії люди

                   Присплять, лукаві, і в огні

                   Її, окраденую, збудять...

     Тому ми й вибрали тебе за будителя України. Іди і співай про колишню славу України! Хай твоє вогняне слово літає по всій Україні і запалює всіх до змагань. І хай повіє новий вогонь з Холодного Яру!..

 

    (Чути спів півня – в цю хвилину привид козака зникає, а Тарас стоїть німо з витягненими вперед руками).

 

ВЕДУЧИЙ.

     Правду казали римляни, що поетом не можна стати, поетами  народжуються. Як на пророків, сходить на них Дух Святий, відкриваючи їм речі, не знані не лише звичайним смертним, а часом – і їм самим. Пророк бачить майбутнє.

ВЕДУЧА.

    Для українців Т.Шевченко став пророком, символом і покровом. За словами Куліша, він “...високо підняв ... поетичне світло своє – і стало видно по всій Україні, куди кожен з нас мусить простувати”.

ВЕДУЧИЙ.

    “Шевченко універсальний. Немає такої події у недавній і новітній нашій історії, де б він не був на місці. Згадаєш голодомор 33-го і моторошно війне від Кобзаревого рядка – “гробокопателі ходили”. Сахнешся 37-го – і почуєш прокляття: “Бодай кати їх постинали, отих царів, катів людських”. Замислишся над екологічними бідами – і спливе у пам’яті синівське, уболівальне: “Світе тихий, краю милий, моя Україно, за що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?”. Дивлячись на деяких землячків, думаєш Шевченковими словами: “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте...”. Все і про все сказав Шевченко. Та він не тільки проклинає, гнівається, ремствує. Він рятує, дає опору надії: “І неситий не виоре на дні моря поле. Не скує душі живої і слова живого”.

                                  (За В.Базилевським).

 

ВЕДУЧА.

     Тож прислухаймося до Кобзаревих перлоцвітів, очищаймо душу і тіло вогнем Тарасового слова!

 

ЧИТЕЦЬ.     Не дуріте самі себе,

                       Учітесь, читайте,

                       І чужого научайтесь,

                       Й свого не цурайтесь.

                       Бо хто матір забуває,

                       Того Бог карає,

                        Того діти цураються,

                        В хату не пускають.

 

ЧИТЕЦЬ.     Розкуйтеся, братайтеся!

                       У чужому краю

                       Не шукайте, не нипайте

                       Того, що немає

                        І на небі, а не тілько

                        На чужому полі.

                       В своїй хаті своя й правда,

                       І сила, і воля.

 

ВЕДУЧА.     Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

                       І голос твій нам душі окриля.

                       Встає в новій красі, забувши лихоліття,

                       Твоя, Тарасе, звільнена земля...

 

ВЕДУЧИЙ.   У росяні вінки заплетені суцвіття

                         До ніг тобі, титане, кладемо,

                         Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття.

                         Тебе своїм сучасником звемо.

 

ЧИТЕЦЬ.       То була дивовижна зоря:

                          На землю убогу і світом забутую,

                          Щоб її до життя повернути,

                          Бог послав Кобзаря.

                          Йому доля судилась, як міт –

                          За пророцтво життям заплатити,

                          Потім знов для нащадків ожити,

                          Дивувати оновлений світ.

 

ЧИТЕЦЬ.        І понині, коли у наш край

                          Гість далекий часом завітає:

                          “Хто живий тут?” – юрбу запитає, -

                          Все принишкло, хоч тут умирай,

                        “Ми живі!” – наче гідність сама,

                        його постать вітає.

                        Ми живі! Цілий вік, сотню літ

                        Проти хвилі несемо його ім’я,

                        Проти хвилі кидаєм насіння,

                        А під косу кидаємо цвіт...

                        І співаєм його “Заповіт”

                        В поколіннях, у всіх поколіннях.

 

     Звучить “Заповіт” як пісня-гімн. Всі встають.