Літературно-музична композиція "А почитай-но, синку "Кобзаря""

       «А почитай-но, синку, «Кобзаря»»

       Літературно-музична композиція

ВЕДУЧИЙ 1.

      Шевченків «Кобзар»… Він став синонімом сумління свого часу, бо сам автор зібрав сюди кожну сльозину, найменший стогін кріпака. Духовну велич і красу народу він підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Ім’я Тараса Шевченка стало символом нашого народу. Його «Кобзар» - настільна книга кожного українця.

УЧЕНЬ 1.       Я знову повертаюся до нього,

                         Читаю, перечитую «Кобзар»,

                         Ні! Україна не була убога –

                         Поклав ти серце на її вівтар!

                         Нове життя ти дав батьківській мові,

                         Ти віщі думи в пісню перелив,

                         Де запеклась душа твоя у слові,

                         Страждав, ненавидів і жив,

 

УЧЕНЬ 2.       А голос віщий, віщий голос кличе

                         В притиснутім до серця «Кобзарі»

                         Карати зло, насильство і наругу,

                         І пам’ять, чиї ми діти є,

                         Коли у битві за людські права

                         Не діло буде, а самі слова,

                         І я – нащадок Твій, чоло схиляю,

                         Молюся мудрості і доброті святій,

                         Перед всевишнім голову схиляю,

                         Щоб Прометея дав землі моїй.

      Виходять хлопчик і мати.

Х л о п ч и к.  Стомилися, матусю?

М а т и.  Нічого, синку. Де руки й охота, там спора робота. А без роботи, кажуть, і день роком стає. Нумо готувати вечерю, бо скоро й батько надійде.

Заходить батько, вітається.

      Б а т ь к о.  Вечеря готова?

      М а т и. Готова.

          Батько відрізує всім по скибці хліба. Вечеряють. Мати прибирає зі столу.

      Б а т ь к о.  А почитай-но, синку, «Кобзаря».

          Хлопчик дістає томик Шевченка.

      Х л о п ч и к (читає).  

                         У нашім рай на землі

                         Нічого кращого немає,

                         Як тая мати молодая

                         З своїм дитяточком малим.

      Схиляються над «Кобзарем».

      Виходять читці.

УЧЕНЬ 1.       А вже бреде сліпий кобзар,

                         І Гонта кличе на пожар,

                         Кавказькі гори, в млу повиті,

                         Рясною кровію политі,

                         Чолом підводяться до хмар,

                         І Катерина півжива

                         Дитя в хуртечі сповива.

                         Сніги колишуться над нею…

                         Орел жадібний Прометею

                         Криваве серце розбива.

 

УЧЕНЬ 2.       По «Кобзарю» отім старім

                         Учились грамоті щасливо;

                         Росли задумані від «Дум»,

                         Гострили гнів за Катерину

                         І клали в серце тихий сум

                         За слізну долю удовину.

                         Нам снились Гонти ні сини,

                         Що батько вбив за честь і волю, -

                         Сувора правда давнини

                         Ішла, мов клятва, в нашу долю.

      Звучить пісня «Реве та стогне Дніпр широкий».

      ВЕДУЧИЙ 1. Він був сином мужика, а став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, а вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. (на слайді).

      ВЕДУЧИЙ 2. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії  зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в щастя для нього самого.

 

      Тихо звучать «Думи мої». Читці далі продовжують.

УЧЕНЬ 3.       Думи мої, думи мої,

                         Ви мої єдині,

                         Не кидайте хоч ви мене

                         При  лихій годині…

                         Страшно впасти у кайдани,

                         Умирать в неволі,

                         А ще гірше – спати, спати

                         І спати на волі –

                         І заснути навік-віки,

                         І сліду не кинуть

                         Ніякого, однаково,

                         Чи жив, чи загинув!

                         Доле, де ти? Доле, де ти?

                         Нема ніякої!

                         Коли доброї жаль, Боже,

                         То дай злої! Злої!

 

      Звучить мелодія пісні «Думи мої…»

 

УЧЕНЬ.         Перебендя старий, сліпий, -

                         Хто його не знає?

                         Він усюди вештається

                         Та на кобзі грає.

                         А хто грає, того знають.

                         І дякують люде:

                         Він їм тугу розганяє,

                         Хоть сам світом нудить.

                         Попідтинню сіромаха

                         І днює й ночує,

                         Нема йому в світі хати;

                         Недоля жартує

                         Над старою головою,

                         А йому байдуже;

                         Сяде собі, заспіває:

                         «Ой не шуми, луже!»

                         Заспіває та й згадає,

                         Що він сиротина,

                         Пожуриться, посумує,

                         Сидячи під тином.

 

      Виходить Лілея у довгій білій сорочці, з розпущеним волоссям.

      Л і л е я.     За що мене, як росла я,

                         Люди не любили?

                         За що мене, як виросла,

                         Молодую вбили?

                         За що вони тепер мене

                         В палатах вітають,

                         Царівною називають,

                         Очей не спускають

                         З мого цвіту? Дивуються,

                         Не знають, де діти!

                         Скажи мені, мій братику,

                         Королевий цвіте!

                         …………………………

                         Нащо мене Бог поставив

                         Цвітом на сім світі?

                         Щоб людей я веселила,

                         Тих самих, що вбили

                         Мене й матір?.. Милосердний,

                         Святий Боже, милий!

Н а й м и ч к а (виходить на сцену).

                         А я ледве додибала

                         До вашої хати.

                         Не хотілось на чужині

                         Одній умирати!

                         Коли б Марка діждатися…

                         Так щось тяжко стало!

      (Стоїть, сумно схиливши голову).

Ч и т е ц ь.       Іде Марко, не журиться.

                         Прийшов – слава Богу!

                         І ворота одчиняє,

                         І молиться Богу…

Н а й м и ч к а. Чи чуєш ти, Катерино?

                         Біжи зустрічати!

                         Уже прийшов. Біжи швидше.

                         Швидше веди в хату!..

                         Слава тобі, Христе-боже!

                         Насилу діждала!

Ч и т е ц ь.       І «Отче наш» тихо-тихо,

                         Мов крізь сон, читала.

                         Ввійшов Марко в малу хату

                         І став у порогу…

                         Аж злякався… Ганна шепче:

Н а й м и ч к а. Слава… слава Богу!..

                         Ходи сюди, не лякайся…

                         Марку! Подивися,

                         Подивися ти на мене!

                         Бач, як я змарніла?

                         Я не Ганна, не наймичка,

                         Я…

                         Прости мене! Я каралась

                         Весь вік в чужій хаті…

                         Прости мене, мій синочку!

                         Я… я твоя мати.

Ч и т е ц ь.       Та й замовкла…

                          Зомлів Марко,

                         Й земля задрижала.

                         Прокинувся… До матері –

                         А мати вже спала.

      Марко сідає біля матері, схиляє  голову їй  на плече.

      Виходить Мар’яна-Тополя. Звучить пісня «Віють вітри».

М а р ‘я н а.      Хоче мене мати заміж дати.

                        (Плаче. Входить мати).

М а т и.           Чого плачеш, моя доню?

 

М а р ‘я н а.      Матусенько, голубонько!

                         Не губіть ви мою долю!

                         Оддай мене, моя мамо,

                         Та не за старого,

                         Оддай мене, моє серце,

                         Та за молодого.

М а т и.           Дочко моя, Мар’яно,

                         Оддам тебе за пана,

                         За старшого, багатого,

                         За сотником Іваном.

                         За сотника Івана.

М а р’ я н а.     Умру, серце-мамо,

М а т и.           Не вмреш, будеш панувати,

                         Будеш діток годувати.

М а р’ я н а.     Не хочу я панувати.

                         Не піду я, мамо!

                         Рушниками, що придбала,

                         Спусти мене в яму.

                         Нехай попи заспівають,

                         А дружки поплачуть;

                         Легше мені в труні лежать,

                         Ніж його побачить.

                         Піду в найми, піду в люди,

                         А за сотником не буду. (Виходить).

Ч и т е ц ь.       Не слухала стара мати.

                         Робила, що знала.

                         Все бачила чорнобрива, -

                         Сохла і мовчала.

                         Пішла вночі до ворожки,

                         Щоб поворожити:

                         Чи довго їй на сім світі

                         Без милого жити?

                         Пішла, вмилась, напилася,

                         Мов не своя стала.

                         Вдруге, втретє, та, мов сонна,

                         В степу заспівала.

      Звучить мелодія пісні «Плавай, плавай, лебедонько».

М а р’я н а.      Плавай, плавай, лебедонько,

                         По синьому морю,

                         Рости, рости, тополенько,

                         Все вгору та вгору!

                         Рости тонка та висока,

                         До самої хмари,

                         Спитай Бога, чи діжду я,

                         Чи не діжду пари?

 

Ч и т е ц ь.       Зілля дива наробило –

                         Тополею стала.

                         Не вернулася додому,

                         Не діждала пари;

                         Тонка-тонка та висока –

                         До самої хмари.

      Звучить пісня «По діброві вітер виє».

Ч и т е ц ь.       Єсть на світі доля…

                         А хто її знає?

                         Єсть на світі воля,

                         А хто її має?

                         Єсть люде на світі –

                         Сріблом-злотом сяють,

                         Здається, панують,

                         А долі не знають, -

                         Ні долі, ні волі!

ВЕДУЧИЙ 1.  Доля з тобою ніяк не лукавила,

                         В руки торбину порожню дала

                         І в хуртовину, що крила розправила,

                         За Катериною вслід повела.

ВЕДУЧИЙ 2. В сяйві пожарів пішла з гайдамаками,

                         Лютої помсти світила вогні,

                         В чорній неволі з Оксаною плакала,

                         Слала катам свій караючий гнів.

ВЕДУЧИЙ 1. Серце розбитеє ядом не вигоїш,

                         Гнівом священним палає воно.

                         Ти не ховався, Тарасе, під кригою, -

                         Кликав народ під борні знамено.

Ч и т е ц ь.       Каратись,

                         Мучитись,

                         Страждати,

                         Не застогнати і на мить.

                         Із кріпаків піти в солдати

                         І в тому пеклі не згубить

                         Людської правди ні росини,

                         Все зберегти в душі святій

                         І через горе України

                         Усіх знедолених на бій

                         Покликати і научати,

                         Як бідарю на пана йти…

                         О чудодійна земле-мати,

                         Якого сина маєш ти!

Ч и т е ц ь.       Ні! Пломінь той в душі не згас,

                         Що запалив колись Тарас,

                         Як я маленьким школярем

                         Вночі ридав над «Кобзарем»

                         І проклинав у гніві світ…

 

      Виходить Доля – дівчина у білій сорочці з розпущеним волоссям.

Д о л я.           Не малюйте Шевченка плебеєм,

                        У кріпацькій пошарпаній свиті –

                         Я в нім бачу лице Прометея,

                         У одежі, із сонця відлитій.

                         Не малюйте Шевченка солдатом,

                         Не малюйте – він слухався Долі (знічено).

                         Мій Шевченко завжди був крилатим,

                         Мій Шевченко завжди був на волі!

                         Не малюйте поета в печалі,

                         Бо він – світоч і щастя народу.

                         Став пісок золотим в Кос-Аралі,

                         Де ступав він у роки негоди!

                         І тепер наш Тарас в кожній хаті,

                         З нами словом живим розмовляє.

                         Є в Шевченка народження дата,

                         Дати смерті в Шевченка немає.

ВЕДУЧИЙ 1.

      Перегорнули ми останню сторінку «Кобзаря», доторкнулися душею до палкого й нескореного серця поета. А пісні, які співали сьогодні, вже півтора століття співає український народ, а скільки ще співатиме – залежить від нас з вами. Адже нам творити долю української пісні, української мови, українського народу.

ВЕДУЧИЙ 2.

      Тож нехай «Заповіт» Великого Кобзаря стане заповітом для нас – зберегти мову народу, його звичаї, його пісні і пронести через віки у майбуття.

 

 Звучить «Заповіт». Хвилина мовчання.