Літературно-музична композиція. Лети, наша мово прекрасна, над світом

Літературно-музична композиція до Дня рідної мови

Пасєка Наталя Михайлівна

учитель української мови і літератури,

спеціаліст вищої категорії,

старший учитель

Калуського ліцею № 2

 

Тема. Лети, наша мово прекрасна, над світом

 

Сценка «У суржиковому лісі»

(На сцені — «дрімучий ліс». Маленьку галявинку, де сидять два хлопчики, обступили дерева найрізноманітнішої форми. Хлопчики сидять на викривлених пеньках, тяжко зітхають, розмовляють).

 

Грицько. Олесю, як же це трапилось з нами? Як же ми опинились у такому неприродному лісі? Все тут таке страшне, недоладне, криве, скручене, скарлючене... Ось скільки блукаємо, а вийти ніяк не можемо...

 

Олесь. Все це тому, Грицьку, що не вчили ми рідної мови, не слухали свою вчительку. Пам’ятаєш, як вона нам говорила, що ми у словарному суржику загубились, як у лісі зачарованому і вибратись з нього не можемо.

 

Гриць. Пам’ятаю. Я ще казав, що якби ми й справді могли опинитись у зачарованому лісі, то було б класно!

 

Олесь. Ага, а я підхопив, пам’ятаєш? Я казав, що було б здорово, бо я люблю мандрувати, а тим більше у зачарованому лісі. Там же самі дива!

 

Гриць. Ідеш, а дерева сходяться і розходяться – ні пролізти, ні пройти. А навколо все страшне, дивовижне, незвичайного стільки – жуть!

 

Олесь. А вчителька мовила, що якби наші слова-суржики перетворились і справді на страшні дерева та на ще страшніших звірів, я б побачила, які ви герої!

 

Гриць. А далі що було?

 

Олесь. А далі я сказав, що якби вона і справді могла зробити так, як каже, а то тільки лякає, а сама ж того не вміє, бо нема такої сили у світі, щоб людину закинула у такий ліс, та й лісу такого нема! А ми говоримо так, як усі. І нам так подобається! Що ж тут такого?

 

Гриць. А далі що було?

 

Олесь. А далі вона усміхнулась і махнула рукою. Все навкруг завертілось, закрутилось і ми кудись полетіли...

 

Гриць. Ясно, і опинились тут, у цьому клятому лісі, з якого ніяк не можемо вибратись. Може, вона на нас якийсь туман наслала, бо ж такого не буває, ми ж грамотні, давай подумаємо, може, виберемось?

 

Олесь. Я знаю, це гіпноз! Вона нас загіпнотизувала! І все це нам просто здається, тільки й усього! Давай попробуєм звільнитись від цього гіпнозу.

 

Гриць. А як! Як попоробуємо? Хто нас розгіпнозить?

 

Олесь. Це просто робиться, самі себе і звільнимо від цієї мани. Думай про руки і кажи: Це мої руки, я ними рухаю вправо, вліво, вгору, вниз, що виходить? А тепер про ноги думай так само: це мої ноги, я ними роблю кроки, я можу йти куди захочу. О! Класно! Ми спокійно йдемо!

 

Гриць. Куди йдемо?

 

Олесь. Як куди? Додому, бо я вже їсти хочу, аж живіт до спини прилип! Ходімо весь час в одному напрямку, то, може, кудись і вийдемо.

 

(Хочуть іти, а дерева обступили їх ще щільніше. Чується голос із-за куліс).

 

Голос.

Я суржиковий ліс, я ліс!

Я злий такий, неначе біс!

Я всіх таких, як ви, ловлю,

Захоплюю, душу, давлю.

Щоб слово рідне забували,

Щоб мови рідної не знали.

Хай краще в світ ідуть німі,

Раз захотіли так самі.

Ви ж мови рідної не вчили –

От суржики вас оточили.

Тепер з’їдять, задушать вас.

О! Це вже ваш останній час!

А суржики од слова «волк»

У неучах тих знають толк!

 

(Чути вовче виття. Хлопчики схоплюються, розгублено тичуться туди-сюди. Куди б вони не ступили, а дерева заступають шлях, підходять все ближче).

 

Гриць. Олесику, що робити? Я боюсь!

 

Олесь. Я теж боюсь. Це вже не гіпноз, не сон, не казка, тут не до сміху. Давай кричати, поки не пізно, може, хто почує.

 

Хлопці кричать: «Ау-ау!»

 

Гриць. Мабуть, ми не те кричимо, а може, тихо. А мені вже так страшно, що можна вмерти. Мама!

 

Олесь. Мамо! Мамочко, рятуй!

 

(Дерева розступаються і на галявину виходить бабуся в українському одязі).

 

Бабуся. Чого ви так кричите, наче блекоти об’їлися?

 

Хлопці. Нам так страшно, ми вибратись не можемо з цього заклятого лісу.

 

Бабуся. Ліс, діти, і справді заклятий, це правда. Багато віків люди засмічували рідну мову: то модним словечком, яке нічого спільного з рідною мовою не мало, то вживали надмірно російські слова на український лад, бо свого ліньки було підшукати, а рідним словом нехтували, цурались його. Часто не задумуються люди над тим, як говорять. А мова жива. От вона і заросла тим бур’яном, через який ви не можете пробитися. То не казка і не сон. Погляньте на ці криві деревця, вони вам подобаються?

 

Хлопці. Ні!

 

Бабуся. Це не просто деревця, це ті слова, які ви щоденно говорите. Це перекручена ваша мова. А в цьому лісі вона стала деревцями, лісом, який ви насадили.

 

Гриць. Бабусю, але ж ми не садили цього лісу!

 

Олесь. Правда, бабусю, не садили!

 

Бабуся. Ні, діти, цей ліс посадили ви і ваші друзі, які теж так говорять, так розмовляють, як і ви. Бо із зернятка виростає дерево, а з дерев утворюється ліс. А ви щодня сієте слова-зернятка і не задумуєтесь над тим, що з того виросте. А виріс ось такий ліс. Бо мова ваша засмічена, покручена. Бачите яка?

 

Гриць. А що ж нам, бабусю, тепер робити? Як нам вибратись з цього лісу? Ми весь день блукаємо, а стежки не бачимо.

 

Бабуся. Я спробую допомогти вам, але від вас самих залежить, вийдете ви з цього лісу, чи ні. Я покажу вам стежку, але будьте уважні, щоб не загубили її, бо вже тоді вам ніхто не допоможе.

 

Гриць. Як у казці, скажи, Олесику?

 

Бабуся. Як у казці, тільки це не казка. У казці завжди хороший кінець, а у вас його може не бути, якщо кожен з вас не докладе всіх сил до того, щоб знищити ці покрученці та бур’яни.

 

Олесь. Ми будемо дуже старатись. Але що нам для цього потрібно зробити?

 

Бабуся. Ця робота не складна, але треба бути дуже уважним, Щоб не наробити помилок. Ось вам скринька, а ключик до неї ви повинні самі знайти, тобто правильно попросити, щоб вона відчинилась. Як правильно попросите, вона відчиниться, а в ній ви знайдете три завдання, які треба виконати. От тоді, як виконаєте їх то вийдете із лісу, а як ні, – ходити вам до старості, блукати в суржиковому лісі, якщо вас люті звірі ще завтра не з’їдять. (Дає дітям скриньку. Поки хлопці роздивляються, бабуся непомітно йде зі сцени.)

 

Гриць. Коробочка, відкрийся!

 

Олесь. Ні, не так, не коробочка, а шкатулка, відкрийся!

 

Гриць. Ні, треба сказати: ящик, одкрийся!

 

Олесь. Мовчи, поглянь, як дерева обступили нас, а бабуся казала бути уважними. Згадуй, як бабуся казала, скринька!

 

Гриць. Давай разом: скринько, відчинись, будь ласка!

 

Скринька відчиняється, а в ній скручені папірці, на яких написані завдання.

 

*Яке слово у цьому реченні вжито неправильно?

У лісі ростуть гриби, до прикладу: сироїжки, бабки, маслюки.

 

У цьому реченні замінити треба лише одне слово – до прикладу. Це неправильно, бо до прикладу є задача, а треба вжити прислівник наприклад, і сказати так: у лісі ростуть гриби, наприклад: сироїжки, бабки, маслюки.

 

*Як правильно сказати: йти до лісу по гриби, чи йти до лісу за грибами?

(Йти до лісу по гриби).

 

*Чи правильний вислів?

Я вибачаюсь, що запізнився. (Вибачте мені, будь ласка, за запізнення. Пробачте мені, будь ласка, за запізнення.)

 

Гриць. Олесику, а нам на свято пора, а там розберемось.

 

Олесь. Саме Час, заходьмо тихіше, зараз почнеться. Ось, бачиш, два стільці вільних. Це наші місця!

 

(Хлопці йдуть на свої місця у зал і сідають).

 

Ведуча. Вона вся з гомону полів, лісів і морів отчої землі, мережана сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок і переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом... Вона з голосу тура, мисливських сурем, скрипу дерев’яного рала, стогону вола в борозні, рокоту комбайна – вся з колосся, осмаленого війнами і торкнута "мирною" радіацією. Вона з блиску козацької шаблі і весла невільницького човна, як напнуті паруси волі, – вся змочена удовиною сльозою, повита дівочою тугою на ясирних та окупантських торгах.

Вона з першого радісного щебету немовлят і тихих похоронних плачів, з потаємного шепоту і зітхань закоханих... Вона вся з хмари й грому, як з води й роси, – така українська мова. Ніжна й тендітна, а міцніша броньованої броні, бо єднає дух і тіло, бо в її основі – непорочність  і   чистота.

 

На сцену виходить учениця, яка читає вірш.

 

Рідна мово моя, поетична, пісенна,

Пелюсткова і ніжна, як спів солов’я!

Як народу душа, щира, ніжна, натхненна –

Ти найкраща у світі, бо рідна моя!

 

Українські пісні ніжно мама співала,

Коли ще в сповитку були діти малі.

Українською мовою благословляла,

Як розходились ми на дороги Землі.

 

Скільки в мові тепла і палкого кохання!

Туги й щастя дзвінкого і світла душі,

Та іскристої радості і шанування,

Що лиш просто говориш, виходять вірші!

 

То струмочком біжить, то сміється й співає,

То іскринками гумору враз спалахне.

Скільки слів в тобі є, лиш Господь один знає.

Мово рідна моя, ти як сонце ясне!

 

Пісня про мову

 

(На сцену виходить старша учениця в українському вбранні).

 

Учениця.

Мово моя поетична і ніжна, в тобі невичерпна криниця багатства, скільки б не звертався до тебе, а кожного разу відкриваєш для себе все нове та нове. Ти –   духовний скарб народу, у тобі культура нашого народу, його душа, поезія, найпотаємніші його мрії, надії, думи.

 

Учениця. Надзвичайно багата наша українська  мова, нею можна передати будь-які явища природи, слів вистачить, щоб описати сміх і сум, найвищу красу; задовольнити найвитонченіший смак. Наприклад, нашою мовою можна писати вірші не тільки ліричні та патріотичні, але й такі, де всі слова починаються з однієї букви. Ось послухайте…

 

Сад спочиває, спить спокійно,

Ставок старенький стуманів.

Стежина-стежка самостійно

Снує собі серед садів.

 

Світанок синій струменіє,

Сосна світлішою стає,

Серпанок світиться, світліє.

Сон сновидіннячка снує.

 

Світ стрепенувся. Скільки спати?

Співають сотні солов’їв.

Скоренько стало скрізь світати.

Стрижі стрілою – сонце! Спів!

 

Сміється сонце, світить, сяє!

Стрічає сонечко сосна,

Сопілка, скрипочка співає,

Співає серденька струна.

 

Учениця. Що й казати, багата наша мова! Є в ній і слова з протилежним значенням –  це слова-антоніми. Бо у світі є дві протилежні сили: добро і зло, світло і пітьма, сила притягання і сила відштовхування, любов і ненависть. Тому і слова є для позначення цих почуттів і дій.

 

В нашій мові є слова

Зовсім протилежні,

І частенько так бува

Ми від них залежні.

 

Нам, звичайно, повезло

В нашій рідній мові,

Бо добро в нас є на зло

І не тільки в слові.

 

Як відійде темна ніч,

Встане день, як квітка,

Є товстий, неначе піч,

Є тонкий, як нитка.

 

Хтось так голосно кричить,

Як ворона кряче,

Інший цілий день мовчить,

Мов ковтнув гаряче.

 

То веселий, то сумний

Кожен з нас буває.

То новенький, то старий

Одяг надягає.

 

Є широкий ремінець,

А вузький ще краще.

Є трудяга-молодець,

Але є й ледащо.

 

А на «ні» є слово «так»!

Як сказав, так буде!

Якщо в мові ти мастак,

З тебе вийдуть люди.

 

Учениця. А скільки в нашій мові є чарівних слів, від яких тепліє на серці, коли чуєш їх, та коли промовляєш сам, тому що зникає поганий настрій, пропадає образа, бо це живі слова, вони оживляють душу, чарують нас.

 

У нашій рідній мові

Чарівні є слова.

Слова ці всім відомі,

Бо сила в них жива.

 

«Добридень», «До побачення» —

І усмішка сія!

Велике мають значення

Ось ці прості слова!

 

Як скаже син чи донечка:

«Спасибі» вам, «Будь ласка» –

Ясніше сяє сонечко,

В словах – любов і ласка.

 

Ось ці прості живі слова

Не забувайте, діти,

Від них і радість ожива,

В очах промінчик світить.

 

Від цих чарівних, добрих слів

Тепліше людям жити,

Якщо ти їх не говорив,

То треба говорити!

 

Це «Дякую» і «Добрий день»,

«Пробачте», «Йдіть здорові».

Вживайте, діти, їх щодень

У нашій рідній мові!

 

 

Учениця. До слова треба ставитись з великою любов’ю, а мову щоденно вчити. Бо чим більше заглиблюєшся у мовні джерела, тим більше пізнаєш її, відчуваєш красу, чарівність рідної мови.

 

Пісня

 

Учениця. А тепер прийшов час перевірити, як ми говоримо, чи вміємо ми користуватися своєю мовою. Я вам буду говорити цілі фрази так, як більшість з вас говорить, а ви повинні сказати правильно ту саму фразу, зрозуміло? Хто знає, як правильно відповісти, нехай підніме руку.

 

Як правильно сказати.

 

Цікаве міроприємство (Цікавий захід)

Похлопаєм в ладоні. (Поплещемо в долоні)

Капризна дитина. (Вередлива дитина)

Закрий двері, сквозняк! (Зачини двері, протяг)

Коротше кажучи. (Коротко кажучи)

Більша половина учнів. (Більш ніж половина учнів)

Говори дальше. (Говори, продовжуй.)

Перевернути сторінку (Перегорнути сторінку)

Приймати участь (Брати участь)

 

Учениця.

Зіграти хочеться мені

Із вами, друзі, в «Так чи ні».

Вам запитання задаю,

Готуйте відповідь свою.

Відповідай, коли мастак,

Єдиним словом: ні чи так.

 

Скажіть, співає сом пісні?

Не гайте з відповіддю!

Ні!

Чи вміє плавати гусак?

Ну що на це сказати?

-Так!

Скажіть мені, червоний мак

В січневу пору квітне?

Ні!

А крокодили на сосні

Свої будують гнізда?!

Ні!

Чи може вище гір літак

У вишину злітати?

Так!

Узори пишні на вікні

Мороз малює взимку?

Так!

Чи достигають навесні

Пшениця й жито в полі?

Ні!

Річка біжить удалині,

Чи є у неї ноги?

Ні!

А під кінець скажіть мені

Цікава гра у «Так чи ні»?

 

Учениця. Вік живи і вік учись! Щоб збагнути цю мудрість, треба роки, і тоді тобі відкриється чарівність рідної мови, її поетичність, глибина і краса, її мелодійність і велич, її сила і чистота. І ти зрозумієш, що тут, на рідній землі, твої корені і сила. А що ти, людино, значиш без коренів, без свого роду, без тої чарівної сили, яку тобі може дати тільки твоя рідна земля, тільки твоя криниця живильної народної мудрості. Рідна мово, хто цурається тебе, той не може бути по-справжньому щасливий на рідній землі, бо зрадив цю землю. Чомусь француз у себе дома говорить по-французьки, а поляк по-польськи, а італієць по-італійськи. Чом же ми зраджуємо собі, люди, розмовляючи іншою, чужою мовою? Забуваючи, нехтуючи своєю, а зі шкіри пнемося, щоб говорити російською, яку так і не можемо вивчити, як слід, і тому розмовляємо тим страшним суржиком, не знаючи ні чужої, ні своєї.

 

Читець

Чи живеш біля моря синього,

Чи в степу, чи обіч гори,

Ти не будь малоросом, друже  мій,

Українською говори.

 

Чи ідеш ти міською дорогою,

А чи стежкою на селі,

Говори українською мовою,

Бо живеш на своїй землі

 

І не слухай ворожих натяків,

Мов «забули за сотні літ»,

Це ж бо так, як забути матінку,

Що пустила тебе у світ.

 

Чуєш, як розмовляють соняхи,

Як шумлять густі явори,

Як від рідної мови сонячно?

Українською говори!

 

Учениця. А вона ж, наша мова, жива і багата, красива, як світанок весняний, чарівна, ж казка. Дзвенить собі чистим струмочком і заворожує добрі серця, зачаровує своєю поетичністю, розказує про минувшину і про сьогодення, дає надію на світле майбутнє. Звучить піснями тужними і веселими, сміється прислів’ями і порівняннями, дошкуляє ущипливим словом, заворожує казками, загадує такі загадки, що не всяк їх і розгадає!

 

Читець

 Яка ж багата рідна мова!

 Увесь чарівний світ у ній!

 Вона барвиста і чудова

 І кривдити її не смій!

 

Вона про все тобі розкаже,

Чарівних слів тебе навчить,

Усе розкриє і покаже,

Як правильно у світі жить.

 

В ній стільки слів, що й не збагнути!

І приказок, і порівнянь.

А мову знаючи, здобути

Ти можеш просто безліч знань!

 

Тож мову вчи і прислухайся

До того, як вона звучить.

І розмовляти так старайся,

Щоб всім її хотілось вчить!

 

Пісня.

 

Учениця. Рідна мово, ти бездонна криниця мудрості народної, невичерпне джерело багатства. І хто приходить до твого джерела, той стає мудрим і багатим, ж сама українська земля. Звучи, моя мово, гордо і чисто! Лети над Землею крилато, милуй душі і звеселяй наші серця. Ти достойна того, щоб тебе слухав цілий світ, щоб до тебе прислухалась уся Земля!

 

Читець

До рідного слова торкаюсь душею,

Боюсь очорнити чи зрадить його.

З цих слів наша мова, пишаємось нею –

Це музика й пісня народу мого.

 

Без неї не зміг би на світі прожити,

Не зміг би помітить земної краси,

Не чув би й не бачив, як шепчеться жито,

З якого стікають краплинки роси.

 

 

Вона – джерело й найчистіша криниця,

З якої черпаю натхнення й снагу.

Вона кришталево дзвенить і іскриться,

Я нею тамую духовну жагу.

 

У шелесті трав, у цвітінні калини

Я чую цю мову у сні й наяву.

Вона в моїм серці, – це вся Україна,

Я дихаю нею, я нею живу!

 

Читець

Не цурайтесь мови, люди,

Рідного джерельця.

Хай вона струмочком буде,

Хай дійде до серця.

 

Хай вона в піснях лунає

Кожен день і в свято.

Соловейком хай співає

В українській хаті.

 

Бо ж вона така багата,

Українська мова.

Неповторна і крилата

І така чудова.

 

І цвіте у ній кохання,

Рушники з квітками.

Мрії наші і бажання,

Верби над ставками.

 

Найрідніше, сокровенне,

Найдорожче в світі

І святкове, і буденне,

В ній батьки і діти.

 

Не цурайтесь, люди, мови,

Не цурайтесь роду.

Як зачахне рідне слово —

Не буде народу.

 

Пісня

 

(На сцену піднімаються всі учасники свята. Гриць і Олесь підходять до жінки в українському вбранні).

 

Гриць. Скажіть нам, будь ласка, а хто це зробив так, що ми на початку свята опинились у зачарованому лісі?

 

Бабуся. А хіба ви ще не зрозуміли? Це ж ви самі і зробили цей ліс! Кожна людина сама собі створює ті ситуації, в які потрапляє, чи не так?

 

Олесь. Мабуть, так. Але ми більше не потрапимо в таке становище, правда, Грицику?

 

Гриць. Правда, Олесю. Дякуємо Вам за добру пораду!

 

Учениця. Наше свято закінчилось, але мова хай ще сильніше звучить над просторами Землі, хай набирає сили і ваги, хай милує серця усіх українців у різних куточках планети, та й не тільки українців, а й усіх людей.

 

Гриць і Олесь (разом)

Лети, наша мово прекрасна, над світом:

У казці, у пісні, у прозі й віршах!

З любов’ю і щирим весняним привітом

Лишайся у добрих і щирих серцях!