Літературно-музична композиція "Серце Кобзаря"

Сірик Віта Федорівна

учитель української мови і літератури,

зарубіжної літератури

Стрітівської філії

                                                   Стайківського ліцею «Світоч»

вул. Шевченка, 24

с.Стрітівка

Обухівський р-н

Київська обл.

Літературно-музична композиція

Серце Кобзаря

На фоні пісні «Ой по горі роман цвіте, долиною козак іде» виходить сліпий кобзар, сідає на сцені, виходить Шевченко з «Кобзарем» і сідає біля нього.

Кобзар:з батька-діда я Вересай, зовуть Остапом. В Калюжинцях та околицях всі мене знають, а Вересай ,то тільки в книзі церковній. А тебе, брате, Тарасом звуть?

Тарас: Тарасом, а покійного батька Грицьком звали. А твого батька ,як звали?

Кобзар: Микитою.

Тарас: Значить ти – Остап Микитович, як я Григорович.

Кобзар: Ну, Микитовичем мене ніхто не зве, та й Остапом теж…

Тарас: А хочеш , я тебе зватиму братом Остапом, а ти мене - братом Тарасом. Ми ж таки брати : ти кобзар і я кобзар.

Кобзар: А де ж твоя кобза?

Тарас: За халявою.

Кобзар: Ото дивина. Не чував я про таку кобзу, щоб її за халяву сховати можна було. Ану покажи!

Тарас:(дає «Кобзар»). Ось, тримай.

Кобзар: Книжка ? То ти вчений?

Тарас: Та трохи вчений, а ще більше друкований.

Кобзар: Про що в тій книзі написано?

Тарас:(розгортає) Ось послухай…

Учень:

Зоре моя вечірняя, мій друже єдиний,

Ти не знаєш, що діється в нас на Україні.

А я знаю і розкажу тобі і спати не ляжу,

А ти завтра тихесенько Богові розкажеш.

 

Учень:

Встає хмара з-за лиману, а другая з поля,

Зажурилась Україна, така її доля.

Зажурилась, заплакала,як мала дитина.

Ніхто її не рятує, козачество гине.

Гине слава, Батьківщина, й немає, де дітись…

Учень

В материнській вишиванці,

Де вогонь-руїна,

Йшла до Бога рано-вранці

Ненька-Україна.

Вітер коси розплітає,

В небі чорна  хмара.

Стала й Господа питає:

Україна (дівчина у вишиванці, запнута картатою хусткою, стоїть навколішки):

За що така кара?

Синів вбито в чистім полі,

Могили, як рани.

Знову хочуть моїй волі

Одягти кайдани.

Бач, калина зажурилась,

Бо вдовою стала.

Чи я тобі не молилась?

Чи я не благала?

Перед ляхом боронила

Православну віру,

Святий хрестик не зронила

В холоднім Сибіру.

Дощем збито в полі жито,

Нема кому жати:

Скільки мені сльози лити

І синів ховати?

Учень:

Ангел Божий мовить з неба:

Ангел

Скоро день настане,

Хто меча підняв на тебе,

На коліна стане.

Свята правда, воля й доля

В твоїм домі буде.

Тільки кату не пробачать ні Бог, ані люди

Дівчина:

Україно, Україно, серце моє, ненько,

Як згадаю твою долю, заплаче серденько.

Дівчина :

Минають дні, минає літо,

А Україна, знай, горить.

По селах голі плачуть діти…

Батьків немає…

Шелестить пожовкле листя по діброві,

Гуляють хмари, сонце спить…

Дівчина:

Тихо плаче Україна сльозами та кров'ю,

Кат будує своє завтра на горі людському.

Гірко плаче Україна і тяжко ридає.

Синів своїх, що померли, сльозами вмиває.

Звучить мелодія пісні «Повертайся живим»

Хлопець і дівчина (хлопець, одягнутий у військову форму)

Хлопець:

Пробач, рідненька , мушу йти.

І не питай, куди тепер рушаю,

Мене чекають прокляті світи,

Коли вернусь, я й сам не знаю.

Автор:

Вона в сльозах стискає телефон,

Пусті гудки , в душі гроза лютує.

Та він живий, то був поганий сон,

Її любов його таки врятує.

Хлопець:

Не плач, кохана, чуєш, я живий.

Не міг тобі раніше подзвонити,

То був страшний, запеклий, довгий бій,

Та ми не мали права відступити.

Скажи хоч слово, мила, не журись,

Утри сльозу й нарешті посміхнись,

А ще молись, за нас усіх молись.
І матері від мене поклонися,

Цілуй дітей і батькові привіт.

Скажи, його «Кобзар» тепер в нагоді,

Ми з хлопцями завчили «Заповіт»,

Під обстрілом читаємо відтоді.

Пісня «Повертайся живим»( виконують учні)

Кобзар:

Така туга в мене на серці, така печаль, що хоч з мосту та в воду.

Тарас: Бачу, що не з добра ти, брате Остапе, пішов у світ далекий, ще й без поводиря.

Кобзар: Пригадую, як позаторік пани з'їжджалися, щоб послухати мужицького віршописця. То ти і є той Шевченко, що кріпаком був?

Тарас: Той самий. А ти куди прямуєш?

Кобзар: На Схід, Дебальцеве, Волноваха,… Чув, може?

Тарас: Ходімо разом, бо і я туди. А поки що перепочити час, он уже сонце куди піднялося. Присядьмо.

Кобзар: Давай підкріпимося, бо дорога неблизька.

Тарас: Так у мене окрім «Кобзаря» нічого немає.

Кобзар: У мене є хліб і вода.(Їдять).

Знаєш, гарно грає твоя кобза, а заграй ще щось, бо моя, бач, втомилась, а,може, це я не можу грати, коли серце біль точить. Та й непотрібний я зараз став.

Тарас: Ти, брате, не журись, а краще послухай :…(Читає)

Було колись, в Україні гриміли гармати,

Було колись, запорожці вміли панувати.

Ех… Було колись

На фоні пісні «Чорна хмара з-за лиману, а другая з поля»

Учень:

Не нарікайте ви на долю.

Усе занапастила людська воля.

У кожного своя доля і свій шлях широкий:

Той руйнує, той мурує,

Той неситим оком

За край світу заглядає,

Чи немає де країни, щоб загарбать

І з собою взять у домовину.

Помилуй, Боже, Україну,

Не дай пропасти на чужині

В неволі вольним козакам.

Тарас: (читає)Гамалія по Скутарі по пеклу гуляє, кайдани ламає.

Учень: Брати будем жити, будем жити, вино пити, яничара бити…

Тарас: Було колись…,осталися могили на полі…

Кобзар: Над річкою в чистім полі могила чорніє, де кров текла козацькая, трава зеленіє. Згада козак Гетьманщину, згада - та й заплаче.

Учень: Давно те минуло, як мала дитина, сирота в ряднині Тарасик блукав без свити і хліба по тій Україні, де Гонта свяченим гуляв.

Тарас: Я тепер згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.

Кобзар: Лихо,лихо, та й тепер на Вкраїні не тихо..

Вірш Богдани Сірик «Колись»

Тарас: Куди воно ділось, звідкіля взялось,

І дурень, і мудрий нічого не знає…( Плаче)

Кобзар: Ти , я чую, плачеш, брате Тарасе?

Учень:

 Кожен з нас незалежний по праву,

Тільки ми обираємо шлях.

Хай іде стороною лукавий

І не топчеться він по піснях,

Тих, що ненька в дитинстві співала.

Бо корінням в життя проросли.

Ми так довго на світло чекали,

А утримати знов не змогли.

Учень:

Кожен з нас – українець по праву,

І історію пишемо ми,

Щоб нащадки не просто читали,

А за приклад узяти могли.

Дівчина:

Я вірила, Кобзарю, що колись, одного ранку, відкривши очі

Ми відчуємо повну волю,

Але та куля, в день зимовий, на світанку

Перехопила подих та змінила долю.

Кобзар: Українці творять нову історію вільної, незалежної держави.

Повір, дівчино, наша пам'ять не загине,

Як і омріяні тобою воля і кохання.

Учень:

Небесна сотня, прапор, чорна стрічка,

Бо ти, дівча, уже не з нами,

Але в думках ти поруч.

І не згасне свічка,

І линуть буде: «Слава Україні» над ланами.

Тарас: А знаєш, що я думаю, учня тобі треба, брате Остапе,не повинно вмерти кобзарство на Україні, а все далі рости і про волю нагадувати людям.

Учень: Зібрати усю живописну Україну та всіх кобзарів, та щоб ударили вони по струнах в тисячі кобз, щоб увесь світ дізнався, що ми, українці – справжні патріоти.

Тарас: У Миргороді ще й досі є звичай на Спаса вінчати кобзарів з кобзою.

Кобзар: І раніше вінчали, а я довго того добивався, та так і зостався невінчаний. Кобзар повинен навчатися в одного, а я – в різних. От і вийшло в мене щось своє, ні на що не схоже.

Тарас: Он воно що – доля кобзарська…

Учень: Грайте, струни голоснії

Про щастя і долю, про лицарів,

Що боролись за славную долю.

Тарас: Прошу тебе, брате, візьми собі учня. Доки живуть такі,як оцей Кобзар,то народ має своїх співців, які не дадуть заснути вольній думці. Вони пройдуть з кобзою крізь століття, тисячоліття і пронесуть слово правди святої у безсмертя.

Кобзар: Була голова оцей Тарас, та, мабуть, більше такої не буде…

Звучить пісня «Ой по горі роман цвіте»

Дівчина:

Отакі вони ,кобзарі. Заспівали, поплакали, роз'ятрили душу і пішли, наче провісники часу, наче символи майбутнього.

Дівчина:

Кобзарі і кобза нерозлучні та незборимі, котрі приходять з минулого та не пропадають безвісти, проходять вони через серця. А яке воно, серце Кобзаря?

Поки всюди, куди тільки не насіяла щедра доля нашого цвіту, на Різдво звучать колядки, навесні дівчата водять гаївки, звучить рідне слово, на польову дорогу знов вибігає русявий хлопчик, іде на пошуки того місця, де величезні стовпи підпирають небо. І це хлоп'я постійно вабить нас за собою. І ми летимо на крилах мрій, доки не зустрінемо чумацького воза, з якого на нас споглядає поважний і трохи стомлений правічними думами кобзар. І тоді ми знову здатні осягнути цей глибинний погляд, бо у ньому наша суть, у ньому – Тарасове серце.