Літературно-музична композиція "Тарасовими шляхами"

Тарасовими шляхами

(Літературно-музична композиція)

 

(Звучить музика)

Ведучий І. Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас 

Малими босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

 

Ведучий ІІ. Щороку, коли тануть сніги, ми вшановуємо пам’ять Шевченка.

 

Ведучий І. У кожної нації є свої співці-провидці, в серцях яких, мов у могутній океан, вливаються всі радощі й болі, мудрість і прагнення народу. Усе, що переживав український народ у минулому, по вінця наповнило «добром нагріте серце» Тараса Шевченка.

 

Ведучий ІІ. З плином часу постать Кобзаря набуває дедалі більшої значущості у свідомості культурного світу. Ми з гордістю промовляємо його ім’я, що для нас ототожнюється з самою Україною.

 

Ведучий І. Оцінюючи сьогодення, ми повинні частіше оглядатися назад, щоб не забувати дорогу страждань, злигоднів та кривавої боротьби, яку здолав наш народ, пам’ятати велич його лицарських перемог і «незлим тихим словом» згадувати народних пророків, титанів духу, борців за щасливу долю рідної землі, до яких належить Великий Кобзар.

 

Ведучий ІІ. Тож прилучаймося до високого Шевченкового слова, що є найповнішим образом душі українського народу, відкриваймо для себе оті незвідані береги нашого генія.

(Звучить музика)

 

Ведучий І. Не на шовкових пелюшках,

Не у величному палаці,

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці.

Нещасна мати сповила

Його малого й зажурилась…

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась.

 

Мати. (Тримає на руках немовля) Сину мій, прости, що доля твоя буде тяжкою, бо народжений ти невольником-кріпаком. Сину мій, дитино моя! Яким воно буде твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над головою?

(Входить Катерина заглядає до дитини)

 

Катерина. Що воно таке?

 

Батько. Прокинулась? Буде тобі забавка, будеш мати, кого глядіти. Знайшли тобі в коноплях братика.

 

Мати. Вже кому-кому, а Катрі буде з ним роботи. Хоче-не хоче, буде за няньку.

 

Катря. Еге! Це ж у нас дитина знайшлася. (Заглядає до дитини)

 

Ведучий ІІ. Минає рік, і два, і п’ять років… Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп’явся на ноги, почалося оте дитяче бурлакування. Батьки – на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш – скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу…

 

Ведучий І. А бур’яни несходимі! Залізе – до вечора не вибереться… і мандрує мала людина по світу зранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде із бур’янів на поле, як Кармелюк із лісу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. І здається малому, що там – край світу. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту… а надворі темніє…

 

(У Шевченків невесела вечеря – пропав Тарас)

 

Мати. (Заклопотано) Оце клопіт сьогодні, що й вечеря не в вечерю, хлопець десь дівся. Зранку як пішло, то оце і досі немає: бігали і до ставка, і до греблі, всі бур’яни обшукали – як упав у воду.

 

Батько. (Сердито) Догляділи!

 

Катерина. Нічого, знайдеться, може, десь заснув у бур’яні. Проспиться – прийде.

 

Мати. Ну й де б їй дітись, вражій дитині. Вечеряй, Катре, та підемо шукати.

(Зарипіли десь вози. Багато, мов з ярмарку)

 

Батько. Що воно?

 

Всі. Чумаки!

 

Мати. Світ не родив такого волоцюги! Ото небо йому, як рідна хата, а сонце, як мати. Коли б не їсти, то до хати так і не заглянув би цілий день. А вскочить у хату, за кусок хліба і знову надвір. Вхопиш за плечі, щоб придержати, так де там: випорсне з рук та на сонце, як линок у воду.

(За перелазом біліє сорочка і блищать сині Тарасові очі)

 

Катря. А ось і наш волоцюга!

 

Мати. Де це ти був?

 

Батько. Де тебе носило і досі?

 

Катря. Де ти волочився? (Тарас стоїть, мовчить)

 

Батько. Де ж ти був оце – питаю?

 

Тарас. (Тихо) Був у полі та заблудив.

 

Батько. Бачили таке?

 

Мати. Хто ж тебе привів додому?

 

Тарас. Чумаки.

 

Всі. (Стовпились біля хлопця) Хто?

 

Тарас. Стрінувся з чумаками, питають: «Куди йдеш? Мандруєш?». А я кажу – в Керелівку. А вони й кажуть: «Це ти йдеш у Моринці, а в Керелівку треба назад. Сідай, - каже, - з нами, ми довеземо». Та й посадив мене на віз. І дав мені батіг волів поганяти…

 

Мати. Бачили такого! Чумакувати надумав уже!

 

Батько. І як воно згадало, що з Керелівки?

 

Катря. Я ж казала, що знайдеться. Такий лобатий не пропаде.

 

Батько. Ну, почумакував, тепер бери ложку та сідай вечеряти. (Хлопець тільки того й дожидав)

 

Мати. Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого? (Тарас сьорбає з ложки, аж луна йде) Як мотає? Наче три дні не їв. (По вечері мати послала дітям на горбку коло сіней)

 

Батько. (Стомлений сідає на стілець) Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба: він буде неабияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство нічого не буде значить, або нічого не поможе.

 

Ведучий ІІ. Скоро мова мовиться, та не скоро діло робиться. Який не був радісний світ хлопцеві, як не тікав він од тих злиднів, що завжди сиділи в рідній хаті, як він не одмахувався рукою од того суму, що лежав над людьми, одначе дедалі і йому часом тьмарився світ.

 

Ведучий І. Перше горе, що отруїло хлопцеві серце, - злидні та праця матір поклали в домовину. Хлопця взяли од школи дивитися за меншими в хаті. Батько женився вдруге, взявши вдову теж із дітьми. В хаті почалися сварки, бійки, докори, плач – пекло, що завжди буває в хаті, де повно зведенят. Мачуха пильнує своїх, батько часом оступиться за своїх – сварка готова. Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але ось застудився він у дорозі, помер слідом за матір’ю – сиротам не стало життя в своїй хаті. Найбільше перепадало Тарасові, як найстаршому, до того упертому, правдивому і гарячому.

 

Ведучий ІІ. Почалося не життя, а мука. І пішов хлопець до школи проситися разом і за школяра, і за сторожа, який мав слугувати і школярам, і їх учителеві-дякові.

 

П’єса В. Долини «Мені тринадцятий минало»

(Подвір’я біля хати дяка. Посередині лежить стара колода. На передньому плані, ліворуч, густий очерет, що створює затишний куточок. Із-за хати видніється старий похилений тин, за яким розкинулося в зелені садків село. Линуть ранкові звуки півнячого співу та овечої отари, яку женуть на пасовисько. На сцені нікого немає.

Раптом з хати почувся голос дяка: «Тарасе! Чуєш, Тарасе!» Пауза. З дверей виходить в одній сорочці, з хрестом на шиї заспаний дяк)

 

Дяк. (Оглядаючись). Тарасе! Гей, ти де? Щез, нечестивець окаянний (Бере кухлик і хоче набрати води). Нема… Тарасе! (Витягує з-під стріхи різку). Давно тебе потчевал… (Береться за живіт). Утроба, аки геєна огненна.

(Входить, несучи в цеберках воду, Тарас. Він босий, в полотняній сорочці, в куценьких штанях).

 

Дяк. З’явився, приблуда… Та скоріше! Повзеш, яко червь тлєтворная!

 

Тарас. (Ставлячи цеберки біля хати). Черв’яку легше, пане дяче…

 

Дяк. Переробився, бач… Розглагольствуєш! Бери-но кухлик та окропи швидше!

Ху, голова розривається… (Підставляє голову)

 

Тарас. (Зливаючи дякові). Не пили б уже…

 

Дяк. (Сердито). Не твоє діло! Рушник подай!.. (Тарас виносить з хати рушник. Дяк хоче перев’язати голову).

 

Дяк. Поможи, не бачиш?.. (Тарас зав’язує рушник)

 

Дяк. Ху! (П’є воду). Те, що вчора тобі загадував, - зробив?

 

Тарас. Псалтир склеїв. Часослов зшив, а букви намалювати не встиг.

 

Дяк. Я так і знав!.. Сновідєніям предавался, окаянний!

 

Тарас. Ні, пане дяче, я після покійника сьогодні ще й не дрімав…

 

Дяк. А що ж содєях?

 

Тарас. Замітав, пензлі мив перед малюванням…

 

Дяк. Малюванням, малюванням… Он через два дні діти в школу вже прийдуть, а у мене Святе Писаніє не готове. Ану внеси книги, подивимося… (Тарас вносить старі книжки). Азбуку покажи…

 

Тарас. (Струшуючи книжку). З Псалтиря порохня вже сиплеться, пане дяче…

 

Дяк. Ай! Беззаконіє твориться з святими книжками.

 

Тарас. Миші поглумилися.

 

Дяк. О горе суще!

 

Тарас. Їсти ж катма в хаті, от вони й накинулися на книжки.

 

Дяк. Що ти речеш? Хоч би Бога убоявся. Миші, миші… Ти де був? Я тебе кормлю, пріємлю труд ютіть, а ти так служиш благодєтілю?

 

Тарас. Та хіба ж я не стараюся?

 

Дяк. Мало!.. Ану дай азбуку. (Тарас дає азбуку). О, бачиш? Шість букв погризені, а ти й не уздрів?

 

Тарас. Ви обіцяли, що сьогодні будемо малювати…

 

Дяк. Принеси етюдник.

 

Тарас. (Зрадівши). Почнемо? От добре… (Побіг у хату, вносить етюдника з фарбами).

 

Дяк. (Дає азбуку). От зараз сідай і намалюй усі букви Господніє.

 

Тарас. А мої малюнки подивитесь, пане дяче?

 

Дяк. Та й надоїв ти мені з своїми малюнками! Роби, що загадую!.. (Тарас з сумом сідає на колоду, розкриває етюдник. Дяк змочує голову).

 

Тарас. Обіцяли ж сьогодні… Я давно вже чекаю…

 

Дяк. Та помовч уже!.. Буков не зробив, а малювати вчи його!.. Ледар!.. Вижену – будеш старцювати тоді…

 

Тарас. Не лякайте – гірше не буде…

 

Дяк. Беззаконник! Ач!.. Ти знаєш, хто ти єсі?

 

Тарас. Хлопець собі…

 

Дяк. Приблуда! Від родителів утік!

 

Тарас. Від мачухи… Ви теж від родичів поїхали…

 

Дяк. Не смій так зі мною глаголіть!.. Я учитель твій!

 

Тарас. Якби ж то вчили… А то лаєтесь та п’єте.

 

Дяк. (Сердито). Ти ще й дерзиш? (Підходить і б’є Тараса різкою). Ось тобі. Оце тобі «субота»! щоб знав, як свого пана шанувати!

(Тарас, скрутившись калачиком, схлипує).

 

Дяк. Нечестивець! Ледащо!.. Зараз же зроби мені букви, а не то… (Пішов у хату). (Тарас сідає за етюдник, готує фарби. Дяк повертається з хати з кількома аркушами паперу, уже без рушника на голові).

 

Дяк. На, ось тобі… Я – не такий… Я – душу всім. Якщо якийсь зіпсуєш, то інший бери. Піду паству навіщу. Нагадаю прихожанам, щоб дітей готували до школи. (Іде). Поки я повернуся, щоб усе поробив. Я – недовго… Ох, житіє наше! (Виходить). (Озираючись, входить з вузликом Яринка. Побачивши її, Тарас тихенько підходить ззаду і лякає).   

 

Яринка. (Жахнувшись). Ой! Капосний, злякав. (Удавано б’є Тараса). Ось тобі, ось тобі, щоб не був таким… (Оглядається). Я й так боюся твого дяка…

 

Тарас. (Сміючись). Його немає дома – не бійся. Хіба дяк мій – то дідько якийсь?

Яринка. У нього ніс такий… Він страшний мені…

 

Тарас. Правда, він як нап’ється, то ніс стає, як червоний буряк. Пішов знову, певно, в шинок…

 

Яринка. А ще – дяк. Оце забігла до тебе (Розв’язує вузлик). На ось тобі свитку. Полатану.

 

Тарас. (Бере свитку). Гей, як гарно полатана! Яриночко, ти вже як велика дівка шиєш. Спасибі тобі, сестричко. Хоч ти мене не забуваєш…

 

Яринка. І це ось тобі… (Дає хліб і глечик молока). Пообідаєш, а закусиш цими яблуками (Дає двоє великих яблук).

 

Тарас. (Зрадівши). Ой які гарні!.. Певно, смачні. Чиї це? У нас таких немає. (Кусає яблуко). Ой, добре!.. На, покуштуй (Дає Яринці).

 

Яринка. Не треба. Я ще їстиму такі…

 

Тарас. А де ж ти їх візьмеш?

 

Яринка. Оксанка дасть.

 

Тарас. (Вражено). Оксанка?.. Коваленкова?..

 

Яринка. Ой! (Закриває рот). Ми з нею отару пасемо разом…

 

Тарас. То це Оксанчині яблука?

 

Яринка. Угу… Тільки ти не скажеш їй? Кажи – не скажеш? Вона дала для тебе і просила…

 

Тарас. Мовчати?

 

Яринка. Атож…

 

Тарас. (Дивиться на свитку). І це, певно, її робота?

 

Яринка. Ні, рукав і я зашивала!.. Тільки мовчи. Не скажеш?..

 

Тарас. (Задумливо). Не скажу. Пасе з тобою. А чому вона просила мовчати?

 

Яринка. Я не знаю. Чомусь зобижається…

 

Тарас. Зобижається? На мене? Хіба казала?

 

Яринка. Казала, що ти обминаєш її чомусь, як зустрічаєшся… А чого ти, Тарасику, на неї? Вона лагідна така. Помагає отару пасти…

 

Тарас. Вона добра… А ще що вона казала?

 

Яринка. Казала, що осавул вже загадував їй на панщину.

 

Тарас. Так, а про мене що?

 

Яринка. Про тебе? Казала, що жаль їй тебе, бо бачила худим, нестриженим…

 

Тарас. Ще й обдертим…

 

Яринка. Соромишся її?

(Тарас киває головою)

 

Яринка. Давай я тобі сорочку полатаю, виперу…

Тарас. З Оксанкою?.. Не треба…

 

Яринка. Чому?

 

Тарас. Я сам… (Сумно). Вона вже помічає…

 

Яринка. Вона мені розказувала, як ви торік пасли разом ягнята… Говорила, що ти їй книжечки читав, малював… А в тебе є той малюнок? Покажи…

 

Тарас. Є десь… захований. Не варто показувати.

 

Яринка. Тарасику, покажи мені…

 

Тарас. А навіщо? Він ще незакінчений.

 

Яринка. Все одно, покажи, Тарасику, мені цікаво…

 

Тарас. Добре, тільки тобі одній… (Побіг і з-під стріхи взяв дві дощечки). Ось мої малюнки…

 

Яринка. (Дивиться на дощечки). Оксана… Похожа… Як жива!.. І хата наша… Невже це ти?

 

Тарас. А то ж хто! Якби дяк учив, то ще краще було б. а то ж – п’є.

 

Яринка. А чого на дощечках?

 

Тарас. Паперу катма… Дяк не завжди дає.

 

Яринка. Я візьму й покажу Оксані.

 

Тарас. (Забирає малюнки). Ні, Яринко, нехай іншим разом. Пізніше. Я сам їй покажу. Ось справлю чоботи, розживусь на нову свитку і тоді… Тоді я її ще краще намалюю. Фарбами. Як ікону! Не пропаду! Піду в люди.

 

(За сценою звучить голос:)

Пішов юнак, пішов у вічність, щоб

…Сонцем, сонцем жити,

Яке не сходило тоді,

А тільки велетню видніло

З-за чорних мурів вікових,

І думи, думи освітило…

Як не гордитись нам за них.

 

(На сцені два дерева: під одним лежить мішок з золотом, а під іншим сидить босий, простоволосий, в убогій одежині, але міцний статурою дід, плаче. Над білою його головою прикріплена дощечка, на якій напис: «Хто мені, старому, уклониться до пояса, той матиме літа мої». Юнак довго дивиться на торбу з золотом, а потім підходить до діда і низенько-низенько кланяється дідові. Потім скидає із себе стару свитку.)

 

Юнак. Станьте на неї, дідусю. Зігрійте свої ноги.

 

Дід. Велике у тебе серце, сину мій! Люди, які кланяються золоту, ніколи не кланяються серцю людини. За те, що ти, юначе, поклонився людині, а не золоту, матимеш не літа мої, а вічність. (Юнак кланяється низько дідові ще раз. Витягує з торбини окраєць хліба, воду і дає дідові).

 

Дід. А як же тебе звати, хлопче?

 

Юнак. Тарасієм.

 

Дід. Ой сину, бурхливе, неспокійне життя матимеш, проте вічною буде слава твоя. (Юнак кланяється ще раз і йде своєю дорогою).

 

 

Ведучий ІІ. І босі ноги кріпака Тараса ступили на тернисту дорогу свого життя. Ох ті терни! Вони болюче ранили, впивались своїми колючками не тільки у тіло, а й в душу Шевченка. Він був і чабаном, і малярем, і кухарем, і козачком. Були в його житті і Кирилівка, і Хлипівка, і Вільно, і Петербрг.

 

Ведучий І. Петербург… Він зустрів Тараса білими ночами, новими знайомствами і зустрічами. Чудові ескізи і малюнки талановитого художника не стали перепусткою до Академії мистецтв, кам’яною стіною на тому шляху стояло прокляте тавро – кріпак. І тоді на поміч прийшла українська інтелігенція в російській еміграції: Гребінка, Пантелеймон Куліш, Сошенко, Мокрицький, Максимович при сприянні та участі Жуковського та Брюллова.

 

Ведучий І. 25 квітня 1838 року шевченкові вручили відпускну. «…Воля! Воля!..» - ледве вимовив Тарас, побожно поцілував папір і зіплакав.

 

Ведучий ІІ. Шевченко виправдав сподівання своїх визволителів. Закінчив академію з двома срібними медалями, малює картини, портрети, пише вірші, балади, поеми, за що 33-річного поета забирають у солдати.

 

Тарас. В неволі важко, хоча й волі,

Сказать по правді не було.

Та все-таки якось жилось.

Хоч на чужому та на полі…

Тепер не злої тії долі

Як бога ждати довелось.

І жду її, і виглядаю,

Дурний свій розум проклинаю,

Що дався дурням одурить

В калюжі волю утопить.

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Україні поховають,

Що не в Україні буду жить,

Людей і господа любить.

 

Ведучий І. цар Микола І сподівався солдатчиною і муштрою зламати поета, заславши його в далекі казахські степи. 10 років нелюдських знущань підірвали здоров’я, але не зломили духу Кобзаря.

 

Ведучий ІІ. Тарас Шевченко був повний сил та енергії, творчих задумів і планів. Проте доля відміряла йому зовсім небагато. День народження і день смерті фатально стали поряд – 9 і 10 березня. Між цими двома весняними днями – 47 років життя, з яких 24 – кріпацької недолі, 10 – солдатчини, 13 – волі під наглядом недолі.

 

Ведучий І. 47 років стали славою і гордістю народу України, знаменуючи початок і вершинні досягнення нової української літератури.

 

Ведучий ІІ. Бо творчість Шевченка – це книга буття українців, своєрідна візитівка українського народу.

 

Ведучий І. Ті, що приймали його заповіти, ставали сіллю землі, живим втіленням національної честі, гідності, громадянської совісті.

 

Ведучий ІІ. Будьмо ж гідними спадкоємцями і берімо в серце його напучування.

 

Ведучий І. Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчилися любить.

 

Ведучий ІІ. В своїй хаті своя правда,

І сила, і воля.

 

Ведучий І. Свою Україну любіть.

Любіть її… Во врем’я люте,

В остатню, тяжкую минуту

За неї господа моліть!

 

Ведучий ІІ. «Любити Шевченка – любити Україну. Любити Україну – любити Шевченка», - писав російський письменник В. Вересаєв.

 

Ведучий І. «Шевченко не поет, а голос душі українського народу, його крик, сльози і глибоке зітхання, стогін і разом з тим поклик гніву того народу», - сказав про нашого генія сербський драматург Броніслав Нушіч.

 

Ведучий ІІ. Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа.

 

Ведучий І. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.

 

Ведучий ІІ. Десять літ він томився під владою російської солдатської муштри, а для волі народів імперій зробив більше, ніж 10 переможних армій.

 

Ведучий І. Доля переслідувала його в житті, та не зуміла перетворити золота його душі в іржу ненависті до людей, а віру в Бога – у зневіру.

 

Ведучий ІІ. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

 

Ведучий І. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому посмертно – невмирущу славу і всерозквітаючу радість.

 

Ведучий ІІ. Отаким є, був і завжди буде для нас, українців, Тарас Шевченко!

(Звучить пісня «Шлях до Тараса» сл. Ю. Рибчинського, муз. Т. Петриненка)