Методична розробка з курсу: Художня культура (10 клас): Таємниці Веселової книги

Методична розробка з курсу: Художня культура (10 клас):

Таємниці Веселової книги

Як ви гадаєте, яка українська книга є найдавнішою? Що сьогодні, як і впродовж останніх п’ятдесяти років, викликає найбільше суперечок серед істориків та культурологів? Який український текст за рівнем філософського осмислення людського буття можна сміливо зіставити з Біблією? На всі ці запитання відповідь може бути одна: «Велесова книга».                                                                        Жодному іншому рукопису, створеному нашими пращурами на праукраїнських землях, не судилася настільки трагічна, суперечлива і водночас велична доля, як цій книзі. Історія «Велесової книги», її вивчення і введення знань про неї до наукового обігу позначена цілим рядом об’єктивних і суб’єктивних перипетій. Своєрідна боротьба довкола проблеми автентичності твору відбувалася за радянських часів і продовжується нині — від демонстративного замовчування, недовіри, навіть ігнорування, а згодом — активної критики, звинувачення в підробці і, врешті, до… намагання відібрати цю пам’ятку в українців, назвавши її російською та штучно перенісши місце написання з українського Полісся до земель Великого Новгорода.

 «Велесова книга» — це єдина українська літописна пам’ятка, написана на дерев’яних дощечках. Дощечки за розміром нагадують глиняні таблички бібліотеки асирійського правителя Ашурбанапала — 22 сантиметри завширшки, 38 сантиметрів завдовжки і до одного сантиметра завтовшки. Верхні ліві краї дерев’яних «сторінок» мали круглі отвори для з’єднання їх шкіряними ремінцями в окремі блоки-томи (принагідно згадаймо, що колись китайці також писали свої книги на подібних дощечках, тільки зроблених з бамбуку).

Текст на дереві писався (а точніше, випалювався) гострим предметом на зразок сучасного шила, а потім покривався спеціальним розчином, що унеможливлювало псування шашелем (такий самий спосіб використовувався для написання текстів і в стародавньому Римі). Упоперек кожної дощечки були проведені паралельні заглиблення-лінійки, відповідно до яких літери вирівнювалися верхніми частинами. Текст на дошках-сторінках писано з обох боків, а поля на деяких з них було проілюстровано малюнками: зображення різноманітних тварин — бика, вівці, собаки, а також сонця. Тут, очевидно, йдеться про символічне виділення місяців року.

Створення книги датують 70-ми роками ІХ століття. Опис подій пов’язаний з приходом на наші землі Аскольда і Діра, а також Рюрика, який завершує хронологічний ряд твору. Початок же оповіді повертає нас до світанку першого тисячоліття перед Різдвом Христовим і базується на переказах, легендах і повір’ях, що побутували серед наших пращурів задовго до прийняття християнства. Географія подій сягає степів поміж середнім Дніпром, Карпатами, Доном і Кримом, де постали перші об’єднання антів, а пізніше полян як представників праукраїнських слов’янських племен.

А от час віднайдення значно ближчий до нас — це 1919 рік, самий розпал Громадянської війни в Україні. Білогвардійський полковник Алі Ізенбек навряд чи повністю усвідомлював, що тримає в руках, коли серед руїн спаленого маєтку Донець-Захаржевських у селищі Великий Бурлук на Слобожанщині знайшов стосик помережаних каліграфічним письмом дерев’яних дощечок. Але освічений офіцер російської армії, напевно, відчув немалу ціну скарбу, бо інакше навряд чи взяв би його з собою в довгі мандри. Довелося ж пану полковнику мандрувати по всій Україні, згодом до Криму, а тоді у еміграцію — в Туреччину, Францію, Бельгію. Як примудрився він зберегти свою справді безцінну знахідку, як не загубив її у колотнечі бойових дій, як не продав чи виміняв на шмат хліба в еміграції — ми не знаємо. Так само залишається таємницею, звідки взявся цей історичний документ у слобожанських поміщиків: громадянська війна знищила не лише ці сліди, а й багато чого іншого.

Але у Брюсселі знахідкою невідомого походження цікавиться український емігрант інженер-хімік Миролюбов, який з 1925 по 1939 роки ретельно копіює тексти. Напередодні Другої світової війни він пересилає ці копії до Сан-Франциско, де коштами емігрантів з колишньої царської Росії було створено Музей російського мистецтва. За дослідження копій беруться українські та російські вчені-емігранти.

З’ясовується, що полковник Ізенбек вивіз за кордон з окупованої більшовиками України текст найстарішого українського літопису дохристиянської доби, складений у ІХ і переписаний таким самим способом і на такому самому матеріалі у ХVІ (за іншими припущеннями — у ХVІІ) століттях. Але докладніші дослідження пам’ятки, на жаль, стають неможливими, оскільки починається Друга світова війна і власник цього безцінного скарбу помирає в 1941 році в окупованому німцями Брюсселі. Відтоді слобожанські дощечки зникають безслідно, даючи скептикам ґрунт для сумнівів та підозр.

Перші публікації фрагментів «Велесової книги» з’являються протягом 1957-1959 років у емігрантському російськомовному журналі «Жар-птиця» (Сан-Франциско). Початковий коментар до них робить о. Кур (Куренков). Ця публікація викликає інтерес до загадкового твору. Копії його потрапляють до Британського національного музею в Лондоні, де стають об’єктом дослідження чудового знавця слов’янських мов професора В.Шаяна — тодішнього керівника Європейського відділення Української вільної Академії наук. В Австралії дослідження пам’ятки провадить професор Сергій Парамонов (Лісний). У такий спосіб інформація про книгу, віднайдену в Україні, поширюється у всьому західному світі.

У 1966 році С. Лісний публікує в Канаді результати своєї багаторічної праці «Влесова книга» — языческая летопись доолеговой Руси«. Протягом 1968-1972 років в українському видавництві «Млин» (засновник — М. Скрипник) у Голландії, з’являються машинописні варіанти тексту «Велесової книги» в повному варіанті з передмовою і упорядкуванням В. Шаяна. Санфранциське видання, що містило 45 тисяч знаків, було доповнене розшифрованими текстами ще 16 дощечок, скопійованих Миролюбовим, що склало додаткових 30 тисяч знаків і в канадському і в голандському виданнях цей літопис друкується під назвою «Влес книга», хоча перші публікації говорили лише про «дощечки Ізенбека». Така зміна засвідчує серйозний підхід до тексту. Адже нова назва книги не є випадковою. Велес (Волос) серед давньоукраїнських язичницьких племен вважався богом достатку, худоби, торгівлі, його ім’я часто згадується на дерев’яних сторінках книги. З літописних джерел ми знаємо, що кияни в давнину, укладаючи угоди з греками, найчастіше присягалися Перуном та Велесом. Пізніше у ранньохристиянській свідомості українців Велес поєднався зі святим Власієм.                                                                                                                                                          Проте зовсім інакше відреагувала на цю пам’ятку офіційна радянська наука. У 1959 році палеограф Л. Жуковська на доручення професора В. Виноградова виносить «Велесовій книзі» однозначний вирок: підробка ХІХ століття. «Доказів» підробки справді назбирано багато, але водночас проігноровано всі аргументи «за». На зміст цього висновку, безумовно, вплинули ідеологічні фактори: активізація вивчення давньоукраїнської пам’ятки ворожою радянській владі українською діаспорою не могла не насторожувати Москву. До того ж, сама поява «Велесової книги» в радянській філологічній та історичній науці змушувала до принципового переосмислення усталених концепцій і теорій, що вибудовувалися протягом усіх підрадянських років довкола так званої «спільної колиски» та «спільного стовбура» виникнення і розвитку трьох братніх східно-слов’янських народів.                                                                                                  До прискіпливого і політично незаангажованого аналізу «Велесової книги», безумовно, звертатимуться нові покоління як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників, зокрема в контексті графіки письма, «прикладання» описуваних подій до конкретної історичної епохи, авторства, етнографії та діалектології, адже це найстаріший на сьогодні літопис дохристиянської Руси-України. Цей неповторний збірник переказів про язичницькі уявлення давніх українців, про першовитоки нашої культури, записаний алфавітом ранньої кирилиці невідомим автором на праукраїнських землях ще до прийняття християнства однозначно спонукатиме до відмови від усталених наукових стереотипів, перегляду і переосмислення витоків і розвитку вітчизняної книготворчої історії, історії нашої культури загалом.                                                                                                                              Велесова книга – найдавніша гіпотетична писемна пам'ятка праукраїнської доби докириличного періоду. Книга є деталізованим літописом, який розкриває події, що відбувалися за півтори тисячі років до загальновизнаної дати заснування Київської Русі, а саме про нескінченність нападів як сусідських племен, так і римлян, готів, хозар та інших зайшлих здалека. Разом з тим – це досить деталізоване джерело відомостей про життя та побут наших пращурів, про велику цивілізацію праукраїнців Оріану, яка мала досить розвинену, усталену, високодуховну культуру, серцевиною якої була віра населення, давня міфологія, уявлення пращурів про світ, світобудова, тощо.                                                                       Виготовлена книга на дерев'яних дубових, або березових дощечках, її знайшов полковник-білогвардієць Алі Ізенбек у 1919 р., у маєтку Великий Бурлук на Харківщині, у якому мешкали нащадки ізюмського та харківського полковника Г. Донця-Захаржевського. Пізніше разом з А. Ізенбеком книга опинилася в Бельгії.

У Брюсселі знахідкою займався Ю. Миролюбов. Упродовж 1925–1939 pp. він старанно, ретельно, щоб не зробити помилки, переписував давні письмена. Це була досить кропітка робота, достатньо сказати, що на копіювання тексту однієї дощечки інколи витрачався цілий місяць.

Напередодні Другої світової війни він переслав копії дощечок у Сан-Франциско. За дослідження копій узялися вчені-емігранти з Росії. Ретельно вивчивши досліджуваний матеріал, дійшли висновку, що це найстаріший літопис дохристиянської доби, складений у IX і переписаний таким саме способом на такому ж матеріалі у XVI (за іншими припущеннями – у XVII) столітті.

Під час Другої світової війни унікальні дощечки (оригінали) загубилися, але зберігся варіант, переписаний Ю. Миролюбовим.

Інформація про унікальну книгу, знайдену в Україні, швидко поширилась по всьому західному світу. Перші публікації фрагментів Велесової книги з'явилися в американському журналі російських емігрантів "Жар-птиця" у 1957-1959 pp. у Сан-Франциско, передмову якої підготував О. Кур.

Копії публікації потрапили до Британського національного музею в Лондоні та до Австралії. За їх вивчення взялися В. Шаян, С. Парамонов, П. Шумовський, й інші. С. Лісний результати своєї роботи опублікував у Канаді (1966) під назвою ""Влесова книга" – языческая летопись доолеговой Руси". Протягом 1968-1972 pp. в українському видавництві "Млин" було опубліковано варіанти українськомовного рукопису Велесової книги під назвою "Влес книга.

Офіційна ж радянська наука дещо по-іншому поставилася до цієї історичної пам'ятки. У 1959 р. відомий палеонтолог Людмила Жуковська, разом із Ф. Філіним зробила глибокий філологічний аналіз, за результатами якого підготувала експертний висновок на Велесову книгу й винесла їй однозначний вирок: фальсифікат XIX ст. Іншого висновку експертів очікувати й не можна було, оскільки визнання Велесової книги привело б до необхідності перегляду історії та середньовічної культури на праукраїнських землях, виникнення й розвитку книготворчої історії, принципового переосмислення усталених концепцій і теорій, що панували протягом багатьох десятиліть.

Мова Велесової книги є поліським діалектом давньоруської мови, і підробити її у XX ст. було неможливо. Створити книгу могла лише людина, яка жила в IX ст., знала специфіку письма на дереві, розбиралася в діалектичних тонкощах, історичній граматиці, була обізнаною з міфами, особливостями зв'язків між етносами й володіла знаннями про історичні події, добре знала побут, звичаї того часу.

Текст на дощечках складається з літер тієї чи іншої форми, випалених гострим предметом методом заглиблення в деревину та покрито спеціальним розчином. Для рівності рядків упоперек кожної дощечки проведені паралельні заглиблення-лінійки, місцями далеко не рівні. Верхні частини літер вирівняні по цих лінійках. Текст на дошках- сторінках розташований з обох боків. Загалом текст книги містив до 75 000 знаків. На полях деяких дощечок зображені різні тварини – бики, вівці, собаки. Має місце й зображення сонця.

 Географічні межі опису подій, які перебувають у полі зору автора, сягають степів поміж середнім Дніпром, Карпатами, Доном і Кримом, де постали перші об'єднання антів, полян як представників праукраїнських слов'янських племен.

Твір має вигляд нелінійних структур, що охоплюють фрагменти міфологічних і релігійних трактатів, філософських медитацій, історичних хронік, езотеричних гімнів, епічних оповідей.

Велесова книга – це енциклопедія стародавнього світу на наших землях, де документально зафіксовані свідчення про вірування, світобачення наших давніх пращурів, їхні уявлення про небожителів – праукраїнський пантеон богів. Дізнаємося з неї, що прадавній бог Триглав (Триголов), або Троян (Траян), втілював ідею триєдності божої іпостасі. Нині ця ідея, пронесена через тисячоліття, трактується як Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий. Проте Велесова книга знайомить нас не лише із Триглавом, а й з іншими богами, зокрема Світовидом, Хорсом, Стрибогом, Дажбогом, Семаргом. На дерев'яних дощечках неодноразово згадується бог Велес (саме через це книгу називають Велесовою). Єдиної думки щодо статусу бога Велеса на сьогодні в науковому світі немає. Погляди дослідників розділилися. Деякі вважають, що він був одним з головних богів праукраїнського пантеону (Храму слави), а саме покровителем простих людей: тваринників, хліборобів, гончарів та інших ремісників, інші – покровителем худоби, усього живого й тваринників. За міфологією давніх, Велес мав здібність перетворюватися на будь-яку живу істоту (навіть людину).

Отже, виходячи з вище сказного, можна зробити висновок, що велесова книга є вагомим доказом того, що праукраїнці вірили не в запозичених, а власних, абсолютно сформованих богів, яких наділили гуманними рисами. Також це джерело доводить унікальність і інших рис культури, демонструє спосіб життя, тощо.