Методичні рекомендації. Теоретичні основи з історії українського народного сценічного танцю.

Скрипченко Олена Сергіївна, керівник гуртка хореографічної студії «Весняночка», народний художній колектив, ПНЗ «МПДЮТ» Запорізької міської ради Запорізької області.

У методичних рекомендаціях показано процес теоретичного навчання творчої особистості у хореографічній студії на традиціях українського народу та народів світу. Через народний танець, який пов’язаний з життям народу, його побутом, працею, певним художнім смаком, особистість пізнає історію та ідентифікує себе у соціумі, формує власний національний світогляд.

Методичні рекомендації. Теоретичні основи з історії українського народного сценічного танцю.

Хореографічне мистецтво, як і духовна культура в цілому тісно пов’язана з історією народу, його традиціями. Народний танець відтворювався протягом віків і був тісно пов’язаний з життям народу, його побутом, працею, певним художнім смаком. Танець називають своєрідним літописом життя, не дарма. Народ сам зберігав і розвивав свої танцювальні скарби, передаючи від покоління до покоління форми танців, їх характер і манеру виконання. Нам у спадок залишився величезний фольклорний танцювальний скарб, і ми повинні не лише зберігати, але й розвивати цей безцінний здобуток, який необхідно знати й вивчати. Фольклорні танці в умовах сьогодення стали великою хореографічною цінністю, яка має не лише естетичне, але й велике пізнавальне значення. Своєрідною мовою фольклорні танці відображають історію розвитку країни й наповнюють душу кожної людини гордістю за свій народ, викликаючи глибоке почуття патріотизму.

Прагнення і перші паростки, закладені попередниками, дали Україні і світові найвідоміший колектив – Національний заслужений академічний ансамбль танцю України ім. П. Вірського, основною метою якого стало збирання, вивчення та збереження національних традицій, звичаїв та обрядів українського народу, створення на цій основі народних танців та нових хореографічних мініатюр і великих полотен із минулого та сучасного життя українців.

Оригінальні пошуки П.Вірського утвердили узагальнену образність, свідчили про те, як багато світлого і несподіваного може відкрити талановитий митець у лексиці та композиціях української народної хореографії як майстерно театралізуючи фольклор можна по новому осмислити і перетворити національно сценічні традиції.

Національний колорит лексики та композиції не викликає заперечень, проте існує ще й локальний колорит, притаманний лише певній місцевості, району – ледь помітні рухи, положення рук, оригінальні трясучки, оберти, своєрідна посадка на повзунці, присядка, темпоритм виконання руху, ритмічний малюнок дрібушок, плескачиків, характерні малюнки, на яких робиться акцент.

Надзвичайно точно вибрано композиційний центр у танцях П. Вірського; «Ми з України» в якому відображені характерні особливості рухів притаманних усім регіонам України; козацькі традиції та їх побут були відображені у танці «Запорожці».

Сьогодні народно-сценічний танець потребує від виконавця максимальної виразності всіх частин тіла: гнучкості й рухливості корпусу, чіткості і краси малюнку рук, свободи й природних положень голови, еластичності і гостроти рухів ніг. Тому значне місце під час тренувань посідають вправи, які, крім тренування ніг допомагають найбільш повному розвитку всього тіла вихованця.

Сучасному хореографу-педагогу потрібно не тільки знати історію народно-сценічного танцю, але і розуміти як донести до вихованців важливі аспекти цього предмету. Із історії народно-сценічного танцю народившись у глибині віків, утверджуючись, розвиваючись український фольклорний танець увібрав у себе місцеві, локальні, лексичні, структурні композиційні особливості, манеру і форму виконання, де він побутував, що вирізняє його навіть від однойменних білоруських та російських танців. Усе це є сутність поняття «колорит»: колорит національний, локальний. Отже, вихованці повинні розуміти відмінність цих понять. Найпростіший спосіб: задати це питання при вивчені танцювального руху характерного до одного з колориту.

Значну роль у розвитку, вдосконаленні та популяризації народного танцю відіграло скоморошество, яке виникло в 9-10 ст.

Скоморохи не лише підтримували традиції виконання танцю, але й додавали багато до його малюнку, лексики, удосконалювали техніку виконання, вигадували нові окремі рухи, а іноді й цілі танці, вносили яскравий ігровий елемент у виконання. По суті, скоморохи стали першими професійними виконавцями народного танцю. Дуже ефективно використовувати скомороше імпровізацію під час свят у внутрішніх ланках хореографічної студії, де вихованцям надаються конкурсні завдання зробити маленьку композицію з уже відомих танцювальних рухів. Веселі змагання надають можливість вихованцям відчути радість творчості та усвідомити традиції виконання танцювальних рухів.

Український народ здавна славився народним мистецтвом. Кожна визначна подія в житті громади чи сім’ї перетворювалось у свято, на якому виконували пісні, танці, інструментальну музику. Таких подій було дуже багато. В сиву давнину напровесні, як тільки забриньчить у небі чарівна пісня жайворонка, дівчата гуртом виходили на околицю села і закликали весну, в змісті цих весняних пісень відображені воскресаючи природа, тема кохання, та ін. Отже, основні танці, що виникли в період формування української нації такі: козачки, гопачки, метелиці, коломийки, гуцулки, верховини. Вони в сукупності і становлять ґрунт національної народної хореографії. 

Складні проблеми народної хореографії почали успішно вирішувати наприкінці 40-років 20 століття. Ці роки відзначені незвичайним розквітом народної творчості, створенням нового жанру танцювального мистецтва, який отримав назву «ансамбль народного танцю». Сучасним педагогам-хореографам необхідно розуміти самим та донести до вихованців важливість жанру танцювального мистецтва «ансамбль народного танцю», де формується національна ідентичність дитини. Вихованець розуміє власні коріння та поважає себе, як частку великого народу України й з повагою відноситься до інших народів світу. Педагог-хореограф може показати на базі яких рухів народного танцю виникли рухи сучасного танцю та показати як може сучасний танцюрист застосовувати народні рухи у сучасному танці. Таки покази можуть проходити у ігровій, конкурсній формі.

Танець — це яскраве, багатобарвне творіння народу, що є емоційним художнім специфічним відтворенням його багатовікового життя. Народний танець завжди має яскраво виражену тему та ідею — він завжди змістовний. У танці завжди є драматургічна основа й сюжет, узагальнення й конкретні художні образи, які створюють за допомогою різноманітних пластичних і просторових малюнків — побудов.

Танцювальний образ може сприйматися як безпосередньо, так і через асоціації. Правдивість, конкретність і художність танцювальних образів визначається їхнім змістом і танцювальною лексикою, органічним зв’язком із мелодією, її характером, ритмом і темпом. Так на занятті педагог-хореограф сумісно з акомпаніатором створюють атмосферу для комфортного виконання танцювальних рухів. Такі заняття можуть бути тематичними. Наприклад: для допомоги виконання танцювальних рухів у станка акомпаніатор підбирає народну музику одного жанру (ліричну), а посеред залу іншого (побутового). Перед початком виконання акомпаніатор надає коротку інформацію про данні жанри, а педагог-хореограф пояснює емоційне вираження танцювального руху через запропоновану мелодію.

За допомогою образів, танець у специфічній художній формі всіма засобами народної хореографії виражає й розкриває духовне життя народу, його побут, естетичні смаки та ідеали. Більшість танців мають характер колективного дійства, і дуже часто їхня композиція допомагає розкриттю змісту. У процесі розвитку суспільства народний танець набув більш самостійного значення, ставши однією з форм естетичного виховання.

Поняття «народно-сценічний танець» з’являється з тої миті, коли народні танці почали виконувати не для самих виконавців, а для глядачів, тобто народний танець зійшов на сцену. Виконавцями його спочатку були любителі, а згодом професіонали.

У зв’язку з розвитком народного хореографічного мистецтва та з появою нової форми хореографічної професійної виконавської майстерності — «ансамблю народного танцю», термін народно-сценічний набуває дещо іншого специфічного забарвлення, тобто він стає більш професійним і з’являється тенденція до академізму (більш виворотне положення ніг, сильніше натягнутий носок, особлива увага приділяється рукам, корпусу, голові, збільшенню амплітуди виконання рухів, більш високий рівень артистизму і т.д.).

Форма в хореографічному мистецтві виступає як система образотворчо-виразних засобів і художніх прийомів, покликана утілювати і виражати духовну суть змісту. Форма — це те, що «чутно і видно в хореографічному творі», то що «пестить вухо» і «радує око». Форма є носієм художньо-естетичних якостей хореографічного твору. Вона існує для втілення змісту, для донесення його до глядачів». Це загальне визначення змісту форми хореографічного твору. Музично-танцювальна форма на відміну від змістовної форми характеризується абсолютно конкретними параметрами, має чітко помітні матеріальні властивості і якості.

Структура змістовної форми народно-сценічного хореографічного твору складається з трьох основних компонентів — образної картини дії, що відбувається на сцені, музично — танцювального тексту і композиції.

Кожен з цих компонентів складається з конкретних складових. Так, образну картину хореографічної дії, що відбувається на сцені, складають окремі художньо-образні деталі, кожна з яких має абсолютно конкретні контури і параметри. Музично-танцювальний текст, будучи матеріальним втіленням художньо-образних деталей, складається теж з конкретних елементів танцювальної мови, що виконуються під конкретну музику. Нарешті, все це — художньо-образні деталі. Елементи музичного тексту (все, що чується і бачиться в творі) — композиційно розташовується в абсолютно конкретному чітко помітному порядку.

Малюнок танцю — це не тільки суха «геометрія», а й асоціативний художньо — образний елемент. Скажімо в українських хороводах образним елементом виступає гілочка з трояндами у білоруських – рушнички, в російських – хустинка. При однакових малюнках основні рухи хороводу можуть бути різними.

Національний колорит лексики та композиції не викликає заперечень, проте існує ще й локальний колорит, притаманний лише певній місцевості, району — ледь помітні рухи, положення рук, оригінальні трясучки, оберти, своєрідна посадка на повзунці, присядка, темпоритм виконання руху, ритмічний малюнок дрібушок, плескачиків, характерні малюнки, на яких робиться акцент. Важливо педагогу-хореографу в постановки танців свого колективу звернуть увагу вихованців на елементи притаманні вашої місцевості. У такому випадку при вивченні танцю можливо застосовувати міні покази старшої ланки. Наприклад, перед початком вивчення танцю «Гопак» оглянути відео виступу професіональних танцюристів ансамблю Вірського, а потім залежно від композиції танцю пропонувати показ старшою ланкою студії рухи та їх значення в танці. Таким чином, старша ланка закріплює свої знання, а середня та молодша ліпше запам’ятовує матеріал, бо їм розповідають старші товариші.

Існування української народної хореографії, як виду мистецтва, пов’язано з реалізацією саме естетичних запитів. Окрім естетичної функції українська народна хореографія виконує і інші соціально значущі функції: комунікативну, інтегруючу, регулятивну, інформативну, евристичну, розважальну. Всі вони тісно взаємозв’язані і переплетені між собою і впливають на людей комплексно.

Сукупність образотворчо-виразних засобів і художніх прийомів для виразу емоційно-образного миру, змістовної форми твору треба розуміти як «поетичну систему».

Поетична система показує образну дійсність хореографічного твору, ідейне і емоційне забарвлення і оцінку. Вона складається з двох взаємозв’язаних і взаємозалежних сторін:

а) зовнішньою (художня форма, матеріал, образна картина дії, що відбувається на сцені, музично-танцювальний текст, драматургічна композиція, особливості виконання);

б) внутрішньою (духовний зміст, естетично значущий, емоційно-образний мир).

Єдність зовнішньої сторони визначається єдністю внутрішньої, художньої форми і духовного змісту.

Лексичне багатство українського танцю дає балетмейстерам можливість навіть з одної групи рухів створювати справжні хореографічні шедеври, наприклад «Повзунець», «Плескач», «На кукурудзяному полі» П. Вірського.

Народне хореографічне виконавство функціонує в історично-художніх формах (професійній, аматорській, експериментальній), кожна з яких має свої характерні ознаки. Аматорська форма відзначається спиранням на носіїв фольклорної танцювальної традиції, тісними зв’язками з етнорегіональними й локальними пісенними і музично-інструментальними, танцювальними традиціями, художньо-стильовою строкатістю репертуару, переважанням сімейно-побутової тематики українських народних пісень та танців, створених композиторами-аматорами або керівниками колективів, певним рівнем виконавської майстерності співаків. Для пояснення змісту аматорської форми виконавства можлива найпростіша схема подання матеріалу. На занятті це можна використати між переходом від розминки до роботи у станка, давши декількох запитань про пояснення народних танцювальних рухів, що будуть виконуватися наступними. Вихованці пояснюють особливість руху та вірність його виконання й визначають частіші помилки виконання. У такому випадку формується розуміння значення, особливості та вірність виконання усвідомленого танцювального руху народного танцю. Педагог-хореограф звертає увагу вихованців на емоційну подачу виконання танцювального руху і говорить, що звертає увагу й на емоції при виконанні. При виконанні танцювальних рухів музичний супровід повинен відповідати емоційної складової танцювального руху. Таким чином, закріплюється правильне виконання танцювального руху й на фізичному та емоційному стані, що є необхідною умовою при аматорському виконанні.

Професійна форма характеризується такими ознаками:  багатоманітність тематичної та жанрово-стильової палітри репертуару, рівень виконавської майстерності, музично-теоретична підготовка виконавців, прагнення до індивідуалізації виконавського стилю. На відміну від аматорського, професійне хореографічне виконавство пов’язане з трудовою діяльністю артистів, що володіють комплексом теоретичних знань і практичних навичок, набутих в результаті фахової підготовки й досвіду роботи. Ці знання педагог-хореограф надає як профорієнтаційні.

Експериментальна форма тісно пов’язана з дослідницькою і фольклорно-етнографічною діяльністю, що сприяє формуванню наукового підходу до танцювальної та музичної творчості. В лоні експериментальної форми здійснюється «професійна реконструкція» етнічного музичного інструментарію, декоративно-ужиткових елементів в їх цілісності, відроджуються традиції танцювального мистецтва. Ці форми дають можливість визначити етапи розвитку та трансформації хореографічного мистецтва. Таки знання надають вихованцям вектор майбутнього творчого пошуку, якщо вони мають хист до хореографічного мистецтва.

Отже, у ході освітнього процесу в хореографічної студії на заняттях народно-сценічного танцю здійснюються наступні функції – освітня, виховна і естетична. Кожна функція не розвивається самостійно, вони взаємозв’язані та єдині.

Література:

1. Голдрич О. Хореографія / О.Голдрич. – Львів, 2003. – 160 с.

2. Зайцев Є. Основи народно-сценічного танцю / Є.Зайцев. – Вінниця: Нова книга, 2007. –416 с.

3. Захаров Р. Сочинение танца. Страницы педагогического опыта / Р.Захаров. – М.: Искусство, 1989. – 237 с.

4. Колногузенко Б. Види мистецтва хореографії: метод. посібник для підготовки бакалаврів та спеціалістів за фахом «Хореографія» / Б.Колногузенко. – Х.: ХДАК, 2009. – 140 с.

7. Верховинець В. Теорія українського народного танцю / В.Верховинець – К.: Музична Україна, 1990.- 149с.

8. Гуменюк А.І. Українські народні танці / А.І.Гуменюк. – К.:Наукова думка, 1969. – 612с.

9. Василенко К.Ю. Лексика українського народно-сценічного танцю: Автореф. дис. докт. мистецтвознавства / К.Ю.Василенко. – К., 1998. – 22с.

10. Василенко К. Ю. Лексика українського народно-сценічного танцю / К. Ю. Василенко.-К.: Мистецтво, 1996.- 496 с.

11. Бернадська Д. П. Феномен синтезу мистецтв в сучасній українській сценічній хорео-графії: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. мистецтвознавства: спец. 17.00.01 «Теорія й історія культури»/ Д. П. Бернадська. – К., 2005. – 20 с.