Методичні рекомендації " Використання наочності на уроках української літератури"

Про матеріал
Використання наочності і ТЗН допомагає не тільки глибше зрозуміти твір, але й вчити дисципліні, організації праці. Вчить учнів раціонально використати час, планувати свій день, ознайомлює з бібліографічними посібниками, методикою читання і роботи з книгою, правилами користування довідковим та науковим матеріалом.
Перегляд файлу

Художня література відтворює дійсність в живих картинах, і, по суті, сама є наочним відтворенням дійсності. Разом з тим, часто буває так, що засвоєнню літературного тексту допомагають музика, кіно, телебачення, образотворче мистецтво. Ці види мистецтва стають на уроці новим джерелом інформації, допомагають формуванню естетичних смаків, почуттів, можуть допомогти більш повному і чіткому оформленню в свідомості учнів тих образів, які зобразив письменник.

Суміжні види мистецтва на уроці літератури, а також різноманітні графічні матеріали (таблиці, схеми, плакати, буклети і т.п.) називаються наочністю.

У вік бурхливого розвитку технічних засобів, коли комп’ютери, проектори, магнітофони, відеомагнітофони та інші ТЗН є у кожному кабінеті нашого навчального закладу, значно розширюються і можливості навчання літератури за допомогою наочності.

Використання наочності на уроках і в позаурочній роботі носить принципово різний характер і переслідує різну мету.

На заняттях гуртка, факультативу викладач може поставити собі за мету розширити уявлення учнів про певний вид мистецтва або познайомити з музичним твором, теле- чи кінофільмом. Наприклад, познайомити з роботами сучасного кінорежисера Бійми, за творами І.Франка. („Украдене щастя", за мотивами роману „Перехресні стежки"), і це в значній мірі буде впливати на успіхи учнів і розумінні літературних творів.

На уроці ж наочність необхідна в тій мірі, наскільки вона допомагає поглибити сприйняття учнями літературного твору.

Головна функція наочності – допомогти учневі осягнути твір чи творчість письменника в цілому, в оволодінні теоретико - літературними знаннями, в розвитку мови – в вирішенні всіх завдань, які стояли перед викладачем літератури.

Однак ця основна функція наочності в кожному конкретному випадку може носити достатньо різноманітний характер.

Можна говорити про пасивну і діяльно-активну роль учня на уроках де використовується наочність. В методиці літературі перевагу віддають, як правило, діяльно-активній. Прибічники цього погляду навіть заперечують значення наочності, якщо учень не задіяний в активну бесіду про картину, фільм, музику, кінофрагмент, які демонструються на уроках.

Між тим, цей погляд є далекий від істини. Хіба обов'язково завжди говорити про музику? Достатньо просто послухати, і використовувати її як своєрідний фон чи експозицію, що визначає емоційне звучання уроку. Особливо великі можливості можна використовувати при вивченні лірики чи ліричної прози.

Таку ж роль для створення емоційної атмосфери виконує така „образна" наочність, як оформлення класу. Якась невелика деталь, штрих в оформленні дає учням багато в розумінні, сприйнятті матеріалу. Букет осіннього листя при вивченні пейзажної лірики про осінь – і досить. Є викладачі, які спонукають учнів до прикрашувань. Але цим зловживати не слід. В.Сухомлинський вважав, що перше знайомство дітей з казкою, билиною має проходити у спеціально обладнаній кімнаті казок; з науково-фантастичною та пригодницькою літературою – в кімнаті думки; а твори про природу Сухомлинський вивчав не в приміщенні, а на природі: в полі, лісі, на березі ріки.

Роль учня, умовно кажучи, є „пасивною" і в тих випадках, коли наочність слугує джерелам необхідної інформації. Працюючи над твором, автор подумки звертається до читача свого сучасника, знайомого з умовами життя, про які він пише. Але ж сучасний учень не знає цих умов, може неправильно уявити собі побутові, культурні умови життя, наприклад, ХІХ ст.. І тут на допомогу прийде не тільки слово, розповідь викладача, але й ілюстрації, картини жанрового характеру. Наочність активно використовується в процесі розповіді-коментаря.

У всіх наведених прикладах учні зовнішньо пасивні, але, між тим, це не зменшує роль наочності у їх сприйнятті матеріалу. Тільки цими формами використання наочності викладач не задовольняється: він створює і такі ситуації у використанні наочності, коли учень залучається в бесіду, виконує самостійну роботу. Тоді ми говоримо про активно-дієву позицію учня. Він відкриває якісь нові грані в літературному творі.

Активності вимагає, наприклад, порівняння ілюстрацій різних художників до одного твору. Учень поглиблює свої уявлення про твір, героя, може зрозуміти життя твору в уявленнях читачів різних поколінь.

Активна позиція необхідна у тих випадках, коли наочність використовується для систематизації знань. Учні або самі складають таблиці, схеми, або коментують готові (наприклад, схеми, подається ритмічна основа вірша: таблиці, які наочно ілюструють поділ літературних творів на роди, види і жанри).

Наведені приклади показують, що функції наочності різноманітні. Вона активізує асоціативні зв'язки, допомагає поповнити знання про культурні норми життя в минулому, поглиблює уявлення про письменника, героїв, допомагає систематизувати історико-літературні та теоретичні знання учнів. Справа викладача – визначити функції наочності на кожному уроці.

Види наочності:

У розпорядженні кожного викладача є різні засоби наочності: ілюстративно-художні і графічні матеріали, записи, кінофрагменти, навчальні кінофільми, телеуроки. Кожен з цих засобів належить до окремого виду наочності: зоровою, слуховою чи синтетичною.

Зорова наочність.

Це репродукції портретів письменника, ілюстрації до творів, картини жанрового характеру, фотографії місць, зв'язаних з життям письменника, скульптурні фігурки героїв книг, макети і т.п.

Крім того, викладач має можливість використовувати матеріали, які спеціально видаються для допомоги навчальним закладам: набір листівок і фото за темами курсу літератури, альбоми «Письменник в образотворчому мистецтві», «Письменник в портретах, ілюстраціях і документах».

Набори листівок називають роздатковим матеріалом.

За своїм педагогічним призначенням, до зорової, ілюстративно-художньої наглядності віднесемо і статичні екранні засоби: фільми, діапозитиви.

До зорової наочності віднесемо і графічні: таблиці, схеми, плакати. Доцільність їх використання у багатьох методистів викликає певні сумніви. Доводиться, що таблиці, схеми, плакати хоча і повідомляють знання, разом з тим руйнують силу естетичного сприйняття мистецтва на читача.

І це в значній мірі так. Справа в тому, що графічна наочність дійсно вимагає від викладача особливого тексту і міри. Важливо не тільки те, що щоб схеми були складені вміло і узагальнювали матеріал, але й те, щоб схема ніби падала на підготовлений ґрунт, щоб в учнів уже накопився достатній запас конкретних спостережень і певних висновків.

Захищаючи цей вид наочності, Т. Брайко писала, що „розуміння твору вимагає не тільки бачення конкретних образів, в так званому цілісному їх сприйнятті, але й у абстрагуванні".

Найбільше розповсюдження в навчальних закладах одержали синхроністичні таблиці, що співставляють події життя і творчості письменника, і картки з позначенням подій життя і творчості: (Т.Шевченка: Моринці, Кирилівка, Вільно, Варшава, Петербург: знайомство з Сошенком, Ширяєвська малярська школа; Жуковський, Брюлов, Академія, спроби пера; романтичні балади).

Широке використовується графічна наочність при систематизації теоретико-літературних знань учнів. Це схеми, що відтворюють розміщення героїв в творі, таблиці, які демонструють композиційні особливості твору.

Таким чином не тільки зоровий, наочний образ створений письменником, але й схема, таблиця, яка приходить на допомогу абстрактному мисленню, допомагають в закріпленні знань з літератури.

Слухова наочність.

Вміння відчути і оцінити звуковий образ, створений письменником – необхідна умова повноцінного сприйняття твору, особливо поетичного.

У розпорядження викладача повинні бути записи: „Голоси письменників", „Спогади про письменників", „Сторінки радіопередач", а також записи пісень, поезій, включених у навчальну програму: при вивченні творчості Л.Глібова будемо говорити не тільки про майстра-байкаря, але й тонкого лірика-пісняра. І як тут не послухати пісню „Журба":

„Стоїть гора високая, попід горою гай,

Зелений гай, густесенький, неначе справжній рай

Тим гаєм в'ється річечка, мов скло вона блистить,

Долиною широкою кудись вона біжить";

Так само будемо вивчати Т.Шевченка, і слухатимемо „Така її доля", „Реве та стогне", „Думи мої"; чи поезію Малишка, Симоненка, Ліни Костенко.

Музика і художнє читання розкривають широкі можливості для активізації процесу викладання літератури. Іноді записи просто необхідні на уроках: особливо при вивченні казок – їх просто треба слухати.

Разом з тим не забуваймо, що аудіозапис по природі все ж таки є „вторинною" наочністю в порівнянні з живим читанням викладача в плані встановлення контексту з аудиторією. Коли викладач читає сам, він може перервати читання, зробити необхідне пояснення, коментарі, спитати, і головне – виразне читання викладача і учнів має якісно інший характер у порівнянні з художнім читанням актора. Акторське читання може багато чому навчити, відкрити учневі, але й може подавити творчо-виконавські здібності учнів. І це однією із основних причин, що частина викладачів взагалі відмовляються від акторського читання, що теж є не зовсім розумним кроком. Слухова наочність теж вимагає від викладача міри і такту.

Синтетичні засоби.

Кіно і телебачення поєднують у собі зорову і слухову наочність, подають події в просторі і часі, відтворюють дійсність у зовнішньо схожих з нею образах. Великі можливості телебачення і кіно роблять їх особливо перспективними в навчальних цілях. Однак їх складність, особливо телевставок, зміст і тривалість яких не може регулювати викладач, інколи і збільшують труднощі, які виникають перед викладачем на уроках з використанням ТЗН.

Викладачі критикують навчальні фільми за їх надмірну ілюстративність, розтягнутість (4-6 частин). Вони використовують тільки фрагментарно, виникають труднощі з композицією уроку, з відбором матеріалу.

Дуже добре, якби був певний набір навчальних фільмів – кіноекскурсій. На жаль, їх мало, і якості невисокі.

Є навчальні програми на телебаченні, та в Інтернеті.

Таким чином, можливості використання синтетичних засобів є, і ними треба користуватись, при тому не забувати, що уроки мають бути ефективними, а не ефектними.

Методика роботи з наочністю.

Плануючи такий урок, викладач перш за все визначає дидактичну функцію наочності на уроці. Для чого я її використовую, що вона дає дітям у розумінні матеріалу, поглибленні знань? Чому навчить?

В методиці літератури можна зустріти думку, про зразки з суміжних видів мистецтва доцільно використовувати тільки на підсумковому етапі вивчення твору.

Дійсно, ефективним, дидактично вивіреним буде урок-концерт після вивчення поезії Ліни Костенко; урок-інсценізація після вивчення драматургії Карпенка-Карого чи Франка.

Але це не означає, що ТЗН не варто використовувати на всіх етапах вивчення твору.

На вступному уроці переглянемо, наприклад, фільм чи фрагмент про Т.Шевченка, аналізуючи поезію, послухаємо грамплатівки, фрагменти з творів, а на заключному – урок-концерт, куди включимо як пісні у виконанні професійних колективів та акторів, так і власне учнівське виконання, покажемо ілюстрації картин Шевченка.

Таким чином різнобічно включимо учнів у світ поезій Т.Шевченка за допомогою багатьох видів мистецтва.

Так от, якщо дидактична мета, функція наочності не продумана, це може призвести навіть до зриву уроку.

Не варто допускати, щоб учні ототожнювали словесний образ і кіно образ (це з різних видів мистецтва). І такої небезпеки не буде, якщо викладач спонукатиме співставляти фрагмент художнього твору і кіно твору. При цьому звернемо увагу на особливості засобів кіно мови, а потім побачимо, як письменник допомагає нам побачити образ, відчути динаміку з допомогою мистецтва слова (показовими в цьому плані будуть кіноповісті О.Довженка як сплав жанру епосу і кіно).

Відбір матеріалу.

У відповідності з поставленим на уроці завданням викладач відбирає матеріал і дозує його Не треба перебирати. Навчальний фільм на цілий урок перетвориться в розвагу.

Перед уроком з використанням ТЗН обов'язково учні повинні одержати завдання, щоб про них думати, проглядаючи, наприклад фільм.

Не слід перевантажувати урок всіма видами мистецтв: і картини, і музика, і кіно. Тоді нічого не залишиться від літератури.

Пам'ятаймо, що суміжні види мистецтва на уроках літератури – не самоціль, а засіб проникнення в художній твір. Після того, як учні подивилися, послухали, потрібні такі питання, які б допомогли співвіднести музику, екранізацію і літературний твір.

Такі уроки проводити дуже важко. Наприклад, коли використовуємо телеурок, то тим самим впускаємо в клас ще одного викладача-телеведучого – зі своєю манерою викладу, зі своєю точкою зору на предмет бесіди. Тим паче, композиція телепередачі скомпонована іншими людьми, структура її відмінна від структури уроку. Це ускладнює роботу викладача, який намагається зробити телевиставку органічною часткою уроку. Яким би цікавим співбесідником не був ведучий, він залишається гостем, а господарем –викладач.

Так от, знаючи зміст телевставки, педагог продумує, що він буде робити на уроці до передачі, під час неї і після неї.

В процесі, під час невеликих пауз педагог просить дітей звернути увагу на ті чи інші висловлювання ведучого, записати питання, задані з екрану, і т.д.

Використання наочності та ТЗН.

Таким чином, використання наочності і ТЗН допомагає не тільки глибше зрозуміти твір, але й вчити дисципліні, організації праці. Вчить учнів раціонально використати час, планувати свій день, ознайомлює з бібліографічними посібниками, методикою читання і роботи з книгою, правилами користування довідковим та науковим матеріалом.

А взагалі, використання ТЗН та наочності в умовах сучасного навчального закладу – це не розкіш, а закономірність.

docx
Додано
10 жовтня
Переглядів
23
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку