Методичний посібник для вчителів-літераторів при вивченні балади як жанру світової літератури

Ряснянський навчально-виховний комплекс

Краснопільської районної ради Сумської області

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Методичний посібник для вчителів-літераторів

при вивченні балади як жанру світової літератури

 

Уклала вчитель української мови та літератури,

зарубіжної літератури

Дунаєвська Олена Сергіївна

 

Балада (фр. ballade, від провансальського balada — танцювати) — невеликий за розміром ліро-епічний твір фольклорного походження на легендарну чи історичну тему. У ньому, як правило, розповідається про щось незвичайне, виняткове, героїчне; реальне часто поєднується з фантастичним.

 

Ознаки балади :

Особливості народних балад

• Усне поширення й зберігання.

• Реальне часто поєднується з фантастичним.

 • Невелика кількість персонажів.

• Підкреслена узагальненість.

 • Відсутність деталізації.

• Стислість у викладі матеріалу.

• «Магічна музичність».

• Композиція (вступ, основна частина, висновок).

• Гостросюжетність.

 

Тематичне розмаїття балад:

• Родинно-побутові (взаєминиміж батьками і дітьми, братами і сестрами).

• Історичні (змальовуєтьсякозацькежиття, смерть козака на полі бою).

•Поетичнийсвітогляд народу, йогоміфологічніуявлення (перетвореннялюдини на рослину, тварину, птаха; розуміння нею природи).

• Про кохання (розкриваютьсяпочуттякохання й ненависті, образи й ревнощі).

 

У фольклористиці балади поділяють на родинно-побутові, про татарсько-турецьку неволю, про історичних осіб.

Найбільш детальну класифікацію родинно-побутових балад в українській фольклористиці розробив О.Дей. Науковець поділив цей фольклорний жанр на такі групи: про кохання і дошлюбні відносини; про сімейні взаємини і конфлікти; взаємини і конфлікти на тлі соціальних та історичних обставин.О. Дей назвав баладу «епосом нещасливих людських доль». «Незвичайні пригоди зі звичайними людьми, — писав цей дослідник, — один із тих проявів контрастності і поляризації, які є стрижнем баладності як такої. Відтворюючи несподівано гострі конфлікти та психологічні стани в хвилини найвищого напруження людських пристрастей і переживань в переважно трагічних ситуаціях, балади викликають глибокі зворушення..., адже трагічне суперечить людській природі, воно ніколи й ніде не було звичним, життєвою нормою і завжди приголомшувало, відгукувалося співчуттям та уболіванням щодо персонажа-жертви і ненавистю до персонажа-злочинця». З цим пов'язана ще одна визначальна риса жанру — драматизм.

Найпоширеніший сюжет балад — перетворення невістки в тополю. У таких балладах відображено анімістичне вірування про переселення людськоїдуші в рослинний світ. Як правило, ці вірування підсилюються мотивом віри в магічну дію слова. Досить поширеними є також балади про кровозмішання («Жила вдова на Подолі», жертвоприношення («Замурована мила»), викрадення дівчини з метою одруження («Їхали козаки із поля додому»), про жіночу невірність («Ой ти, Галю, Галю, молодая»), отруєння невірного нареченого. Сюжет балад, коли зведену дівчину козаки прив’язують до палаючої сосни, став основою для весільнообрядової лірики («Горіла сосна, палала»).

Частина балад пов’язані мотивом «тройзілля», за яким дівчина, вирішуючи суперечку трьох козаків, обіцяє вийти заміж за того, хто привезе їй з-за моря чарівного зілля для весільного віночка.

Родинно-побутові балади, записані у ХVІІІ-ХІХ ст., побудовані, як правило, на мотивах нещасливого кохання, примусового шлюбу, зведенні дівчини, жорстокій долі покритки.

Мотивами балад про татарсько-турецьку неволю є проводи козака на війну, смерть козака внаслідок незвичайних обставин, подій, драматичні долі людей у неволі. Доволі часто зустрічається мотив нескореної полонянки, котра, хоч і маєможливість стати дружиною турка, не покоряється ворогові, за що карається. Досить поширеними є балади про кровозмішення (козак визволяє дівчину з полону, закохується в неї, а пізніше виявляє, що ця дівчина його сестра).

 

Низка балад присвячені певним історичним особам. Такі балади відзначаються великим ступенем узагальнення.

 

Особливості народних балад:

• Усне поширення і зберігання.

• Поєднання реальності та фантастики.

• Невелика кількість персонажів.

• Підкреслена узагальненість.

• Відсутність деталізації.

• Стислість у викладі матеріалу.

• «Магічна музичність».

• Композиція (вступ, основна частина, висновок).

• Гостросюжетність.

 

«Центральним персонажем усіх народних сказань є воїн-богатир, наділений надзвичайними якостями: небувалою силою, мужністю, винахідливістю. Важливою основою балад є народна основа, переосмислена народом. Героїні пісні мають однакові принципи побудови: зачин і кінцівку, протиставлення головного героя його супротивнику, розгорнуті описи типових ситуацій, діалоги. Їм також притаманна стійка система засобів художньої виразності: урочистий тон оповіді про героя та його подвиги,триразові повтори певних дій, гіперболізація, вживання постійних епітетів. Кожна фольклорна балада має свій сюжет, у якому драматичне загострення конфлікту поєднується із зображенням внутрішнього світу героя, його почуттів і переживань». Для балади характерні стрімкий розвиток подій, постійне чергування діалогів персонажів та їх дій, зосередженість уваги на тих моментах розповіді, які є визначальними в розумінні зображених ситуацій.

Важко уявити собі більшу відмінність, ніж вишукана, стилістично складна придворна французька балада і груба вулична балада лондонського простолюддя. Учених давно зацікавило перенесення назви з одного жанру на інший.

Американський учений А.Б.Фрідман вважає зв'язуючою ланкою між французькою і вуличною англійською баладами так звану «псевдобаладу», яка була одним з основних жанрів англійської поезії XV ст. Справа у тому, що в Англії французька балада зазнає значних змін. Виправдовуючись недоліком слів, що однаково римуються, в англійській мові, поети збільшують число рим. Число строф зростає з трьох до 10-20.

Строга форма розмивається. Із збільшенням кола читачів псевдобалада демократизується. Спрощується її стиль. Все частіше уживається «баладна строфа» (balladstanza), широко поширена в англійській народнії поезії. Це – чотиривірш, у якому чергуються рядки чотиристопного і тристопного ямбу з римуванням за схемою ab ас (можливі і деякі інші варіанти). Характерно, що одна з перших друкованих вуличних балад (балада, що дійшла до нас, про лютерів, попів, кардиналів і землеробів) має сліди зв'язку з псевдобаладою.

Упродовж XVI-XVII ст. відбувається поступове розширення значення слова «ballad». Так, в 1539 р. в так званому «єпископському» перекладі Біблії«Пісня пісень» царя Соломона була перекладена: «Theballetofbollets» — хоча і відчувалася деяка недоречність терміна «ballet» по відношенню до тексту священного писання. Після XVI ст. французька балада була надовго забута в Англії. Проте до кінця XIX початку XX ст. наслідування цьому жанру можна зустріти в творчості деяких англійських поетів (А.Ланг, А.Суїнберн, У.Хенлі, Е.Госс, Г.К.Честертон).

Англійська вулична балада проіснувала з XVI майже до XX ст., коли була витіснена бульварною газетою, що запозичила у неї тематику, галасливу манеру подачі матеріалу і навіть деякі деталі оформлення (від балади йде використовування готичного шрифту в назвах англійських газет).

Тематика вуличної балади була надзвичайно різноманітна. Це швидше за все всякого роду сенсаційні новини: різні чудеса, катастрофи, кримінальні історії, докладні описи страти злочинців. Великою популярністю користувався різновид вуличної балади під назвою «Goodnight», що була описом останньої ночі злочинцяперед стратою. Він згадує всі свої гріхи і закликає добрих християн не наслідувати поганий приклад. У 1849 р. тираж двох таких балад склав 2,5 мільйони екземплярів.

Ставлення до вуличної балади було подвійним. Сучасник Шекспіра, поет і драматург Бен Джонсон писав: «Поет повинен почувати відразу до вигадників балад» .

Російський літературознавець М.П.Алексєєв під англійською і шотландською баладою розуміє лірико-епічну або лірико-драматичну розповідь, що має строфічну форму, призначену для співу, яка інколи супроводжувалася грою на музичних інструментах.

Розвиток баладних сюжетів відбувався за двома основними напрямками: надзвичайно продуктивними виявилися сюжети героїко-історичного жанру; паралельно їм інтенсивно розвивалися сюжети, пов'язані з любовною тематикою. Насправді різкої грані між цими двома групами не було. Героїчні і любовні сюжети часто перепліталися між собою в рамках однієї балади, вбирали в себе казкові фольклорні мотиви, трактувалися деколи в комічному ключі, отримували якісь специфічні риси, пов'язані з місцем зародження або побутування тієї або іншої балади, проте за межі двох названих сюжетно-тематичних груп народні англійські й шотландські балади ніколи не виходили.

 

 

 

Порівняльна характеристика фольклорних балад різних народів

 

У Західній Європі балада ще з XIIIcт. була улюбленим жанром французьких трубадурів, а згодом і німецьких мінезингерів, шотландських і англійських бардів, творців так званої куртуазної лірики. Сюжети їхніх оповідних балад поширювалися по всій Європі і нерідко ставали матрицями для створення схожих пісенних оповідей у різних національних версіях. Незвичність цих сюжетів і водночас типологічна повторюваність відображених у баладі подій (нещастя від любові, зради, отруєння, смерті коханих і т.д.) стали важливими чинниками її швидкої адаптації у різних середовищах, виробленню міжнаціональних баладних версій, а також мігруючих баладних мелодій.Балада “зв'язує” творчість села й міста. Залежно від середовища, в якому вона розвивалася, в її тематиці й стилі брали гору елементи сільського чи міського фольклору.Народна балада, активно розвиваючись протягом багатьох століть, постійно вбирала в себе і переробляла найрізнорідніший матеріал, черпаючи його з усних переказів та письмових джерел або безпосередньо з життя. Академік  М. П. Алексєєв, який намагався розібратися у величезному морі англійських і шотландських балад, прийшов до наступного висновку: «Походження сюжетів балад дуже різне: одні мають своїми джерелами книжковий переказ, християнські легенди, твори середньовічної писемності, лицарські романи, навіть, в окремих і рідкісних випадках, твори античних авторів, засвоєні за посередництвом будь-яких середньовічних обробок і переказів, являють собою варіації «бродячих сюжетів», які мали міжнародне розповсюдження. Треті відтворюють яку-небудь історичну подію, видозмінюючи, стилізуючи їїз суміснимиіз загальними умовами пісенними традиціями». Настільки ж строкату картину представляють сюжети німецьких народних балад.

 

Особливості народної балади як загальноєвропейського жанру розглядає сучасний американський учений Джерулд, спираючись на дані не лише про англо-шотландські, а й скандинавські, німецькі та слов’янські балади. Він виділяє у баладі три основні ознаки. Перша — більше уваги приділяється самому сюжету, ніж опису характерів. Дія зосереджена в одному епізоді, попередні причини події опускаються, минулого немає, розповідь починається одразу з дії, ведеться з мінімалізацією пяснень, уточнень, що є основною відмінною ознакою балади від більш усталеного стилю епосу.

Друга ознака — драматичність балад. Обов’язковим є кульнаційний пункт дії, події передаються у напруженіших моментах, усе, що не відноситься до дії, відсутнє. Діалог убаладах присвячений винятково діям, передає та віддзеркалює їх, збільшує драматизм. Третя ознака — об’єктивність розповіді, відсутність авторського слова. Почуття виражають герої, але не автори балад. Коли балада починається від першої особи, це не є авторський вплив. Оскільки перша особа — це герой, через слова якого читач дізнається сюжет або зміст твору. У баладах постійно прослідковується перехід від викладу тексту першою особою до описового стилю — третьої особи. Таким чином, зміст балади є об’єктивним. «Коли об’єктивність порушується, то прослідковується вплив лірики на стиль викладу».

 

Жанр балади не був характерний для слов'янських літератур, адже виник він у Західній Європі. Йому притаманний фантастичний, історико-героїчний чи соціально-побутовий зміст із драматичним сюжетом.

Виникнувши у XII–XIII ст., балада вживалася як любовна пісня до танцю (була поширена у Провансі). Невдовзі в Італії, зокрема в доробку Данте Аліг'єрі, під впливом канцони балада втратила свій танковий рефрен. У французькій поезії XIV ст. балада набула канонічних ознак, мала постійні три строфи, сталу схему римування (аб аб бв бв), обов'язковий рефрен та звертання до певної особи; зазнала розквіту в творчості Ф. Війона (1431 —1463).

Балада, модернізована в англо-шотландському варіанті, розкрилася в напруженому драматичному сюжеті, поглибленому романтиками (Дж. Макферсон, Р. Берне, С. Колрідж, Ф. Шиллер, Л. Уланд, А. Міцкевич, В. Жуковський, Л. Боровиковський та ін.), що відповідало художньо-естетичним принципам саме напряму романтизму.

 

Балада в українському фольклорі

 

У слов'янських літературах балада з'явилася завдяки жанровій спорідненості з думою і романсом. Перші твори цього жанру були перекладами або ж переспівами західноєвропейських зразків (як, скажімо, й інші жанри, наприклад, сонет). Але навіть перші переспіви західноєвропейських творів наповнювалися східною ментальністю, національними фольклорними елементами.

 

Українські пісні баладного типу існували вже в давньоруську добу, а перші твори з ознаками цього жанру наявні серед пісень календарної та родинної обрядовості. Однією з найдавніших в українському фольклорі називають баладу «Ой летіла стріла» — про вбитого стрілою вдовиного сина. Його оплакують мати, сестра й дружина, образи яких уособлюють три рябенькі зозулі. Першим записом української народної балади вважають пісню «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», яку чеський учений Ян Благослав у середині XVI ст. подав у своїй рукописній граматиці.Тематичний і сюжетний склад українських народних балад дуже широкий. У фольклористиці немає єдиної класифікації балад. Учені умовно поділяють їх на такі жанрово-тематичні групи: 
• міфологічні;
• історичні;
• родинно-побутові (сімейні, любовні);
• соціально-побутові.

 

Найдавніші міфологічні баладні сюжети побудовані на прийомі метаморфози. Серед них популярна в народі балада «Ой чиє то жито, чиї то покоси» (невістка перетворюється на тополю: «А як зайшло сонце, // Тополею стала»), яку виконують і нині в усіх регіонах України. Основний її мотив — перетворення дівчини на тополю, — яквідомо, Т. Шевченко взяв за основу сюжету балади «Тополя».

Більшість сюжетів у баладах пов'язані з особистим життям людей. Серед них багато творів про кохання.

 

Основні мотиви українських народних балад:
• убитий на війні козак;
• зрада й помста;
• гірка туга нареченої;
• зневажені почуття довірливої дівчини;
• зле чарівництво;
• прокльони свекрухи, адресовані невістці;
• наруга пана над бідною дівчиною.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗВИТОК ЖАНРУ БАЛАДИ В ЛІТЕРАТУРІ КРАЇН ЄВРОПИ

Балада у творчості Ф. Війона та Й. Гете

Творчість Франсуа Війона належить до періоду французького Відродження, коли актуальними стали питання не лише пізнання довколишнього світу, але, насамперед, пізнання людини, її сутності в мінливому суспільному житті. Війона вважають неперевершеним майстром балад. До цього жанру зверталися письменники багатьох літератур світу, проте саме Війон залишив у своїй творчій спадщині по-новаторському повнозвучні зразки балад. У французькій літературі, завдяки творчості Ф. Війона, викристалізувалися певні особливості балад: безпосереднє звернення до читача, оповідь від першої особи, наявність обов’язкових трьох строф, повторення рядків (рефрен). «Балада прикмет» — приклад цього.

Ліричний герой цього поетичного твору — звичайна людина, яка добре обізнана з різними сторонами життя. Проте, дочитавши твір до кінця, усе ж таки доходиш висновку, що ця ніби звичайна людина добре засвоїла заклик давньоримського філософа Цицерона: «Пізнай самого себе». Анафора «я знаю», на якій побудовано весь твір, акцентує увагу на внутрішній зосередженості ліричного героя, на його особистому ставленні до довколишнього життя.

Отже, за традицією, балада звучить від першої особи, ліричний герой постає перед нами знавцем життя, бо він обізнаний у всьому, він знає «літопис далеких днів», «книги, істини, чутки», «смерть, що нищить все довкола», «скільки крихіток в окрайці хліба». Удаючись до іронії та протиставлення, Війон переконує, що його герой бачить набагато більше, бо відає про те, що «багатіям і тепло, й сухо», що вони бувають глухими, «бо їм не до тебе». Іронічно звучать зауваження про те, що йому відомі навіть ніби не потрібні на перший погляд речі, наприклад, «що у принца на обід», «хто працює, а хто ні», «як рум’яняться старі жінки». Але врешті, ці всі знання ліричного героя — це знання про довколишнє життя, він у гущі його, серед простих і серед багатих, серед освічених і ницих. Однак повторення рядка «Я знаю все, та тільки не себе», яким закінчується кожна строфа, засвідчує, що ліричний герой, пізнаючи довколишній світ, намагається пізнати самого себе.

Складається враження, що поет устами свого героя закликає до активного пізнання світу, до зміни його, але саме через удосконалення самого себе. Отже, Ф. Війон, увівши в баладу конкретне звернення до внутрішнього світу свого ліричного героя, демонструє глибокий гуманістичний зміст своїх творів, що було характерною ознакою творчості митців епохи європейського Відродження:

 

 

Балада прикмет

Я знаю — мухи гинуть в молоці,

Я знаю добру і лиху годину,

Я знаю — є співці, сліпці й скопці,

Я знаю по голках сосну й ялину,

Я знаю, як кохають до загину,

Я знаю чорне, біле і рябе,

Я знаю, як господь створив людину,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

У цих рядках автор висвітлює проблеми буття людини, внутрішнього світу ліричного героя. В останньому рядку проходитьвисновок, що людина може знати все, але пізнати себе їй не вдасться ніколи.

Я знаю всі шляхи й всі манівці,

Я знаю небо щастя й сліз долину,

Я знаю, як на смерть ідуть бійці,

Я знаю і чернички спідничину,

Я знаю гріх, але грішить не кину,

Я знаю, хто під течію гребе,

Я знаю, як в бочках скисають вина,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

Я знаю — коні є і є їздці,

Я знаю, скільки мул бере на спину,

Я знаю, хто працює без упину,

Я знаю сну й пробудження хвилину,

Я знаю Рим і як він всіх скубе,

Я знаю і гуситську всю провину,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

-----------------------------------

Я знаю палац, знаю і хатину,

Я знаю цвіт, і плід, і соб-цабе,

Я знаю смерть і знаю домовину,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

Своєю глибиною балада сягає становлення людського буття, автор підкреслює непізнані сторони існування і доводить, що мистецтво пізнати себе — це справжня праця, яка займає вічний проміжок часу — все життя.

 

 

Ще одним представником європейської балади є Йо́ганн Во́льфганг фон Ґе́те — німецький

поет,прозаїк,драматург,мислитель і натураліст. Вважається засновником сучасної німецької літератури,був лідером романтичного руху «Буря і натиск».

Серед створених Гете на межі 1770–1780-х років поезій найбільшої популярності набули балади — "Рибалка", "Вільшаний король", "Співець" та ін. Відповідно до особливостей жанру, події в баладі не мали розгалуженого характеру, вони будувалися за принципом повторення, емоційно зростаючої циклічності, згідно із народною поетикою. Забарвленість балади трагічними чи комічними тонами не мала принципового значення. Балада — напрочуд відкритий жанр, вона може доповнюватись й іншими елементами; але, позбавлена притаманних фольклору наївної повчальності чи прийому повтору, може переростати в літературну поему. Балада — не винятково німецький жанр, хоча далеко не кожна література може похвалитися наявністю жанру народної або літературної балади в народному стилі.                            У баладі "Вільшаний король" (1782) Гете протиставляв два начала, взаємодія яких у житті так хвилювала просвітників: почуття, уяву і — здоровий глузд. Дж. Локк називав почуття "примарою розуму".

На створення балади поета надихнула данська народна пісня "Дочка короля ельфів".

Баладу Гете створив як вставну пісню до п'єси "Рибалка" за однойменною баладою, а згодом вона набула самостійного значення.

В основу зображення героїв покладено принцип контрасту:

Дитина                                                     вільшаного короля

бачить                                                       танець його доньок

                                                                   відчуває дотик

 

Батько                                               туман

бачить                                                 вітер

                                                        верби

Даремно батько намагався своїми  раціональними поясненнями розвіяти страх дитини, яку лякають образи власної фантазії.

Деякі образи балади можна трактувати як символи:

• ніч — стихія непізнаного, нерозвинених можливостей;

• вітер — символ руйнації й оновлення; дух (подих) Всесвіту;

• туман — символ блукання і невизначеності шляху;

• верба — символ печалі, туги, долі;

• вільха— (низинне дерево) — символ поєднання в одне ціле води і землі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Балади доби Романтизму в слов’янських літературах

(А. Міцкевич, В. Жуковський,Л.Боровиковський)

Одним з перших зразків балади в російській літературі стала «Людмила» В. Жуковського — переспів балади німецького романтика Бюргера «Леонор». В «Людмилі»(1808) Жуковський вперше поставив собі за мету створення російської балади за західноєвропейським зразком. У баладі при цьому немає російської фольклорності, народності. За це В. Жуковського в різний час критикували; але критики не зауважували досить важливий факт: в російському фольклорі, на відміну від західноєвропейського, немає жанру фантастичної балади.

Для створення «національного» стилю В. Жуковський використовуєв «Людмилі» пісенну російську традицію. Ця орієнтація надає першим «російським» баладам Жуковського ліризму та поетичності.

В «Людмилі» знаходимо всі ознаки фантастичної романтичної балади.

Дія відбувається на тлі нічного пейзажу:

Вот уж солнце за горами;

Вот усыпала звездами

Ночь спокойный свод небес;

Мрачен дол и мрачен лес.

бог и месяц величавый

Встал над тихою дубравой:

То из облака блеснёт,

То за облако зайдёт;

С гор простерты длинны тени;

И лесов дремучих сени,

И зерцало зыбких вод,

И небес далёкий свод

В светлый сумрак облеченны...

Сюжет балади традиційний для напряму романтизму — розлука закоханих волею долі: дівчини, що вірно чекає коханого, і юнака, який загинув на війні. В цьому втілювалася романтична думка про неможливість ідеалу.

У В. Жуковського виникає містична концепція двох світів — таємничого світу сутностей і видимого світу явищ. Містицизм Жуковського заснований на уявленнях про безсмертя душі. Він припускав, що в потойбічному світі людина знаходить тих, кого втратила, саме такими, якими вони були на землі.

Щастя, неможливе в цьому світі, досягається в світі потойбічному. За свою вірність закохані нагороджені можливістю бути разом хоча б за межею реальності. Якщо цей світ був до них жорстокий, то інший пропонує спокій і радість.

Сюжет балади Жуковського «Світлана» став основою балади українського поета-романтика Левка Боровиковського «Маруся»(1829).Л. Боровиковський зберіг той самий ритм і ту саму кількість строф, що й у В. Жуковського. Зберіг він навіть систему римування (абабвгвгддежеж).

Але у викладі теми Л. Боровиковський відійшов від «Світлани», він надав своєму твору кольорів українського народного побуту.

Недарма у своїй розвідці «Дещо про «Марусю» Л. Боровиковського та її основу» І. Франко писав:«…Зміст, букву і форму своєї «української балади» узяв Боровиковський у Жуковського. Та проте простим перекладом твору Жуковського «Марусю» не можна назвати. Детальне порівняння обох поем показує значні різниці і виправдовує слова Боровиковського, що він опрацював у своїй баладі вірування та легенди українського народу» .

 

 

Значне місце балада посідає і в творчості відомого польського поета Адама Міцкевича. Його цикл «Балади і романси», що увійшов у збірку «Поезія»(1822), започаткував польський романтизм.

Лейтмотивом баладного циклу стали пошуки «живої істини», прагнення проникнути в «народне серце». Вони мали естетичний аспект: формально правильній красі, яка поціновується лише знавцями, протиставляється нехитра простота, природність, ідеально втілена в народній поезії.

Але А. Міцкевич шукав у фольклорі не лише сюжетно-образну свіжість (використання фольклорних мотивів було вибірковим, заснованим на переробці, стилізації та контамінації) — поета захоплював у народному художньому мисленні перш за все моральний аспект. Фантастичний світ балад, у якому проведена була чітка межа між добром і злом, у якому були покараними зрада й душевна жорстокість, а за ображеного заступалися надприродні сили, — був світом суворих моральних вимог, світом, який романтично протиставлений навколишній дійсності.

Вцілому, баладний цикл А. Міцкевича був відкриттям для польської поезії. Зіткнення з народною психологією супроводжувалося ломкою мовних норм, установлених класицизмом, збагаченням літературної мови за рахунок просторіччя, говорів. Новизна в зображенні людських почуттів, розкриття національного характеру й простота художніх засобів, їх різноманітність, майстерність пейзажу, енергійний, багатий ритмами вірш — усе це допомогло А.Міцкевичу досягти успіху в прагненні утвердити новий напрям у польській літературі.

 

Балада в українській літературі

Українська балада розпочинається з творів П. Гулака-Артемовського («Пані Твардовська», «Рибалка»), Л. Боровиковського («Маруся»), М. Шашкевича («Погоня»), І. Вагилевича («Жулин і Калина»). У другій половині XIX століття до цього жанру зверталися С. Руданський («Верба»), Я. Щоголев («Чумак»), Ю. Федькович («Рекрут»). Значні успіхи в розвитку жанру належать І. Франку («Керманич», «Князь Олег»), Лесі Українці («Калина», «Королівна»). Не цуралися баладного жанру на рубежі XIX — XX століть М. Старицький, П. Грабовський, Б. Грінченко, Дніпрова Чайка, М. Чернявський. У літературі минулого сторіччя українська балада представлена у творчості М. Йогансена, Є. Плужника, В. Сосюри, Л. Первомайського, А. Малишка, Б.-І. Антонича, О. Олеся, П. Тичини, Є. Маланюка, І. Муратова, В. Симоненка. В поезії останніх десятиліть до балади зверталися І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, В. Корж, В. Малишко, І. Жиленко. Антологія української балади репрезентована в книзі «Балади», упорядником якої є С. Крижанівський.

Національною особливістю сучасної української балади є домінуючий ліризм, оповідні елементи в ній відійшли на задній план, і вже не хід подій, а драматизм (часом трагізм) внутрішнього світу героя визначають її жанрові особливості.

Важливе місце романтична балада посідає і в творчості Тараса Шевченка, прикладом чого може бути балада «Причинна»(1837), яка відкриває його книгу «Кобзар». У цьому творі в єдине ціле злилися традиційні риси західноєвропейської романтичної балади й українська ментальність, фольклор і фантастичні уявлення нашого народу.

Події відбуваються на тлі бурхливої природної стихії, звичайно, вночі:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз ураз скрипів

.

В українській літературі XX століття балада набула значного поширення. Вона представлена у творчості таких талановитих поетів, як О. Близько, М. Йогансєн, Є. Плужник, В. Свідзинський, В.Сосюра, А. Малишко,О.Олесь, Б.-І. Антонич,, Є.Маланюк, І.Драч, Ліна Костенкота ін. Продовжуючи класичні традиції українських поетів XIX ст., вони розвивали жанр балади з естетичпих позицій сучасного літературного процесу.

Неоромантики, які належали до "Молодої музи" та "Української хати", підготували ґрунт до високого злету української поезії 20-х років. З романтизмом ХІХ століття їх єднали спільність естетичних поглядів, потяг до краси (незалежно від суспільно — політичних ситуацій), відтворення образів, піднесених над реальністю, наділених сильними пристрастями, увага до незвичайних характерів і подій. Ці риси художнього освоєння дійсності властиві баладі —жанрові, що сягнув найвищого розквіту у епоху романтизму.Найточніше виразивши естетичну концепцію цього напряму,жанр балади увібрав риси епосу, лірики і драми. Але ці ознаки виявляються в ньому нерівномірно. У деяких творах переважають епічні елементи, в інших — ліричні або драматичні.

Національною особливістю українських балад є їх домінуючий ліризм навіть у творах з виразною фабулою. До того ж у розвитку сучасної балади оповідність не є визначальною ознакою; часто спостерігається відмова авторів від сюжету перенесення драматизму у внутрішній світ ліричного героя,літературна балада тісно пов’язана з народною, а також із дохристиянською обрядовою поезією. Це основні джерела виникнення жанру балади в українській літературі.

У XX столітті одним з перших кроків в освоєнні історії української балади була праця Д.Загула "Дещо про баладу" (1927). У ній автор, розглянувши різні аспекти цієї проблеми і проаналізувавши твори сучасників, прийшов до невтішного і помилкового висновку, що жанр балади утратив своє значення в сучасній літературі.

У баладі XX століття відбулося переосмислення естетичних категорій трагічного та героїчного; ролі і значення пейзажу; характеристики ліричного героя. Трагізм сучасної балади зумовлений здебільшого не сюжетом, а складним напруженим духовним життям ліричного героя. Пейзаж переважно є не тлом, на якому відбуваються події, а безпосереднім учасником їх, суб’єктом зображення. На розвитку балад 20-х років позначився футуризм.

Вагомий унесок у розвиток жанру балади зробили поети українського зарубіжжя. Одним з найяскравіших серед них був О.Олесь. Його концепція історії України містить ідею, що є стрижневою не лише для його творчості, а й для постів Празької школи: без державності України неможливий нормальний розвиток її науки, мистецтва. Цю ідею поет розвинув у збірці "Княжа Україна". Балади О.Олеся про Київську Русь за жанровими ознаками близькі до українських та німецьких народних балад.

У перші воєнні місяці панівним у літературі було публіцистичне освоєння дійсності, що позначилося і на поетичних жанрах, зокрема, баладі. Ліричні герої, як правило, позбавлені рефлексії, сумнівів, психологічної роздвоєності. Змінилася і функція пейзажу. Тут природа не тільки не виступає суб’єктом (як у народній чи літературній романтичній баладі), а й часто не є навіть тлом, на якому розгортаються драматичні події. Процес збагачення жанру балади рисами інших жанрів (нарису, оповідання, пісні, елегії), що почався у 20-х роках, інтенсивно розвивався в середині З0-х, під час війни сягнув апогею. До оповідності в баладах удавалися навітьті поети, для творчості яких ця риса не була притаманною раніше. Наприклад, Л.Первомайський — у його творах "Солдат", "Лялька" епічний елемент переважає над ліричним.

Трохи згодом намітилася тенденція до глибшого осягнення внутрішнього світу ліричного героя. Деякі поезії позначені надзвичайно потужним лірико-психологічним струменем, який дає можливість краще збагнути духовний світ людей у винятково складних обставинах. Спираючись надавні фольклорні традиції, поети шукали нові шляхи естетичного освоєння дійсності,розвивали категорії трагічного і героїчного, відштовхуючись від народних героїко-романтичних балад.

Категорія трагічного створює в баладі особливу атмосферу незвичайності, піднесеності над буденністю, крайньої напруженості. Для балад воєнного періоду характерне зображення суворої дійсності без намагань пом’якшити її правдивість фіналом або, як то буловластиво пізнім народним баладам, продемонструватипокарання за вчинене зло. Загострення і без того трагічних ситуацій піднімало і героїв, і події над буденністю, до високого рівня художнього узагальнення. Автори воєнних балад часто не вдавались до деталей,. Тому вони справллялинадзвичайно великий емоційний вплив. У цей час до жанру балади зверталися М. Рильський, А. Малишко, В.Сосюра, Л. Первомайський, М. Терещенкота ін.

У другій половині 40-х років у поезії спостерігається тенденція до глибшого осмислення морально-етичних проблем, окремої уваги до внутрішнього світу персонажів. У деяких творах драматична напруженість, стрімкість розгортання сюжету пом’якшується щирістю, камерністю елегій. Мотиви, інтонації, логічні зв’язки між структурними компонентами давніх класичних елегій у поєднанні з рисами романтичних балад виглядають цілісною картиною оновлення жанру.

Елегійні риси надають баладі камерного звучання, інтимізують загальну картинуоповіді, максимально наближаючи її до ліричної поезії. Від епічних узагальнень, глобального осмислення проблем поезія переходить до конкретного і глибокого дослідження окремої особистості, її духовного світу, психологічних та емоційних нюансів поведінки. При цьому гострота драматизму не зникає, а переходить у підтекст балад.

Однією з найголовніших рис балади цього часу є відсутність трагедійного сюжету, логічним завершенням якого була загибель головного героя. У сучасній баладі трагедія позбавляється зовнішніх проявів (наявність, потойбічних злих сил, котрі беруть активну участь у дії, смерть, підступність, злочин), а переноситься у внутрішній світ, у сферу особистого сприйняття ліричним героєм усього, що відбуваться.

Найяскравішим явищем в українській літературі післявоєнного періоду було мистецтво шістдесятників. Поети виявляли пильну увагу до людської душі, досліджуючи найтонші нюанси внутрішнього світу індивідууму. Ліричний герой позбувався знеособлюючих колективних рис і ставав реальною Людиною. Викриття злочинів репресивної системи, засудження фальсифікації літературного процесу, повернення імен. У цей період розвиток жанру балади відбувається у новій хвилі — процесі занурення в особисті індивідуальні переживання героя.

Напочатку 90-х років у літературу прийшли талановиті письменники. У віршах І.Драча, Ліни Костенко з’явився ліричний герой, позбавлений надмірної абстрагованості й однозначності, поети-шістдесятники синтезували традиційні засоби художнього вираження з новітньою естетикою. Творчо переосмислюючи народнопоетичну метафорику, вони сміливо експериментували, вводили у структуру балади нові образи, ритми, розміри, тропи.

Одним із таких творів є«Балада про соняшник» І. Драча. У ній простежується антоничівська традиція спорідненості ліричного героя з усім живим на землі, як до духовного ототожнення з природою, а ця традиція сягає корінням у дохристиянські антропоморфічні погляди давніх слов’ян:

В соняшника були руки і ноги,

Було тіло, шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу,

і рвав у пазуху гнилиці,

І купався коло млина, і лежав у піску,

І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі,

Щоб вилити з вуха воду,

І раптом побачив сонце,

<…>

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.

Це — глибоко асоціативний сюрреалістичний твір про природу мистецької творчості, таїнство пробудження творчого духу в людині. Жвавий сільський підліток із щирою душею й багатою уявою пережив дивне видиво: він бігав наввипередки з вітром, рвав груші-гнилички, купався біля млина, стрибав на одній нозі, щобвилити воду з вуха, — і раптом побачив сонце,

Красиве засмагле сонце, —

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари на небі....

Це видиво назавжди змінило душу героя, звичайний хлопець став «соняшником». Сонце — традиційно в І. Драча — символізує вічне духовне джерело життя, а от соняшник — справжнього митця, який поєднує в собі два прагнення — порив в височінь, до сонця й закорінення в рідну землю.

Драч реформував жанрові можливості балади, відкинувши традиційні легендарно-історичні, героїчні й фантастичні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напружений сюжет… У його баладах ліричний суб’єкт уміє миттєво осягнути світ, побачити в ньому щось дивне, неповторне, якусь нову грань, яка не всім відкривається.

У «Баладі про соняшник» побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднані в цілісність, читацьке світосприймання пов’язане відчуттям неперервності руху й відкриттям краси в повсякденному житті. Уже початок балади незвичний: соняшник, цей невід’ємний атрибут українського пейзажу й національного світовідчуття, зазнає метаморфоз… Соняшник у баладі — то хлопець: поет майстерно застосовує фольклорний мотив перевтілення (коли дівчина стає тополею, юнак — явором). Драч поєднує в одній площині реальні деталі з метафоричним узагальненням, застосовує асоціативне мислення, унаслідок чого реальні предмети стають символами… Водночас образ сонця набуває метафоричного смислу й символізує поезію, тобто сонце-поезія трансформується в образі звичайнісінького сільського дядька…

Образи соняшника й сонця цементують структуру поезії, вони надзвичайно прозорі: читачеві зрозуміло, що поет нерозривно пов’язаний із реальним життям, яке дає можливість самореалізуватися творцеві. Відкриття краси, духовності, що набувають космічного, сонячного виміру, неможливі без «земного», реального буття, яке творча особистість переплавляє у витвори мистецтва.