Михайло Коцюбинський

Михайло Коцюбинський (1864 — 1915)

 «Великий сонцепоклонник»

 «Його проза – це синтез народності і гуманізму.

 Народився у місті Вінниці, дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля.

 Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза.

 Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал “Дзвінок” опублікував його вірш “Наша хатка.

 Товаришував з Франком.

 На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію «Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок.

 Тарасівці, Братство (Братерство) тарасівців — таємна політична організація, ініційована 1891 року харківськими студентами на могилі Кобзаря, де вони присяглися всіма засобами поширювати серед українців його безсмертні ідеї.

 У 1886–1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором.

 Почав друкуватися в 1890 р. — львівській дитячій журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».

 У 1892–1896 був у складі Одеської філоксерної комісії.

 Потім працював у Криму.

 Згодом переїхав у Чернігів, де займав посаду діловода при земській управі.

 У Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником. Мав коханку – ОлександруАплаксіну, молодшу на 16 років.

 1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитись зі служби.

 Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз.

 Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало.

 Твори:

 Харитя (1891)

 На віру. Повість (1891)

 Маленький грішник (1893)

 Помстився (1893)

 Казка «Хо» (1894)

 На крилах пісні (1895)

 Для загального добра (1895)

 Відьма. (1898)

 По-людському (1900)

 Дорогою ціною (1901)

 На камені (1902)

 етюд «Цвіт яблуні» (1902)

 Під мінаретами (1904)

 Сміх (1906)

 Він іде! (1906)

 Persona grata (1907)

 В дорозі (1907)

 Intermezzo (1908)

 Дебют (1909)

 Fata morgana — 1910)

 Сон (1911)

 Тіні забутих предків (1911)

 Подарунок на іменини (1912)

 Хвала життю (1912)

«Тіні забутих предків»

 Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Він часто плакав, погано ріс і дивився на неньку таким глибоким, розумним зором, що та аж тривожилася — чи не підмінила його нечиста сила.

 Підрісши, Іванко біг у гори, в ліс, де йому було затишно, добре. У сім років він умів уже знаходити цілюще зілля, розумів, про що співають птахи, знав про арідника (злого духа), лісовиків, веселого чугайстра (міфічну лісову істоту).

 Незабаром хлопця послали пасти корів. Там він навчився грати На сопілці і все намагався піймати чарівну, невловиму мелодію, яка йому увесь час чулася.

 У хаті часто були неспокій і горе. Брата Олексу роздушило дерево в лісі, а родич Василь, файний веселий хлопець, загинув у бійці з ворожим родом.

 На храмові свята Палійчуки, вдягнувши найкращий одяг, сідали на коней і їхали до церкви. Одного разу вони зустрілися з ворожим родом Гутенюків. Почалася бійка. Іванові теж хотілося з кимось битися. Він побачив дівчинку, що тряслася зі страху біля воза, І вдарив її. Дівча побігло, хлопець за нею. Зірвав стрічки й кинув у річку. Тоді дівчинка подивилася спідлоба й сказала, що в неї є ще кращі кісники. Потім подумала, дістала довгу цукерку, розділила її навпіл і пригостила Іванка. Хлопець був вражений. Вони почали розмовляти, і погляд "чорних матових очей" Марічки "м'яко поринав у Іванове серце".

 На другий день після бійки помер батько, старий Палійчук. У родині настали тяжкі часи. З думки Івана не йшла Марічка. І він, пасучи корову, якось побачив її. З того часу почалися їхні таємні зустрічі.

 Так росли вони серед потоків і лісів, чисті та наївні. Але дитинство минуло, Іван "був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка", Марічка теж стала дівкою на виданні. Зустрічалися вони тепер лиш< в неділю або на свята десь у лісі, щоб їхні родичі не знали. Марічка любила, як Іванко грав на флоярі. Вона ж відповідала йому співанка ми, яких знала безліч і складала сама.

 Марічка питала, чи будуть вони в парі, адже їхні сім'ї ніколи цього не дозволять. Іван відповідав, що й питати не стане. Що б там не було, а Марічка мусить бути його.

 Але ґаздівство (господарство) Івана занепадало, треба було йти в найми. Юнак потішав дівчину, казав, щоб співала, а він почує ті співанки.

 Теплим весняним ранком Іван піднявся на полонину, де разом з іншими пастухами повинен був доглядати худобу, що її зганяли на літо з різних сіл. Кожен мав свої обов'язки — один підтримував вогнище, інші пасли, доїли овець, а ватаг "священнодіяв" над головками овечого сиру.

 Дні за днями проходили в щоденній праці. Іван часто згадував Марічку, її пісні.

 Коли захворів Микола, який доглядав за вогнищем, Іванові доручили пильнувати ватри. Уночі юнакові снилися погані сни, в яких він ніяк не міг зустрітися з коханою.

 Одного разу Іванові почувся голос Марічки так, ніби вона його кликала. Він побіг на голос і зупинився перед прірвою.

 Працював Іван на полонині, аж поки хазяї не розібрали худобу на зиму.

 Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. Несподівано почалася на Черемоші повінь. Вода підхопила дів чину, понесла, кинула на водопад. Люди це бачили, чули крики, але врятувати не могли.

 Іван не повірив, пішов шукати Марічку берегом, але не знайшов Став блукати лісами, не тямлячи себе з туги. З'явився у селі тільки через шість років — худий, зчорнілий і постарілий, але спокійний, через рік умовили його одружитися, бо треба ж було ґаздувати (хазяйнувати). Жінка Палагна була з багатого роду, горда й пихата. Але господиня була добра, допомагала чоловікові у щоденних турботах. Іван весь час проводив біля худоби, думав тільки про неї і дбав, лише інколи згадував Марічку, і тоді пропадав. Жінка сердилася, чоловік відчував провину лише перед худобою. На Свят-вечір готували, за традицією, дванадцять страв, пригощали спочатку худобу, потім відганяли ворожі сили. Коли сідали вечеряти, Іванові здавалося, що за плечима стоїть Марічка й плаче.

 На Теплого Юрія Палагна вирішила поворожити. Пішла голою на царинку, стала ворожити й раптом відчула, що на неї хтось дивиться. Це був сусіда, мольфар Юра — чарівник і планетник. Спочатку не могла й поворухнутись, а потім відчула злість, що пропало ворожіння.

 Палагна боялася мольфара і разом із тим цікавилася ним, бо він вдавався їй набагато кращим за чоловіка, котрий тільки журився, худнув і байдужів до всього.

 Одного разу Палагна, наглядаючи корів у лісі, побачила, що насувається хмара з градом. Потім помітила чоловіка, що дерся на скелю. Це був Юра. Він став, підняв до хмари ціпок і почав її проганяти. Хмара послухалася й пішла геть, а Палагна прибігла до чарівника з радістю й стала його "любаскою".

 Усі говорили про Палагну та Юру, але Іван був до того байдужий. Жінка розцвітала та веселилася, а він нидів і сохнув. Одного разу він побачив, як Юра разом із Палатою ворожать проти нього. І пішов, не знаючи куди. Блукав горами, долами. Нарешті побачив, що сидить над рікою, яка забрала в нього Марічку.

 Одного разу Іван прокинувся від того, що його будила Марічка й гукала за собою. Він пішов за нею, знаючи, що то не його дівчина, а нявка (лісова дівчина, у котрої в спині діра, через яку видно всі нутрощі). Дівчина нагадала йому усі їхні зустрічі, забави, співанки, гарячі обійми й розлуку.

 Дійшла до галявинки. Марічка здригнулася і щезла. Іван розпалив ватру, і до нього, замість дівчини, прийшов чугайстир, добрий лісовий дух, який боронив людей від нявок. Де їх зустрічав, одразу роздирав. Іван злякався, що він розірве й Марічку-нявку, що була тут десь поблизу, тому став розмовляти з чугайстром, навіть пішов на його прохання у танок. Чугайстир, утомившись, пішов, а Іван знову захотів побачити Марічку. Почувши її голос, побіг і віки у провалля.

 Ледь живого на другий день його знайшли пастухи.

 Сумна трембіта сповістила про смерть. Палагна, як годилося, добре плакала та голосила. А людей збиралося все більше. Потім почувся шум, штовханина. Чи не багато вже суму мала душа? Залунав жіночий сміх і розпочалися забави, аж на грудях у померлого забряжчали мідні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.

«Тіні забутих предків» 1911 рік.

Лебедина пісня Коцюбинського.

Чарівна казка про любов.

 Жанр: повість

 Тема: зображення життя гуцулів у Карпатах на межі 19 - 20 ст. у гармонії з природою, традиціями і звичаями, з язичницькими й християнськими віруваннями.

 Ідея: оспівування високого й красивого почуття - кохання.

Інші назви:

Тіні минулого

Голос віків

Відгомін Предковіку

Дар Предків забутих

 Проблематика

Гармонія між людиною та світом природи

Життя і смерть

Добро і зло

Язичництво і християнство

Сила кохання і відсутність життя без нього

Вплив мистецтва на людину

Роль праці в житті людини

Стосунки батьків і дітей

 Конфлікт твору (складний, багатоплановий):

• між родами (Палійчуки – Гутенюки) – Іван – кохання — Марічка;
• людини з дикою гірською природою (Іван – злі духи та істоти);
• людини із власним «я» (роздвоєність Івана);
• побутовий (Іван – Палагна);
• людини з людським буттям (Іван – смерть).

 Сюжет повісті перегукується з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульєтта». У повісті широко використовуються діалектичні слова.

 У 1964 році режисер Сергій Параджанов та оператор Юрій Іллєнко зняли однойменний фільм.

 Життя горян у повісті — це химерне поєднання християнського та язичницького. У гірському селі «всі були богомільні», водночас тут мовби законсервувалося й поганство — у стародавніх звичаях, обрядах, у всьому, чим характерний лад життя гуцула.             

 Основні персонажі:

 Іван Палійчук. Іван дуже любив природу, завжди відчував глибокий духовний зв’язок із нею, з малих років був дуже вразливою дитиною з чутливою душею. Іван дуже відданий у коханні, покохавши один раз (Марічку), він не може її забути протягом усього життя.

 Марічка Гутенюк – кохана Івана. Марічка у творі показана як дуже добра, ніжна, палка дівчина, вона щиро віддана лише коханій людині – Івану. Марічка мрійлива, вона дуже любить співати.

 Палагна – дружина Івана. На відміну від ніжної, вразливої та романтичної Марічки, Палагна постає як доволі вульгарна, приземлена, меркантильна жінка. Між Іваном та Палагною немає кохання, лише тверезий розрахунок, це шлюб, продиктований суто господарськими потребами. Проте Палагна теж потребує любові, яку вона знаходить в обличчі сусіда, могутнього чарівника Юри.

 Юра – сусід Івана, коханець Палагни, мольфар (чарівник). Образ Юри набуває гіпертрофованих фантастичних рис: він своїми чарами керує хмарами, впливає на життя та здоров’я людей. Через пристрасну закоханість у Палагну вдається до чар, які підточують здоров’я Івана.

 Міфічні істоти:

 Щезник – злий дух

 Чугайстир – добрий лісовий дух

 Нявка – міфічна лісова дівчина, у котрої в спині діра, через яку видно всі нутрощі, ці істоти начебто з’являлися у вигляді людей і заманювали своїх жертв у різні пастки.

«Intermezzo» 1908

 Жанр: новела

 Форма: монолог

Присвята кононівським полям

 Тема: зображення взаємодії митця і суспільства

 Ідея: утвердження думки, що людина щаслива лише в гармонії з природою, а митець відіграє важливу роль у суспільстві.

 Образи: Моя утома, Ниви в червні, Сонце, Три білих вівчарки (Оверко –«селянин»; Пава – «дворянин», Трепов – «міністр внутрішніх спрів»), Залізна рука города, Людське горе, Зозуля, Жайворонки.

 Сюжет: безфабульний

 Intermezzo (італ.) — «перерва». Так називали невеликий музичний твір, що виконувався в перервах між актами трагедії чи опери. Коцюбинський вкладає в назву ширший зміст: у нього це не просто перепочинок, а духовне відродження людини на природі.

 Стиль «Intermezzo» виразно імпресіоністичний.

 Імпресіонізм (від франц. «враження») – художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.

 Його ознаки:

• настроєвість як основа сюжету;

• ефект «кольорової музики», незвичайного поєднання звукових і колористичних образів;

• вираження внутрішнього світу героя через використання внутрішнього монологу;

• використання прийому потоку свідомості.

 Новела «Intermezzo» — це майже суцільний пейзаж, але ми бачимо його не прямо, а через сприйняття персонажа. Тому сценою для дійових осіб стає не природа, а душа ліричного героя. А дійові особи — це символи його суперечливих почуттів і переживань.

 В основі твору — зіставлення двох протилежних світів: людського, дисгармонійного, смертоносного, утіленого в образі міста, — і гармонійного, досконалого, життєствердного світу природи.

 Фази настрою героя:

 1. Утома.

 Ще зовсім недавно в місті герой був потрібен багатьом, і це вічне велелюддя, необхідність жити не приватним, а громадським життям, картини чужого страждання, драми й абсурди суспільства, що переживає пору чорної реакції, — усе це вимучило тонку, вразливу душу митця. Його внутрішній голос буквально волає про потребу самотності й спокою. А поки що домінують негативні почуття: невпевненість, досада, роздратування, розгубленість, докори сумління, тривога…

 2. Внутрішня гармонія, відновлення життєвих сил.

 3. Готовність знову боротися зі світовим злом.

 «Іду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає».

 Провідний мотив новели — заклик до людини оновитися духовно, стати гармонійною часткою Космосу й зусиллям своєї волі витіснити дисгармонію, зло, що панує у світі; «Освіжи небо і землю. Погаси сонце і засвіти друге на небі».

 Образ сонця у новелі.

 «Сонце! Я тобі вдячний… Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілюищй напій, п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій і п’янію від нього… 

Ти тільки гість у моїм житті, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, із сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю в серці. І він мені світить».