Нестандартний урок з української літератури "Домашні Обереги"

 

 

 

 

 

 

 

 

НЕСТАНДАРТНИЙ УРОК

З ЛІТЕРАТУРИ

«ДОМАШНІ ОБЕРЕГИ»

11 КЛАС

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      Людина завжди повинна пам’ятати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком.

 О.ДОВЖЕНКО

 

ВЕДУЧИЙ 1:   Для кожного з нас найсвятішими є слова Мати, Батьківщина. Адже Батьківщина - це не тільки наша країна, а й рідна домівка і те місце, де ти народився й виріс, де минули найкращі роки твого життя. Нині для кожного з нас слово Батьківщина переплелось із споконвічною мрією українського народу про незалежність.

Мабуть, саме тому, що на священну українську землю прийшла весна національного відродження, виринуло сповнене глибокого внутрішнього змісту слово Берегиня. Воно утворене від дієслова берегти, на означення оселі, хати. Сьогодні й піде мова про те, що саме ми повинні зберігати, не забувати, щоб наша Берегиня стала для нас священним місцем.

ВЕДУЧИЙ 2: (Звучить мелодія пісні «Хата моя, біла хата».)

Ти стоїш, небагата й непишна,

виглядаючи з саду в луг.

Рясний цвіт обтрусили вишні

На солом’яний твій капелюх.

Ти приймала і щастя і лихо,

Поважала мій труд і піт,

Із-під сірої теплої стріхи

Ти дивилася жадібно в світ.

Відчиняла ти лагідно двері

Для нового життя і добра,

Друзів кликала до вечері,

Рідна хата моя стара…

ВЕДУЧИЙ 3:  Дедалі більше віддаляється від нас біленька хатина у вишневому садку з колискою та мудрим усміхом батька. У цій хатині – наш корінь роду, щось одвічне, як життя, і святе, як мамина пісня…

                    Це саме її, «білу, з теплою солом’яною стріхою, що поросла зеленим оксамитовим мохом, архітектурну праматір пристанища людського, незамкнену, вічно одкриту для всіх без стуку в двері… бідну і ясну, як добре слово, і просту, ніби створили її не робочі людські руки, а сама природа, немовби виросла вона, мов сироїжка в зеленій траві», зі щемом і болем згадував Олександр Довженко в оповіданні «Хата» та повісті «Зачарована Десна»

ВЕДУЧИЙ: Долею суджено їй бути білою. Пригадаймо  початок  повісті  Нечуя-Левицького «Микола Джеря». Перед нами постане висока біла церква з трьома банями, а з-поміж верб та садків виринатимуть білі хати. Хата старого Петра Джері насилу світиться білими стінами.

ВЕДУЧИЙ: Біла хата, біла сорочка, біла свита… Це становило неодмінну національну прикмету України. Багатство земель більшості областей України на білу глину зумовило традицією мастити стіни в білий колір.

 ВЕДУЧИЙ: Нагадаємо ще й таке. З давніх-давен у народних уявленнях біла барва – це символ чистоти, морального здоров’я, душевної краси. Існувало повір’я, що тварини білої масті приносять добро. Коли говорили: «біла рука», «білі груди», «біла світлиця», то мали на увазі «красива».

 ВЕДУЧИЙ: Якби нас навчили вклонятися рідному порогові, рідній мові, може, тоді не розгубили б ми зібраної попередніми поколіннями духовної спадщини і були б добрішими й милосерднішими. Можливо, не було б тоді по селах смутних батьківських осель – полишених гнізд, з яких діти повилітали і вже не вернуться із затишного для них, але духовно бідного вирію, де немає місця вишитому рушникові чи вербовій колисці.

   Тож загляньмо в це домашнє вогнище, переступимо поріг тієї хати, яких уже небагато збереглося, але в них ще залишився дух мудрих народних традицій, що споконвіку формували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси душу.

   Нині мало знайдеться хат прадавнього типу, де ліва частина відводилася для комори /тут зберігалося збіжжя/, центральна відгороджувалася для квашенини, овочів та фруктів, а в правій, побіленій частині, жила сім’я.

Давайте й увійдемо туди.

З А В І С А          /Музика/

   МАТИ:(господиня)   Ліворуч – піч. Тут господиня готувала їжу.

   ДОНЬКА: …навчала доньку поратися біля горщиків.

   НЕВІСТКА: …з’ясовувала свої стосунки з невісткою

МАТИ:   У печі пеклися паляниці духмяного хліба з шишками, весільний коровай як символ добробуту, скакунці /коржики із залишків тіста, гречаники, чулися запахи потравки, борщу, каші.

   У печі не лише готували страву – вона створювала особливе родинне тепло, об’єднувала навіть розсварених чоловіка з жінкою, для дітей же була справді чарівним прихистком.

   Господиня  завжди охайно білила піч, в окремих районах України розмальовувала. За станом печі судили про охайність господині: «Яка піч – така й господиня».

ВЕДУЧИЙ: читає вірш В.Симоненка «Піч».

МАТИ:  Коли піч випалена, а сім’я поснідала та стала до праці, всі предмети займали свої традиційні місця. Коцюба, рогачі – у коцюбнику, керамічні тарілки, полумиски, дзбанки – на миснику. Тоді народжувалася в хаті глибока тиша, виникала гармонія і здавалося, що всі предмети між собою починають тихенько шепотіти.

ВЕДУЧИЙ: Таку неповторну за своєю внутрішньою мелодикою картину описав М.Коцюбинський в оповіданні «На віру».

ДОНЬКА: (сидить і вишиває). Помивши посуд після обіду та поприбиравши в хаті, Настя сіла на лаві під вікном вишивати сорочку й закинула на шию червону та чорну заполоч. Біле шитво вкрило її коліна. Настя взялася до роботи та ще раз глянула на хату. В її хаті було чисто та гарно, як у квітничку. З білих стін дивились гарні боги, заквітчані сухим зіллям, обвішані рушниками. Чепурний комин білів аж сяв. Долівка була гладенька та жовта, як віск. Веселий ранішній промінь грав на полив’яних мисках, що стояли в миснику, ушиковані, як військо.

ВЕДУЧИЙ: Мисник у хаті знаходився праворуч від дверей, уранці він був майже порожнім, а після сніданку аж яснів від чистоти і нехитрої оздоби на посуді, набував якоїсь святковості.

МАТИ:   Посуд господиня купувала на ярмарках перед святами. Треба було вміти вибирати горщики й макітерки, стукаючи горщик об горщик і прислухатися до дзвону. Твердий, чистий передзвін підказував, що горщик послужить господині багато років, бо ж недарма кажуть: «Тріснутий горщик не дзвенить». Говорили ще й так: «Купуєш горщик – подивись на гончаря.»

БАТЬКО:  (заходить, сідає до столу). Особливу роль у хаті відігравав стіл. Тут народжувалося шанобливе ставлення до батька, як голови роду – він займав почесне місце за столом.

МАТИ:  Стіл завжди накривався скатертиною: у будень – звичайною полотняною, у святковий день – зі смаком оздобленою, з вишитим або тканим візерунком.

БАТЬКО: На столі завжди лежав хліб, а на Різдво та Великдень ще й свічку запалювали. Зі столом пов’язано чимало призабутих цікавих традицій. Скажімо, вважалося за великий гріх стукати кулаком по ньому (казали, що тоді посваряться чоловік із жінкою).

Не можна було й хлібину класти на стіл перевернутою.

МАТИ:    А коли впала долі скибка хліба – неодмінно слід підняти і, поцілувавши, покласти на стіл, щоб хліб не образився.

СИН:     Святим правилом було не залишати недоїдків хліба. «Доїж, дитино, хліб, у ньому залишиться вся твоя сила», - учили батьки дітей.

БАТЬКО:  На обід зі свіжим хлібом, як на свято, збиралася вся сім’я. Батько різав хліб, притримуючи його лівою рукою і притискуючи до грудей. Різати хліб треба тільки до себе.

ДОЧКА: Окраєць давали дівчатам, щоб їх хлопці любили.

ВЕДУЧИЙ: Час народження хліба… Це було справжнє священнодійство.

МАТИ:   Перед тим, як пекти хліб, чепурили світлицю, зі скрині виймали рушник, яким щойно витерли руки, і з словами «Бог на поміч» готували тісто. Замішене тісто в діжі накривалося теплою фуфайкою.

НЕВІСТКА: Вчиняли тісто в четвер, а пекти вже треба тільки в жіночий день – п’ятницю. В день, коли пікся хліб, у сім’ї не повинно було бути сварок. Випечені паляниці клали на рушник, зверху теж накривали рушником, щоб хліб дійшов.

ВЕДУЧИЙ: В Україні є традиції, звичаї, які без хліба не відбуваються.

НЕВІСТКА: Коли народжується дитина, йдуть із хлібом.

СИН:      Виряджає мати сина – ув’язує в рушник житній окраєць.

ДОЧКА: Справляють весілля чи будують хату – приходять з книшем.

БАТЬКО:Йдучи на поминки – несуть паляницю. /включити музику/.

МАТИ:   Дорогих гостей зустрічають хлібом-сіллю.

ВЕДУЧИЙ: (Вірш Д.Павличка про хліб) + музика.

ВЕДУЧИЙ: Кажуть, що не хлібом єдиним живе людина, але це тоді кажуть, коли хліб у нас є на столі. Ми вже звикли, що хліб завжди існує в тісному поєднанні з рушником.

ВЕДУЧИЙ: Рушник на стіні – давній наш звичай. Не було жодної в Україні оселі, навіть найбіднішої, яку б не прикрашали рушники. Рушники – обличчя оселі, її господині. Колись рушник був не лише окрасою, а й мав ритуальне значення, візерунки несли в собі певну інформацію. Це був і своєрідний календар, і книга родоводу.

ВЕДУЧИЙ: Вимережуючи хрестиком орнаменти, жінки вкладали в них свої заклинання від злих сил, просили здоров’я, удачі й щедрої долі для тих, кому рушники призначались. 

НЕВІСТКА: Із рушником, як і з хлібом, приходили до породіллі, вшановуючи появу немовляти в родині; рушниками пов’язували куму і кума.

ДОЧКА: Донька перев’язувала рушниками сватів, коханого. Під час шлюбу молоді ставали на рушник, а батьки підносили молодим хліб-сіль теж на рушнику.

МАТИ:   Під час зведення житла полотняними рушниками, які потім дарували майстрам, застеляли підвалини, піднімали сволоки.

БАТЬКО:  До останку рушник супроводжував людину. Труну обов'язково слід було опускати в землю на рушнику.

СИН: Портрети батьків, дідів були в рушниках, як святиня. Давався рушник сину, який вирушав з рідної домівки.

ЗВУЧИТЬ «ПІСНЯ  ПРО  РУШНИК»

ВЕДУЧИЙ: Кожен рушник – це окрема розповідь. Тут можна побачити гарні квіти, співучих пташок, неповторний орнамент. Часто на рушниках вишивали калину – оберіг, який зігрівав оселю.

ВЕДУЧИЙ: Важко уявити сільське подвір'я в Україні, де б не ріс цей чудовий кущ. Майже в усіх народів є улюблені дерева – символи. У нас – верба і калина. «Без верби і калини – нема України», - говориться в народному прислів'ї. (встають із-за столу).

Вірш Шевченка «Зацвіла в долині червона калина» у виконанні Матвієнко Н.

Здавна дівчина і калина поєднувалися і порівнювалися в піснях і переказах. Послухаймо, що розповідає народна легенда.

ВЕДУЧИЙ: Колись на Україну нападали турки і татари. Усе нищили на своєму шляху, а дівчат і хлопців забирали в полон. І ось одного разу хотіли забрати в полон першу красуню села, але дівчина почала тікати. І була б утекла, та на лихо зачепилася за дерево своїм червоним намистом. Намисто розірвалося, посипалися на землю червоні намистинки. Забрали вороги красуню, і там вона загинула. А червоні намистинки зійшли, з них вийшли прекрасні кущі з червоними ягідками. Назвали їх люди калиною.

З того часу й росте на землі цей чудовий кущ.

ВЕДУЧИЙ: Калина була символом дівочого кохання, вірності, свідком дівочих радощів і смутків. Дівчата довіряли їй свої найпотаємніші мрії.

ВЕДУЧИЙ: Не обходиться без калини і такий важливий обряд, як весілля. Дівчата прикрашали калиною коровай, у багатьох весільних піснях є слова про калину.

У кожній родині, де були дівчата на виданні, наношували якнайбільше калинових пучків. Якщо під стріхою висіли калинові грона, - це означало, що можна приходити зі сватами до оселі. Тому, починаючи з Пречистої, дівчата постійно ходили по калину. Віднайшовши перший кущ калини, вони водили круг нього хоровод, ігри, співали любовні пісні, згадували імена своїх хлопців.

ВЕДУЧИЙ: Біля оселі дівчата віддавали калинові пучки матері, а та говорила: «Будь, доню, і ти червоною та здоровою, як калина, незайманою та чистою до вінця! А ти, калино, будь готовою на коровай, квітки весільні та хрестинні, на здоров'я людям, на добро нашому двору».

ВЕДУЧИЙ: Коли починали будувати хату, калину садили біля застільного вікна. Казали, що це символ любові, мудрості. А восени, вставляючи подвійні вікна, між шибками клали пучки червоних грон. У найлютіші морози і хурделиці вони живили теплом і красою оселю.

ВЕДУЧИЙ: Калина – це і пам'ять про тих, хто не повернувся. За традицією на могилах загиблих садили калину. Проводжаючи людину в останню путь, труну обвивали цвітом або кетягами калини.

Прийшли попи з корогвами,

Задзвонили дзвони,

Поховали громадою,

Як слід по закону,

Посадили над козаком явір та ялину,

А в головах у дівчини червону калину.

ВЕДУЧИЙ: Хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, незамулана батькова криниця – усе це наша родовідна пам'ять, наші символи.

ВЕДУЧИЙ: Здавна в народі кажуть: яка криниця – такий і господар, який поріг – така й господиня.

Майже в кожному селі, на гомінких перехрестях доріг або просто в полі цебенять живі джерела і нізвідь-ким їхню невгамовну течію прихорошено турботливими руками.

ВЕДУЧИЙ: У Галичині криниці зводять у дворах, на Гуцульщині – у стодолі, в сінях. А в Східній Україні криниці копають при дорозі, щоб завше стала у пригоді подорожньому, знесиленій людині.

ВЕДУЧИЙ: Найціннішим же є духовне значення криниці, бо це чисте джерело наших душ. Криниця об'єднує покоління, пульсуючі і невмирущі джерела наших животоків, адже криниці копалися дідами, батьками, а п'ють з них і бережуть пам'ять родоводу їхні діти й онуки – прийдешні покоління нашого народу.

ЗВУЧИТЬ  ПІСНЯ  «ТИХО  НАД  РІЧКОЮ».

На пісню звучить вірш Ліни Костенко «Ще назва є, а річки вже немає»…

ВЕДУЧИЙ: Пісня – це також наш оберіг. А чи багато з нас пам'ятає мамину пісню? Напевно, ні. Що ж ми співатимемо своїм дітям? Адже лагідна добра колискова вже виховує дитину, створює для неї світ прекрасних ліричних образів.

НЕВІСТКА: Співає «Колискову». Споконвіку в народі існував звичай: вийшлу з ужитку колиску ніколи не викидали, а берегли доти, доки люди жили в хаті. А робили її з клена або ясена, щоб діти були співучими.

БАТЬКО:    Лунала пісня і на толоці.

МАТИ:   «Без толоки як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш». Це давній обряд колективної взаємодопомоги. Господарі, які збиралися будувати хату або копати колодязь, за тиждень запрошували на толоку.

БАТЬКО: Сходяться всі рідні, близькі, знайомі. Робота супроводжувалася піснями. Жінки починали співати, а чоловіки підхоплювали. Працювали весело, з жартами.

- ЖАРТИ

-

-

Господар не сплачував за роботу, а лише частував обрядовою вечерею.

ВЕДУЧИЙ: Толока – це той оберег, який давав змогу людям затоваришувати, поговорити під час роботи, поспівати пісень. То ж хай прозвучить пісня, яку часто виконують на толоці.

ПІСНЯ «Зеленеє жито, зелене»…

ВЕДУЧИЙ: Хато моя, рідна батьківська хата! Ти випливаєш із туманної далечі минулих літ і стоїш переді мною білим видивом, немов хмарина серед буйного цвітіння вишень.

Довкола тебе колишеться синювата імла: чи то вишні осипають свій квіт на призьбу, чи дим кучерявиться з твого димаря й  огортає тебе своїми сизими крильми.

Яким теплом і лагідним родинним затишком, якою добротою та материнською ласкою віє від тебе, рідна хато! Неспроста ж твоє ім’я співзвучне зі словом «МАТИ».

ВЕДУЧИЙ: Хато, моя рідна батьківська хато!

Усім найкращим, що є в моїй душі, завдячую тобі. Що навчила ти цінувати хліб і сіль, піднімати з підлоги ненароком випущену крихту. Ти навчила мене змалку поважати старих, шанувати батька й матір, бути терплячим, чесним і роботящим.

 РІДНА  ХАТО МОЯ!  Давно я пішов від твого батьківського порога. Та де б я не був, під якими високими дахами не жив, ніколи не забуду твоєї стріхи, твоєї чистої стелі. Бо хіба може порядний син забути свою матір, свій дім, у якому вперше глянув на світ.

ВЕДУЧИЙ: Птахи й ті повертаються з-за далеких морів до своїх гнізд. Сотні віків, німі, безсловесні, щовесни вони летять у рідні краї. Їх кличе голос життя. Там десь, за тисячі верст, на них чекають нехай напівзруйновані, але рідні гнізда. А ми ж таки люди! В нас є не тільки інстинкт, а й розум. То чому ми маємо забувати про гнізда свої?

ВЕДУЧИЙ: Будь благословенна, хато моя! Прости, дерев’яна, побілена крейдою. І коли ми оновимо світ, коли збудуємо найрозкішніший, найказковіший палац, однаково збережемо тебе для нащадків.

ВЕДУЧИЙ: «Ні. Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому, - писав О.Довженко. – Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Але ж сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє». Тож треба нам усім разом виходити нині на всенародну толоку народного відродження, адже мамина пісня, бабусина вишиванка, батькова хата, толока, криниця, рушник і калина, портрети на стіні найдорожчих людей – все це наша родовідна пам’ять, наша історія, часто й сумна, але в основі своїй – величина.                            

ПІСНЯ.

Відродити в серці дітей батьківську любов, материнську пісню, не дати заснути дитячій любові до старшого покоління; відродити українські звичаї, любов до батьківського порога, садка, двора, всього доброго, що створили батьки і навчили своїх дітей.

 

К  І  Н  Е  Ц  Ь

 

НА СЦЕНІ: українська хата, піч, мисник, стіл, колиска. Виконавці одягнені в український одяг…