Кожен пишається країною, в якій живе. Завжди хоче сказати про неї хороше слово.

-             Чи доводилося вам бути в Києві – серці України? Чи милувалися ви Дніпром, київськими   вулицями, парками, величними     соборами?      –    запитують кияни.

-             А чи знаєте ви, що наш край багатий на кам’яне вугілля? – хваляться діти з

Донбасу.

-            

Приїздіть до нас і побачите Карпатські гори, поласуєте солодким виноградом,запрошують діти із сонячного

Закарпаття.

-             А кому з вас уже доводилося побувати в нашому краї і купатися в Чорному морі?- запитують діти з Криму.-

Приїздіть до нас!

-             А наше квітуче поле льону також схоже на синє море,- кажуть діти з Полісся.

-             А…

І якщо скласти докупи усе сказане дітьми України, то можна буде уявити її в усій красі.

Микола Вінграновський

Сама собою річка ця тече, маленька річечка, вузенька, як долоня. Ця річечка – Дніпра тихенька доня, маленька донечка без імені іще.

Вона тече в городі в нас під клегом, і наша хата пахне їй борщем. Цвіте над нею небо здоровенне солодкими хмаринами з дощем.

Ця річечка тече для клена і для мене, її й тоді я бачу, коли сплю.

Я річечку оцю в городі в нас під кленом як тата й маму і як мед люблю.

Ти вже знаєш, чим закінчується українська народна казка «Ріпка». Уся сім’я, разом із собакою і кішкою, не змогла вирвати із землі ріпку. А мишка допомогла це зробити.

А чи знаєш ти, що і сучасному комп’ютеру також мишка допомагає працювати? Вона може рухати курсор по екрану, ставити його в потрібне місце.

Сидить мишка на робочому столі на зручному кольоровому килимку і допомагає нам виконувати на екрані різні операції.

І пропущений м’який знак вставити. І неправильно вжите слово замінити. І крапку, знак питання або знак оклику в кінці речення поставити. І підкреслити слово. І малу літеру замінити на велику в слові, що означає ім’я. Отака комп’ютерна мишка!

Набридла вовкові зима. Тупнув він лапою, ударив хвостом, зубами заскреготів:

-             Ану забирайся, зимо, геть!

Прокинувся ведмідь. Виліз із барлогу, очі протер, лапою свариться на зиму: - Іди вже геть, поки я не розсердився!

А зима не боїться, снігом сипле, вітрами висвистує.

Аж ось з-за хмари сонце викотилося. Бачить, а на галявинці в лісі квітка з-під снігу голівку підвела. Така ніжна, білява. І виспівує тоненько:

-             Сонечку, сяй, сяй! А ти, зимонько, тікай!

Ані вовка зима не злякалася, ані ведмедя. А почула, що співає квітка, побачила підсніжник – поскидала у лантух вітри та снігопади, завірюхи йхуртечі та й гайнула світ за очі. А чому злякалася? Бо квітка підсніжник – перша провісниця весни.

За Борисом Вовком

На пеньочку сиділа жабка і малювала на полотні метелика. Малювала і співала.

Почув ту пісеньку зайчик. Виглянув ізза берізки. З кущиків виліз ведмедик.

-             Метелик такий рожевий! І через те гарний,- сказав зайчик.- Ось якби я був таким рожевим. Мене б вважали найкращим зайчиком у світі!

-             А я хотів би бути трішки зеленим, трішки синім,- промовив ведмедик.

-             Я вам допоможу,- сказала жабка.- Взяла в лапки пензлика і почала працювати.

-             Який ти рожевий! – промовив захоплено ведмедик.

-             А ти… Який ти зелено – синій!

Коли ведмедик прийшов додому, то мама з переляку впустила ложку.

-             Це що за звір такий? – здивовано запитала мама.

-             Я не звір, я ведмедик! – почувся жалібний голос.

-             Мій синок бурий, а не такий різнокольоровий! Забирайся геть! – гримнула ведмедиця.

За Михайлом Пляцковським

Узимку в лісі багато звірів спить. З початком осені гладкі борсуки залазять у нори й засинають на цілу зиму. Куняє їжак у теплій ямці, укритій сухим листям.

Сплять звірі аж до весни.

Напровесні в лісовій хащі прокинулися борсуки. Вони б ще поспали, але щось заважало їм.

-             Що воно таке? Звідки цей шум-гам? – дивувалися борсуки.

-             Хто це мене розбудив так рано? – бурчав їжак.

-             Ви навіщо мене розбуркали? – заревів ведмідь, вибираючись із барлога. – Не дали сну додивитися, тільки – но вулика розпечатав, а ви розгомонілися… -     Нас самих розбудили,- сказали борсуки.

– Хто ж це галасує?

На сучку сидів глухар. Це він співав – токував. Його пісня нагадувала скрип сосен і шелест кущів, тріск гілок і плескіт струмка.

Глухар приязно обізвався до звірів:

-             Доброго ранку, сусіди! Як спалося взимку? Прокидатися час, весна в ліс

                    прийшла!                     Ірина Прокопенко

У їжачихи було двоє їжаченят. Мов клубочки, кругленькі. Покотилися клубочки їжі шукати. Котяться садом, городом. Аж бачать – зайчик. Їсть солодку морквину. І їм захотілося.

Ледве висунули маленькі голівки, а зайчик як крикне:

-             Геть звідси, гидкі, колючі!

Прикотилися клубочки до матусі, плачуть.

-             Зайчик он каже, що ми гидкі, колючі. їжачиха пригорнула маленьких,

приголубила:

-             Та хіба ж ви колючі, дітки мої ріднесенькі, - заспокоює вона. –

Волоссячко у вас м’яке, як льон. Та ви ж пухкенькі, мов подушечки!..

За Василем Сухомлинським.

Алфавітне королівство булло квітучим і сонячним. Букви жили тут у дружбі та злагоді. Правив ними мудрий король Перо.

Найбільше квітів цвіло біля будиночка двох сестричок: І та Ї. Були вони стрункі, гарні й дуже схожі. А щоб інші букви могли їх розпізнавати, мудрий король Перо подарував їм чарівні зернятка: І- одне, а Їдва. І сказав, щоб вони прикріпили ці зернятка до волосся.

І з того часу скрізь, де вони проходитимуть, самі собою розцвітатимуть диво – квіти, які є добрими феями королеви Грамотності. А для злих помилок просто не лишилося місця!

За Ніною Вернигорою.

-             Йдучи до дядька Степана, я побачила, що сонечко йде зі мною понад ясенами, понад черешнями, - розказує своїй мамі Наталя. – Прийшла я на дядькове подвір’я, зупинилася – і воно зупинилося над дядьковою хатою… То моє сонечко.

Правда ж. мамо?

-             Авжеж, твоє…- сказала матуся.

-             Так, так, - тішилась Наталя.

-             До дядька Степана тільки зі мною йшло. Потім разом ішли додому. Хіба сонечко зі всіма ходить?

-             Зі всіма, Наталочко, - сказала мама.

-             Воно і твоє, і моє, і таткове – єдине, воно для всіх людей і зі всіма ходить.

-             Так багато людей, і встигає зі всіма?

-             Встигає, доню…

Андрій М’ястківський.

Усякі бувають м’ячики: і хороші, і погані. Тільки великим дітям чомусь попадаються тільки хороші, а малим – погані.

Важко з таким пустотливим м’ячиком гратися:

завжди він намагається кудись закотитися чи зробити яку шкоду.

Був такий неслухняний м’ячик і в Людочки.

Гралася Людочка в кімнаті. Спершу він добре стрибав, невисоко. А потім розпустився і почав стрибати то на ліжко, то на стіл. І раптом як скочить на підвіконня, а чашка з молоком – дзень! – і розбилася.

До кімнати увійшла мама.

-              Це не я, мамочко,  це м’ячик розбив,повідомила Людочка.

-              Де ж він?

-              Він тебе злякався і втік під ліжко.

-              Який він неслухняний у тебе!

Мама заглянула під ліжко, дістала м’ячик і покотила його в куток.

як жаліла Людочка бідного м’ячика! Він лежав

у кутку сам і, напевне, гірко плакав.

Олег Буцень.

Проклюнулась на леваді маленька мишка. Навколо високі трави стоять. І всім до ромашки байдуже.

Незатишно стало ромашці, і вона сумно похилила голову. Коли чує: хтось грає.

Срібно так, солодко.

Ворухнувся на ромашчиному стеблі один листочок, другий. Розплющила ромашка очі – аж то бджілка кружляє. І від її крилець іде музика.

Радіє зелена земля. Радіє синє небо. Ромашка підвела голову і розквітла: біла – біла, ще й з крапелькою жовтогарячого сонця.

І від того, що ромашка розквітла, літо стало ще краще.

Олег Буцень.

Під час весняних канікул ми з мамою їздили в Бровари. Там живе моя бабуся.

Бабуся схожа на булочку. Така сама кругленька і рум’яна. На ній завжди біленька хустинка і білий фартушок, розшитий червоними маками. Коли бабуся усміхається, її зморшки схожі на сонячні промінчики.

У бабусі велике господарство, тому вона завжди в роботі. Курочкам дає поклювати, качечкам – пощипати, поросятам – поїсти.

Я допомагаю бабусі. Мені подобається спостерігати і доглядати за тваринами.

У сусіда Степана є справжній кінь. Одного разу він покатав мене верхи!

Я думаю, що, коли виросту, стану ветеринаром. Або дресирувальником. Я люблю тварин і хочу працювати з ними.

Вибиралась мати зі своєю малою донечкою до бабуні в гості. Посадила її перед дзеркалом і стала чепурити. Чесала коси, вплітала стрічки… Доня тішилась стрічками. А далі спитала:

-             Мамо, якого вони кольору?

-             Голубі, як твої очка, - сказала мама.

Сподобалось доні, що в неї оченята, як незабудки. Подумала й спитала:

-             А які мої коси, мамо?

-             Золоті, доню, як пшеничне колосся.

-            

А губи, мамо?

-             Червоні, - сказала мати.

-             Червоні, як що, мамо?

-             Червоні, як ягідки малини. А тепер, доню, я в тебе спитаю. Якого кольору земля?

-             О, це я знаю, мамо. Земля чорна.

-             Чорна, як що, доню?

Глянула дівчинка на свої рученята, засоромилася і відразу побігла до умивальника...

Текля Білецька

Небувальщина

То був у нас такий вигадник Марко. Він казав, що на паперовому змієві в небі літав. А на кротові попід землею до моря їздив.

А то якось розказав, що бачив, як із звіринця втекла височенна жирафа й забігла в метро. З горем пополам якось з’їхала ескалатором. А от у вагон не ввійде. Той вагон сторчма ставити, щоб вона увійшла. Так тунель низький. Бачать люди таке горе – взялися зарадити. Внесли жирафу та й поклали уздовж вагона. От переїхали через Дніпро. Жирафа й проситься: «Винесіть!». Винесли її люди. Жирафа подякувала й пішла собі понад Дніпром.

Каже Марко, що тільки голова над деревами височіла.

Дмитро Чередниченко

Кішка вивела курчат, квочка миє кошенят. Песик їсть пахуче сіно, гавка коник на людину. Щука під кущем живе, заєць річкою пливе. Дощик грає на сопілці, хлопчик миє шубку білці. Груша йде до магазину, Таня впала у корзину. По дорозі цап повзе, капустину жук гризе. Вуж літає угорі, шпак ночує у норі. Доки я хвоста чесав, то кіт вірша дописав.

Ігор Січовик

Учора цього джмелика ще й на світі не було. У джмелиному рою лежали лялечки. Вони були замотані в павутиння, як у пелюшки.

Але вранці задзижчав своїми крильцями джміль. Він усіх побудив. Одна лялечка несподівано заворушилася. Всі почули, як щось гризе її зсередини. Кинулися їй допомагати. Отоді й виліз маленький джмелик – волохатий, веселий.

Оксана Іваненко

Під вікном Оксани росло деревце черешні. Якось уранці Оксана вийшла у двір і побачила, що черешня розцвіла. Листячка ще не було. А голі гілочки геть усі вкрилися ніжними рожевими квіточками. Наче сонечко бризнуло!

І раптом Оксана почула, що дерево гуде. Що воно таке?

Виявляється, це бджоли злетілися скуштувати солодкого нектару. Майже в кожній квіточці куйовдилася бджілка. А потім вона відлітала.

-             Цікаво, куди? – запитала в мами Оксанка.

-             У свій будиночок, вулик, - пояснила мама. – Бджоли їдять пилок і нектар рослин. А потім перетворюють їх на мед.

Весна стояла в теплі та в сонці, мов у повені.

-             Ми туж, наче сонечка! – похвалилися кульбабки. – Бо ми жовті і променисті.

-             Подумаєш! – обізвалися з клумби тюльпани, - наші квітки кращі, ми, як червоні чаші! І в кожній бджола або джміль.

-             Я цвіту білими перлами, - забриніла на це конвалія,

-             А я граю на дзвінкій сурмі! – подав голос жовтий нарцис.

-             А я, - сказав на це дощик, - зацвіту парасольками!

Закрапав дощ. І справді: на вулицях парасольки, на майданах парасольки. Усе місто в парасольках, наче в лапатих яскравих квітках!

Вийшла веселка в небо. Задивилася на барвисті парасольки та й спустила край на вулицю Хрещатик.

За Зіркою Мензатюк

Вчителька Абетка мала в класі 33 учні – літери. За останньою партою сидів М’який Знак. Був він тихенький і нерішучий, мав м’який характер.

Усі учні – букви любили гратися, галасувати, а найбільше їм подобалося утворювати ланцюжки – слова. Закортіло й  М’якому Знакові погратися у цю гру. Тілько – но літери вишикувалися в слово, він тихенько підійшов і став останнім – біля літери Ш. А вона як зашипить!

М’який Знак мав полохливу вдачу, тож злякався і втік. І відтоді вже ніколи не ставав поряд із буквами, які шиплять: Ж, Ч, Ш, Щ. Після них ніхто не пише Ь.

Хто хоче без помилок писати, той має ці пригоди М’якого Знака запам’ятати.

За Галиною Плахотнюк

Колись давно жила на світі бабуся. Була в неї кішка з трьома кошенятами.

Одне кошеня сказало: «Няв!». А третє сказало:

«Гав!».

Мама – киця здивувалася:

-              Не можна казати: «Гав!», кажи: «Няв!», як усі.

-              Няв! – сказало перше кошеня.

-              Няв! – сказало друге.

-              Гав! – сказало третє кошеня, якого звали Чорнушкою.

Бабуся всім дала молока, а Чорнушці кістку. Бідне кошеня не любило кісток.

-              Тобі дам молочка, як навчишся казати: «Няв».

Пішла Чорнушка вчитися казати «Няв».

Зустріла маленьку дівчинку і спитала в неї:

-              Що ти любиш їсти?

-              Шоколадні тістечка, бутерброди з джемом і апельсинове желе, - відповіла дівчинка.

Чорнушці не подобалась така їжа.

Згодом вона побачила маленького Цуцика. Раптом Цуцик озвався «Няв!».

-              Тобі не можна казати: «Няв». Треба казати: «Гав!», промовила Чорнушка.

-              Я не можу, - жалібно відповів Цуцик.

-              Тоді я віддам тобі своє «Гав!», а ти віддай мені своє «Няв», - запропонувала Чорнушка. Так вони й зробили.

За Дональдом Біссетом

Якось вибіг Зайчик на галявину, а там Вовчик. На пеньку перед ним комп’ютер.

Сидить Вовчик і кнопки натискає.

-              Що ти робиш, Вовчику? – запитав Зайчик.

-              Вираховую, - відповів той, - де вас, зайців, у лісі найбільше, Ти ж знаєш, як

ми з татом і вся наша родина вас

любимо…

Знітився Зайчик, а тоді, набравшись хоробрості, попросив:

-              Дай і я спробую.

-              Що? – зиркнув на Зайчика Вовчик.

-              Вираховувати!

Зайчик натиснув на кнопки, подивився на екран і зібрався бігти далі.

-              І що ти вирахував, Зайчику? – поцікавився Вовчик.

-              Довідався, де в нашому лісі найменше вовків. Спасибі! Бувай!

-              Бувай! – спантеличено промовив Вовчик.

Юрій Ярмиш

У Соловейка з Солов’їхою народилося надзвичайно здібнепташеня! Ця звістка рознеслася по всьому лісі.

-   Те пташеня співає не тільки по – солов’їному, а й по – дроздиному, і як Вівчарик може, а захоче, то і як Зяблик утне!

Тільки й мови було в лісі, що про новий нечуваний талант.

Звідусіль його запрошували.

Так непомітно промайнуло літо. І Солов’ятко надумало дати останнй – прощальний концерт. Йому хотілося підкорити своїх слухачів. Воно залилося треллю Славки – чорноголовки. Потім несподівано запищало, як жовтогруда Вівсянка.

Раптом пронизливо засвистав Зяблик:

-   Коли мале пташеня наслідує інших співаків, це може тішити. Але дорослий Соловей повинен співати по – своєму! Ти покажи нам своє – солов’їне мистецтво!

Співак від сорому зірвався з гілки і майнув у рідний ліс.

За Юрієм Ярмишем

Наша школа стоїть на околиці міста. Тут і кінцева зупинка тролейбуса. Вона так і називається: Школа.

Якось після уроків ми з Олегом не пішли одразу додому, а гуляли тут, за містом.

Брели ми полем, а попереду був ліс. Він манив і манив нас до себе. Ноги нам аж гули з утоми, а ліс усе приипрошував.

-            

Слухай, Дан! Чи не прогулятися нам у лісі? – запропонував Олег.

-             А як заблукаємо? – завагався я.

-             Не заблукаємо. Мене батько навчив орієнтуватися. От ліс до нас – на північ, а місто – на південь. Де б ми не ходили по лісі, повертатися нам треба на південь.

У лісі ми усяких птахів набачилися і наслухалися. А натомість так, що навіть говорити не було сил.

А потім повернули на південь і щасливо повернулися додому.

У полі,неподалік озера, у маленькій хатинці жили Попеляста Миша та Мишеня.

Попеляста Миша завжди поспішала: їй чомусь бракувало часу. І сьогодні зранку вона поглянула на годинник і зойкнула:

-             Знову запізнююся!

Поцілувала Мишенятко й побігла. Мишеня залишилося саме. Сиділо воно на лавці, дивилося на годинника і думало:

як би допомогти мамі, щоб у неї на все вистачало часу? Раптом у нього промайнула думка: треба зупинити годинник. Зупиниться годинник – і час не йтиме. От добре!

Мишеня зупинило годинник і, задоволене своєю вигадкою, побігло до Хом’яка.

-             Ходімо гуляти. Ранок сьогодні буде довгий,- я час зупинив.

-             Як?- спитав Хом’ячок.

-             Та так- зупинив, та й годі. Тепер його досхочу: і на роботу, і на відпочинок – на все вистачить. Ходімо!

-             Коли так, то можна,- сказав Хом’ячок.

Вони гуляли в полі, гралися, скільки хотіли. Тоді пішли до озера, скупалися та й полягали грітися на осонні.

Лежали, вигрівалися і поснули…

А коли Мишеня прибігло додому, то побачило, що мати вже прийшла з роботи й готує обід. Мишеня подивилося на годинник, а він – аніруш! Але ж коли вже надійшла пора обідати, то це означає, що час таки не гаявся?

-             Як же так?- Мишеня, нічого не розуміючи, поглянуло на маму.

-             Я зупиняв, зупиняв час, а він не зупиняється.

Попеляста Миша усміхнулася:

-             Який же ти ще малесенький, адже ти зупинив годинник, а не час. Час ніколи й ніхто зупинити не може. Запам’ятай це, мій  любий.  За І. Полагутою.