Перлини поезії степового села Виноградове

Міністерство освіти і науки України

Херсонське територіальне відділення

Малої академії наук України

Херсонський обласний центр еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді

 

 

 

Відділ: філософія та мистецтвознавство

Секція: українська мова та література

 

 

Перлини поезії степового села Виноградове

 

 

Автор: Казанцева Дар’я

учениця 9-А класу

Виноградівського закладу ПЗСО

імені О.М.Соценка

Виноградівської сільської ради

Олешківського району

Херсонської області

 

Керівник:

Коваленко Людмила Миколаївна

Учитель зарубіжної літератури

спеціаліст «вищої категорії»

Учитель-методист

 

 

 

 

 

Виноградове

2018

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………………2

РОЗДІЛ 1

Перлини поезії степового села Виноградове…………………………………...4

 

РОЗДІЛ 2

Творчий портрет Краснюкової Т.С
    2.1  « Я сердцем очерстветь боюсь …» ……………………………………...6

    2.2.  Любов – як домінанта творчості Краснюкової  Т.С. ………. … …...13

    2.3.  Пам'ять людська – то глибока криниця. …………..…………..……….22

    2.4.  Поезія «натщесерце»  ……………………………………………….…..26

ВИСНОВКИ …………………………………………………….………..……..30

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………………... 32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

На сьогоднішній день у нашому суспільстві існує багато проблем,  пов’язаних як з матеріальними так і з духовними цінностями. Цю проблему наше суспільство не може розв’язати ще з ХІХ століття.

Сьогодні ми ще школярі. Доля України в руках покоління наших батьків і дідів. А завтра її доля залежить від нас. Бо незабаром ми станемо працівниками різних сфер економіки чи культури, державними чиновниками чи науковцями, воїнами чи політиками, але усі разом – ми громадяни України. І попри усі ділові якості, необхідні в кожному виді діяльності, обов’язково має бути те, від чого буде залежати майбутнє України. Це – національна ідеологія.

І саме слово є атрибутом націоналісті, ї живою душею. Щаблю і слово – такі дві зброї мало українство у віковічні боротьбі за своє місце під сонцем. Коли ворог вибивав з наших рук шаблю, тоді на зміну їй приходило слово – могутнє і гаряче. Поетичне слово має велику силу. Воно творить нас, як людей, індуктує нашу людяність, ненав’язливо пояснює кожному із нас як бути людиною, як жити по справжньому. Під впливом поезії формується душа людини, її характер. І саме поезія, моєї односельчанки              Краснюкової Т.С. відображає найвищі духовні цінності, відгукується на одвічні загальнолюдські проблеми, спонукає до активної життєвої позиції, вчить переборювати труднощі і бути громадянином держави.

Ось і тому темою своєї науково-дослідницької роботи я обрала : «Перлини поезії степового села Виноградове».

Мета : дослідити поезію степового села Виноградове ; дослідити особливості творчості людини високої духовності поетеси землячки Краснюкової  Т.С.

Реалізовувала я мету через виконання таких завдань  :

Збір та обробка інформації про земляків, які мають поетичний талант ;  вивчення  життєвого  і творчого шляху поетеси Краснюкової Т.С. ; дослідження почуттів ліричної героїні у поезіях моєї землячки; випуск ІІ номеру літературного альманаху «Пролісок»  «Перлини степового села Виноградове»; ознайомлення учнів школи, жителів села з творчістю  поетів-земляків через шкільну газету «Виноградово Таймс», сільську «Виноградівський вісник» ; на основі зібраних матеріалів створити міні-підручник для кабінетів української та світової літератури, бібліотек, музеїв.

Ми вперше долучилися до дослідження цієї теми, бо вірші поетів-земляків є справжніми поетичними перлинками степового села Виноградове. Вони здатні сколихнути душу читача, розбудити в ній найтонші переживання, любити життя.  Вони спонукають нас до творчого самовираження, самовдосконалення, розвивають у нас почуття краси та гармонії, прагнення самому жити за законами цих категорій.

РОЗДІЛ 1.

ПЕРЛИНИ ПОЕЗІЇ СТЕПОВОГО СЕЛА

 

Українська земля надихала на творчість багатьох письменників, представників європейської літератури. Це відзеркалено в їхній творчості, про це ми мусимо знати і мусимо пишатися тим, що ми є український народ [«Ніяка інша країна у світі не зрівняється з Україною. Складається враження, що це весела і щаслива нація : тут завжди співають »] – так писав про Україну О. де Бальзак.  Захоплювався красою України, її чарівністю і російський письменник Микола Васильович Гоголь. Свої сонети присвятив польський романтик Адам Міцкевич.

 Наша херсонська земля є свідком становлення  і розвитку могутньої скіфської держави та еллінських держав-полісів, які залишили нам велику неповторну культурну спадщину.

 На цій великій таврійській землі є моя маленька батьківщина, яка має свою історію. Це село Виноградове, яке потопає у зелені, квітучих маминих вишнях, з рідними стежками до школи, давнім, історичним лісом. Село виплекало людей, знаменитих на всю Україну, на весь світ. Все це надихнуло моїх односельчан на написання віршів, щоб виразити свою любов до села, України, рідних, історії. Їхні вірші є поетичними перлинами степового села Виноградове, бо вони безмежні як український степ, як Чумацький шлях, чарівні, як  бузкова травнева ніч, солов’їні, як материна колискова.

 У моєму селі є люди, які мають поетичний талант. Це :          Краснюкова Т.С., Ніколайцева М.Г., Меленхович С.В.,  Ястреб А.Ф.,  Швецов А.В., Степанюк О.І., Рубель М.В.

 Поезія моїх земляків говорить про найважливіше – про саму людину. Вона не однозначна, вона має і прихований зміст і високу асоціативність – кожен у ній може побачити своє, знайти відгук власних почуттів  і думок. Їхня поезія найскоріше відгукується на злободенні події життя має велику силу. Сила поезії у зацікавленому погляді на людину у вірі в неї, у піднесеності і оптимізмі.  Російський поет П.Г. Антокольський писав :[«Наша головна турбота примусити молодь взяти в руки книгу, тоді буде легше переконати молодих, що сум і цинізм – погані помічники у хвилину випробувань, що споконвіку в ім’я добра боролися великі цивілізації і великі поети : на цьому і тільки на цьому тримається світ  »]

РОЗДІЛ 2

Творчий портрет Краснюкової Т.С.

2.1. «Я сердцем очерстветь боюсь …»

 

Є поезія, зустріч з якою стає приємною несподіванкою. Моя розповідь про зем-

лячку, людину і поетесу, кожний рядок поезії якої написаний з любов’ю, із зами-

луванням --  Краснюкову Тамару Степанівну.

  Її поезія віддзеркалює розмаїту чуттєву гаму сучасної ліричної героїні, поетичним кредо якої була і залишається джерельної чистоти криниця моралі:

Я сердцем очерстветь боюсь,

С неправдой вголос протестую,

А перед наглостью – пассую,

Людской бестактности стыжусь.

   У поезіях Тамари Степанівни – сяйво любові до матері та батька, до родинного тепла, до України, до рідної мови та своїх предків, прагнення зберегти і передати новим поколінням материну науку та відродити забуті народні звичаї, у яких закладено велику моральну силу.

   Народилася Т. С. Краснюкова 13 травня 1947 року в селі Ново-Мазолово Жлоби-нського району Гомельської області в  Білорусії. Білоруське Полісся! Скрізь ліси, болота і школа за 5 кілометрів, у селищі міського типу. Дитинство було нелегким, бідним. Два роки, як закінчилася війна. Все було  спустошено, випалено до тла, тільки де-не-де стояли самітні хатки і печі, почорнілі від вибухів і згарищ. Дорослі рубали у лісі дерева, разом будували будинки, піднімали зруйноване війною господарство. Діти народжувалися і росли, як могли: дитячих садків не було, хто був вдома, а хто з батьками в полі. Їм не дозволялося ходити в ліс, гратися на попелищі, тому що скрізь гриміли вибухи, від залишених німцями мін. Довго ще ходили солдати з міношукачами, поки очистили землю.

  В 1954 році з великою охотою навчається у першому класі. Захоплювалася Тамара історією, географією, але найбільше любила російську літературу, її класиків: Пушкіна, Лєрмонтова, Блока, Фета, Толстого, Чехова і багато інших. Читала із жадністю, заучувала напам’ять вірші. У старших класах любила писати твори на вільну тему. Учитель російської мови і літератури був улюбленим учителем Тамари, дуже вимогливий, суворий, але чуйний і уважний. Тамара Степанівна згадує: «Брав мої твори і читав на весь клас. Дуже допомагав мені в поезії. Я соромилася запитувати у нього, адже він був ще й директором школи. А він помітив мою зніяковілість, говорив: «Запитуй. Не соромно запитати; соромно не знати, не хотіти знати.» Звідки ж у цієї білоруської дівчини така велика тяга до читання поезії ? Читала багато, світла ще не було, батьки не дозволяли довго палити керосинову лампу. І тому тихесенько, крадькома читала ночами, під ковдрою, присвічуючи ліхтариком. А після школи бігла Тамара у поле, почувши пісню переселенців з України. В голодні 30-ті роки більшість людей шукало кращої долі. Голод гнав їх у невідомість, ось вони в Білорусії у багатьох селах і залишились, де їм допомогли вижити і облаштуватися. «Як вони співали! «Цвіте терен...». Я сиділа, як зачарована і слухала пісню про жіночу нелегку долю, про любов і зраду. А пісні «Стоїть гора високая...», «Як піду я в ліс по дрова...». У цих піснях така біль і ностальгія, туга по рідній землі. Я виросла на цих піснях, слухала і боялася поворухнутися. А коли приходили за мною батьки, я плакала і просила дати дослухати пісню. Але треба було допомагати в полі і вдома, бо робили усі: від малого до дорослого. І тільки у святкові дні я бігла у гай, де під вербами збиралися українці. Затамувавши подих слухала я українські пісні. І вже тоді я думала: яка ж ця Україна! Мабуть чарівна, як її пісні. Може ці пісні і підштовхнули мене до поезії».

Полісся! Білорусь моя!

Я народилась там, зросла,

А через міст, за річкою, звіддаля,

Була сестрою українська земля.

Було це в ранньому дитинстві

Тихесенько я залишала дім,

Йшла через міст, де пісні українські

Лунали в гаєві моїм.

 

А пісня ніжная лунала,

Летіла птахом над селом,

А слово в серце западало,

В душі співало солов’єм.

                                  ( «Освідчення в коханні до України» )

 

Тамара Степанівна поступала в Мінський інститут на журналістику, але не пройшла по конкурсу. Довелося піти навчатися туди, де не було конкурсу, поштовий зв’язок. За покликом серця по комсомольській путівці на будівництво БАМУ: робота, навчання, Сибір, Урал. Там вона зустріла і свою долю. Потім сім’я. І нарешті, мрія Тамари Степанівни збулася. Вона приїхала до брата в гості на Україну, в Херсон. Як вона хотіла побачити ту країну, де створювалися пісні, кращих яких немає у світі.

  Пісенний херсонський край, степовий квітучий килим Таврії. Колись випалені

суховіями степи , зараз – виноградники , квітучі сади, ліси!

  «Я закохалася в херсонський степ, ковиль, який м’яко погойдувався під вітер-

цем, степові лугові трави з чебрецем і ромашкою, мліючим під палючим сонцем. Приїхали у гості, а залишились назавжди. До цих пір не знаю, чому вибрала саме Виноградове ? Адже їздили по багатьом іншим містам і селам. І не жалкую, приросла душею до людей, села, херсонського степу

 

Херсонские степи млеют от зноя

Запах полыни и чебреца

Перекотиполе не знает покоя

И пыльным бурям нет конца.

 

О степь! Ковыльная родная,

С тобой всегда моя душа,

Тебе все тайны открывая,

Пусть оросит моя слеза.

 

Тебя от сердца отрываю

Уже судьба предрешена

Полжизни здесь я оставляю,

С тобой лишь песню унося.

 

А песнь Украинская льётся,

Их лучше в мире не сыскать

Тоской, то больно отзовётся

То о любви может сказать.

 

Так будь же степь благословенна

И терен в белом том цвету

Эту песню из Виноградово,

В своём сердце я увезу.

  За фахом Тамара Степанівна Краснюкова не могла влаштуватися на роботу.       Заочно закінчила сільськогосподарський коледж. 9 років працювала в бухгалтерії колгоспу. З 1991 року – у Виноградівській сільській раді бухгалтером. До 2004 року тут, у нашому селі Виноградовому були написані вірші «Степи»,        «Херсонские степи», «Отчий дом», «ХХІ век», «До 200-річчя села», «Поліський край». Сумує Тамара Степанівна за батьківщиною, щороку приїздить до Білорусії, притупляє ностальгію. А на Поліссі сумує за херсонським степом, за Виноградово, бо прожила на таврійській щедрій землі 32 роки.

От моря чёрного с юга,

От херсонских степей,

Как к хорошему другу,

Лечу к деревеньке своей.

 

Край Полесский – лесной

Ты мне снишься ночами.

Пахнешь елью, сосной,

Луговыми цветами.

 

Я по пояс в траве,

И босыми ногами

Пробегусь по росе,

Где клубятся туманы.

Где над Припятью в ивах

Соловьиные трели,

Над полями на ивах

Жаворонка свирели.

 

 Білоруська за національністю, наша землячка говорить і пише вірші трьома мова-

ми. Але на це у неї свій погляд:

 «Неважливо на якій ти мові розмовляєш і пишеш. Була Київська Русь: росіяни,

українці, білоруси. Ми єдиний народ. Головне – бути людиною, з доброю,чуйною

душею. Прийти на допомогу у важку хвилину. Бути в центрі подій села, країни. Я

не розумію тих людей, що б’ють себе в груди і кричать: «Я щирий українець, пат-

ріот», і в той же час не беруть участі у громадському житті села; живуть

самі для себе, закрилися у своїй шкарлупці.

  Ось і пишу: коли болить і плаче душа, коли самотньо, коли бурлить кров, коли буває

нестерпно важко. Але якби не було важко, життя – саме найдорожче і прекрас-

не, що є на Землі, що дав нам Господь:бачити, чути, мріяти, відчувати, любити

один одного, радіти птахам і зеленим квітам, траві, землі і небу. І, лягяючи спа-

ти, молитися, щоб все це ніколи не зникло на Землі».

 

Співуча мова серце крає,

Рве мою душу на шматки,

В степ до себе пригортає,

Дарує квітів пелюстки.

 

Де буяють квітучі сади,

Я на крилах любові полину.

Кожен рік зустрічай як завжди

Білорусь, моя ненька єдина.

 

В чом провина моя, я не знаю.

Так вже склалася доля моя,

Бо Україну не менш я кохаю,

Край співучий, квітуча земля.

 

І де б в житті я не блукала,

По двом Вітчизнам як могла

Своєї любові не втрачала,

Дві рідні мови зберегла

2.2.  Любов – як домінанта творчості Краснюкової  Т.С.

 

Поетичне слово Краснюкової Т.С. народжене не лише роздумами, а й власним життєвим досвідом, надією й відчаєм власної душі. І в тій простоті і народності вгадується віковий досвід народної філософії життя, який оживає в поетичних рядках.

Любов є домінантою творчості Краснюкової Т.С.. Її поезія сповнена любові, співчуття, милосердя до Батьківщини, рідних і близьких, учителів.

 

Что будет со мной,

Когда любить вдруг перестану  ?

Утратит краски свет дневной

Или незрячей вовсе стану.

Укроют душу холода

И нервы лопнут, словно струны.

И станет мертвою вода

В колодце у моей фортуны.

Морозней станет в жилах кровь,

Оставив только лишь страданье.

Ни умирай в душе любовь !

Ты мое верное дыхание

                                                              («Стихи о любви»)

Ці вірші зачаровують своєю щирістю. Вона творить чисту і натхненну пісню. Приємно радують творчі здобутки білоруски Краснюкової Т.С., яка згубившись у красі українських степів, переосмисливши свої почуття дарує українцям на щастя свою любов до землі, до поля, яка виливається у щирі поетичні рядки:

От моря Черного с юга

От херсонских степей

Лечу к хорошему другу

Деревеньке своей

Край Полесский – лесной,

Ты мне снишься ночами,

Пахнешь елью, сосной

Луговыми цветами.

Я по пояс в траве,

И босыми ногами

Пробегусь по росе,

Где клубятся туманы

Где над Припятью в ивах

Соловьиные трели ,

Над полями на нивах,

Жаворонка свирели

                                                                                  (« Полясский край»)

Україну, поетеса знайшла у своєму серці сама, тому і любов її справжня, сильна.  У її поезіях звучить пристрасне зізнання в любові до Білорусії та України.

Болота, поймы луговые,

Лес на пригорке за рекой

Все снятся мне места родные

И все, что связано с тобой

С тобой, о Беларусь моя!

Мой  отчий край, моя отрада

С тобой родимая земля

Поговорить о многом надо

О том далеком,  дорогом и милом,

И нет к нему сквозь бездну лет пути

Еще о том, что сердце не остыло,

Взрывая жизни  ветхие мосты

В твоем лесу хочу я заблудится

Срывать во ржи, как в детстве васильки

В росистых травах луговых умыться,

Зерном в тебе земля произрасти.

Трепетно і ніжно пронесла моя землячка через усю поетичну творчість почуття любові й доброти до людей, батька і матері,бабусі, учителів, життя, яке веселкою виграє світлими промінцями   в її нетлінних поезіях.

 

Отчий дом, ты встречаешь меня

Так печально и тихо.

Двое стариков у окна

Не встречают, как прежде, лихо.

 

Затуманены слезами их глаза

Беспомощно протягивают руки

О как мне горестно тогда

Смотреть на ожиданье муки.

 

О! как мне хочется остаться

Как в детстве, с ними быть опять

И никогда не расставаться

И никого не потерять

 

Иду кладбищенской дорогой

У холмика стою одна

С душой объятою тревогой

Пришла я, мама, за отца

 

А время мчит нас скоротечно

Вековые липы смотрят свысока

Как-будто шепчут: «Мы тут вечно!»

А ты на миг издалека.

Как-будто каждая травинка

С упреком мне поклоны бьет

И лес, и поле и песчинка

Как-будто все меня зовет

Мой отчий край, моя земля,

К тебе я сердцем не остыла

И никого не предала

И никого не позабыла

И у истока всех основ

Стою я голову склоня

Лечу от южных берегов

К тебе, о Беларусь моя!

Як не вистачало Тамарі Степанівни  мами, її підтримки, слова. Як сумувала вона за ними. Її поезія «Маме», «Три травы»  є найкращими, бо вони народжені з любові, і з любов’ю промовляють до нас.

 

Своей маме Бортницкой Ольге Никитичне

 

Тоскую я о тебе в разлуке

Лечу на крыльях в отчий дом любя

Твои натруженные руки

Целую, мама, голову склоня.

 

Я нежность всю тебе отдать готова

Согреть тебя и в стужу, и в пургу

И чтобы стала молодой ты снова,

Забрать твою готова седину.

 

Прости меня за каждую морщинку

Сберечь  тебя от них я не смогла

Прости меня за каждую слезинку,

Тобой пролитой из-за меня.

Народилася і виросла у білоруському селі . З дитинства запали їй у серце бабусині розповіді, шелест беріз, подих вітру, червоні полиски зорі, білий черемховий дим, і бабусині руки, що готували відвари з трав:

 

Три травы

(Бабушке Бортницкой Ульяне Наумовне)

Меня отваром тминным напоила

В далеком детстве бабушка моя,

Чтоб гордость в жизни я хранила,

Чтоб горе не сломило никогда.

 

Горька полынь, как вдовая судьба,

Я напилась отвара из полыни,

Чтоб ждать и верить так могла

Я с горьким привкусом доныне

 

Ну а ромашковый отвар

Испила в жизни чуть позднее,

 Чтобы любовь была сильнее,

Чтоб во стократ была нежнее.

Вірші, присвячені мамі, бабусі -- лагідні і ніжні, сповнені свідомості почуття провини перед матір’ю і надії на щедрість материнського серця.  

Рясно врожаїться поетичне колосся моєї землячки, поетеси Краснюкової Т.С. Її покликання – донести до усіх нас чарівний світ поезії.

Усі ми любимо красу природи, все життя дивуємось її витворам, вчимося сприймати і розуміти її. Усі пори року прекрасні, бо кожна має свою неповторність і чарівність,вносить у людське життя неповторні миттєвості спілкування з красою. У віршах Тамари Степанівни природа є взірцем краси й досконалості, філософського звучання. У ній криється якась таїна, яку людині треба осягнути і збагнути.

Осінь – є улюбленою порою року багатьох людей. Чарівність і неповторність осені змушує нас шанобливо схилити перед нею голову.

Для Тамари Степанівни осінь – це стан душі.

-Ах, осень! Ты щедра не по карману

Осыпаешь золотом, то серебром,

Душе хлипнешь хмельного тумана

Сердце окутаешь сладким сном

Осень иллюзии, осень прощання

Грустны до боли клич журавлей

Душу мою вдруг пронзает сознание

Невозратимой юности дней!

Для поетеси осінь – це усвідомлення того, що життя так швидко спливає , а попереду зимовий холод, завірюха:

Снегом запорошило,

Вьюгой закружила

Все окошки инеем,

Зимушка покрыла.

Белой шалью стелется,

На дома ложится

И фатой метелица

Над землей кружится.

 Скільки існує світ, скільки існує і поезія. Скільки існує світ скільки існує і любов. Моя землячка свою любов прославляє, оспівує, розуміє, заклинає, береже від поганого слова, ховає у серці від зглазу :

Я любовь прославляю в веках.

Жизнь прожить помогает она.

Если даже она не взаимна,

Если даже она не твоя.

 

Я любовь возвышаю всегда,

Даже если она безрассудна,

Даже если немного грешна,

Ведь любовь не подсудна.

 

Я, любовь, возвышаю тебя  !

Выше денег и выше достатка,

Выше золота и серебра.

Всю себя ей отдам без остатка.

 

Я, любовь, понимаю тебя.

Я, любовь, заклинаю тебя !

Заклинаю от слова плохого

В сердце прячу от глаза дурного.

                                                                            («Любовь»)

Кохання робить людину сильнішою і мудрішою,кращою й  ніжнішою. Кохання допомагає долати перешкоди  і знаходити вихід з найскладніших життєвих ситуацій, робить її вищою за час і простір.

 Своїми поезіями Краснюкова Т.С. стверджує, що світ кохання живий.  У ньому і тепер насолоджується тишею Дафніс і Хлоя, шукає Ізольду Трістан, пам’ятає мить чудову Пушкін. Іноді цей світ шле нам посланців. Це ті, хто нас любить :

Я благодарна судьбе, что ты есть на Земле,

Что встречаю случайно, что вижу во сне.

Я за все благодарна тебе.

За безмолвные встречи, за бессвязные речи,

За бессонные ночи,  за тревожные сны.

Наши жизни  с тобой догорают, как свечи.

И не вырваться нам с лабиринтовой тьмы

 Кохання – це основа людського життя, це всеохоплююча радість, це безмежне щастя і водночас це гіркий розпач, це втрата і розлука.

Твое сердце - это ведь я

Твои мысли -- моя душа

Твои муки – моя бессонница,

А боль моя – твоя вина.

 

Как-будто взрывом оглушило

И разнесло за  тысячи дорог

Мне горе душу иссушило

И больно сердцу от тревог

 

Разлука скоро выстелет снегами

Уже закат посеребрил виски

Разлука, как проклятье с нами.

Рвет нашу душу на куски

 Поезії  Т.С. Краснюкової про кохання не потрібно коментувати. Вони западають у душу, підіймаючи з глибин серця всі почуття, знайомі кожній закоханій або розчарованій людині :

Всем-всем-всем ты уже сказал,

Что я вышла замуж давно,

Всем-всем-всем ты меня оболгал

В том, что я причиняю зло

 

Эти «Все» для меня лишь свора

Чёрствых душ, лиц тупых толпа

Я – скалистый берег у моря !

Ты – предательская волна

Налетела подмыла, отхлынула

Что-то взяв у глубину, унесла,

Вот и душу твою покинула

Оскуднела любовь, ушла.

 

Чтобы как-то себя оправдать,

Так легко ты в эмоции веришь.

Хочешь быть независим, кого-то ласкать

Всех аршином одним измерить 

 

Одиночества боль мне теперь не отнять.

Глубину моих чувств не измерить.

А душой невозможно поверить,

Что любя можно всё потерять

 

Рыжик, пёс твой, тоскуя скулит.

 Воет он по ночам, как я и.

Как и я, рук не лижет чужих,  не юлит.

Вот и голая правда моя.

2.3 Пам`ять  людська - то глибока криниця

 

Наша Херсонська земля є свідком становлення  й розвитку могутньої скіфської держави та еллінських держав – полісів, які залишили нам велику неповторну культурну спадщину.

    Тамара Степанівна Краснюкова стверджує, що мета поезії - відтворити сторінки минулого, зберегти безцінні уроки історії  і культури нашого народу для майбутніх поколінь.

У її творчому доробку з`являються  поезії про вдів, солдат – наших визволителів; про землю славнозвісну  і забуту, зраджену й урятовану, історичну святиню української нації. До 200-річчя  села Виноградове вона присвятила вірш.

Выжженные степи до предела

Потом предков пропитан простор

Чалбас приземистые хатки без удели

В музейном фото как немой.

 

О, степь херсонская, тебя ль не населяли,

Сарватов, Скиф, славянов племена.

И турки и орда тебя топтали

Фашисты жгли, но ты жива.

 

Сквозь столетья  летели мгновенья

Обновилось село, колосились хлеба.

И херсонская степь вспоминай, как сон, лихолетья

И помнит всех героев имена.

 

Их имена здесь, на кургане славы

В честь их фонтан на площади села

О них поют ветра и шепчут травы

Они  в сердцах  потомков на века.

Село, как в омут, в зелень утопает

О, степь, прильну  к твоей груди

Я знаю, что здесь всем хватит

И земли, и неба, и любви.

Поетеса  розуміє, що час невблаганний . Минають десятиліття та невгасимій пам'яті  ніколи не буде кінця, адже в кожній родині нероздільно живуть і радість Перемоги і гіркота непоправимих утрат. Виноградівці пам'ятають, що з кожним полеглим навіки згас безмежний світ людських почуттів, турбот про майбутнє, мрій і надій. Щороку 9 травня  приходять вони у Парк Слави до братської могили, щоб відправити молебень, схилити в жалобі голови, віддати їм свою шану. А Каснюкова Т. С. з новим віршем        « Солдатським вдовам»

Ах, осеннях позолота

Белым инеем на висках

Погоди малость, бабье  лето,

Неизбежность  в твоих сетях.

Не досказано, не допито

И цветы отцвели на лугах

Отогрей мою душу лето,

Обласкай её в солнце - лучах .

 

Осень золотом отшумела,

Сердце грустью заволокла

Серое утро дождём холодным

Снов стучится в моё окно.

 

Осень иллюзии, осень прощанья

Грустный до боли крик журавлей

Душу мою вдруг пронзает сознанья

Невозвратимости юности дней.

 

Благодарю за мир над головою,

Что небо голубое над землей

И что, пройдя через огонь войны,

Живым приходите в мои сны.

 

Життя на землі, велич країни, незалежність народу, гідність людей були відстояні. Але неймовірною ціною-життям 20 млн. солдатів, які не повернулися з бою. Воїни Перемоги, це вони на своїх плечах несли тягар небаченої війни й принесли людству порятунок від фашистського рабства. 

Головною їхньою зброєю була велика любов  до Батьківщини,

вірність воєнній присязі, почуття почесного  обов'язку  перед народом, перед своїми сім'ями й велика віра в Перемогу. Живуча солдатська пам'ять. Усе, що дороге визволителю, дбайливо зберігає вона, не дасть йому збліднути, заіржавіти . Адже пам'ять  про минулу війну - це протест проти нової.

Поетеса Краснюкова Т.С. вдало поєднує події  минулого з наболілими проблемами  сьогодення, заглиблюється  в болючі й актуальні проблеми суспільного життя, звертається до минулого,як до своєрідного уроку, що оберігає від помилок у майбутньому. Не можна залишатися байдужим, читаючи рядки з вірша

«О войне в Ливане»

О Боги! Как могли вы?

Как допустили Вы любя?

Что землю топчут злые силы

Что вся в крови людской она?

Как допустили Вы  братоубийство?

На континентах кровная резня.

Все говорят, что Вы всесильны,

Так от руин спасите города.

Остановите бешенных маньяков

Пусть мир восторжествует на века.

Пусть не горят хлеба, не плачут дети

И, что Вы есть – поверю я тогда.

 

Поезії  моєї  землячки вчать пам'яти, бо « Пам'ять  людська- то глибока криниця»( Л. Чижова), будять наше  сумління , спонукають до відрождення й утвердження загальнолюдських цінностей, історичної пам'яті, святості, милосрдя.

2.4 Поезія «натщесерце»

 

 У всі часи кожна людина рано чи пізно замислюється над сенсом власного життя, над своїм місцем у світі. В усі часи люди прагнули до ідеалів із якими в першу чергу асоціювалося недосяжно високе небо й образ вільного птаха, що ширяє  в ньому. Поетам завжди були не приємні люди, які все життя проводили в дріб’язковій метушні, чварах і неробстві.

 Все це присутнє і авторці поезії, які треба читати «натщесерце»,  приймати як ліки від байдужості, лицемірства, егоїзму.  Може спасенне прозріння прийде тоді і до всіх нас.

 32 роки проживає Краснюкова Т. С. у нашому селі Виноградове. Полюбили її односельці, за те, що ніколи не кривила душею,  за щирість, скромність, чуйне серце та активну громадянську позицію . Тому у своїх віршах щиро відтворила свої переживання ; свій моральний кодекс, свої погляди на життя :

Я сердцем очерстветь боюсь

С неправдой в голос протестую,

А перед наглостью – пасую

Людской бестактности стыжусь.

 Тамара Степанівна  -- особистість із сильними почуттями, яка всім цікавиться, все сприймає захоплено  і піднесено,   болісно переживає дизгармонію із дійсністю. Тому у віршах звучить велике проголошення принципів свободи, братерства, добра ; прагнення вирішити суперечності  і створити ідеально досконале суспільство  :

XXI век

Духовно нищее издали свой закон

Все позабыты ценности земные

Мораль для них – пустого кубка звон

А праведники – клоуны смешные

 

Все разворовуют, что создавалось годы

Перечеркнув историю страны

Ввергают в хаос малые народы

Без революции, и без войны

 

Опутал щупальцами нас капитализм

Все рушит без передел и вандализм

Историю нам вспять не повернуть

Каким бы нибыл наш тернистый путь

 

Свята земля после войны сумела

С руин подняться, в голод устоять

Неужто ты так оскудела

Из-за бугра подачки принимать 

З близькими та рідними Тамару Степанівну розділяють кілометри, але привітна і щира вона знаходить друзів у нашому селі. Дуже любить дочку і онуків, відає їм усю свою любов. Вболіває за них , допомагає в житті. А коли захворіла, в лікарні пише вірші, в яких просить Бога захистити її онуків не від роботи, а від не правди і зла. Тому її вірші подібні до молитви :

Боже наш праведный, Боже Всевышний

Ради Сына Христа прости 

Прошу : защити мою внучку Тамару,

Ей, Ангела-Хранителя пошли.

 

Пусть счастье к ней в окно стучится.

Судьба пусть будет к ней добра,

Дай силы ей всего добиться

Ведь добротой она щедра.

 

Молитва

Боязнь за детей извечная мука

Встану на колени я

Господи, защити моего внука

Для  меня он еще дитя.

 

Каждую дорогу, каждую минуту

Благослови,  Господь мой, его путь.

Сложно выстоять в этом мире,

Сложно понять жизни суть

 

Отца Небесного, Деву Марию

Буду просить я всегда

Чтоб защитили они моего внука

Не от работы, а от неправды

 

Не от судьбы, а от зла

Боязнь за детей извечная мука

Встану на колени я

Отец Небесный, сбереги моего внука

Это просьба – молитва моя !

ВИСНОВКИ

 

Працюючи над темою своєї науково-дослідницької роботи, я дізналася, хто з моїх земляків має поетичний талант, що саме надихнуло їх на створення поезій; дослідила життєвий і творчий шлях людини високої духовності Краснюкової Т. С., білоруски за національністю, яка згубившись у красі українських степів, полюбила моє село, Вкраїну, мову, оспівує  їх у своїх поезіях. Поштовхом до написання віршів Тамари Степанівни стала любов, особливо до творів класиків російської літератури та українські пісні, найкращі у світі якими вона заслуховувалася ще дитиною у Білорусії.

Я дослідила напрямки творчості своєї землячки і визначила,що домінантою її творчості є любов: любов до Вітчизни,степу, землі, мови, рідних і близьких. Її поезія сповнена любові, співчуття до всього живого. Бо і сама авторка любить життя, бачить прекрасне у ньому, змальовує красу світу у своїх віршах, засіваючи людські душі любов`ю і добром. Поетичні перлини Краснюкової Т. С.  змушують замислитися над сенсом життя, над своїм місцем у світі.

На основі фактичного матеріалу поетичних творів, спогадів я провела дослідження і пізнала поетесу як людину гармонійну, шляхетну, талановиту, послідовну у своїх переконаннях, взірцем високої моралі.

Провідними темами її поезії є засудження бездуховності, обмеженого існування, природа, кохання, любов до рідної землі, у її поезіях звучить пристрасне зізнання в любові до Білорусії і України. Творчість Краснюкової – Бортніцкої Т. С. гуманістична. Її світогляд спирається на віру в людину, в її поезіях є те, що нас усіх обˈєднує, формує із населення – націю, з обителів – громадян – це національна ідея. А це так потрібно нам, хто вже завтра візьме на себе обовˈязки громадянина, від кого буде залежати майбутнє України.

Мою землячку турбують проблеми сучасного суспільства – це проблема духовного та морального падіння. Поетеса стверджує, що ця проблема стосується кожного і потребує негайного вирішення. Поезія Тамари Степанівни застерігає, що дуже важливо не заразитися байдужістю, егоїзмом, покалічитися чи підкоритися пануючій нині владі грошей. Щоб матеріальні багатства, шелест папірців не взяли верх над духовними цінностями. Що у гонитві за грошима людина стає  жадібною, злою; перестає радіти простим життєвим радощам, прагне лише влади, матеріального задоволення, а це призводить до крадіжок, вбивств та інших злочинів. Авторка переконує молодь, що сум і цинізм – погані помічники у хвилину випробувань.

 Поезії Краснюкової Т.С. є справжніми поетичними перлинками. Вони популярні у читачів  різного віку. Особливо корисні вони для нас, підростаючого покоління, бо ненав’язливо виконують виховні функції : вчать переборювати труднощі, цінувати громадянські доброчесності, патріотизму, особистої порядності, служіння високій меті; доносить до людської свідомості високу святість материнства та любові, яка загартовує нас до випробувань.

 А так, як наше суспільство, ще спочатку ХІХ ст. не дуже далеко просунулося у розв’язанні проблеми духовних і матеріальних цінностей поезія Виноградівської поетеси є актуальною. Впевнена, що після прочитання віршів, люди стануть добрішими, людянішими, замисляться над одвічними проблемами людства.

 Життя і творчість Краснюкової Т.С. є прикладом для молоді високого, патріотичного почуття, національної гідності. А в добу відродження, становлення незалежної України, розбудови держави – треба мати орієнтири, взірці. І таким взірцем є моя землячка, поетеса Краснюкова Тамара Степанівна, для якої «превосходнейшая степень человека состоит в том, чтобы быть человеком.» Поезію Тамари Степанівни треба читати «натщесерце», може спасенне прозріння прийде до всіх нас.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Артемчук Г. Методика організації науково-дослідницької роботи : Навчальний посібник для студентів та викладачів вищих навчальних закладів.- К.:Форум,2000.-271 с.
2. Виноградівський вісник №1(7), 12 січня 2012 року
3. Кравченко О. В. «Співуче село». Херсон : Айлант,2005
4. Кравченко О.В. «Вони захищали батьківщину : нариси». Херсон : Айлант, 2005
5. Швецов А. У костра памяти: очерки. Херсон. Айлант, 2012- с 74