Поетичні читання для учнів

Поетичні читання

«Ця осінь – кленова й каштанова…»

І.   Вступна частина

       Осінь… Скільки фарб, почуттів, емоцій викликає в пам’яті це слово. Осінь… Ходить  вона по полях і лісах та чарівним своїм пензлем розфарбовує все довкола. Грається з листочками та травинками. Підбирає який колір до лиця деревам в гайочку, кущам в лісочку та квітам в садочках. Дивна художниця, яка щороку  приходить до України та робить її кольоровою.

Оспівана ця пора року в піснях. Поети змальовують її засобами поетичного слова. А ми сьогодні прослухаємо декілька поезій про красу осені, трішки душею наблизимось до казкової та фантастичної пори, яка так вабить до себе.

ІІ.   Основна частина

      Лі́на Васи́лівна Косте́нко — українська письменниця, поетеса-шістдесятниця. Лауреатка Шевченківської премії, Премії Антоновичів. Вона не одноразово звертається до теми осені в своїй творчості. Різні підтексти у темах тих поезій, та спільне одне – осінь.

«Красива осінь вишиває клени...»

Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: – Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.
А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси – як вино.
Ворони п’ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.

«Осінній день, осінній день, осінній!»

Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! – та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче кошик серед трав – нема мелодій.

«Іще не сніг і навіть ще не іній…»

Іще не сніг і навіть ще не іній,
ще чути в полі голос череди.
Здригнувся заєць — ліс такий осінній,
куди не ступиш, все щось шарудить!
Чи, може, це спинається грибочок?
Чи, може, це скрадається хижак?
То пролетить березовий листочок,
То пробіжить невидимий їжак…

«Шипшина важко віддає плоди…»

Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: – Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.

Ле́ся Украї́нка — українська письменниця, перекладачка, культурна діячка. Співзасновниця літературного гуртка «Плеяда». В сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України. І в її творчій спадщині знайдеться вірш про осінь.

                    «Рветься осінь руками кривавими…»
 

Рветься осінь руками кривавими
до далекого сонечка любого;
кров на шатах препишних шаріється,
оксамит і парчу залива.
Так для сонечка осінь убралася,
мов цариця у свято врочистеє,
все, що є на сім світі найкращого,
все зібрала на пишний убір.
Але дні все коротшають, міняться,
гляне сонечко й знову захмариться…
Журить осінь-сухітниця сонечко,
бо нема в ній весняних надій.
Рветься осінь. Терни невидимії
їй все тіло поранили, змучили,
а вона розпачливо всміхається:
“Сонце, сонечко, глянь, я сміюсь!”
Заховалось за горами сонечко,
з гір повіяло холодом, вогкістю,
сиві хмари на небо насунули,
“Ось я йду!” – обізвалась зима.
Осінь шарпнула шати кривавії,
аж до ніг їй упали, розсипавшись,
непокрита, нічим не захищена,
застогнала: “Іди, бо вже час…”

Євге́н Пили́пович Гу́цало — український письменник, журналіст, поет і кіносценарист. Працював у редакціях газет на Вінниччині, Львівщині, Чернігівщині, в «Літературній Україні», редактором у видавництві «Радянський письменник». Він ось так описав дивну чародійку.

«Осінь — у барвистому намисті…»

Осінь — у барвистому намисті.
Як циганка — з бубоном в руці.
Поцілунок — чистий і вогнистий
на моїй зоставила щоці.

Не забуду: вчора в бубон била,
танцювала, дика і палка,
і, немов на картах, ворожила
на кленових зоряних листках.
Я платив грошима їй немало,
потім серце вийняв — і віддав,
і вона мені тебе вгадала
так, як я того і забажав.

Де циганка? Де відьомські коси
у стрічках, квітках і дукачах?..
Так, тебе наворожила осінь
на кленових зоряних листках…

 Мар'яна Орестівна Савка — українська поетеса, дитяча письменниця, літературознавець, публіцист, головний редактор і співзасновник «Видавництва Старого Лева», перекладач, громадський діяч, член Ради Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва, віце-президент літературної премії «Великий Їжак». Ось з сумом описує цю пору поетеса.

«Відлітайте, дерева. Прощай, нетутешня пташко.»

Відлітайте, дерева. Прощай, нетутешня пташко.
Ані докору з уст. Нам лишається довга сльота.

В керамічному глечику – кілька засохлих ромашок.
Екібана від літа, довершена і проста.

Півгодини дощу, півгодини ясного неба.
Вогко дихає камінь бароко і рококо.
Нагулятися містом, потім піти до себе,
Відігрітись на кухні, запарити молоко.

Підійти до вікна і дивитись, як дужий вітер
Нагинає дерева і листя в саду мете.
І про щось промовчати, торкнувши засохлі квіти.
І про щось говорити: про вітер, про листя, про те,

Що ця осінь така, як чудна перезріла панна –
То дарує вам усміх, то хусточку мочить слізьми.

А в долоні від літа – хіба що суха екібана.
І щодень по пелюстці її обриваємо ми.

Ри́льський Макси́м Таде́йович — український радянський поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, літературознавець. Академік АН УРСР. Депутат Верховної Ради СРСР 2—6-го скликань. Хто змальовує осінь фарбами, а хто й тонким ароматом. Як от М.Рильський.

«Запахла осінь в’ялим тютюном…»

Запахла осінь в’ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом, —
І свіжі айстри над піском рум’яним
Зорюють за одчиненим вікном.

У травах коник, як зелений гном,
На скрипку грає. І пощо ж весна нам,
Коли ми тихі та дозрілі станем
І вкриє мудрість голову сріблом?

Бери сакви, і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь
На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти
І, стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині.

    ОЛЕШ Віра Богданівна, літературний псевдонім ЯРЕМІЯ. Поетеса, філолог, психолог, логопед, журналіст. Багато надій та сподівань покладає вона на осінь.

          «Ця осінь – кленова й каштанова…»

Ця осінь – кленова й каштанова
І міріадово зоряна,
І срібно – дощево – туманова,
І вітром розбурхано – зорана,
І віршами, віршами, віршами,
Як листям багряним засипана,
Такими словами розкішними,
Як золотом вишита, вишита…
Ця осінь чуттєво нестримана,
Така суперечливо лагідна.
Такими піснями оспівана!
Такими цілунками зваблена!
Ця осінь горить листопадами,
І згадками тішить звичайними.
А смуток гірчить нерозгадано…
Якими здивуєш нас тайнами?

Володи́мир Микола́йович Сосю́ра — український письменник, поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен, роману «Третя Рота», бунчужний 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. Належав до низки літературних організацій того періоду — «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ» та ін. Про гордовиту пані пише поет.

         «Облітають квіти, обриває вітер…»

Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В’яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка гола мерзне за вікном.

ІІІ. Заключна частина

   Ми пригадали деякі поезії відомих митців слова, поетів української землі. Прослідкували, що, описуючи гарну пору року, у багатьох поезіях присутні нотки суму, занепокоєння, відчаю. Побачили, що кожен сам для себе визначає яка є осінь. А наостанок прослухаємо «Осінній вальс» Ф.Шопена.