Пошукова робота

«Моя Україно! Кровоточить твоя рана…»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2018 р.

Зміст

Вступ

Розділ І. Спілкування з Дмитром Веприйняком.

Розділ ІІ. Розповідь Дмитра Веприйняка про свою сім’ю

Розділ ІІІ. Спілкування з Катериною Іванівною Томашик

Висновок

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

       У жилах нас, українців, тече кров патріотів своєї землі, вірність, чесність та жага свободи – це наше друге «я». Впродовж всієї історії нашої неньки України траплялися золоті та лихі часи, але ми все стерпіли, стали на ноги та живемо в незалежній державі – Україні.

      Матеріал, зібраний у процесі туристично-краєзнавчої експедиції, пожвавлює нашу гурткову роботу, робить її цікавою, допомагає нам, гуртківцям, краще засвоїти історію свого краю, свого селища. Заняття у гуртку «Пізнаємо рідний край» розширюють і поглиблюють наше світосприйняття, формують у нас, юних патріотів своєї землі, вміння бути активними та впливати на хід історії рідненької, наймилішої, найпрекраснішої країни у світі – України.

     Мета нашої роботи  - висвітлити розповіді наших поважних битківчан, які стали свідками подій періоду національно-визвольної боротьби 1940-1960 рр. Також ми поспілкувалися з односельчанами, і вони розповіли нам багато цікавих історій, а крім того, розповіли про своє життя. І ми вирішили розділити нашу роботу на три основні розділи. В них ми описуємо про події та цікаві історії, які відбувалися в нашому селищі в той час, а також ми описуємо особистий життєвий шлях битківчан Дмитра Веприйняка та Катерини Томашик, бо їхні розповіді вразили нас, трагедії та переживання сколихнули наші серця.

Також ми додаємо до нашої пошукової роботи презентацію, яка є на диску.

Завдання пошукової експедиції:

1. Зібрати матеріал для експедиції: факти, події, цікаві історії.
2. Установити зв'язок між фактами, подіями, цікавими історіями; об’єднати матеріал в одну єдину та цікаву роботу.
3. Зробити висновки на основі обробленої інформації.

 

    Боротьба за волю перевернула життя простого, але й водночас великого нашого українського народу. Події розвивалися стрімко, зі швидкістю світла. Вони тоді були ще дітьми, сповненими надій, вони розуміли, що відбувається щось лихе, але зарадити нічому не могли.

     Національно-визвольний повстанських рух 1940-60-х років ХХ століття дав надію мільйонам українців на свободу. Це пояснюється тим, що у визвольній боротьбі брала участь національно свідома молодь з високими інтелектуальними задатками та сподіваннями.

     Кожен, хто приєднувався до боротьби, мав бути справжнім патріотом. І кожен розумів приреченість цього руху, адже вибороти свою незалежність у той важкий для нашого народу час було неможливо. Головною ознакою повстанського руху є заклик до наступних поколінь боротися за Україну, заклик до об’єднання всіх українців під синьо-жовтим прапором, під тризубом князя Володимира Великого. У цьому вони подібні на своїх попередників – козаків, січових стрільців, воїнів Української галицької армії.

       Люди завжди хочуть жити в гармонії з навколишнім світом, але, на жаль, не завжди це вдається. Вони неодноразово доводили свій героїзм, своє послідовне національно-державницьке спрямування мислення і діями своїми підтвердили готовність до самопожертви для великої мети, задля України.

      До повстанців справедливо буде долучити і те свідоме українське населення, котре виявляло прихильність до них, і своєю підтримкою та допомогою зробило великий подвиг в той буремний час, а, крім того, найголовніша підтримка була духовна – молитва.

      Окупанти намагались зробити наш народ покірним виконавцем своїх амбіцій, а нашу багату на ресурси землю джерелом власного збагачення. Всіма силами намагалися прив’язати нас до себе, вкрасти нашу історію, вкрасти у нас свою ідентичність. Москва накладала заборону на правдиву історію, всіма силами стирала українців з лиця європейської історії. Крім того, Російська Православна Церква, яка контролювалася комуністами, оголосила Анафему УПА.

      Для нас, молодого українського покоління, важливо знати правдиву історію свого народу. Ми намагаємося навчитися відрізняти правду від вигадки, факти від пропаганди. Ми задаємося питаннями: чи змогли б ми так піти воювати? Чи змогли б так допомагати Україні, з ризиком для життя? Відповідь нас чекатиме у майбутньому, коли ми ввійдемо в той віковий період свого життя, в якому наші герої повстанці йшли на вірну погибель за Україну. Лише Богу відомо, що нас чекає в житті та яка наша доля, але ми вірні своїй країні та будемо підтримувати її в цей важкий час. Розуміння того, що разом ми велика та непереможна сила в світі, зігріває наші серця зранку до ночі, день за днем, рік за роком, від дня нашого народження до дня нашої смерті.

     Найбільший скарб – життя.  Дар Бога з небес людині. І треба як слід цінувати його, берегти без винятку. Протиставленням життю є смерть. Так хочеться жити, любити, вірити в диво, не знати болю, горя, просто жити без кровопролиття.

      Ми не знаємо, кому потрібна була війна та й для чого. Хто відправив їх на смерть? Чому ворог прийшов в наш дім? Без пощади нищив нас українців,   плюндрував, катував до смерті.

     «Їх різали, стріляли та вбивали, але вони все вставали, вставали, за Україну життя віддавали».

 

 

Розділ І. Спілкування з Дмитром Веприйняком.

 «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля»

 Тарас Шевченко

• Пане Дмитре, розкажіть нам про себе?

- Я народився в листопаді 1937 року, жили в Биткові, село тоді було під Польщею, керували тут поляки, французи були. Жили тоді, як усі, працювали на буровнях на Промислі за копійки, а наш пан був жив в Солотвині. Та й отак то жили на цій землі.

• Що для вас означає 14 жовтня і як ви його святкуєте?
•       14-го жовтня я дуже радію, оскільки це свято дуже світле, але окрім радості в душі має бути смирення, любов і повага до Бога. Навіть малі діти здавна відвідували храм разом з рідними, щоб схилитися перед Дівою Марією і Богом.
• Як саме ви допомагали повстанцям?

- Я знав всі стежки і вночі переводив хлопців з УПА з гори на гору, вони тоді воювали з Німецькою, а згодом і з Радянською армією. Траплялося переводити туди-сюди, якщо бої були невдалі. Я був малий тоді, але добре пам’ятаю, як носив їсти їм, бо мама відправляла до лісу. А там вже мене чекали двоє, а то і троє повстанців. У 1944 році  у Битків прийшли «ковпаківці», які воювали з німцями, а на іншій стороні воювали і повстанці проти німців. Тут вони спалили бурову на горі Гидзі, і горіло тиждень там, все небо вкрилося вогнем. І спільними зусиллями з ковпаківцями пішли в наступ на німців. Та й це все, що можу сказати, багато позабував уже.

• Розкажіть про рейд партизан?
•    Ковпаківці здійснили відомий похід ворожими тилами від Путивля до Карпат, завдаючи німецькій армії відчутних ударів. Був період, коли ковпаківці дійшли згоди зі загонами УПА і разом з ними здійснювали бойові операції проти німецьких вояків. Однак згодом, виконуючи пряму вказівку Сталіна, Сидор Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців, які були розбиті. Лише небагатьом із них вдалося врятуватися в Карпатах. Це переконливо свідчить про те, що основний тягар збройної боротьби в тилу гітлерівських загарбників винесла на своїх плечах УПА. До того ж, її бойові успіхи більшовики часто приписували собі.
• Тоді розкажіть, що ви пам’ятаєте з війни?
•    Я пам’ятаю, як плакав за мамою, як не вистачало продуктів, прийшли німці, а я почав ховатися від них під ліжко. Було страшно, я ж дитина мала, але  водночас було і цікаво, хто це такі і про що говорять між собою. Забрали зі стайні телятко, так, у нас було телятко, а вони забрали.  А коли вже німці тікали, то при відступі намагалися вивезти якомога більше добра.
• Як події розвивались після війни?
•    Важко було нам всім в Биткові, так як і всій Україні тоді. Спочатку перевіряли нас на благонадійність, ходили та розпитували сусідів про нас та й про інших людей. Намагалися дізнатися про те, чи ми не співпрацювали з німцями та повстанцями. Дякувати Богу, все обійшлося.
• Ви переховували повстанців?
•    Так, було таке, одного разу коли відбувалася облава НКВС, до нас забіг повстанець на ім’я Микола Бедрій, він теж битківчанин. Мама сказала, щоб ховався в яму під картоплю. А тато зверху ще насипав картоплі, кукурудзи, щоб прикрити його. Тут до хати вриваються НКВС і  по хаті шукати, все перевертали. Зайшов до хати старший лейтенант, як його звали, я вже не пам’ятаю. Представився, і українською мовою звертається до батька, щоб він пред’явив документи. Тато вибрав документи з серванта і представився йому: «Я Василь Веприйняк, працюю на сільській пошті». Тоді він наказав винести з хати все цінне. І так вони пішли.
• А що сталося з Миколою Бедрієм?
•         Він ще близько днів зо чотири жив в ямі, а ми звісно його годували. А згодом він пішов, яка його доля, я й не знаю. Одне знаю точно, що жінка в нього була з села Молодьків. Колись розказувала мама, як він тікав від енкаведистів по горах, то був вечір, вони вже майже його догнали були, але він взяв стягнув взуття і кинув. Енкаведисти думали, що він кинув гранату, тай попадали на землю, а він за це й час втік.
• Що ще можете нам розповісти про повстанців?
•    Були такі в селі брати: Михайло, Василь та Микола, їх називали «Зайцями», вони були в повстанцях. Микола, він не спілкувався з двома іншими братами. На жаль, Миколу поранили були, це сталося, коли він прилягнув поспати на березі біля річки Розсіч. Кажуть, що то його здала місцева жителька, яка була відданою комуністкою. За це вона отримала козу від колгоспу і пару рублів радянських.
• А що було далі з Миколою «Зайцем»?
•    Його поранили і загрузили в машину, відвезли в Надвірну. Там вони тримали всіх, кого зловили, кинули його під стіну (тепер там музей історії Надвірнянщини – авт.) і там він залишився. Ранком до міста поїхали батьки його і впізнали свого сина, але вигляду не подали. На жаль, там Микола і помер.
• А кого з повстанців ще ви знали?
•    Був ще такий, я вже не пам’ятаю, як його звати, але кличка його була «Кулак». Він теж попався в руки НКВС, його поранили і закинули на машину та повезли на промисел. Але по дорозі він помер, тоді енкаведисти скинули його з машини вже мертвого біля цвинтаря. Вечором повстанці зібрались і поховали цього «Кулака», а вранці енкаведисти почали шукати тіло і не знайшли. Було зрозуміло, що це справа повстанців.  

 

 

•  Дмитро Васильович, ви пам’ятаєте голод в Україні 1946-47 рр.?
•    Так, звичайно, це ж Політбюро організувало навмисне, з метою забрати в селян залишки зерна і продати їх, чи подарувати його братнім режимам у соціалістичних країнах.
• А що саме ви пам’ятаєте?

- Голод в українських селах ледь не перейшов до канібалізму. Були люди, які божеволіли від голоду, вже дивилися на своїх сусідів як на їду, вичікуючи моменту, коли їх буде можна підстерегти, вбити і з’їсти. Але, дякувати Богу, такого не сталося у нас в Биткові.

• А чому в Биткові не сталося такої трагедії?
•       Тоді загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна зі всього західного краю, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. До нас тоді приїхав татів друг Петро з Черкаської області, і він нам розказував про події в центральній Україні, а саме, що його сусідка заманила до себе в дім маленьку дівчинку і вбила її. Жахливий був час.
• Розкажіть нам про службу в армії?
•    Я служив, було дуже важко. В радянській армії з ніким не церемонились, били так, що аж кров лилась рікою. Ось така була служба в той час.
• Дмитро Васильович, де ви служили в Радянській армії?
•    Я служив в Білорусі, в місті Полоцьк, Барцовиха-2. Окремий батальйон зв’язку, рота телефонно-телеграфна. Був водієм,  їздив на машині ГАЗ-51. Мене призвали до армії в листопаді 1956 року. Якраз в той час відправляли до Угорщини для придушення повстання, але мене не взяли.

 

 

Розділ ІІ. Розповідь Дмитра Веприйняка про свою сім’ю

… Я змирився з думкою про власну смерть,

але не можу змиритися з думкою, про смерть моїх рідних дітей

та коханої дружини.

 Дмитро Веприйняк. 

• Розкажіть про своїх батьків?
•         Мама працювала в колгоспі, а тато був працівником пошти. Мій тато Василь брав участь в Першій світовій війні, служив в Австро-Угорській армії, воював в Італії. Коли їх переправили до Закарпаття, він втік. Після чого прийшов до додому, був два дні, а потім вернувся назад до армії.
• А у вас є брати, сестри?
• Так, були: Іван, Микола, Юстина та  Євдокія. Сьогодні вони всі покійні.
• Коли ви одружились?

- Я одружився 4 лютого 1966 року, дружину звали Катерина. На жаль, вона вже покійна.

• А коли померла ваша дружина?

- Моя дружина померла 12 липня 1990 року, від епілепсії. Її хапали припадки по 10-15 разів на день, а бувало, що місяць нічого не проявлялось. В той день я прийшов додому і побачив, що дочка вже зібралась їхати в лікарню з Катериною, але не доїхали. Вона померла в мене та в дочки на руках. Вже 28 років її немає. Але я все одно за нею скучаю. Я вже чекаю того моменту, коли мене Бог забере до неї. Собі нікого не шукав за цей час. Вона одна залишиться в моїм серці. 

- Скільки часу прожили в шлюбі з дружиною Катериною?

- Ми прожили щасливе та трагічне життя, хоч і не при багатстві, але й не в бідності. Тоді в радянський час не дуже можна було збагатитися. Ми з  Катериною прожили 24 роки, і за цей час було багато трагедії в нашім спільнім житті.

• Про які саме трагедії ви говорите?

- Спочатку в мене народився син Сашко. Життя здавалося казкою для нас. Але одного вечора ми поклали дитину спати, а на ранок вона була холодна. Ми схопились, але було пізно. Сльози на очах моїх і досі. Я думав, що Катя не переживе цю втрату. Вона довго плакала на печі вже після поховання. Здавалось, життя закінчилось.

• У вас були ще діти?

- Так, були ще, у нас народилась дівчинка,  ми дали ім’я їй Марія. Дякувати Богу, вона вижила, хоча теж була хвороблива дуже. Все ж таки після смерті хлопчика дівчинка для нас стала розрадою.

• На скільки нам відомо, у вас були ще діти.
•       Через півтора року у нас знову народилась дитина, це була дівчинка Галинка. Ми плекали її своєю любов’ю, пестили, немов ляльку. Хто б міг собі представити, що за два дні в Галинки відмовлять нирки, а за пару годин вона помре. Знаєте, поховати одну дитину, а згодом і другу, це катастрофа. Я намагався знайти в собі сили жити далі заради Катерини, а вона якраз тоді дістала епілепсію, через те що мала п’ять нервових зривів. Також в мене були ще діти Дмитрик, Михасик, Петрик та дівчинка Оксанка.
• Що з ними сталось?

- Дмитрик помер від серцевої недостатності. Коли це сталося, я думав, що Катя покінчить з життям своїм. Так сталося, що я прийшов з роботи, а вона за стодолою прив’язала шнурок до сливки і повисла. Я схопився, зняв її, дякувати Богу, вона була жива. Обіймав цілу годину безперестанку, заспокоюючи її там. А самому хотілось закричати від горя на ввесь світ. 

• А що сталося з Михасиком?

- Михасик помер від задухи, нім я поїхав шукати по лікаря, він помер. Приїхавши, лікар записав час смерті, викликали міліцію. Поховали його разом з братами та сестрою. Якби не дочка Марія, я б тоді точно втратив дружину. Саме Марійка втримала Катю від біди щось накоїти.

• А що сталося з Оксанкою?

- Спочатку народилась Оксанка, яка хворіла від народження. Вдень у неї піднялась температура до 41,5 градусів. Тоді важко було знайти медикаменти, не то, що зараз є аптеки на кожному кроці. Підручними методами, що були в хаті, а це картопля та оцет, нам вдалось збити температуру. Але вже ввечорі знову вона піднялась і дитина згоріла за одну годину.

• А що сталося з Петриком?

- Петрика ми теж поховали, він помер від задухи, так само, як і Михасик. Таке ставалося в житті нашому з Катериною, ніби нас хтось прокляв.

• У вас тільки одна дочка?

- На сьогодні в мене тільки Марійка залишилась, і, дякувати Богу, вона одружилась, народила дітей, я маю внуків, а також правнуків. І я дуже щасливий, нехай здорові ростуть.

- Як звати ваших внуків та правнуків?

- Старша Руслана, потім йде Діма, потім Катя, а наймолодша Іванка. В Руслани є троє дітей: Андрійко, Владик та Анюта. В Каті є дочка Аліна, а в Діми та Іванки дітей немає ще, хоч Іванка вже одружилась. Чекаю з нетерпінням ще правнуків.

 

Розділ ІІІ. Спілкування з Катериною Іванівною Томашик

       Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ?

 Олександр Довженко

• Катерино Іванівно,  які в вас спогади про війну?

- Я пам’ятаю, як прийшли німці, тато з мамою поралися на городі, картоплю гортали. Тут через пару годин приходить голова сільради. Постояв, щось вони поговорили там, тай він пішов геть, до сусідів. Я питаю тата: а що хотів голова? Тато промовчав, підійшла мама, і вони розпочали розмовляти про те, що потрібно збиратися і йти на схід, але прийшов дід, і сказав, що нікуди з рідної хати не піде, тільки вперед ногами, коли помре, так ми і залишилися.

• Катерино Іванівно, ви ж були ще дитиною, коли розпочалася війна?

- Так, я була мала, але багато пам’ятаю, тут були такі події, що в один час і німці, і росіяни, і угорці, і румуни, і поляки, і наші українці з УПА, всі билися один з одними, вибивалися так, що самі згодом не розуміли, хто кого переміг, «гойдалки» були. Я ще пам’ятаю, як німці ввірвалися до нашої хати і винесли з хати сало, молоко, сметану. Мама віддала все їм, думала, хай тільки йдуть геть, бо ж всяке могло статися, не дай Бог, ще й уб’ють нас.

- Кажуть, що тут безчинствували угорці?

- Так було таке, вони прийшли з гори Клива, і там,де сьогодні школа, ловили людей наших, там і зловили нашого діда з татом моїм тай ще пару людей та хотіли їх там розстріляти, вони ж думали, що то партизани. Добре, що прибіг Василь Зайчик і став з ними до байки, і тоді їх відпустили. Тут, у нас в Биткові, повстанці з УПА та угорці були домовилися про те, що вони не чіпають українців, а наші не чіпають угорців. То таке було, що деякі повстанці після бою з німцями, а згодом і з росіянами лікувалися в угорському шпиталі під угорськими  прізвищами. 

•       Катерино Іванівно, от Дмитро Васильович Веприйняк нам розповідав про те, як його родина переховувала повстанця Миколу Бедрія, а що ви нам розповісте?
•       Бедрій Микола, він теж у нас був, тієї ночі було холодно, і мама запалила піч, а то ж колись піч робили велику, щоб там можна було спати. А ми вдень чули, що там на промислі був рейд відділів УПА, стрілялися там, сусідка говорила, що все затихло, коли туди приїхала група з 25 чоловік енкаведистів. Та ми уваги не звертали, стріляють то стріляють, ми прості люди жити хочемо на світі спокійно, то ж німці пішли, прийшли росіяни. І тут, в ночі приходить Микола Бедрій та його друг Гріша, на прізвище «Сова», принаймні так він його представив. Попросились переночувати, але де, каже мама, не маю місця. Правда, каже дід: «Ходіть, ляжете в ямі», - та кинув ковдру та приніс соломи зі стодоли і вони переночували. На ранок я встала, а їх вже не було, пішли геть.  Ось це все, що я за Миколу Бедрія знаю.
• Катерино Іванівно, чи пам’ятає про більшовиків в Биткові?
•         Українське село частково опустіло. Багато селян були на війні або відправлено по таборах, а деякі втекли до міст. В селі їм вже нічого не належало. Це призвело до того, що більша частина нашої земленьки залишилась не оброблена.  Весною 1946 року Радянський Союз стояв на межі голоду. Велика небезпека була для запасів зернових. Дякувати Богу, що ми вистояли після таких бід та живемо в вільній країні. Повірте мені, дітки, що це великого варте мати свою країну і жити спокійним життям, які б проблеми у нас у країні не були, ми все зможемо подолати.

 

 

 

Висновок

 Історію України потрібно знати, а також потрібно знати історію свого краю, де ми народилися. Зустрівшись зі старожилами нашого селища, ми вислухали їх цікаві розповіді. У війні взагалі потерпіло насамперед мирне населення. Так, звичайно, гинуть і солдати, але ж не може бути війна без людських втрат.

 У генетичному коді  українців закладена боротьба за свободу. Ми не жаліємо себе, віддаючи останнє, що у нас є, що ми нажили за життя. Ми поетично скажемо так: «крапає дощ, це осінні зливи прийшли, земля вкривається туманом густим, а як ревуть гармати в далині – то це українці йдуть за свободу воювати».  

Ті емоції, які ми пережили під час зустрічей з поважними битківчанами, а також під час написання пошукової роботи, не можна передати словами, та все ж ми наважилися зібрати волю в кулак, зібратися думкою і вразити читача своїм пером.

Наша робота викликає у нас, молодого покоління української держави, покоління молодих і енергійних, велику і неприховану радість, тому що ми змогли висвітлити спогади очевидців тих подій так, як ніхто до нас. Ми є єдиними, кому вони розповідали свої історії, і для нас це гордість, а для них радість та розуміння, що вони потрібні нам в цьому житті, що вони не самі. Ми на письмі не можемо вам передати всі їх емоції та наше захоплення їхніми розповідями. Ми вважали, що старше покоління не має емоцій, що вони думають про вічне, але, шановний читачу, ми зустрілися і побачили їхні очі, блиск в очах був настільки сильний, настільки проникливий, що нам в той час здалося, що от-от запалає вогонь. Їхній щирості немає межі, таке відчуття, що це вони діти, а нам дуже приємно було відчути себе в ролі слухачів.

Завдання, які ми перед собою ставили перед початком роботи, ми виконали.

       Скільки ще нам прийдеться болю відчути від ворогів, ми не знаємо, але будемо сильні та готові до вічної боротьби за себе, за свою долю, за свою країну. У наших серцях завжди будуть жити вони, наші шановані битківчани, а ви, шановний  читачу, в ту мить, коли читатимете нашу роботу, мабуть, собі поставите питання: чому ці гуртківці так ідеалізують цих поважних людей? А відповідь така: що станеться, якщо спробувати забути маму, тата? Станеться збій в житті людини, катастрофа, провалля, з якого не вилізти, пам’ять – це рушій людського буття на цьому світі. Що б жилося добре, нам потрібна рівновага, гармонія душі і тіла, гармонія людини з природою.

       Тому ці поважні люди є для нас не просто старожилами, вони для нас приклад для нашого майбутнього, вони для нас вже як рідні, і якщо колись вони підуть від нас, то це буде нашою особистою трагедією, болем та горем.

       Дякуємо пану Дмитру Веприйняку та пані Катерині Томашик. Їм вже за 80 років, але вони ще багато можуть розповісти. Бажаємо їм міцного здоров'я, добробуту, злагоди і миру.

 

 

 

 

 

 

 

Додатки

Дмитро Веприйняк з дружиною Катериною та донечкою Марією

Весілля, зліва Дмитро (сидить), а з правого боку дружина Катерина, 1966 р.

Дмитро Веприйняк в армії 1958 р., водій машини ГАЗ-51

 

Гуртківці з очевидцями подій національно-визвольної боротьби

 

 

 

У центрі Катерина Томашик, зліва та справа її сестри, 1958 р.

 

 

 

Зліва сестра, а справа Катерина Томашик 1967 р.

З ліва на право: брат, Катерина Томашик та її чоловік 1971 р.

Родинне фото Катерини Томашик 1960 р.