Характеристика епохи Просвітництва
	Просвітництво – прогресивна ідейна течія епохи становлення капіталізму, пов'язана з боротьбою проти феодальних порядків.    Просвітництво – це ідеологічна програма широкого соціального руху, який виступав за удосконалення людини і суспільства на основі розуму та успіхів у розвитку науки.

Просвітництво

Просвітництво – ідейний рух, який розгорнувся в Європі в період з кінця XVII – початку ХІХ ст. і ставив за мету поліпшити загальний рівень суспільного розвитку народів Європи шляхом залучення всіх прошарків населення до освіти, ідей культури та цивілізації. Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки Країни Європи в            духовного  життя    європейського епоху Просвітництва суспільства,      що  дали     назву    новій культурно-історичній добі. Термін «просвітництво» використали ідеологи Просвітництва – Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта «Що таке Просвітництво?» (1784 р.). Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше – в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи.

Просвітництво

Просвітництво відображало антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII – XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого – переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.    Велику роль у становленні Просвітництва відіграв швидкий розвиток природознавства та книгодрукування.

Просвітництво

Риси Просвітництва

1.      Прагнення до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності.

2.      Рушійною силою історичного розвитку й умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.

3.      Прагнення розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.

4.      Віра в людину, її розум і високе покликання. Цим просвітителі продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Просвітництво Провідні концепції Просвітництва

1.    ХVІІІ ст. – епоха великих соціальних зрушень у країнах Європи.  Криза феодальної системи й формування буржуазних відносин.  Буржуазна революція в Англії (1688 – 1689), Велика французька революція            (1789 – 1794), в інших країнах теж розпочалися процеси перебудови державних устроїв.

2.    Вихід  на  арену політичної боротьби представників третього стану.

3.    Переосмислення колишніх соціальних відносин    і      формування      нових концепцій подальшого розвитку світу Країни Європи в         людства. Глобальний переворот у й

                 епоху Просвітництва                                     ідеології.     ХVІІІ    ст.                      –                                   вік

галузі філософії.

Просвітництво

Провідні концепції Просвітництва 7. При  всій  відмінності  поглядів  та  підходів  представників Просвітництва єднає дещо спільне, що дозволяє виокремити цю добу в історії людства, а саме: ➢  надання великого значення розуму; ➢  заперечення теорії природжених ідей, досвід – єдине джерело набуття знань; ➢  ідеї правлять світом, вони можуть змінити суспільство; ➢  критика недосконалого суспільного ладу, несправедливих устроїв, нерівності; ➢  природа – розумна, а розум – вияв природи; ➢  зло у житті – результат порушення законів природи, тому треба повернутися до її сутності; ➢  людина добра від народження, а людина спотворює її природу; ➢  моральне виховання людини – шлях до вдосконалення суспільства; ➢  просвітителі – «громадяни світу», вони відчували свою відповідальність за увесь світ, прагнули змінити його на засадах гуманізму.

Просвітництво Провідні концепції Просвітництва

8. У літературі розвивалися різні напрями:

_➢     просвітницький класицизм,

_➢     просвітницький реалізм, ➢ сентименталізм, ➢ рококо та ін.

9.    Віддаючи перевагу розумові та природі, просвітителі звернулися до життя. На противагу концепціям класицизму у мистецтві Просвітництва змальовується реальне життя людей, соціальні умови їх формування. Особлива увага приділяється представникам третього стану.

10.               Велику увагу просвітителі приділяли вихованню, яке вони розуміли в широкому плані – це й освіта людини, її моральний розвиток, навчання нормам поведінки у суспільстві. Просвітителі розуміли літературу й мистецтво як засіб виховання, повчаючи всіх.

Просвітництво Провідні концепції Просвітництва

11.               Просвітителі  хотіли  бачити  в  людині  «природну        особистість»        (Ж. Ж.   Руссо), поєднання «краси й добра» (Й. Й. Вінкельман), «розумну        істоту» (Вольтер),   «практичну людину» (Д. Дефо), «справедливу людину»    (Д. Дідро), але всіх їх об’єднує розуміння залежності суспільного життя від виховання людини. «Чим людина розумніша, тим вона ^{Країни Європи в}            вільніша», – писав Вольтер.

епоху Просвітництва

12.               Увесь пафос Просвітництва полягає у програмі оновлення життя, формуванні нової людини, утвердженні нових ідеалів і цінностей, нових стосунків між людьми й концепцій, які, на думку мислителів, мали привести до загального добра і всесвітньої  гармонії.

13.               Дух Просвітництва знайшов вияв у різних галузях: у філософії (Локк, Гельвецій та ін.), в літературі (Вольтер, Дідро, Свіфт, Дефо, Філдінг, Гете, Шиллер та ін.), в живописі (Хогарт, Грез, Шандер та ін.), у музиці (Бах, Гайдн, Глюк та ін.), у скульптурі (Фальконе, Гудон та ін.).

Просвітництво Ознаки  Просвітництва

1.      Головна ідея Просвітництва – завдяки знанням змінити цей недосконалий світ; ідея освіченої монархії (на чолі держави повинен стояти освічений монарх (монархфілософ), покровитель мистецтв, наук, ремесел).

2.      Головне завдання Просвітництва – боротьба з феодалізмом, абсолютизмом,  духовенством.

3.

                      Країни Європи в                Головні герої епохи – люди науки,

епоху Просвітництва                       мистецтва,     державні    діячіреформатори.

4.      Час Просвітництва (ХVІІІ ст.) – час відкриттів і подорожей.

5.      Пропаганда книг і знань – прикмета епохи (роль бібліотеки, створення перших енциклопедій.)

Просвітництво

Основні ідеї Просвітництва 1.  Культ розуму та науки 2.  Поєднання розуму та природи 3.  Віра в перетворюючу силу ідей та освіти 4.  Визнання впливу суспільного і природного середовища на формування людини 5.  Надання переваги досвіду 6.  Переосмислення питань світобудови й суспільного порядку 7.  Проголошення цінності людини незалежно від її походження, утвердження рівності всіх людей 8.  Виховання гармонійної людини за законами розуму та природи 9.  Утвердження великої виховної ролі мистецтва в суспільстві

        Античність       Середньовіччя      Відродження      Класицизм

В центрі   Панівна роль    В центрі                      Основа всьому – Всесвіту –  релігії і церкви;         Всесвіту –         розум

Людина та її в центрі                  Людина як духовні цінності Всесвіту – Бог найдосконаліший

Відмінності Просвітвитвір Господа

Утвердження віри     Церква і релігія         Утвердити         Утвердження і здатності до      підпорядкували        людину як         державності безмежного       собі політику,   найдосконаліший     (абсолютизм і духовного         мораль, науку, витвір Господа;         релігія) та збагачення і      освіту і     земне щастя і   станової вдосконалення мистецтво.        радість – права         громадянської Світогляд людини людини    дисципліни був теологічним

Творчі діячі:               Монахи, ченці,           Гуманісти                    Класицисти

письменники,   священники та вчені, художники,        інші служителі міфологічні твори    церкви

Віра в гармонійну Віра в повну Віра в рівність Віра в необмежені єдність особи та владу церкви та людини з Богом,    можливості

суспільства                релігії над          в її право вільно       людського розуму людиною висловлювати

свої думки, самовдосконалення

Просвітництво

В основі життя людини – її розум

Мета просвітителів – поширення знань, розповсюдження передових ідей, а також поліпшення морального стану суспільства

Просвітителі: люди науки, мистецтва, державні діячіреформатори

Безмежна віра в перетворювальні можливості освіти

	Філософія  доби Просвітництва
	Панівною філософською ідеєю культури XVIII ст. став Розум.     Філософи-раціоналісти були переконані, що природа упорядкована «розумно», тому може бути пізнана раціоналістичними засобами.

 

Просвітництво

Просвітництво

В епоху Просвітництва виникає безліч філософських світоглядних вчень і соціально-політичних рухів, які             по-своєму трактували ідеї Просвітництва. Атеїзм (від грец. безбожний) – світогляд, вчення про життя, філософське вчення, однією з основ якого є заперечення         існування       будь-яких богів, духів, інших «нематеріальних» істот тощо. Деїзм (від лат. «бог») – віра в Бога-творця світу, але невіра в його подальшу діяльність (тобто, в подальшому він не втручається – на противагу теїзму). Деїзм пов'язаний з визнанням Бога-творця, поняття про якого акумулює в собі ідею креаціонізму. Ця ідея заснована на відчуженні, абсолютизації і обожненні могутньої творчої активності людини. В ідеалістичній формі вона ввела у філософію незнаного в часи античності суб’єкта, який творить і пізнає світ. Агностицизм – філософське вчення, що заперечує можливість пізнання об’єктивного світу. Антиклерикалізм –     суспільно-політичний рух, скерований   на         ослаблення   політичного   впливу духовенства, яке намагається використовувати релігійність світського громадянства та авторитет церкви для своїх конфесійно-політичних та партійно-станових інтересів.

Просвітництво

Джон Локк

Джон Локк (1632 - 1704) – англійський філософ, один із основних представників англійського емпіризму та Просвітництва. Був одним з основоположників емпірикосенсуалістичної теорії пізнання. У своїй філософській праці «Дослід про людський розум» він доводив, що весь духовний світ людини, почуття, поняття, наукові та моральноетичні ідеї є продуктом її досвіду, основу якого становить чуттєве споглядання об'єктивної дійсності. Локк вважав, що у людини немає вроджених ідей (освітньо-педагогічна ідея).

В економічних працях Джон Локк досліджував головним чином питання грошей і грошового обігу. Цікаві ідеї він висунув у галузях мовознавства, педагогіки. У політичній діяльності брав активну участь як прихильник

буржуазної конституційної монархії. Щодо релігії Локк прагнув створити для різних християнських конфесій платформу з мінімальною спільною базою, яку можна пояснити за допомогою розуму (в дусі

Просвітництва).

Антоні Шефтсбері

Ентоні Ешлі Купер Шефтсбері (1671 –

1713)     –      англійський   філософ,      письменник   і політик, діяч освіти. Автор робіт, зібраних у трьох томах «Характеристики людей, звичаїв, думок, часів»,  присвячених етичним, естетичним, релігійним   і       політичним    проблемам.   В      основі філософії  Шефтсбері,    іноді      названої деїзмом, лежить представлення про природу як гармонійне ціле, що свідчить про її божественне походження.

Шефтсбері  (разом    з      Локком)  можна        назвати творцем освітянської етики сенсуалізму. Його ідеї безпосередньо        вплинули       на    етичні     концепції

Ф. Хатчесона, Д. Юма, А. Сміта, Ж.-Ж. Руссо, Д.    Дідро.     Етика      філософа        характеризується невіддільністю        моральності  людини  від пантеїстичного     розуміння      природи,        єдністю людини і роду, почуттів і розуму, схильностей і обов'язку. Поняття добра у Шефтсбері включено не тільки в систему соціальних відносин, але застосовується і до природи в цілому.

Жан Мельє

Жан Мельє (1664 – 1729) – французький філософ-матеріаліст, атеїст, утопічний комуніст, католицький священик. Особливе місце серед французьких мислителів XVIII ст. посідає за своїми класовими позиціями. У залишеному ним єдиному творі «Заповіт» він піддав гострій критиці не лише суспільні відносини феодальної Франції, а й основи класового суспільства в цілому. Проте Мельє виступав не лише проти феодального гніту. Він заперечував також приватну власність, вважаючи її початком усіх соціальних негараздів. Лише із знищенням приватної власності людство позбудеться злиднів, тиранії і війн. У «Заповіті» зображені риси ідеального ладу, основою якого є загальна власність і обов'язкова для всіх праця. Комунізм Мельє має утопічний характер. Щоб здійснити революцію і створити нове суспільство, досить, за його задумом, лише просвітити народ.

Дені Дідро (1713 – 1784) – французький філософ та енциклопедист епохи Просвітництва.    Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та еволюціонуванні. Усе, що існує, колись виникло і зникне, перетворюючись на щось інше. Різноманітність існуючих матеріальних форм є головною причиною процесуальності світу.    Дідро відстоює вчення про єдність матерії та свідомості, висловлює думку, що у потенційному вигляді відчуття є всеуніверсальною властивістю матерії. Розглядаючи виникнення свідомості, розуму як історичних явищ, Дідро створює першу еволюціоністичну концепцію становлення біологічних видів. Разом з Гельвецієм і Гольбахом Дідро обґрунтовує вчення про вирішальну роль середовища для формування особистості. Широкого визнання набула естетична концепція Дідро. Розкриваючи зміст поняття «прекрасне», він робить висновок, що уявлення про прекрасне можна визнати відображенням реальних відношень зовнішнього світу.

Дідро

Жан Лерон д'Аламбер

Просвітництво

Енциклопедія, або Тлумачний словник науки, мистецтва й ремесел – французька енциклопедична праця епохи Просвітництва, написана між 1751 та 1772 роками під керівництвом Дідро та Д'Аламбера. Енциклопедія мала велике значення для розвитку та поширення ідей Просвітництва у Європі. Мета, яку прагнули досягти автори «Енциклопедії» – науковці, митці, військовослужбовці, церковні служителі – полягала в тому, щоб не просто зв'язати у єдине ціле існуючі знання, але й спрямувати їх до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні відносини.      Для свого часу «Енциклопедія...», що охопила у двох десятках томів увесь наявний фонд знань у галузі природничих, соціальних та технічних дисциплін, стала справжньою академією науки. Видання сприяло тому, що усі французи і навіть всі європейці, за словами Вольтера, зробилися енциклопедистами. Енциклопедистів називали просвітителями, бо вони ставили за мету дати народу

Перша сторінка «Енциклопедії»

освіту і «просвітити» монархів відносно смислу «істинного» людського суспільства.

Просвітництво

У літературі ХVІІІ століття відбувається серйозний стильовий злам. Практика універсальних стильових систем залишається у минулому. Мистецтво, насамперед література, стають окремою сферою культурного життя і вже не виражають сукупні культурно-історичні прагнення своєї доби. Естетичні системи втрачають значення всезагальності. Розходяться шляхи різних видів мистецтва: літератури і театру, театру і музики. Поет більше не використовує спільний стильовий запас доби, він створює власну систему стилю і підпорядковує її своєму особистому задуму. Просвітницька література має повчальний характер. Художній твір служить розкриттю певної філософської концепції.

У кожній країні література носила яскраво виражений національний характер у залежності від своєрідності історичного розвитку народу, його національних рис і традицій.

Просвітницький класицизм

	Часові рамки	ХVІІІ ст.
	Ідейна  основа	Служіння інтересам і потребам суспільства, ідеалам свободи, рівності і братерства
	Домінанта	Спрямованість до образів і форм античного мистецтва як класичним ідеальним зразкам; нормативна поетика
	Основа естетики	Принцип раціоналізму і «наслідування природи»
	Характерні риси	Культ розуму; організація художнього твору як штучного,  логічно побудованого цілого; сувора сюжетно-композиційна організація, схематизм; прагнення виявити і зафіксувати в життєвих явищах їх родові, суттєві риси і властивості; прямолінійне змалювання людських характерів, різке протиставлення позитивних і негативних героїв; ідеалізація героїв, утопізм, абсолютизація ідей; підкреслена об'єктивність оповіді; активне звернення до соціальної, громадянської проблематики
	Ідеальний герой	«Державна» людина
	Основний конфлікт	Обов’язок і почуття, пристрасть і розум
	Основні жанри	Високі	Трагедія		П. Корнель «Сід», Ж. Расін «Федра»
			Ода
		Низькі	Комедія		Ж. Б. Мольєр «Тартюф»
			Байка		Ж. Лафонтен
			Сатира		Н. Буало
	Особливості російського   класицизму	Тісний зв'язок з просвітницькою ідеологією; захист ідей освіченої монархії; утвердження історично прогресивних сторін державного життя; переважання національно-історичної тематики; прославляння величі Русі, її полководців; переважає розвиток жанрів оди і поеми; соціальний критицизм; сатирична спрямованість; активний розвиток низьких жанрів; прагнення наблизити літературу до демократичного читача
	Літературні форми російського  просвітницького класицизму	Епос	Поема	М. М. Херасков «Чесменський бій»; В. К. Тредіаковський «Феоптія»
			Байка	О. П. Сумароков, І. І. Хемніцер,  І. І. Дмитрієв
		Лірика	Ода	М. В. Ломоносов, Г. Р. Державін
			Сатира	А. Д. Кантемир, Г. Р. Державін
		Драма	Трагедія	О. П. Сумароков «Дмитро Самозванець»; Я. Б. Княжнін «Вадим»
			Комедія	Д. І. Фонвізін «Бригадир», «Недоросток»; В. В. Капніст «Ябеда»
			Комічна опера	М. О. Львов «Сільф, або Мрія молодої жінки», «Мілет і Мілета», «Парісів суд»

Просвітницький класицизм

Просвітницький класицизм продовжував традиції класицизму ХVІІ ст., але на новій основі. Відродження класицизму в епоху ХVІІІ ст. багато в чому було обумовлене «культом розуму», який панував у добу Просвітництва. Просвітителі прагнули досліджувати людські вчинки і пристрасті, соціальне середовище, взаємозв’язки людини й світу. Звідси в їхніх творах з’являється раціоналістичний аналіз мотивів і наслідків діяльності особистості, глибоке висвітлення тих чи інших рис людини та дійсності, засоби художньої типізації з чітким виділенням суттєвого у характерах персонажів. Представники просвітницького класицизму віддавали перевагу об’єктивним законам мистецтва, що спиралися на розум; митці тяжіли до загального, а не індивідуально-конкретного, зберігали жанрову їєрархію і гармонійність у побудові творів. Велику роль художники відводили ідеї, що ставала змістом і структурно організуючим центром їхніх творів. Література просвітницького класицизму була рупором філософських та політичних ідей, за допомогою яких просвітителі намагалися виховати нову людину й змінити світ. Звідси походить дидактичний характер їхніх творів.

Просвітницький класицизм

Просвітницький реалізм

	Часові рамки	ХVІІІ ст.
	Ідейна  основа	Антифеодальна спрямованість; ідеї буржуазної демократії, суспільного прогресу, праці на благо суспільства, вільного розвитку особистості
	Домінанта	Безмежна віра в розум людини, критика релігійного мракобісся, надія на гармонізацію суспільства через освіту людей, розвиток і творчого начала; ідеали Свободи, Рівності, Братерства
	Основа естетики	Принцип раціоналізму і «наслідування природи»
	Характерні риси	Культ розуму; соціальний ідеалізм; вимога руйнування старого («нерозумного») ладу; спроба створити «царство розуму»; звернення до широкої аудиторії; демократичний характер; інтерес до повсякденного побуту пересічних людей
	Ідеальний герой	«Природна людина», тобто людина гуманна і освічена, не зіпсована забобонами і пороками, що панують в феодально-монархічному суспільстві
	Основний конфлікт	«Природа» і «цивілізація»
	Основні жанри	Епос	Роман-«робінзонада»		Д. Дефо «Робінзон Крузо»
			Сатиричний роман		Дж. Свіфт «Подорожі Гуллівера»
			Сатирична повість		Вольтер «Кандид»
		Лірика	Лірика природи і почуття, народні мотиви		Дж. Томсон, Е. Юнг, Р. Бернс
		Драма	Трагедія		Й. В. Гете «Гец фон Берліхінген»
			Філософська драма		Й. В. Гете «Фауст»
			Міщанська драма		Ф. Шиллер «Підступність і любов»
			Сатирична комедія		Р. Шерідан «Школа лихослів'я»; П. Бомарше «Одруження Фігаро»
	Особливості російського Просвітництва	Гострота постановки селянського питання; участь у Просвітництві вихідців з дворянства; вплив на російське Просвітництво протиріч післяреволюційного буржуазного розвитку західних країн, з одного боку, і реформаторських актів царизму, з іншого боку; критика нормативної поетики класицизму; сатиричне зображення патріархально-феодального побуту; поглиблення психологічного начала; впровадження елементів автобіографізма
	Літературні форми російського просвітницького реалізму	Епос	Філософсько-соціальний роман	О. М. Радищев «Подорож з Петербурга в Москву»
			Філософський трактат	О. М. Радищев «Про людину, про її смертності і безсмертя»; Я. П. Козельський Трактати
			Сатира	М. І. Новиков
		Лірика	Філософська лірика	Г. Р. Державін, декабристи
		Драма	Сатирична комедія	Д. І. Фонвізін «Недоросток»

Просвітницький реалізм

Реалістичний тип творчості виявився у просвітницькому реалізмі, основою якого став принцип наслідування природи (вивчати природу й придивлятись до життя), висунутий просвітителями. Просвітницький реалізм – ідейно-художній напрям, який підпорядкований завдання та ідеям Просвітництва. Мистецтво має відображати всі прояви життя – не тільки прекрасне, а й потворне, непривабливе. Правдивість мистецтва, точність і достовірність відтворення життєвих реалій – основний естетичний принцип просвітницького реалізму. Вимога правдивості поєднувалась у їхніх творах з настановою на більш глибокі дослідження й аналіз соціального середовища і його впливу на формування та розвиток тих або інших властивостей людського характеру.

Просвітницький реалізм

Просвітителі-реалісти виробили естетичну платформу: звернення до життя простої людини, до побутових і родинних конфліктів, викриття соціальної кривди (міщани потерпають від дворян). Представники просвітницького реалізму віддавали перевагу сучасності як об’єкту зображення. Вони проникали в різні сфери соціального буття, досліджували відносини між різними соціальними верствами, вплив середовища на людину. Соціальний аналіз посідає центральне місце у творах. Мистецтво  відзначається конкретністю, розмаїттям фактів, узятих із життя людей. Представників просвітницького реалізму цікавило приватне життя людей, їх побут, події особистого значення. Письменники не боялися соціальної критики, сміливо викриваючи вади суспільства та їх згубний вплив на людину.

Популярний жанр – це міщанський роман, драма, лірика. Провідні теми – зіткнення простої людини з беззаконням і несправедливістю, конфлікт із дворянством, сімейно-побутові проблеми (Дефо, Дідро, Лессінг, Філдінг).    

Сентименталізм

	Часові рамки	Друга половина ХVІІІ ст. – початок ХІХ ст.
	Ідейна  основа	Протест проти зіпсованості аристократичного суспільства
	Домінанта	Проголошення домінантою «людської природи» почуття, а не розуму, скомпрометованого буржуазної практикою
	Основа естетики	Принцип «наслідування природи»
	Характерні риси	При збереженні вірності просвітницькому ідеалу нормативної особистості проголошення умовою його здійснення не «розумної» перебудови світу, а вивільнення та вдосконалення «природних» почуттів; прагнення представити людську особистість через порухи її душі, думи, прагнення; індивідуалізація героя; звернення до демократичного читача; утвердження багатства духовного світу простолюдина; елегійні і пасторальні настрою; ідеалізація патріархального побуту; відхід від прямолінійності класицизму в змалюванні характерів та їх оцінці; підкреслена суб'єктивність підходу до світу; культ почуття; культ природи; культ вродженої моральної чистоти, незіпсованості; утвердження багатства духовного світу представників нижчих станів
	Ідеальний герой	«Людина чуттєва»
	Основний конфлікт	«Природа» і «цивілізація»
	Основні жанри	Епос	Епістолярний роман	Ж. Ж. Руссо «Юлія, або Нова Елоїза»; Й. В. Гете «Страждання юного Вертера
			Психологічний роман	С. Річардсон «Памела», «Ловлас», «Історія сера Грандісона»
			Дорожні нотатки	Л. Стерн «Сентиментальна подорож»
			Сповідь, щоденники	Ж. Ж. Руссо «Сповідь»
		Лірика	Елегія, послання, ідилія	Дж. Томсон, Е. Юнг, Т. Грей
		Драма		Г. Е. Лессінг, драматургія «Бурі і натиску»
	Особливості російського сентименталізму	Сильна дидактична установка; виражений просвітницький характер; активне вдосконалення літературної мови за допомогою введення в неї розмовних форм, просторіччя
	Літературні форми російського сентименталізму	Епос	Сентиментальна повість	М. М. Карамзін «Бідна Ліза»; М. О. Львов «Російська Памела»
			Послання	М. М. Карамзін «Листи російського мандрівника»
			Дорожні нотатки
		Лірика	Елегія	Молодий В. А. Жуковський
			Народні пісні
		Драма	Міщанська драма	М. М. Херасков, М. І. Верьовкін, В. О. Озеров

Сентименталізм

У добу Просвітництва у літературі відбувався пошук нових сфер і способів відображення, який поряд із вірогідністю утвердив арсенал інших засобів, вбираючи фантастику. Все було щедро здобрене дидактизмом, що мав донести до читача певну суспільно значущу ідею. В історичному розвитку культури Просвітництво виокремлюється величезною концентрацією якісно нових ідей, народжених і реалізованих у гранично стислий час. Художня література XVIII ст. – засіб пропаганди просвітницьких ідей. Основою ідеології Просвітництва є віра в перетворюючу і всепереможну силу людського розуму й освіти. Тому одною з провідних ідей стала ідея «природної людини». Разом з філософами-просвітителями прогресивні письменники закликали до розвитку суспільства, заснованого на приватній власності, свободі торгівлі та промисловості. Найбільш радикальні автори висували ідеї рівності людей в правах, піднімалися вище верствової обмеженості та нерідко висловлювали ідеї, популярні в широких народних масах.

Просвітництво

Просвітництво в Англії

Роберт Бернс

Річардсон

Річардсон Семюел (1689 – 1761) – англійський письменник-романіст, один з основоположників європейського сентименталізму. Він заклав підвалини соціально-психологічного роману Нового часу і водночас оновив епістолярну форму розповіді. Його романи «Памела, або ж Винагороджена доброчесність», «Клариса, або Історія юної леді», «Історія сера Чарлза Ґрандісона» написані у формі листів і, таким чином, є одними із перших зразків епістолярного жанру. У творах Річардсона дух пуританського моралізування становить характерну рису художнього методу письменника. Його герої цураються бурхливих поривів, сильних вигуків, їх мова часто впадає в книжкову правильність або навіть пихатість. Річардсона цікавлять не пристрасті самі по собі, але психологічна сутність чеснот чи вад. Творчість

Річардсона зіграла величезну роль у справі повалення канонів класицистичної літератури.

Філдінг Генрі (1707 – 1754) – англійський письменник, видатний представник англійського реалізму XVIII століття, один із засновників європейського реалістичного роману. Відмовившись від епістолярної прози Річардсона, Філдінґ проторував свій оригінальний шлях, створивши дивовижно яскраві життєві характери. Називаючи свої романи наслідуванням М. де Сервантеса, він розкриває багатий внутрішній світ персонажів, зображає динаміку розвитку характеру, змальовуючи звичаї та колорит епохи. У романах Філдінґа «Джозеф Ендрюс», «Історія Джонатана Вайлда Великого» показана еволюція, розвиток, зміна, процес становлення характерів героїв, різних за своїми природними схильностями, проте здебільшого не надто прямодушних, відвертих та щирих. У цих творах немає вдаваності і надуманості, лицемірства і показної красивості. Техніка його романів у багатьох відношеннях залишається неперевершеною, характери – взірцем психологічної переконливості і правдивості.

Філдінг

Театр Просвітництва

Бомарше

Просвітництво в Німеччині

Демократичні настрої знайшли відображення і в творчості ряду німецьких письменників. У 70-х роках XVIII ст. в Німеччині виник літературний та суспільний рух «Буря й натиск». Представники цього напряму Йоганн Вольфганг Гете, Фрідріх Шиллер, Готфрід-Август Бюргер, Я. Ленц та ін. виступали проти деспотизму, за справедливість і свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття.

     Німецькі просвітителі розглядали себе як своєрідних місіонері в розумінні покликаних відкрити людям очі на їхню природу і призначення, направити їх на шлях одухотворюючих істин.

Одною із характерних ознак просвітництва є історичний оптимізм. Він ґрунтується на представленні про розумність людини, на переконанні, що в людській природі маса прекрасних, позитивних задатків, які потрібно розвивати. Звідси ідея прогресу як можливість нескінченного удосконалювання людини і людства, «виховання людського роду», зміни соціальності на шляху пошуку найкращих форм людського існування.  

Гете

Найвидатнішим представником німецької літератури кінця XVIII – початку XIX ст. був поет і мислитель Йоганн Вольфганг Гете (1749 – 1832), що став одним з найбільш освічених людей свого часу. Вважається засновником сучасної німецької літератури, був лідером романтичного руху «Буря і натиск». У галузі ботаніки вважається засновником порівняльної морфології рослин.

Гете – німецький поет, прозаїк, драматург, майстер художньої, виразної мови, філософ, натураліст і державний діяч.

Народився в старому німецькому торговому місті Франкфурті-на-Майні в родині заможного бюргера. Йоганн отримав хорошу домашню освіту (вивчив німецьку, французьку, латинську, грецьку та італійську мови).

У 1765 році відправився в Лейпцігський університет, коло свого вищої освіти завершив у Страсбурзькому університеті в 1770 році, де захистив дисертацію на звання доктора права. Заняття юриспруденцією мало привертало Гете, набагато більше цікавився медициною і літературою.

Шиллер

 Ода «До радості» – справжній шедевр, одна із вершин світової поезії. У цьому вірші поет зумів передати душевний підйом, який виражав не лише очікування царства розуму і свободи напередодні Великої французької революції, а й споконвічне прагнення людства жити в радісній згоді й мирі. Нечасто буває, щоб ліричний вірш набував такого глибокого філософського змісту і по-справжньому світової слави. Не лише Бетховен (симфонія №9) звертався до цієї оди. Надихнула вона і Чайковського, який написав до випускного вечора у Московській консерваторії на слова оди «До радості» «Кантату для соло, хору і оркестру».

Тема радості від людської співдружності широко розгортається у вірші, набуваючи різних варіацій і філософського змісту: радість – рушійна пружина світу, радість пробуджує дружбу.

Ода «До радості»

Шиллер

                                                                                   У 1804 році Шиллер написав                 п’єса «Вільгельм

Телль». 17 березня 1804 року у Веймарському театрі відбулася прем’єра драми про Вільгельма Телля.      У творі опоетизовано старовинні вольності швейцарського пастушого народу: мир на землі, де праця та злагода між людьми є найважливішими чинниками всякого прогресу. 

                                                                               У      центрі      драми      Шиллера

Вільґельм Телль – образ, взятий із легенди,     якому       автор      надав психологічно складного характеру.

Телль   –      людина проста       і миролюбива,      він       навіть відмовляються прийти на зібрання на       Рютлі.     Зіткнувшись із

самоуправством       Геслера,         він                    переживає напружену внутрішню боротьбу.       Героїчний      вчинок Вільгельма Телля,       здійснений після сумнівів і тривог, приводить його до виправдання своїх дій.

«Вільгельм Телль»

Просвітництво у Франції

Вольтер

Охоче вдаючись до іронії та скепсису, Вольтер у своїх творах глумився з церкви, викривав мракобісся, релігійний фанатизм, тиранію, висміював безпідставну гонористість аристократів, самовдоволення буржуазії. Це своєрідно висвітлюється в нових філософських творах, памфлетах, трагедіях, прозі, що, за влучним висловом дослідників, з’являється ніби на полях його найважливіших і найгостріших в ідейному плані філософських та політичних праць. У центрі повістей, оповідань, казок-притч стоїть типовий для класицизму образ інтелектуального героя, який прагне перейти від інтелектуального споглядання світу до впливу на нього, та сюжет не висвітлює цю домінанту тогочасних людських прагнень, лишаючись простою ілюстрацією тієї чи іншої філософсько-етичної доктрини, того чи іншого питання людського буття.

Вольтер

У 1767 р. Вольтер створює філософську повість «Простак» – один з найкращих творів письменника. Виходячи із її філософського змісту, назва може перекладатися як «Син природи». У цій повісті автор полемізує з Руссо (Руссо бачив у людині «природну» особистість, а Вольтер перш за все – «розумну» істоту).

      Вольтер послідовно розвиває головну ідею Просвітительства – ідею «природної людини», доводячи, що такій людині немає місця в суспільстві, до краю спотвореному «законом умовним».

      Ідейний зміст повісті Вольтера – згубний вплив суспільства на «природну людину», що і зумовило складність, багатогранність образу Простака, який протистоїть цивілізації, а не захоплюється нею. Душа героя проста і щира, не позначена тавром лицемірства, прагне гармонії з собою та людьми.

Дені Дідро (1713 – 1784) – французький філософ та енциклопедист епохи Просвітництва. Продовжуючи антиклериканську діяльність Вольтера, Дідро відкинув компромісну деїстичну версію про існування Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Виголошені ним ідеї про незалежність матерії від духу, єдності органічної й неорганічної природи, про еволюцію природних форм дістали широкий суспільний резонанс («Лист про сліпих на науку зрячим», «Розмова Д’Аламбера з Дідро» та ін.). Випереджала сучасників і соціальна думка Дідро. Не поділяючи типове для просвітників розуміння рівності як правового феномена, він вірив у її реальне здійснення в суспільстві, що не ставить у центрі всього розрахунок. Він вірив у можливість побудови нової спільноти, життєвим принципом якої мала стати природна доброта й народжувана нею самопожертва. Особливу увагу філософа привертали ті суспільні звичаї, що орієнтували людину на добровільне й некорисливе здійснення вчинків заради інших.

Дідро

На основі подібних поглядів будується естетична концепція Дідро, яка мала надзвичайне значення для розвитку європейського мистецтва, зокрема літератури. Виходячи з ідей англійського Просвітництва, він загострює їх і розкриває: стверджує об’єктивну основу краси, розглядає мистецтво як діяльність, що не поступається науці в пізнанні, розвиває філософські основи реалізму, приділяє увагу питанням типізації у створенні художнього образу. Від визнання величезного морального впливу мистецтва на людину мислитель приходить до створення цілої програми революційнодемократичного виховання громадян, вимагає від художника високої ідейності, закликає до демократизації мистецтва. Особливий акцент філософ робить на театрі як найдійовішому способі пропаганди просвітницьких ідей, підкреслює пріоритет серйозної комедії та міщанської драми з їхніми можливостями зображення життя звичайної людини. У «Парадоксі про актора» (1773) Дідро обґрунтовує свою концепцію акторської гри, вимагаючи вивчення й зображення людської природи без суб’єктивного впливу власних емоцій.

Дідро

Запропонована      у      зв’язку    з      цим         система драматургічних    жанрів    поставила      під   сумнів нормативну естетику Буало вже тим, що центральне місце серед жанрів віддавалося «середньому», побудованому на конфліктах і проблемах людей третього стану. Свої принципи Дідро послідовно розвивав у статтях до «Енциклопедії», що була гімном творчій праці, в «Салонах», у серії звітів про художні       виставки,       які         започаткували      новий літературний жанр – художню критику, намагався реалізувати їх у власній творчості. З ранніх філософських праць відомі «Філософські думки», «Алеї, або Прогулянка скептика». Атеїстичний твір «Лист про сліпих у повчання зрячим»  послужив причиною арешту письменника. Дідро  – автор відомих праць «Думки про пояснення природи», «Розмова д'Аламбера з Дідро», «Філософські принципи матерії та руху». У своїх працях він обґрунтовує принципи послідовного матеріалізму, згідно з якими єдиною реальністю може бути лише матерія і рух. У єдиний процес еволюції світу Дідро вміщує існування людини, суспільства.

Дідро

Руссо

                                                                                                     Жан-Жак      Руссо     (1712     –                                                        1778)                  –

французький     філософ-просвітник,    письменник, композитор.

Як        синонім сентименталізму     вживається   у світовій літературі ім’я Руссо, представника радикального     крила      французького

Просвітництва. Його симпатії на боці «нових людей», проникнення в їхній внутрішній світ надає його творам особливого психологізму, густо     приправленого     антифеодальними мотивами. Не    випадково     герої     Руссо, розмірковуючи над економічними, педагогічними, релігійними й естетичними проблемами, так полюбляють писати листи. Над усе автором ставиться моральна       позиція     героя,     що гартується в зіткненні з дійсністю, з носіями протилежних поглядів, у конфлікті нового й старого. Це новаторське зображення людського характеру як арени боротьби суперечностей, добра і зла, стало епохальним досягненням європейського     сентименталізму. Людина у             Руссо – істота складна, суперечлива, здатна вступати у внутрішню боротьбу сама з собою.

 

Просвітництво в Росії

У другій половині XVIII ст. ідеї Просвітництва поширюються і в Росії. Однак уже в першій половині XVIII ст. передові діячі російської культури (В. М. Татіщев, А. Д. Кантемір, Ф. Прокопович) виступали з ідеями Просвітництва. Розвиток Просвітництва в Росії XVIII ст. пов'язаний насамперед з ім'ям М. В. Ломоносова. Представниками російського Просвітництва були також учені Д. С. Анічков, С. Ю. Десницький, I. A. Третьяков, O. A. Каверзнєв і П. С. Батурін, письменники M. I. Новиков, Д. І. Фонвізін, I. A. Крилов та ін., які засуджували жорстокість кріпосників, прагнули полегшити долю народу. Надії на визволення народу вони покладали на поширення освіти. Значний крок уперед у розвитку ідей Просвітництва зробив О. М. Радищев, який закликав до боротьби проти самодержавства та кріпосництва Ідеї О. М. Радищева і передових російського Просвітництва XVIII ст. були важливим джерелом формування світогляду декабристів. Значну роль у боротьбі проти феодально-кріпосницької ідеології відіграли дворянські просвітителі в 30 – 40-х pp. ХІХ ст. П. Я. Чаадаєв, M. B. Станкевич, Т. М. Грановський.

Ломоносов

                                                                                             Михайло        Васильович                                      Ломоносов

(1711 – 1765) – перший російський вченийнатураліст світового значення, енциклопедист, хімік і фізик, астроном, приладобудівник, географ, металург, геолог, поет (затвердив підстави сучасної російської літературної мови), художник, історик, вніс вагомий вклад в розвиток вітчизняної освіти, науки та економіки.

Серед літературної спадщини Ломоносова – послання, ідилії, сатири («Гімн бороді»), епіграми, оди («Ода на урочисте свято народження Імператора Іоанна III», «Перші трофеї Його Величності Івана III через преславну над шведами перемогу»), поеми («Петро Великий»), трагедії («На взяття Хотина», «Таміра і

Селім», «Демофонт»).

Наукові праці – «Лист про правила російського віршування»,

                                                                                                                                        «Російська граматика»,                                                                              «Передмова

                                         А. Ківшенко.                                  про     користь    книг                     церковних                              в

Катерина ІІ в кабінеті Ломоносова                  російській мові».

Просвітництво в Україні

І. Котляревський

Г. Сковорода

Просвітництво

Для XVIII ст. характерна наявність ряду художніх напрямів, які нерідко взаємоперетиналися: зберігаються бароко і класицизм, виникають рококо і романтизм. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва і, насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві.

Німеччина. Палац Сан-Сусі                      Слід зауважити, що характерною особливістю розвитку архітектури в XVIII ст. було спорудження великих будівель державного і громадського значення.      Розповсюджується витончений        «галантний»      стиль      у зовнішньому і внутрішньому оздобленні палаців, замків, церков, застосовуються багато дрібних, примхливих ліпних та різьблених прикрас з      багатьма завитками,      делікатних,    однак вигадливих та манірних. Цей стиль увійшов в історію під назвою «рококо».

Франція. Готель Субіз

Просвітництво

Архітектура у Франції знов повертається до класицизму – наслідуванню архітектури стародавніх Греції і Риму.  Будівлі, портики, меморіальні колони і тріумфальні арки споруджувалися в чітких, величних пропорціях, як в часи імператорського Риму. Всюди можна було бачити військову атрибутику: гармати, щити, римських орлів, бойові колісниці. У такому ж дусі оформлювалися й численні площі, парки, фасади та інтер'єри багатьох великих громадських будівель. Все це підкреслювало військову та політичну могутність наполеонівської імперії. Стиль французької архітектури, пов'язаний з часом імперії Наполеона І, прийнято називати ампіром (імперія). Одним з шедеврів французького класицизму другої половини XVIII ст. є Площа Згоди (Пляс де

                           ^{Площа Згоди}                           ля    Конкорд)    у    Парижі,                 створена                         за

(Пляс де ля Конкорд) в Парижі проектом видатного архітектора            Ж. А. Габріеля (1698 – 1782).

Просвітництво

Класицизм як основний напрям архітектури широко використовувався і в Англії. У його становленні визначну роль відіграв у XVII ст. великий англійський архітектор Ініго Джонс (1573 – 1652), а найвищого розвитку класицизм досяг наприкінці XVII – початку XVIII ст., що пов'язано з творчістю архітектора Крістофера Рена (1632 – 1723 рр.). Під час великої пожежі 1666 р. в Лондоні згоріло 13200 будинків. Весь лондонський центр (Сіті) треба було зводити заново. Під керівництвом Крістофера Рена була проведена велика робота по плануванню лондонського центру, збудовано безліч споруд. Однак найбільшим його досягненням був собор св. Павла, який споруджувався з 1675 по 1710 рр. і вважається шедевром світової архітектури. 

Англія. Собор св. Павла

Принципи класицизму, по-новому осмислені в епоху Просвітництва, зіграли важливу роль у розвитку західноєвропейської скульптури другої половини XVIII – першої третини XIX ст., в якій поряд з історичними, міфологічними і алегоричними темами велике значення набув портрет (Ж. Б. Пігаль, Е. М. Фальконе, Ж. А. Гудон у Франції). Емоційна напруженість, пошуки нових засобів вираження характерні для скульптури епохи романтизму (П. Ж. Давид д’Анже, А. Л. Барі, Ф. Рюд у Франції). У цей період створюється академічна школа російської скульптури, яку представляє плеяда видатних майстрів. Патріотичний пафос, величавість і класична ясність образів характеризують творчість Ф. І. Шубіна, Ф. Ф. Щедріна, І. П. Мартоса, В. І. Демут-Малиновського, Ф. П. Толстого, С. С. Піменова.

Грез

Особливо модним став так званий «галантний живопис», який змальовував світських дам і кавалерів, пікніки на лоні природи. Картини на міфологічні сюжети також набували «галантного» характеру.

     Наприкінці XVIII ст. гостра політична боротьба французької буржуазії проти дворянства відбилася і в живописі. Замість міфологічних сюжетів, розваг дворян і «галантних» сцен художники почали зображати героїв

Автопортрет  Греза

Стародавнього Риму і Греції, які боролися за республіку. Художники створювали картини з образами реальних людей з «третьої верстви», відходили від манірності, властивій «галантному» живопису, писали портрети видатних просвітителів XVIII ст. У такому напрямі працював талановитий художник Ж. Б. Грез.

     Жан Батист Грез (1725 – 1805) – знаменитий французький живописець-портретист. Його портрети повні подібності, життя, виразності, почуття, а жіночі головки завжди надзвичайно граціозні.

Гойя

На останню чверть XVIII ст. припадає виникнення складного, внутрішньо суперечливого духовного руху, який отримав назву романтизм. Найбільш яскраве вираження романтизм, звернений до внутрішнього духовного світу людини, знайшов у філософії та в мистецтві. Для романтизму властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Романтизм, показ героїки національновизвольної боротьби є характерними для творчості великого іспанського художника Франсиско Хосе де Гойї (1746 – 1828). Широко відомий груповий портрет королівської сім'ї, в якому він не побоявся реалістично зобразити обличчя короля з ознаками виродження, відштовхуюче, пихате і злобне обличчя королеви. В той же час картини, присвячені простим людям Іспанії, Ф. Гойя писав з величезною любов'ю до народу. Революційним пафосом овіяні його офорти, зокрема картина «Розстріл повстанців».

	Музика епохи Просвітництва	і
	Процес переходу в Європі від музичної культури феодального типу до буржуазної продовжується впродовж ХVІІ – ХVІІІ століття. На розвиток музичного мистецтва доби Просвітництва справили вплив пануючі у той час художні стилі — бароко класицизм.

  

 

Остаточно закріплюється загальне панування світської музики. Її зміст охоплює широке коло тем і образів, в тому числі філософських, історичних, сучасних, громадянських. Церковна хорова й органна музика, як і раніше, була досить поширеною, однак вона іноді наповнювалась світським життєстверджуючим змістом. Поряд з музикуванням в аристократичних салонах розвивається публічне музичне життя. Відкриваються постійно діючі музичні установи – оперні театри, філармонічні товариства. Вдосконалюються струнні та духові музичні інструменти. Розвивається нотний друк. В композиторській творчості цей період представлено такими художніми стилями, як класицизм, бароко, рококо. Поряд з існуючими вже монументальними жанрами меси та ораторії в цей період виникає і невдовзі стає провідним принципово новий жанр – опера. В кінці цього періоду починається формування симфонії та балету. Паралельно з розквітом поліфонії вільного стилю, що приходить на зміну поліфонії строгого стилю, в побутовій танцювальній, а пізніше в професійній музиці зароджується гомофонно-гармонічний склад.

Просвітництво

У країнах, де в цей час триває процес становлення націй (Італія, Франція, Англія, частково Німеччина) формуються високорозвинені національні музичні культури. Так в Італії зароджуються опера, ораторія і кантата, оновлюється інструментальна музика (творчість А. Вівальді, А. Кореллі). У Франції – опера-балет (Ж. Б. Люллі), нові форми клавірних мініатюр (творчість Рамо та Куперена); в Англії – клавірна школа верджиналістів. Вершиною композиторської музики цього періоду вважають творчість видатного німецького композитора Й. С. Баха. З його ім'ям пов'язують також початок панування в європейській музиці рівномірної темперації. В українській та російській музиці цього періоду продовжується розвиток хорових жанрів, насамперед хорових концертів (творчість М. Березовського, Д. Бортнянського та А. Веделя). В культовій музиці розквітає партесний спів. З'являються також перші опери, написані за взірцем італійських («Демофонт» Березовського).

Просвітництво

Бах

Прикладом нового підходу до музичного мистецтва слід назвати творчість великого німецького композитора і органіста Йоганна Себастьяна Баха (1685 – 1750). Він створив сотні музичних творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п'єс для органа, скрипки, флейти, клавесину.

Композитор використав і переробив величезний матеріал з німецьких, французьких, англійських народних хорів, пісень і танців. Зокрема, в прелюдії та фузі мі-бе-моль мінор зі збірки «Добре темперований клавір» відчутні інтонації народних пісень. Навіть свої твори у багатьох випадках він наповнював світським, могутнім, оптимістичним звучанням. Йоганн Себастьян Бах широко використовував у своїй творчості багатоголосся (поліфонію) або сполучення кількох самостійних голосів, кожний з яких чітко і виразно веде свою мелодію, чергуючись і переплітаючись з іншими. Його твори відрізняються глибиною і силою почуттів, безперервним і цілеспрямованим рухом вперед.

Бах

Моцарт

Глюк

                                                                                                  Крістоф      Віллібальд      Глюк                                             (1714                    –

1787) – австрійський композитор класичної епохи, що здійснив у другій половині XVIII століття реформу італійської опери-seria і французької ліричної трагедії.

Глюк був композитором переважно оперним, йому належать 107 опер, з яких і понині не сходять зі сцени «Орфей і Еврідіка» (1762), «Альцеста» (1767), «Іфігенія в Авліді» (1774 ), «Арміда» (1777), «Іфігенія в Тавриді» (1779). Ще більшою популярністю користуються окремі фрагменти з його опер, які давно набули самостійне життя на концертній естраді: Танець тіней (він же «Мелодія») і Танок фурій з «Орфея і Еврідіки», увертюри до опер «Альцеста» та «Іфігенія в Авліді» та інші.

Таким чином, епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, але й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, митців людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні.

Просвітництво

Список використаних джерел Із мережі Інтернет: www.rutracker.ru, www.youtube.com, www.muzofon.com, www.classicalmusicblog.ru, http://www.viki.rdf.ru, www.uk.wikipedia.org