Позакласний захід "Величава духовна квітка Буковини"

Величава духовна квітка Буковини
Виховний захід, присвячений 160-річниці від дня народження Ольги Кобилянської

Мета: поглибити знання учнів про життєвий та творчий шлях Ольги Кобилянської ,спонукати до вивчення художньої спадщини буковинської письменниці, удосконалювати навички виразного читання ,виховувати любов ,шану до рідного слова,патріотизм та почуття гордості за наш талановитий народ.

                                   Звучить пісня «Мій рідний край»

   Учень. Краю  рідний, Буковино!

    Ти пісенний, ти співучий

   Горам, рікам, полонинам

   І смерічкам ти співзвучний

 

Учениця. По твоїх стежках ходили

Воробкевич і Федькович

І для тебе працювали

Ярошинська і Попович

 

Учень.Свої сили віддавали

Для суспільства,для людей

Правду світу відкривали

Кобилянська й Маковей

 

Учениця. Тож вивчаймо й  шануймо

Спадщину, що нам лишилась,

Щоби двері у майбутнє

Перед нами відчинились

 

Учитель. Справді, чарівний наш край Буковина, чарівні гори Карпатиіз заворожуючою красою вічнозеленихсмерек та ялин.Та славиться наш край не лише красою,Бог обдарував цей затишний куточок талановитими людьми:письменниками, композиторами,співаками,живописцями,які стали гордістю краю.До таких людей належить Ольга Кобилянська.

Ведучий. 27 листопада 2023 року ми відзначатимемо 160-у річницю від дня народження великої української письменниці Ольги Кобилянської. Із творчістю Ольги Кобилянської в нашу літературу ввійшло те, що, за словами Івана Франка та Лесі Українки, умовно можна назвати симфонічною прозою.

Ведучий. Її називали «гірською орлицею» за горде серце, «пишною трояндою в саду української літератури» — за яскраву метафоричність бачення. Себе ж вона називала скромно і просто — «робітницею свого народу», девізом життя якої були слова: «Що люблю, люблю вже навіки».

Ведучий. Тож віддаймо сьогодні шану письменниці, розумній жінці, людині з великої літери, яка вивела нашу літературу на європейські шляхи.

(Звучить «Мелодія» Скорика. З глибини сцени виходить дівчина, яка грає роль Ольги Кобилянської.)
Ольга Кобилянська. Ми вступили вже на арену європейського життя , і від нас самих залежить се, чи виберемо собі місце на ній тривале і на будуче. Я думаю і маю глибоке переконання, що коли кожна одиниця буде щиро над собою працювати і різьбити себе, то ми, яко маса ніколи не згинемо , не зійдемо з тої арени.
Ведучий. Якою ж була у житті «гірська орлиця», 160-у річницю від дня народження ми сьогодні святкуємо?

(Звучить «Мелодія» Скорика.)

Ведучий. Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863р. в містечку Гумора (тепер це територія Румунії) в урядничій знімченій сім'ї. У великій родині Кобилянських четверо вчились у гімназії, згодом двоє з них стали юристами, один — військовим, а Ольга , як і її сестра Євгенія , мали стати добрими господинями, матерями, займатися хатніми справами. І тому, що батьки не мали змоги дати належної освіти всім дітям, і тому, що за тодішньою неписаною традицією інтереси жінки повинні були обмежуватись трьома німецькими «К»: Kuche, Kirhe, Kinder, тобто кухнею, церквою та дітьми. Початкову шкільну освіту доповнювала самостійною працею та широкою лектурою.

Ольга Кобилянська. «Ще дівчинкою, 13—14 років, — писала О. Кобилянська, — я почала писати вірші. Чогось мені бракувало, недоставало в душі. Чимось була вона часами переповнена, а часами повна туги і смутку... Рівночасно з тим я бралася за олівець...»
Ведучий. Заохочували молоду письменницю до літературної праці, допомагали розширювати кругозір її подруги Софія Окуневська — перша українська жінка-медик — та Августа Кохановська — художниця. Цей жіночий тріумвірат шукав свого ідеалу в житті, цікавився мистецтвом, прагнув вирватися із сірої буденщини.

 

Учень. Назвав тебе безсмертний наш Франко:

«Краса зелених гір ,гірська орлиця!»

Смереково-барвінковим вінком

З твоїх джерел заквітчена криниця

 

Учениця. О скільки, скільки пролягло доріг

До Ольги Кобилянської криниці!

І ми тобі вклоняємось до ніг,

На щастя п’єм з джерел твоїх водиці

 

Ведучий. Природа щедро обдарувала її душу. Однак талановитість Ольги була незрозумілою для батька, від якого залежало її подальше майбутнє. Багатодітна сім'я потребувала безперервної опіки Ольги... «Я мушу відкласти всяку духовну працю і, мов служниця, варити, тільки варити...» Доля присудила Ользі Кобилянській іти через терни до вершин, вона гнула, ламала її, але не зламала!

 

Звучить пісня «Мої Чернівці»

 

Ведучий. Переїзд до Чернівців, де пройшли всі подальші роки письменниці, сприяв її подальшому ідейно-культурному розвитку, тут налагодилися її зв'язки з тодішніми виданнями «Зоря», «Народ», з їх видавцями і редакторами — І. Франком, М. Павликом, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, О. Маковеєм, дружба з яким згодом переростає в нерозділене з його боку кохання.

(Ольга Кобилянська, сидячи за столом при свічках, читає вірш. Звучить мелодія. Дівчинка, танцюючи, відтворює почуття письменниці.)

Ольга Кобилянська.

Я ні в кого тебе не вкраду,

Бо украдене — лихо віщує.

Нащо знати тобі ту біду,

Від якої ніхто не врятує!

Не покличу з собою тебе,

Бо твій корінь у іншому ґрунті,

Не для мене сміються з небес

Срібні зорі в щасливому бунті,

Не вестиму тебе і в думках

Від літаючих чуттів до спокою,

Бо трима тебе сила терпка

В нетрях пам'яті міццю тривкою,

Я сама утечу з забуття,

Від убивчосолодкої миті,

Бо й у мене є інше життя,

Найдорожче од всього на світі.

Та любитиму кожний твій день,

Кожну ніч, і світанок, і вечір,

Жаль свій виповім я для людей,

Що мене порятують від втечі.

Будуть люди той жаль берегти,

Мов перлину, ні з чим незрівнянну,

І підете ви з ним у світи,

Як «Царівна» моя нездоланна,

З ран любові моєї зійде

Цвіт ромена і золото жита,

І моління душі золоте

В темні вени життя перелите.

 

Пісня «Буковино, Чернівці»

 

Ведучий. У 30-х роках в Україні почався випуск дев’ятитомного видання письменниці.

Учень. (вірш «Ользі Кобилянській» Олександра Олеся)

Привіт, уклін низький Вам, пані,

Колись давно, колись в тумані, 

На скелях, де живуть орли,

Коли ще тільки розвиднялось

Ви гіацинтною ніваліс

В пустелі білій розцвітали.

І сорок років з гір високих

Рої пелюсток синьооких

Ловили ми серед долин.

А мрії линули в простори,

Туди, туди, де сині гори

До неосяжних верховин,

Спасибі ж Вам, що в час розлуки, 

Ми в рогу все ж здіймали руки

І не кляли життя й землі…

Стояла мряка над землею

А ми очима і душею,

Ловили промені у млі.

Ведучий. Великий вплив також на Ольгу Кобилянську мали буковинські пісні, які любили і часто співали в сім'ї, серед них: «Ой ти дівчино зарученая»,

«І шумить і гуде»

Звучить  пісня «Прокидайтеся, Карпати»

Ведучий. Природа для Ольги Кобилянської була її другою домівкою, зеленим палацом, прихистком її дум і мрій. І все це: дерева, кущі, квіти, зелений мох, розкішна трава — живе, дихає, має почуття. Повість «В неділю рано зілля копала» переростає у «пісню оплаканого серця».

Ведучий. Події розвиваються в давні часи в горах. В одному гірському селі, — розповідає письменниця, — спиняються цигани. У таборі рух, бо жінка ватажка Раду, молода Мавра, стала матір'ю білого сина. Раду задумує вбити Мавру, але її батько Адронаті рятує доньку, потайки несе недужу під гору Чабаницю. Її хлопця підкидає багачеві Дончукові у третьому селі. Мавру знаходить і забирає до себе багачка Іваниха Дубиха, в якої вона піклується про маленьку доньку Дубихи Тетяну. Але циганська вдача велить Маврі жити по-своєму. Вона кидає хату Дубихи й поселяється в самітній колибі. Збирає по горах зілля й ворожить, не знаючи довгий час нічого про свого сина. До неї заходить красуня Тетяна. Раз стрічає Тетяна на лісовій стежці сина Маври, Гриця, і закохується в нього.

(Інсценізація уривка з повісті « В неділю рано зілля копала».)

(Виходить на сцену Гриць, а навпроти виступає струнка дівчина Тетяна. Гриць прислухається і придивляється.)

Гриць. Туркине, то ти?!

Тетяна. То я! (Виступає наперед, він ззаду обіймає її.)

Тетяна (пручаючись). Пусти!

Гриць (до неї). Туркине! Я стільки разів тут наждався вже на тебе, стільки натужився за тобою, а ти аж тепер прийшла.

Тетяна (повторює, сміючись.) Аж тепер. Пусти (звільняється з його рук). Я не йшла сама, а йшла з одною жінкою... (пошепки). Цить. Вона ходить часом сюди під «Білий камінь» і шукає там якогось зілля...

Гриць (пригортає Тетяну до грудей). Лиш тут най не йде! Тут най не йде, бо зараз кину в яр. Нині неділя, ти врешті прийшла, тож нехай вона не йде.

Тетяна (дивлячись на нього, усміхається і питає). Ти, кажеш, ждав тут не раз на мене?
Гриць. Нині четверту неділю як жду.

Тетяна. А я ходила по лісах, та все заверталася назад, не могла звернутися до тебе...
Гриць (заглядає їй в очі). Зозуле моя! Зозуле! (Пригортає до себе).

Тетяна. Не могла, не могла... Маму в долині я дурила, не сказавши по правді, чого йду в ліс, тому і сумління все здержувало...

Гриць. Любити, Туркине?

Тетяна. Любити, Грицю! (Тетяна обіймає Гриця за шию і мовчить.

Гриць. Туркине... ти любиш щиро?

Тетяна (підняла голову і дивиться в очі Грицеві). Ніколи так не питай! А ти любиш?
Гриць. Нікого ще так щиро не любив, як тебе. Тебе одну на світі...

Тетяна. А як перестанеш любити?

Гриць. Туркине, моя зоре... хіба ж я се годен ?.. Прийдеш знов?

Тетяна. Прийду!

Гриць. Пам'ятай!

Тетяна. Любиш?!

Гриць. Люблю!

(Танець під музику «Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці».)

Ведучий. (з-за сцени). Але Гриць, кохаючи Тетяну, любить ще й синьооку Настку. Тут і причина нещастя.Дізнавшись про зраду, Тетяна вирішує знайти зілля з-під Білого каменя.Гриць від зілля помирає,Тетяна божеволіє.Усі персонажі прагнуть справжнього щастя,борються за нього, але так і не досягають його.

Ведучий. Світ Ольги Кобилянської надзвичайно багатий. З-під її пера виходить повість «Земля», в якій письменниця на основі реальної трагедії братовбивства порушила вічну тему влади землі над селянином.

Ольга Кобилянська (з-за куліс). Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві... Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала — ох, як хвилями ридала!..

Ведучий. У центрі повісті — сім'я Івоніки Федорчука, працелюбна, чесна, дбайлива, яка все своє життя працювала на землі. Турботою про землю, про те, щоб передати її у дбайливі руки нащадків, пройняті всі їхні думки.

Чоловічий голос з-за сцени. Земля і тільки земля. Це — бог добра і зла, творець і руйнівник, втілення долі. Все — на землі і заради землі.

Ведучий (продовжує). Все краще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло — його надія і гордість. Михайло кохає бідну, проте душевно багату дівчину Анну і хоче з нею одружитися, коли вернеться з війська.

Ведучий. Молодший син Сава, ледачий та злий, сподівається отримати належну йому частку землі й одружитися з Рахірою. Але батьки проти цього шлюбу, бо Рахіра не мала землі, була ледащицею і злодійкою, Крім того, вона доводилася Саві двоюрідною сестрою. Але Сава вирішує-таки одружитися з Рахірою. Та вона застерігає його: «Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?», а батько за непослух погрожував усю землю віддати Михайлові — він з дитинства працював на ній. Так старший брат став на заваді молодшому.
Ведучий. Смерть Михайла сколихнула село, вразила в саме серце старих батьків, зламала молоде життя Анни, вивела з душевної рівноваги Саву, який, хоч і одружився з Рахірою, не знайшов з нею щастя.

Ведучий. Анна, важко переживши трагедію першого кохання, одружується з іншим. У неї народився син, якого батьки мріють вивчити. Вірою в те, що молоде покоління зуміє перебудувати життя, знайде шлях до щастя, закінчується сумна і трагічна повість «Земля».

Ведучий.  А в довоєнний час Ольгу Кобилянську відвідують Натан Рибак, Юрій Яновський, Микола Бажан, Петро Панч, Андрій Малишко. Саме він у записнику письменниці у 1940 році написав:

Учень. Орлиці гір зелених Буковини

Привіт од пісні й серця, що цвіте, 

Й звучить над краєм вільним соколино

Про наших днів майбутнє золоте.

Живіть, творіть ще довгі світлі роки,

Цвітіть, як день, у морі простий, щирий спів

Орлиця гір, безсмертна, сонцеока!

Ведучий. Ніжно й мило відгукується на  літературну діяльність Ольги Кобилянської в 1940 році Павло Тичина.

Учень. І ти, найкраща, жінко, героїчна,

Прекрасна Ольго! Духа не вгаси!

Як не вгашала ти ніколи! Стрічная,

Тобі любов од нас! Ти воскреси

Нам діяння народу: одвічная

Ти ж наша сила славна – бо єси!

Ольга Кобилянська (виходить на сцену; підходить до глядачів, після слів ведучого повертається і повільно йде на авансцену. Там зупиняється.)

«Усі мої думки тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі!»

Голос з-за куліс. 21 березня 1942 року Ольги Юліанівни не стало, світ дізнався про її смерть через 2,5 тижні. Власті заборонили опублікувати некролог українською мовою та виголошувати промови над могилою письменниці. Коли ховали «гірську орлицю», над могилою звучала її улюблена пісня.

(Звучить пісня Б. Лепкого «Чуєш, брате мій». На сцену виходять всі учасники літературно-мистецької композиції, хлопець і дівчина в українських костюмах несуть кошик із квітами і ставлять біля портрета письменниці.