Мар’яна Пилип’юк Науковий керівник – Скорейко Г.М.

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

ЖІНОЧИЙ СЛІД У СОЦІАЛЬНИХ ЗАВОРУШЕННЯХ НА

УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ  В українській історичній науці події першої половини XIX ст. розглядаються як період піднесення суспільної активності, важливою складовою якої було зростання селянських рухів, що набували радикального характеру. Фактори і чинники, які впливали на активізацію руху та на форми боротьби були практично однаковими в усіх частинах тогочасних українських земель. Розірваність даних територій між Російською і Австрійською імперією та Угорщиною не завадила цьому, хоч зумовила певні відмінності у формуванні характеру виступів. Загалом, в історіографії вище згаданий період є достатньо висвітленим і науково обґрунтованим [1; 3; 5; 8, с. 75-80]. Однак, актуальною та

найменш дослідженою виступає проблема аналізу ролі жінки в контексті селянських рухів першої половини ХІХ ст. Саме висвітлення даної теми і є метою даного дослідження.

 Становище жінок у першій половині ХІХ ст. багато в чому залежало від політичної ситуації на той час, а також від форм і способів виробництва, сфери послуг та управління. Опираючись на українські наукові традиції історичних досліджень та оперуючи теоретико-методологічним доробком гендерних студій та студій з військово-історичної антропології, простежується еволюція історичних поглядів на особливий досвід участі жінок у різноманітних збройних конфліктах та війнах, що відбувалися на українських землях в XVIXVIІ ст. В 1550 р. литовський шляхтич М. Литвин написав трактат «Про звичаї татар, литовців і москвитян». В уривках автор чи не вперше звернув увагу сучасників на проблему присутності в межах українського пограниччя, зовсім не характерного для тогочасного патернізованого європейського світу типу жінок, які «…начальствують в фортецях…». М. Литвин зазначив, що жінка «…начальствує у нас у фортецях навіть прикордонних з землями московськими, турецькими, татарськими і молдавськими, які необхідно було б доручати лише чоловікам великої сміливості…». На початку XVII ст. поет І. Домбровський в латиномовній поемі «Дніпрові камені» (1619 р.) викладаючи героїчну історію Русі, повідав сучасникам про те, що «…стать слабосила жіноча виблискує доблестю часто…» не лише в історії Франції, Чехії та Польщі, а й в історії руського (українського) народу. Самійло Величко на тлі мішанини політики, крові й пожеж, змалював участі жінок у військових змаганнях українського козацтва.Описуючи бій козацького підрозділу під м. Заславлем, автор наголосив на участі в ньому принаймні двох жінок – сестри полковника Донця «чарівниці» Солохи та «її товаришки» з його слів пробували щастя в козацьких герцях, що личило лише найвідважнішим воїнам. Так формувався ідеал жінки захисниці і героїні. Окрім того зауважимо, що вже в умовах існування панщинної системи, жінки вже не займали позицію глядача чи жертви, а залучались до активної боротьби за права. Домінуючими у цьому були риси національної спільності.

 У ХVIІІ ст. після того як Гетьманщина остаточно втратила автономію і перетворилася на провінцію Російської імперії, за висловом канадської дослідниці М. Рубчак, почав патріархалізовуватись і образ жінки, що раніше мала «голос» та «домову владу», почав повільно «пристосовуватись до обставин, що змінились».Протягом ХVIІІ-ХІХ ст. через зазначені вище «обставини», які значно змінили уявлення населення України про розподіл соціо-статевих ролей в суспільстві, ініціативну та сильну українку було перетворено на страждаючу від неволі, недолі і рабської праці малороску та законодавчо наближено українських жінок до безправного становища великоросок.

 В умовах правової нерівності закономірно, формувалися моральні та психологічні проблеми, які зі свого боку, загострювали боротьбу за соціальноправову справедливість безпосередньо у колах жінок. Таким чином, жіноче питання набувало нового значення.

 У першій половині XIX ст. жіноче питання почало усвідомлюватися громадськістю. До нього зверталися у своїх творах Т. Шевченко, М. Вовчок,

І. Франко, М. Павлик, П. Мирний. Єдиними свідченнями, що висвітлювали становище жінки, а також форми активної чи пасивної боротьби селян цього періоду, в яких зазначається участь жінок, їх сподівань і бажань були скарги на пана та донесення, немало цікавих свідчень збереглось і в народній творчості. Актуальним, в першу чергу, постає питання розгляду середовища та атмосфери, в якій перебувало суспільство і визначити, яке ж місце займала в ньому жінка.  Для першої половини ХІХ ст. характерним явищем була відсутність закону і будь-якої логіки, саме за таким принципом проходило суспільне життя. Це був період анархії. Суспільство, фактично, поділялося на дві категорії: перша мала право управляти і не знати ніяких законів, вважаючи своє слово законним, розцінювала своє становище як таке, що дає право задовольняти будь які свої бажання, а головним обов’язком визначала зберегти і забезпечити подальше існування такого ладу. Друга, в свою чергу, була змушена визнавати законом всі вимоги першої і покірно зносити всі її капризи і знущання. Все це суперечило потребам народного життя. В таких умовах, жінки поставали ще більше беззахисними і все частіше страждали чи гинули від наруги пана, або пані. Що ж доводилось терпіти жінкам? Найчастіше вони потерпали від введення панами надмірної панщини, знущань та побиттів. Підтвердженням цього факту можуть виступати ряд свідчень. Наприклад, зі Станіславського округу в Східній Галичині: «…зустрічались випадки, якщо якась дівчина у дворі не витримує і втече, то її зловить пані каже волосся обрізати вимазати голову смолою і до цього дати ще 50 різок. А також, жінок б’ють за будь що і дуже суворо…» [1]. Селяни Волянського Ключа Житомирського повіту Волинської губернії свідчили, що «…Жінок гонили  полоти, вибирати льон, замочувати і терти не рахуючи це за панщину…». В Чернігівському повіті і губернії зафіксований випадок побиття двох селянок поміщиком І. Годвальтом. Часто побиття несли за собою тяжкі наслідки, для прикладу, після побиття економом помістя Давидова селянки, в останньої відбувся викидень, після того як економ А. Новіцький вдарив вагітну селянку вона народила мертву дитину.

Схожі      випадки      трапилися      через      побиття      селянок      поміщиками

А. Августиновичем, Массальським та Вежемським.

 Беззаперечним залишається той факт, що експлуатація селян в кожному маєтку залежала від сили примусу з боку поміщика. Нерідко через підневільне становище, жінки та дівчата зазнавали кривди від панів. Доказом цього виступають документи, які підтверджують такі випадки. Зокрема в с. Ярошівка Лохвицького повіту Полтавської губернії поміщик П. Сологуб ґвалтував сільських жінок і доньок, управляючий Уманського повіту Матковський, якщо позаздрить на дівчину чи на жінку якусь з селянок, то знущається беззаконними вчинками чи жорстокими і немилосердими ударами. Він карав на поміщицькій роботі, змушував  працювати у свята і без вихідних. Гнітючим в цьому ж роді було право панів над своїми кріпаками першої ночі (jus primae noetis). Також, пан капіталіст, який був прихильником «des ewig weiblichen» міг вдовольняти свої потреби шляхом взяття селянки ніби під опіку чи незначне її матеріальне забезпечення [3, с. 55]. Окремі рядки , що засвідчують про такі випадки можна віднайти і в народній творчості:

«...Поки пани в селах, будуть собі тинятися

Покритки веселі

По шиночках з москалями…».       Чи для прикладу в рядках з поеми «Канівський замок» польського поетаромантика С. Гощинського, де козак Небаба закликає своїх товаришів іти з ним до боротьби проти поляків:

«...Той, в  кого дружина вкрадена була,

Наречена юна осоромлена,

Той, хто був панською ласкою відзначений Швидше виходь із рядів...» [2].

 Про становище жінок наймичок та їх долю після глумління пана можна знайти в літературних творах П. Мирного – «Лихий попутав», «Повія». Письменник зазначає, що: «…Найбільшу нестачу волі почуває сільська наймичка, що зранку до ночі працює на своїх господарів, ледве має в що вдягнутись та на хвильку відпочити в неділю…». Окрім того, становище жінки описується в творах Івана Нечуя-Левицького «Бурлачка», Т. Шевченка «На панщині пшеницю жала» тощо. Про тяжке становище служниць відомо також із документів. Зокрема, служниця Босючкова повісилася після побиття її поміщецею Єрьомінською. Прикладом жорстокого поводження є свідчення однієї кріпачки з с. Ясенів Махнівського повіту С. Нагурнякової, що пішла в найми про те, що дружина поміщика жорстоко поводилась з нею – морила голодом і непосильною працею, взимку позбавляла одягу та взуття.

 В народній творчості, також, чітко зображено долю дівчат, які з власної волі пішли до пана в двір служити і там стратили свою честь: «…Не служила рік, не служила півтора, Несе вна собі мале дитя зо двора...

Мале дитятко на рученьках хитаю.

Ой люлю, люлю, нещаслива дитино;

Ніхто не скаже: «На добрий день, дівчино!»…»

(Лолин, від Федя Довжанського, записав М. Павлик).

 І. Франка зазначав, що: «…Дівчат, котрі дали волю нерозважливій любові чекала ганьба перед цілою громадою, декуди на зарінку за церквою, або коло корчми били їх прилюдно шнурами від дзвонів, котрі перед тим на кілька день намочені були в соляній ропі (записано в Дрогобичі)…». Але ще тяжча бувала доля тих нещасливих, котрі з боязні перед ганьбою вбивали своїх дітей. Це відображено у вірші Т. Шевченком «У неділю у селі», в котрій Титарівну, що втопила свою дитину, закопують живцем в яму враз із трупом тої дитини.  Наведені свідчення є порівняно незначними за кількістю та розкривають лише незначну частину нещасть, які випадали на долю жінок. Очевидним є те, що в умовах тогочасного суспільства така доля спіткала немалу кількість жінок і залишала глибокий слід в їх серцях і свідомості. Це завдавало значні моральні та психологічні травми, і навіть підштовхувало жінок до самогубств і вбивств власних дітей. Доречним виступає питання: Чи могли жінки кардинально в першій половині XIX ст. змінити своє становище? За словами члена КирилоМефодієвського братства М. Савича: «…Якщо жінки хочуть піднятися до становища і прав чоловіків, вони повинні піднятися також до того ж рівня почувань і ідей..., але ця майбутня доля жінок не може бути відмежована від морального стану світу... чоловік ще надто слабкий для звільнення жінки. У нашому теперішньому стані звільнена жінка, чи така, що стоїть нарівні з чоловіком, буде йому не під силу. Де рівність, там досконалість, а її до цього часу у нас немає…» [7, с. 93-96]. Постає зрозумілим факт, що жінки лишались

на одинці з власними проблемами, тому в них був невеликий вибір: самогубство чи виступи у пошуку шляхів до власного порятунку. Для боротьби з пануючою століттями системою, яка при перших проявах непокори і самовираження дасть відчути, що людина – ніхто, і її з легкістю можна знищити: вбити, зламати, ув’язнити, позбавити всього, навіть життя, необхідна була героїчна постать.

 Як ми вже бачили, в умовах крайнощів жінки вже періоду Козацької Доби, проявляючи героїзм, ішли до кінця чітко визначаючи перед собою мету. Окрім того їх становище в XVI-XVIII ст. було значно кращим. Жінки в першій половині ХІХ ст. були не просто найбільш незахищеними і слабкими, а найбільше зазнавали пригноблення і не мали а кого покладатись, щоб вирватись із такого становища. Тому у своїй боротьбі вони прагнули досягти не кращого чи гіршого життя, а хоча б на рівні інстинкту, щоб життя не було більше таким нестерпним. Таким чином, перед нами постає факт, що в жінок у першій половині XIX ст. не було іншого виходу. Залишалася лише боротьба до кінця за покращення свого становища, оскільки самогубство варіант, але не вихід. Форми боротьби, які почали використовувати жінки і цим самим залишили слід в активному селянському русі були активними та пасивними. Виходячи зі свічень документів, до пасивних форм можна віднести: подання скарг про що відомо. Для прикладу з Рапорту Уманського земського справника Казановського від 22 вересня 1827 р. київському військовому губернатору П. Желтухіну про розгляд скарги дружин учасників виступу очоленого солдатами Дніпровського полку О. Семеновим – селянок сіл Іваньки і Полковниче Уманського повіту – на економію за переобтяження повинностями. Скарга селянок Усті Череднякової, Анни Бенедикової, Марії Ліннікової, Марії Свистунової, Параскевії Очеретнякової і Марії Ващенкової. Також, скарга Гафії Прокіпець 1 травня 1833 р. до представника домінії поміщика К. Цотта буковинському окружному староству про арешт селян звинувачених у побитті церковнослужителів і старости села та ведені агітації за непідкорення громади

с. Чорного Потоку поміщикові, що було несправедливим.

 Набували розмаху втечі. Про це свідчать рапорт 1826 р. Ізюмського земського суду Слобідсько-Українському губернатору Д. Захаржевскому про втечу селян поміщика С. Кишинського з сіл Павлівки та Савинців Ізюмського повіту на Кавказ. В слід за чоловіками втікали Матрона Іванівна, дочка Ладанка, Ксенія Михайлова, дочка Рябініна. Їх вік складав 19-33 роки. Селяни втікали як по одинці, так і цілими сім’ями. За статистикою лише за 18221833 рр. в Україні за втечі, або їх сприяння було заарештовано 12 428 осіб, серед яких 1701 жінка.

 Поширення набували активні форми боротьби, серед яких найбільше проявлялись підпали поміщицьких маєтків, оскільки сподівались, що таким чином здобудуть волю. Про підпали свідчить цілий ряд документів серед яких: свідчення від 16 серпня 1839 р. кріпачки с. Ясенівки Махнівського повіту Київської губернії С. Нагурнякової в повітовому суді про підпал будинку поміщика Маронеєвського за жорстоке з нею поводження. Дворові дівчата поміщика Софія Нагурнякова і Палагея Бубельва змовились на підпал будинку після закінчення роботи. Також зафіксовані такі підпали: селянкою Є. Трелещенковою стодоли поміщика Безрадецького, селянкою будинку поміщика Шелдовського, селянкою Є. Биченковою 5 разів будинку та господарських споруд з майном поміщика О. Турчанінова за жорстоке покарання, селянкою Хоменковою будинку поміщика О. Блохіна, селянкою К. Придилюковою економічних будівель маєтку поміщиці Рожановської за жорстоке поводження, дворовою селянкою садиби поміщиків Осипових також за жорстоке поводження, селянкою будинку поміщиці Моргульової тощо.  До активних форм боротьби можна також віднести відмову виконувати панщину про, що засвідчує рапорт від 14 травня 1827 р. СлобідськоУкраїнського губернатора В. Муратова Миколі І про відмову селян покійного поміщика О. Тимошенка у с. Федорівці Ізюмського повіту виконувати повинності спадкоємцям та відрядження військової команди. Усі, як чоловіки, так і жінки, які були на зібранні з азартом кричали про свободу і відібрали заворушників. Показовими є донесення від 5 липня 1848 р. Бердичівського предводителя дворянства В. Моргульця Київському військовому Подільському і Волинському генерал-губернатору Д. Бібікову про необхідність відрядження військової команди для придушення виступу селян поміщика К. Абрамовича та відмову їх відпрацьовувати повинності за інвентарними правилами. Під час жнив у селах Булая, Попівцях, Прилуці жінки відмовились жати копу (40 снопів). Інший рапорт від 17 липня 1848 р. Канівського земського справника Терещенського Київському військовому Подільському, Волинському генералгубернатору Д. Бібікову про відмову селян графів Браницьких у с. Киданівці Канівського повіту Київської губернії виконувати повинності за інвентарними правилами.

 Були випадки спроб та вбивств поміщиків, однак менш поширеними. Протягом 1800-1825 рр. по всій Україні було вбито чи покалічено 25 представників серед поміщиків та управителів. З документів відомі такі випадки: 14 липня 1843 р. – рапорт харківського губернатора С. Мухакова Миколі І про намір селян с. Залізняка Сумського повіту вбити поміщиків Кіриякових. Зі змовниками приймали участь Олександра і Марія Ольшиніченкові; рапорт від 15 липня 1848 р. в Міністерство Юстиції про покарання селянки П. Куйбединої за вбивство поміщика І. Годвальта у Чернігівському повіті і губернії. Селяни поручика І. Годвальта – Архип, Пелагея, Глікерія і Параскевія Куйбедіни розізлились на свого власника за завдані ним побої змовились задушити його вночі. Вони підмовили селянок дочок поміщика Федора обіцяючи їм багато грошей та вбили власника; донесення від 31 липня 1834 р. шефа кормусу жандармів О. Бенкендорфа Миколі І про вбивство селянами Кам’янецького повіту Подільської губернії поміщика І. Вільчинського за переобтяження панщиною, жорстокість і гвалтування жінок, вбивство двома неповнолітніми кріпачками поміщиці.

 З наведених вище даних постає зрозумілим той факт, що в боротьбі за зміну соціального становища, яка набувала радикального характеру приймали активну участь і найслабші представники суспільства – жінки. Траплялись і поодинокі виступи дітей. Хоч виступи не містили в собі національного підґрунтя, але вони дали поштовх до формування свідомості і сприяли консолідації сил не лише у жіночих колах. Проявивши свою сильну постать в першій половині XIX ст., жінки отримують змогу перейти на новий рівень боротьби. Вже у другій половині XIX ст. жінки відстоювали своє право бути рівноправними членами суспільства, беручи активну участь у громадському житті. В цей час жіночий рух формувався вже на інших принципах і засадах та реалізовувався у різних течіях і напрямках. В свою чергу український жіночий рух як складова національного суспільно-політичного життя, будучи породженням внутрішніх обставин як західно-, так і східноукраїнського життя, входив у типологічному відношенні до єдиного загальноєвропейського процесу.

Література:

1.      Баран В.П, Бутич М.І., Лещенко М.Н. Селянський рух на Україні, 1826-1849 рр: збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1985. – 502 с.

2.      Бовуа Д. Гордиев узел Российской империи. Власть, шляха и народ на Правобережной Украине (1793-1914). – М.: Новое литературное обозрение, 2011. – 1008 с.

3.      Ганкевич М. Про жіночу неволю в історичнім розвою. – Торонто: Робітнича книгарська і видавнича спілка, 1918. – 80 c. 4. Добролюбов Н.А. Луч света в темном царстве: [Електронний ресурс]. –Режим доступу:

http://az.lib.ru/d/dobroljubow_n_a/text_0040.shtml (04.05.2016 р.). 5. Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах: Т. 1 / За ред. В. Литвина. – К.: Наукова думка, 2006. – 632 с.

6.      Кривоший О.П. «Сильна жінка» зі зброєю в українському історіографічному дискурсі XVI-ХІХ ст. // Київська старовина. – 2012. – № 1 (403). – С. 16-34.

7.      Маланчук-Рибак О. Типологічна ідентичність українського емансипаційного руху жінок // Етнічна історія народів Європи. – 2001. – Вип. 11. – С. 93-96.

8.      Олійник Н.Ю. Особливості залученості жінок у громадсько–політичні процеси (середина ХІХ ст. – початок ХХ ст.) // Гілея: науковий вісник. – 2013. – № 72. – С. 75-80.