Акровірш «Тарас Шевченко»Такі часи тепер настали,А завтра, що будем робить?Росія недругом нам стала – А німці хочуть боронить…Свою країну збережемо,Шепіт ми змінимо на крик: Енергію відключим Криму,Водичка свій зупинить біг. Через таких, як Янукович,Економічна криза в нас,Навколо безлад і розруха,Колись таке уже було. Однак ми сильні духом – встоїмо!Юхименко Євгенія
С Е Н К А НЛ Ю Б О В. Всевишня, всеосяжна. Пригорне, плаче, пробачає…Відпустить, щоб вільно літати. К О Х А Н Н Я. (Богданович Яна)Ж І Н К А. Незвідана, нерозгадана. Живе, кохає, зачаровує…Це незбагненна загадка Всесвіту. М А Т У С Я.(Скорич Владислава)У К Р А Ї Н А . Незалежна, вільна. Квітне, розбудовується, хвилює. Вона - найдорожче кожної людини. Б А Т Ь К І В Щ И Н А.
Йо́ганн Во́льфганг фон Ге́те Франческо Петрарка. Олександр Пушкін. У тому, кого і як кохає велика людина, та й звичайна теж, розкривається історія цілого покоління, атмосфера часу. Окрім того, у митців це один з ключів до розкриття таємниці їхньої творчості, її тематики, головних сюжетів, ключ до розгадки соціальних, політичних і життєвих ідеалів.
Оксана стане потім Шевченковою Беатріче. Дорогим ім'ям першого кохання Шевченко називав героїнь своїх творів. І ми побачимо, як пізніше цей жіночий тип фатально буде подобатись Шевченкові в жінках, змушуючи його шукати в них ту, "справжню" - подругу, дружину, порадницю, якою в дитинстві ввижалась йому Оксана.
Ну хіба ж міг залишатись байдужим Тарас, коли поряд така красуня - струнка, чорнобрива, зовсім своя, до щему в грудях чимось схожа на його Оксанку з дитинства. Ті ж сірі очі. Та ж посмішка, той же товариський характер. Отож вона, а не Оксанка з дитинства була тією, про яку писав:“ ...чужа. Чорнобрива! І ти не згадаєш того сироту, Що в сірій свитині, бувало, щасливий, Як диво побачить –твою красоту. Кого ти без мови, без слова навчила Очима, душею, серцем розмовлять.”
Студентом Академії ху-дожеств у Петербурзі Тарас Шевченко пере-живає третє своє захоплення молодою натурницею . П’ятнадцять років було дівчині , а звали її Амалеєю . Студент Шев-ченко малює портрет молодої дівчини, яка підсміюючись над ним , замість Шевченко говорила Чевченко . Усе життя Амалія Клоберг була неодружена , а малю-нок з підписом Чевченка зберегла на все життя . А Шевченко згадає Амалію в повісті «Художник» і назве її слов’янським ім’ям Паша .
Ганна вродлива Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступне переслідують їх. Для мене зустріч з Тарасом була щасливою, прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття, що не міг не відчувати на собі мій уважний погляд чорно-синіх (так, саме таких) великих, виразних, ніжно-молитовних очей. Шевченко якимось невблаганно-тривожним поглядом пристрасно дивився в мої очі, ніби казав: "У чергуванні світла і тіней - краса життя".
Шевченко: Якби зустрілися ми знову,чи ти злякалася б, чи ні?Якеє тихеє ти слово. Тоді б промовила мені?Закревська: Ніякого. І не пізнала б. А може б, потім нагадала,Сказавши : "Снилося дурній..."Шевченко: А я зрадів би, моє диво!Моя ти доле чорнобрива!Закревська: Якби побачив, нагадав. Веселеє та молодеє,Колишнє лишенько лихе. Шевченко: Я заридав би, заридав!І помоливсь, що не правдивим,А сном лукавим розійшлось,Слізьми-водою розлилось. Колишнєє святеє диво!
У княжім домі панночка бліда. Жар серця нишком в вірші виливає . Листок долоньки свічку затуляєПро що вона ? Чого їй так болить ?Їй , панночці б , - та суджений панич !Зітхання соловейка у альтанці . У княжім домі , в домі Рєпніних ,Невже нікого , вартого в обранці ? !Молилася . При свічці . При сльозі …
“У день і час його від'їзду я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло, й він вибіг із кімнати. Капніст переконаний, що я кохаю його, що я втратила голову. Я ж дуже прив'язана до нього й не перечу, що коли б я бачила з його боку кохання, я, може, відповіла б йому пристрастю,”
Варвара Рєпніна - “це тихе сяйво над моєю долею”…Вернути б час, і я - Варвара,Сумна, задумана княжна,Я б утекла з Яготина. Аж за Урал, де, наче хмара,Пісок підводивсь над тобою,Де цар кривавою рукою. Вершив безбожнії діла. Я б у задушливу казарму. Як вірна подруга, прийшла... Твоєю стала б я сестрою,І в Придніпровський рідний край. Листи б од тебе одсилала,Я б берегла твої пісні... Щоб чорний вітер Кос-Аралу. Не спопеляв даремно дні.
“Тепер явився їй передчасний старець, з довгими, сідими вусами, з лисою головою, з морщинами під утомленими очима. Душею остався поет таким, як був і перше, вічно молодим, скорим до ласки й гніву, чутливим на добро й красу, на горе й кривду, але його тілесний образ перемінився до непізнання”.
Під час перебування у рідному селі у 1843р. сподобалась поетові молоденька донька отця Григорія Кошиця Федося. Шевченко приїхав на храм у Кирилівку і посватався до Федосі-попівни. Але батьки не хотіли віддавати доньку за колишнього наймитчука, хоча поет їй подобався. Бідна дівчина так важко пережила своє нещастя, що згодом збожеволіла.
Узимку 1854 РОКУ ЗНОВУ Шевченкові блис-нула зірка кохання й закотилася. Йдеться про дружину коменданта Новопетрівської фор-теці, матір трьох дітей Агату Ускову. Поет захопився нею безтямно, відчайдушно. А скільки і яких високих мрій було виткано в душі! Агата Ускова довго здавалася йому вершиною досконалості.
Що це було? Мана, сп'яніння від волі, політ у прірву юності і краси? Ні, Боже наслання, яке спізнають лише генії - сини Всесвіту, обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка, гінка, кучерява Катерина Піунова (яке символічне для поета ім'я!) була фатально схожа на першу, свячену, осяяну дитинством, кохану Оксану.
«Заехали в Москве к Михаилу Максимовичу... Хозяйки его не застали дома... Вскоре явилась и она, и мрачная обитель ученого просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательней всего, это чистый, непосредственный тип моей землячки. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее и чистое добро? И грустно, и завидно...»
Як би з ким сісти хліба з'їсти,Промовить слово, то воно б. Хоч і як-небудь на сім світі,А все б таки якось жилось. Та ба! Немає з ким. Світ широкий,Людей чи мало на землі... А доведеться одиноким. В холодній хаті кривобокій. Або під тином простягтись. Ні, треба одружитись. Хоча б на чортовій сестрі!Бо доведеться одуріть. В самотині.
Однією з претенденток на шлюб із поетом була наймичка Варфоломія, Харитина Довгополенко . Але 19-річна селянка вважала Тараса занадто великим паном і через те не погодилася на шлюб. Шевченко навіть просив Варфоломія вмовити дівчину вийти за нього заміж: «Може, Харитина скаже, що вона вбога, сирота, наймичка, а я багатий та гордий, то ти скажи їй, що в мене багато дечого нема, а часом і чистої сорочки…Чи так, чи сяк, а я повинен женитися, а то проклята нудьга зжене мене з світа.» Але дівчина відмовила Тарасові Шевченку заради молодого писаря.
Поставлю хату і кімнату,Садок-райочок насаджу. Посиджу я і походжу. В своїй маленькій благодаті. Та в одині-самотиніВ садочку буду спочивати. Присняться діточки мені,Веселая присниться мати,Давнє-колишній та ясний. Присниться сон мені... І ти!.. Ні, я не буду спочивати,Бо й ти приснишся. І в малий. Райочок мій спідтиха-тиха. Підкрадешся, наробиш лиха... Запалиш рай мій самотній.
Лише через 44 роки по смерті Шевченка, у Канів на Чернечу гору, до могили поета прибуде Ликера Іванівна. Це я Ликера. Ти мене чекав?Чекав сердешний. Я прийшла до тебе. Перед тобою винна й перед небом, Бо ти, як Бог, беріг мене й кохав. Тарасе мій, Тарасику, прости,Не осягла тебе, не зрозуміла. Була рабою молодого тіла,Не тільки тіла, - серця прагнув ти. Хиливсь до мене стомленим чолом,Вдягав, неначе панну, в оксамити,Хотів під образами посадити. В новенькій хаті, над самим Дніпром. Хіба простиш мене, простиш хіба?Я – грудка снігу, ти ж трава зелена. Стою – твоя невінчана судьба,Стою – твоя одвічна наречена.
Діти, а чи пробачив би Шевченко Ликерію , яку називав “моя ти люба, мій ти друже” ?Тарас: Ти, Ликеро, ти — моя причинна. Тополина з берега Дніпра. Ти прийшла — чи так мені здалося?Ти схилилась — свічечка в руці. І війнули пахощі волосся, І сльоза скотилась по щоці. Ликера:— Ми з тобою на Чернечій — разом: Я ось тут — на тому світі ти. Я тобі наречена, Тарасе, Забери з собою і прости. Тарас: Там Харон і Стікс, і тиша раю. Тут — Дніпро і небо, і земля. Хай тебе, Ликеро, Бог прощає. Хай прощає... і благословля.
Переживши свого коханого на 56 років, Ликера Полусмак закінчила свої дні в канівській богадільні. Забута, самотня, в страшній бідності помирала наречена Тараса Шевченка. 4 (17) лютого 1917 року її не стало. ... Навіть земля роз’єднує їх: він лежить на славетній Чернечій горі в Каневі на очах у цілого світу, а її скромна могила заростає бур’яномна старому цвинтарі с. Сільце. Відстань між ними — три версти. Як ішли одне до одного за життя й не змогли дійти, так і вознеслися напівдорозі — Тарас Шевченко й Ликера Полусмак, вічні наречені.
... Покохайте її, Ту, що я покохати не зміг, Поцілуйте її, Ту, яку я не зміг цілувати. Я повіюся прахом, Щоб впасти коханій до ніг, Я совою злечу, Аби пісню про біль проспівати. Я не мав того часу, У котрий кохають жінок, Я не вмів цілувати, Розмазавши вірші губами... І немає коханої – Десь вона там, межи тьми... Я не маю дружини... У мене немає синів... А нащадки мої – То пісні мої, тужні та дужі...