Презентація до уроку "Ернест Сетон-Томпсон. "Лобо". Авторські спостереження за світом природи. Робота з текстом твору.

Ернест Сетон-Томпсон “Лобо” Авторські спостереження за світом природи. Робота з текстом твору

Ернест Сетон-Томпсон (1860-1946) Діти, сьогодні ми знайомимося з чудовим письменником і дуже талановитою людиною. Про життєвий та творчий шлях Ернеста Сетона Томпсона ви дізнаєтеся з підручника (с.с. 134 – 135), а я наведу лише один приклад, що свідчить про характер цієї людини. В дитинстві, спостерігаючи за птахами, він мріяв дізнатися про них якомога більше. Звідки? Звісно ж, з книжок. Але книга про птахів коштувала цілий долар! На той час це були величезні гроші! Щоб їх заробити, хлопець рубав дрова, продавав кролів, зібрав колекцію комах для однієї англійки. Втім книга “Птахи Канади” трохи розчарувала майбутнього письменника. Майже на кожній сторінці він зробив додаткові записи, що пізніше стали основою його власної книги “Визначник птахів Канади”.

Канада Торонто – столиця Канади

Природа Канади

Тваринний світ

Сетон- Томпсон - письменник Твори письменника «Арно»; «Бойовий Коник»; «Ведмежа Джонні»; «Вінніпезький вовк»; «Доміно»; «Життя ведмедя-грізлі»; «Качині мандри»; «Королівська Аналостанка»; «Лобо – володар Курумпо»; «Маленькі дикуни»; «Мустанг-іноходець»; «Прерії Арктики»; «Снап»; «Чинк» та інші, усього понад 40 творів. Найпопулярніші твори «Лобо – володар Курумпо»; «Снап»; «Доміно»; «Маленькі дикуни»; «Ведмежа Джонні»

Сетон – Томпсон - художник Сетон-Томпсон поєднував у собі талант чудового письменника і прекрасного художника-анімаліста. Працюючи натуралістом у Манітобі, він надзвичайно захоплюється вовками. У 1890 році Сетон-Томпсон отримав у Парижі премію за картину «Сплячий вовк».

Під час відвідування у 1890 р. Паризького зоопарку письменник звернув увагу на одного з вовків – великого красивого звіра, з якого він написав картину “Сплячий вовк”.

Вовк з погляду науки Зоологи вважають вовків високорозвиненими хижаками, зі складною соціальною поведінкою. Вовк швидкий і сильний, витривалий і живучий, може обходитися без їжі до двох тижнів. Рятуючись від переслідування, здатен розвивати швидкість до 60 км на годину, а якщо небезпека - до 85 км! Сіроманці успішно уникають різноманітних пасток, постійно змінюють при цьому свою поведінку. Найчисленніші вовки в степу, в районах вільного випасу худоби, тому що для них головний об’єкт харчування - копитні тварини. Доїдаючи хворих та слабких тварин, ці хижаки виконують ролі, санітарів природи. Вовки - суспільні тварини, які живуть, як правило, сім’ями, що складаються з 6-10 різновікових особин, хоча іноді чисельність зграї може сягати і 20. На чолі зграї завжди стоять вовк-ватажок - найсильніший самець зграї - і його вовчиця. Пари у них постійні, часто на все життя, тільки загибель одного з них змушує іншого шукати собі іншу пару. Певних збитків завдають вовки скотарству та мисливському господарству, тому в Україні полювання на вовків дозволено у будь-яку пору року. Однак у багатьох країнах цього звіра занесено до Червоної книги. Отже, збереження виду залежить від того, чи навчиться людина співіснувати із цим звіром.

Теорія літератури Визначення понять Оповідання – невеликий прозовий твір, заснований на певному епізоді з життя одного персонажа (іноді кількох). Дійових осіб в оповіданні небагато, а описувані дії розгортаються у невеликому, обмеженому проміжку часу. Анімаліст (лат. animal - звір, тварина) - художник або письменник, що зображує тварин. Анімалістична література - художні твори, які зображують світ тварин і рослин.

Історія створення оповідання “Лобо – володар Курумпо” В основі оповідання «Лобо» лежить випадок, який трапився з письменником у 1893 році. Фітц Рандольф, один з його знайомих, запросив Сетона-Томпсона на свою ферму в Нью-Мексіко на полювання. Фермер запропонував досвідченому мисливцю угоду: Сетон-Томпсон мав поділитися своїм мисливським досвідом з місцевими ковбоями в обмін на шкури впольованих хижаків. Долина Курумпо вважалась одним із найкращих тваринницьких районів у штаті. А там, де багато худоби, водяться вовки. Найвідомішим ватажком зграї там був величезний вовк, надзвичайно розумний і сильний. Сетон-Томпсон вирішив вполювати цього звіра. Історія життя Лобо, розповідь про полювання на нього і є основою сюжету оповідання.

Словникова робота Нью-Мексіко – штат в Америці; Лобо – іспанською мовою «вовк»; Бланка – іспанською мовою «біла»; Осоружний – немилий, проклятий, ненависний; Свавільник – людина, яка діє на власний розсуд, незважаючи на думку інших; Проноза – пронира, пройда, пролаза; Звитяжець – переможець у бою.

Текст твору (скорочено) Лобо – володар Курумпо Ернест Сетон-Томпсон І Курумпо — велика скотарська округа на півночі Нью-Мексико. Це край соковитих пасовищ, де вигулюють незліченні стада, край високих гір, грімкотливих потоків, що впадають у річку Курумпо, від якої і походить назва місцевості. Могутнім володарем, чия свавільна влада простяглася на весь край, був тут старий сірий вовк. Старий Лобо, або володар Лобо, як його називали мексиканці, був ватажком зграї сірих вовків, що спустошували долину Курумпо впродовж багатьох років. Усі місцеві скотарі та пастухи добре знали цього хижака. Кожні відвідини Лобо і його вірної зграї наганяли смертельний жах на тварин і викликали напад безсилої люті у їхніх господарів. Старий Лобо — справжній велетень — був надзвичайно дужим і хитрим звіром. Його нічне виття враз розпізнавали усі тутешні люди. Звичайний вовк годинами вив обіч пастушого табору, і ніхто на те не зважав, а коли луна доносила з ущелини могутнє виття старого ватажка, пастухів огортав неспокій: вони готувалися дізнатися вранці про нові безчинства сірої ватаги. Зграя Лобо була невеликою. Я не міг зрозуміти чому. Звичаєм навколо такого виняткового в усьому звіра завжди збирається чималий гурт. Може, він сам не хотів збільшувати ватаги, а може, всіх відлякувала його аж надто лиха вдача. Без сумніву одне: протягом останніх років його панування у нього було лише п'ятеро підлеглих, кожен із яких зажив слави своїми величезними розмірами. Особливо виділявся помічник Лобо, справжній гігант, але й він поступався перед ватажком силою і завзяттям.

Кожен член ватаги мав свою характерну рису. Одного красивого білого вовка мексиканці звали Бланкою. Гадали, Бланка — самиця, подруга Лобо. Інший вовк, рудої масті, відзначався нечуваною спритністю. Ходили чутки, буцім він легко наздоганяв прудконогу антилопу. Життя вовків тісно перепліталося з життям скотарів, тим-то не дивно, що вони прагнули будь-що і якнайшвидше спекатися зграї. Кожен скотар ладен був віддати чимало молодих бичків за скальп бодай одного вовка з ватаги Лобо. Тим часом сіроманці насолоджувалися полюванням, зневажаючи всі виверти мисливців. Вони ніби глузували з них, нехтуючи отруєною приманкою, і збирали й далі, принаймні останні п'ять років, данину зі скотарів Курумпо в розмірі однієї корови щодня. Таким чином, здобич зграї становила, за грубими підрахунками, щонайменше дві тисячі добірних голів. Застаріле поняття, що вовк завжди голодний і пожирає все поспіль, у даному разі не відповідало дійсності, бо ці свавільники були дорідні, вгодовані, ситі та ще й вередливі до харчу. Вони ніколи не торкалися тварини, що здохла сама або сконала в пошесть, гребуючи навіть тією, що її забив скотар. Свій вибір зупиняли на щойно зарізаній самими гладкій телиці, ласуючи лише найніжнішою частиною. Старою коровою чи бугаєм просто гидували. Відомо також, що вони не любили баранини, однак часто, розважаючись, загризали овець. Якось уночі, в листопаді 1893 року, Бланка і рудий вовк, охочі до таких забав, вигубили двісті п'ятдесят овець, навіть не скуштувавши їхнього м'яса.

За голову Лобо було призначено велику нагороду. Навмисно для нього розкидали кругом отруєне м'ясо, але він ніколи не схибив: завжди непомильно розпізнавав приманку. Лобо боявся лише вогнепальної зброї. Він знав, що всі тутешні чоловіки носять із собою рушниці, тим-то ніколи не нападав на людину й всіляко уникав зустрічі з нею. Непорушним законом для зграї був порятунок втечею, хоч би на якій відстані майнула людська постать. Звичка Лобо дозволяти вовкам жерти лише самими впольовану здобич не раз ставала їм у великій пригоді, а гострий нюх ватажка завжди визначав людський запах і давав їм можливість уникнути неминучої загибелі. Якось один ковбой почув могутній клич старого Лобо. Покрадьки він наблизився до улоговини й побачив, що зграя оточила невелику череду корів.

Лобо сидів на пагорбі, а Бланка й решта вовків намагалися відбити від стада телицю, вибрану на обід. Але худоба згуртувалася в коло і виставила до ворога суцільний ліс рогів. Однак оборона не була щільною: кілька передніх корів, настрахані наскоками грізного суперника, рвалися досередини. Саме через цей злам в обороні вовкам вдалося поранити облюбовану телицю. Терпець Лобо урвався, з горла вихопилося глухе виття, він стрімголов помчав на череду. Очманіла від переляку череда сахнулася і розпалася навпіл. Лобо з розгону увірвався в розколину. Корови кинулися врозтіч, наче відламки розірваної вибухом бомби. Обрана жертва й собі рвонула бігти, але кількома стрибками Лобо наздогнав її, люто вп'явся в горло, і вгрузаючи в землю лапами, різко спинився. Від могутнього ривка телиця повалилася, задерши ратиці догори. Лобо теж перекинувся на спину, але миттю скочив на ноги. Зграя в лічені хвилини прикінчила нещасну телицю. Старий ватажок не брав участі в розправі. Він повалив жертву і всім своїм виглядом, здавалося, говорив: "Чому ніхто з вас не зробив так само, а лише марно гаяв час?" Ковбой з голосним гиканням помчав на вовків, і ті кинулися навтьоки. Ковбой тут-таки посипав зарізану тушу стрихніном у трьох місцях і подався геть, упевнений, що зграя повернеться за здобиччю. Наступного ранку, коли він прийшов поглянути на сподівані трупи, з'ясувалося, що вовки і справді ласували телицею, але перед тим старанно відокремили й викинули геть усі отруєні частини.

Страх перед ватагою Лобо дедалі зростав. Щороку винагорода за його голову підвищувалася, аж поки сягнула нечуваної суми — тисячі доларів. За людську голову, голову небезпечного злочинця, призначалася куди менша ціна.

II Я не надто йняв віри розповідям ковбоїв, аж поки восени 1893 року випала нагода стрітися з сірим пронозою і вивчити його краще, ніж інші. За кілька років до цих подій, коли іще був живий Бінго, я частенько полював на вовків. Відтоді змінив заняття на інше, що прикувало мене до письмового столу і стільця. Мені доконче потрібен був рухливий спосіб життя, тим-то, коли мій давній друг — фермер із Курумпо — запросив приїхати до нього і спробувати покласти край розбійницьким нападам сірої зграї, я погодився без вагань, радіючи можливості познайомитися з її ватажком. Аби ліпше вивчити місцевість, я багато їздив верхи. Часом мій проводир показував на кістяк тієї чи іншої тварини, що на нім поприсихало сухе шкураття, й говорив: "Це його робота". Я зрозумів: шкода й думки вполювати Лобо в горах верхи на коні. Лишалося єдине — капкани й отрута. Та нам бракувало достатньої кількості капканів, тим-то я вдався до отрути. Не описуватиму з усіма подробицями десятки хитромудрощів, на які я пускався, щоб обвести "вовка-перевертня". Годі було знайти таку суміш стрихніну, миш'яку, синильної кислоти, якої б я не випробував як отруту для Лобо. Годі було знайти такий сорт м'яса, якого б не підкинув цьому лиходію для приманки. Минали дні, а мої зусилля йшли нанівець. Старий пройдисвіт був хитріший.

Якось мені довелося стати свідком ще одного випадку, який виявив диявольську хитрість старого пройди. Сіра зграя, охоча до розваг, різала овець, навіть не ласуючи їхнім м'ясом. Овець, як завжди, випасали в отарі від тисячі до п'яти тисяч голів. На ніч їх заганяли в затишне місце. З кожного боку отари на чатах стояв вівчар. Вівця — така дурноголова істота, що будь-яка дрібниця змушує її тікати наосліп. Але вівці — тварини стадні, тож їхньою непохитною звичкою йти за ватажком уміло користуються вівчарі, запустивши в отару кілька цапів. Вівці беззастережно визнають розумову перевагу бородатих родичів і під час нічної тривоги гуртуються навколо них. Одного разу вночі наприкінці листопада двох вівчарів збудив раптовий напад вовчої зграї. Вівці за звичкою скупчувалися навколо цапів. Не дурні, не боягузи, бородані хоробро залишалися на посту. Але мов на біду керував тим нападом не звичайний сіроманець. Як і вівчарі, старий вовкулака достоту знав, що моральна сила отари — цапи. Він проскочив по спинах овець до їхніх бородатих ватажків і миттю загриз їх. Перелякані на смерть вівці кинулися врозтіч.

Нарешті прибули довгождані капкани. Я та ще двоє мисливців тиждень, не шкодуючи сил, поралися з ними, аби їх поставити. Робили все, що, на наш погляд, могло сприяти успіхові. Наступного дня, коли я поїхав оглянути капкани, тут-таки натрапив на сліди Лобо, що в'юнилися від одного пристрою до іншого. Сліди розповіли історію його нічних походеньок. Він шастав у темряві і, хоч капкани були ретельно замасковані, відразу викрив перший з них. Лобо наказав зграї зупинитися, а сам заходився розгрібати землю навколо, доки розкопав і капкан, і ланцюг, і колоду. Лобо перебігав від капкана до капкана і з кожним проробляв те саме. Невдовзі я помітив: старий проноза спинявся і збочував щоразу, помічаючи на дорозі якийсь підозрілий предмет. Тоді у мене визрів новий план. Я розташував капкани у формі літери "Н". Замаскував їх уздовж обох боків стежки, а один поставив, мов поперечку для літери, посередині. Опливали дні. Я визнав, що вкотре мене спіткала невдача.

Лобо вільно біг стежкою і вже був між двома паралельними рядами капканів, як завважив "поперечку". Старий пройда зупинився саме вчасно. Як він здогадався — не знаю. Певно, якийсь добрий звіриний янгол літав на дюйм над ним і охороняв від небезпеки, що чигала на нього. Лобо не збочив ні на дюйм уліво чи вправо, обережно, повільно позадкував, ставлячи кожну лапу в свій попередній слід, доки опинився в безпечному місці. Перегодом обійшов капкани з іншого боку і задніми ногами заходився загрібати землю, так що каміняччя і грудки летіли навкруг, аж поки механічні пружини спрацювали й заклацнулися. Точнісінько так само він робив і в інших випадках. Попри всі мої хитромудрі виверти, Лобо ні разу не схибив, неухильно обминав небезпеку, розв'язуючи всі мої головоломки, й досі чинив би він свої спустошливі набіги, якби глибока прихильність до подруги не занапастила його, поповнивши іменем сіроманця довгий список героїв, що були нездоланні наодинці й загинули через необережність друга, якому сліпо довіряли.

Вовча зграя в оповіданні Ватажок – Володар Лобо Помічник Лобо виділявся гігантськими розмірами Рудий вовк відзначався нечуваною спритністю Бланка, красива біла вовчиця,- подруга Лобо Закони та звички зграї Насолоджувалися полюванням, їли тільки впольовану здобич Нехтували твариною, яка здохла сама, або яку забив скотар Не любили баранини, але розважалися – різали овець Непорушний закон зграї – втеча від людини Наганяли жах на тварин Викликали безсилу лють у скотарів Глузували з мисливців, нехтуючи приманками

Літературний диктант Вставте пропущене слово: Художник або письменник, що зображує тварин - … Сетон-Томпсон зображує тваринний світ країни … Назва місцевості Курумпо походить від назви … Мексиканці називали ватажка зграї вовків … У зграї Лобо було … підлеглих. Білу вовчицю звали … Рудий вовк відзначався нечуваною … Щодня зграя Лобо впольовувала … Загальна здобич зграї Лобо становила … добірних голів. Для розваги вовки загризали …, хоча їх не їли. Винагорода за голову Лобо сягнула … доларів. Щоб знищити Лобо, мисливець вирішив використати … і …

Домашнє завдання Дочитати оповідання “Лобо”, бути готовими відповісти на тестові запитання. За бажанням – висловити своє ставлення до вовка або мисливця. Обсяг роботи – 0,5 сторінки.

https://www.ukrlib.com.ua/ Використані матеріали https://libking.ru/books/nonf-/nonf-biography/142619-8-ernest-seton-tompson-moya-zhizn.html#book Губич Галина Іванівна, https://naurok.com.ua/