Спускалися ми з Митьком на санчатах. Уже всі розійшлись, а ми собі катаємось. Нарешті вирішили йти додому. Дивимось - дядечко з паличкою до нас прямує. -Мені, - каже, - хлопчики, незручно дуже, але взув я старі черевики, а вони ковзкі. Боюсь, не піднімуся нагору, впаду. Мені дуже незручно,- повторює, - але чи не змогли б ви мене на гору оцю підвезти?Йому, мабуть, теж додому потрібно було, як і нам.
Ми трохи розгубились - нас дорослі катали на санчатах, це правда, а от ми їх ніколи. Я і кажу: - Звичайно, можемо! Сідайте, будь ласка. От веземо дядечка, а він іще ззаду паличкою своєю підштовхує. Тільки виїхали - тіточка якась біжить. - Що, - кричить, - зламав? А ми їй: - Та ні! Він хоч і важкий, але санчата теж міцні, будь-кого витримають. Так що ви не хвилюйтеся, не зламав. Дядечко засміявсь і до тіточки:
- Нічого я не зламав. Просто слизько дуже, от я і попросив хлоп’ят підвезти. Тут і ми зрозуміли, що вона зовсім не про санчата питала. Тіточка взяла його під руку, і вони пішли. "Спасибі" сказали. А ми думаємо: "Раз на гору вже зайшли, то ще раз спустимось". Спустилися. Стоїмо, чекаємо - може, ще когось підвезти потрібно. Довго чекали - ніхто не просить. Бачимо - бабуся йде. Ми до неї.
- Чи не треба вас на гору підвезти? А вона ступнула назад і каже: - Ви вже краще самі катайтесь, а то ще завезете на гору, а там відпустите. Чи то вона так пожартувала — незрозуміло. Ми тоді ще раз з’їхали. Вже стемніло, а нікого так і нема. Ми й пішли собі додому. "Нічого. - думаємо, - завтра теж прийдемо кататися. От тоді, може, кого-небудь і підвеземо!"