«Ми винні перед ним. Час винен перед ним. Розгорнімо сьогодні його повість, вчитаймося в неї, переймімося її болем, смутком і надією - і подивуймося, як ми жили стільки літ без цієї пекучої сповіді про «дорогу смерті», на якій лунав протест проти війни. Він вірив у нас. Він писав, що є у житті сонце!» Роман Федорів
Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину. Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства. І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля і смерті». Тіні моїх товаришів являються мені у сні й наяву. Бачу їхні обличчя живих трупів. Бачу, як біль і розпука кладе їм на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття. Я чудом остався між живими. І чую голос із того світу. Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко-далеко до моїх товаришів. І з тихим шелестом-зітханням стелиться по землі й шукає їхньої могили. Бо їм ніхто навіть могили не висипав. Ні, я не можу, я не смію мовчати.