Презентація до уроку "Публій Овідій Назон. "Сумні елегії".

Публій Овідій Назон 43 р. до н.е. – бл. 18 р. н.е. “Метаморфози” “Сумні елегії”

Як пригадаю цю ніч, коли все я найближче покинув, Ще і сьогодні з очей котяться сльози рясні… Овідій. "Сумні елегії" В українській мові є приказка: "У чужій сторонці – не так світить сонце". Зверніть увагу на епіграф уроку. Як ви зрозуміли, мова йде про якусь розлуку. То що ж трапилося з Овідієм? Згідно з автобіографічним твором "Сумні елегії", Овідій народився 43 року до н.е. у сім'ї вершників. Спочатку навчався у граматичній школі в Римі, а потім отримав звичайну для того часу риторичну освіту. Батько хотів бачити його адвокатом, але вже тоді декламації Овідія нагадували вірші у прозі. Любощів ніжний співець, як свій шлях життьовий перейшов я, - Друже-нащадку, тобі повість розкаже моя. Мила вітчизна моя - Сульмон, на джерела багатий; Дев’‎ятдесят туди миль треба від Рима пройти.

Довідка: мається на увазі самогубство консулів унаслідок поразки в битві під Філіппами, що зображена на ілюстрації Там я на світ народивсь, а щоб добре ти рік той затямив, Знай, що однакова смерть консулів стріла тоді. (43 р. до н.е.)

Довідка: ве́ршники, екві́ти (лат. equites, однина — eques) — суспільний стан у Стародавньому Римі, другий за статусом після сенаторів. Латинське слово equites походить від equus («кінь»). З діда і прадіда рід наш поважний із вершників римських…

Парость не перша в сім’‎ї, - коли я на світ появився, Був уже брат у батьків, старший від мене на рік; Але зірниця одна привітала народження наші, День святкувався один, тільки на два пиріжки. Був то один із п’‎яти, зброєносній Мінерві відданих Днів, коли перші бої в цирку кривавлять пісок. (20 березня)

Римський форум. Реконструкція. В ранніх зелених літах нас виховують пильно й дбайливо: В Рим до найкращих знавців батько обох нас послав. Брат мій від літ молодих вінець красномовства вподобав, Форума сварки гучні вабили серце його.

Серцю ж моєму з дитинства подобались святощі неба, Муза до тихих пісень кликала душу мою.

Часто мовляв панотець: "Не за хлібне ти діло берешся. Славен Гомер, але й він так і помер нуждарем!" Батькове слово узяв до душі я і, муз призабувши, Спробував прозу писать, кинув я метри дзвінкі, Тільки ж писання моє самохіть окрилялося ритмом, Що б не почав я писать, вірші складались самі... (Овідій. Життя поетове. Пер. М. Зерова)

Світські розваги та література приваблювали Овідія набагато більше, ніж перспектива потрапити до Сенату, тож він вів незалежне життя забезпеченої людини, проводячи час у вищому римському суспільстві та в поетичних колах. Наприкінці століття Овідій став першим поетом Риму та створив славнозвісну «Науку кохання», що містить практичні поради для закоханих — молодих сучасників поета.

Мало не хлопцем мене одружили; немила та жінка Дуже недовго жила шлюбним зо мною життям. Друга її заступила; не смію догани їй скласти, Але недовго й вона ложе ділила моє. Ці напівжартівливі поради й зараз не втратили актуальності: оцінити дівочу красу можна лише коли світить сонце, бо темрява ховає недоліки зовнішності; щоб привернути жіночу увагу, необхідно бути засмаглим, у чистому одязі, з гарною зачіскою, нігті тримати підстрижені, без бруду під ними; з носу не повинно стирчати волосся; під час бесіди з обраною жінкою допоможе красномовство. Але особисте життя Овідія склалося не одразу. Він пише:

Третя й остання діждала зо мною поважного віку, Та й на заслання мене випало їй виряджать.

Роки найкращі минули; прийшла сивина незабаром, В кучері чорні мої позапліталася скрізь, І переможний їздець на моєму віку олімпійський Десять вже взяв нагород і заквітчався вінком, - Як несподіваний Цезаря гнів мене вислав у Томи, Де чорноморський бурун в західні б’‎є береги.

  У 8 р. н. е. Август засилає Овідія на далеку окраїну імперії, на берег Чорного моря, в місто Томи (зараз це місто Констанца в Румунії). Причинами для вигнання стала поема «Наука кохання», про що сам поет підкреслював неодноразово. Ця поема з'явилась вісьмома роками раніше, і її вихід випадково збігся зі скандалом, пов'язаним із сімєю імператора. Проте натяк Овідія, в чому полягала «помилка», залишився нерозгаданим. Був якийсь безпосередній привід, щось «ненароком побачене», можливо, якийсь факт, що копрометував Авґуста або його сім’ю. Дослідники вважають, що Овідій був довіреною особою в любовному зв’язку Юлії, доньки імператора, інші, що він був утаємничений в династичні інтриґи, з метою позбавити Тіберія, сина імператриці Лівії від попереднього шлюбу, прав наслідника. Коли це сталося, Овідій перебував на острові Ельба. Невідомо, чи відбувався якийсь суд, можливо, таємний. Майно поета не було конфісковане, і його третя дружина, Фабія, рідня імператора, залишилась в Римі, щоб домогтися помилування. В листах із заслання до дружини, друзів і до самого Августа Овідій часто просить про помилування, але Август і Тіберій залишаються глухими до його прохання; і Овідій, пробувши в засланні близько 10 років, помирає в 18 р. н.е. серед чужого йому народу, далеко від Риму. Було відмовлено навіть у тому, щоб поета поховали на батьківщині.

Три періоди творчості Овідія Перший період творчості (приблизно до 2 р. н.е.), присвячений виключно темі кохання.  Збірка «Любовні елегії» («Amores») (10 р. до н. е.) об'єднує три книги (49 віршів), присвячених коханій поета, умовно названій іменем грецької поетеси Корінни.  Збірка Героїди «Любовні елегії» були, так би мовити, «практикою кохання». Наступну збірку «Героїди» («Heroides») (5 до н. е.) або «Послання», можна назвати «історією кохання». Книга складається із 15 послань міфологічних героїнь до своїх коханих (наприклад, Пенелопи до Улісса, Філліди до Демофонта, Брісеїди до Ахілла, Федри до Іпполіта, Дідони до Енея, Деяніри до Геркулеса) і трьох послань героїв з відповідями на них героїнь (Паріса до Єлени і Єлени до Паріса, Леандра до Ґеро і Ґеро до Леандра, Аконтія до Кідіппи і Кідіппи до Аконтія). Збірка містить, таким чином, всього 21 послання. У ній вперше в римській літературі отримав глибоке та виразне втілення світ любовних почуттів жінки. Наступна книга Овідія була «теорією кохання» - талановита дидактична поема «Мистецтво кохання» (або «Наука кохання») («Ars amatoria») (2 р. до н. е.) Тут поет дає поради спочатку чоловікам, а потім жінкам про те, де знайти предмет кохання, як його завоювати, а потім утримати. Поет намагається переконати кожного у можливості любовної удачі за умови винахідливості, енергії,терплячого ставлення до предмета пристрасті. Міркування Овідія виявляють тонку спостережливість, знання примх людського серця, добре, поблажливе ставлення до людських недоліків та слабкостей. Легка, грайлива, витончена поема одночасно дає уявлення про чимало сторін римського побуту (вигляд житла, одяг, прикраси, наїдки тощо).

“Метаморфози” поет вважав запорукою свого безсмертя, своїм пам’ятником Другий період творчості – це перші роки н.е. до заслання поета. Творчість Овідія відзначається новими якостями, оскільки він намагається тут вихваляти імперію. Але попередня тематика кохання продовжує відігравати значну роль. « Метаморфози» («Перевтілення») є головним твором цього періоду. «Метаморфози»  – поема давньоримського поета Публія Овідія Назона в 15 книгах, в якій розповідається про різні перетвореннях, що відбулися з часу створення світу, відповідно до грецької і римської мифологіям. Всього їх налічують 199. Поема була написана Овідієм в Римі між 2 і 8 роками н. е. Сюжети про перетворення розповідають про виникнення зірок, тварин, рослин, рік, джерел, скель, людей. Поєднавши багато метаморфоз разом, Овідій написав поему, що пояснює походження усього світу. «Метаморфози» сприймалися як язичницька «Біблія», що підлягала алегоричному тлумаченню.

Третя доба — мідяна — за срібною хутко настала; Люд войовничий, суворої вдачі, до зброї охочий, Але ж іще не злочинний. …Остання порода — залізна. Тож як настала доба найгіршої тої породи, Зразу ж з'явилася Кривда, минулися Чесність і Правда; Хитрість, Брехня і Шдступство посіли їх місце спустіле; Зрада прийшла і Насильство, жадоба на гроші і статки… Овідій визначає 4 доби, зауважуючи регрес людства. Згадайте, яким чином ця традиція відбивається у літературі. Ми традиційно визначаємо ХІХ ст. як “золоту добу” літератури, а межу ХІХ-ХХ століть – як “срібну добу” російської поезії. «Метаморфози» – це завуальований автором докір людям, які своїми діяннями перетворили рай, що панував на землі, на пекло, поміняли золото на залізо. Чотири покоління людські Перше поріддя було золоте: без бича і спонуки, З власної волі воно Правоту шанувало і Чесність. Кари і страху не знало. Погрозливе слово закону Ще не читалось на мідній таблиці, і люд не страшився Вирок почути судді, без суду й опіки безпечний.  З того ж часу, як, заславши Сатурна у Тартар темничний, Владу Юпітер посів, то вже срібна пора та настала, Гірша від золота, але цінніша від темної міді. Владар новий сколотив цілорічну Сатурнову Весну, Літо додавши до неї, непевную Осінь і Зиму, І на чотири доби річний кругобіг поділивши. Вперше тоді затремтіло повітря від суші та спеки, І від холодних вітрів крижані позвисали бурульки.

Третій період творчості. Це період заслання поета до самої смерті. У далеких Томах Овідій створив пять книг «Скорботних елегій», чотири книги «Послань з Понта», склав напівзагадкову поему «Ібіс», поему «Риболовля», від якої збереглося кілька десятків рядків. «Скорботні елегії» складаються з п'яти книг. З першої книги особливу популярність мають елегії 2 і 4, де описується буря під час плавання Овідія на місце свого заслання, і елегія 3 з описом прощальної ночі в Римі. Всі ці елегії Овідія різко відрізняються від його попередніх творів глибоким душевним болем, почуттям безвихідного становища і катастрофи. Друга книга - суцільні жалісливі молитви до Августа про помилування. Останні три книги присвячені тяжким роздумам про власне життя у вигнанні, проханням про помилування, звернення до друзів і дружини по допомогу. Елегія 10 має автобіографічний характер, звідки ми дізнаємосяся про місце його народження, про батька, брата, про його три одруження, дочку, ранню здатність писати твори. Важлива тема «Скорботних елегій» - пам'ять про друзів, дружину. В них зосереджений зв'язок з покинутим Римом. Овідій оцінює дружбу як найвищу духовну вартість, опору у злигоднях і стражданнях. ТЛ. Словник: Елегія – жанр лірики, що у вільній віршовій формі передає почуття, роздуми над проблемами життя. У даному випадку - журливого змісту.

Шкури та теплі штани від холоду злого рятують, З тіла усього саме тільки й відкрите лице. Часто від руху дзвенить льодинками вкрите волосся, І на морозі блищить, біла уся, борода. Не розпадаються вийняті, посуду форму зберігши, Вина, і вже не черпать треба, а їсти шматки. Що вже казать, як струмки, переможені холодом, тверднуть, Чи як на озері ту воду копають крихку? Навіть і сам, за ріку папірусодайну не вужчий, Той, що в собі звідусіль стільки поєднує хвиль, – Істр – навіть він, від жорсткого вітру ізверху застигши, Потай у море несе води блакитні свої. Там он, де судна пливли, нині ноги ступають; по хвилі, Холодом скутій, тепер кінські копита дзвенять; Нині мостами новими, що виросли над течією, Тягнуть сарматські воли варварських безліч возів. Віри мені не піймуть; таж нема за брехню нагороди, Отже, здається мені, вірити свідкові слід: Читання поезії “Зима на чужині” Може, і досі ще хто пам’ятає вигнанця Назона, В Місті зосталось іще, може, ім’я по мені, – Знайте ж – під зорями, що не спускаються в море ніколи, В дальній країні тепер я між чужинців живу: Скрізь дикунів – савроматів, і бассів, і гетів племена – Навіть не гідні мене їхні самі імена! Поки ще тепле повітря – тим часом нам Істр оборона: Хвилями плинними він запобігає війні. Тільки ж надійде понура зима і весь берег зашерхне, І від морозу стає біла, мов мармур, земля, – Тут і Борей, і сніги заважають нам жити під Арктом, Небо тремтяче, і те ніби тут гнобить людей. Падає сніг і лежить, під дощем і під сонцем не тане, Твердне; суворий Борей робить довічним його. Отже, і перший іще не розтане, як випаде другий, У багатьох він місцях часто дворічний лежить. І в Аквілону бурхливого сила така, що високі Башти з землею рівня, дахи з будівель зрива.

Тих полонених женуть, скрутивши їм руки за спину; Бачать востаннє вони рідні оселі й лани; Падають інші, без жалю зубчастими стрілами вбиті, Адже отруту страшну бистре залізо несе. Те, що несила узяти з собою, – в дорозі лишають, І безневинні хатки палить ворожий вогонь. Мир настає, то й тоді страхіття війни всіх лякає, І не веде борозни ратай, налігши на плуг; Тут, коли ворога бачать або і не бачать, – бояться; Тож необроблена скрізь, дика, мов пустка, земля. Ані солодкі в тіні не ховаються тут виноґрона, І не шумує в діжках, піну здіймаючи, муст. Яблук нема в цій країні. Не мав би Аконтій, на чому Слів написати своїй пані й підкинути їй. Видно навколо поля без дерев і без зелені, голі. Горе моє! Не заходь жоден щасливий сюди. Адже так широко світ розіслався безмежно-великий, Нащо ж на муки мені край цей відкрито сумний? (Переклад Г. Кочура) Бачив я море безкрає, що теж від морозу застигло, Води недвижні слизька вкрила й блискуча кора. Але ж не досить і бачити: йшов я по хвилі затвердлій І не змочила вода зовсім моєї ноги. Якби тобі довелося, Леандре, пливти в цій протоці, Певно б вода не була винна у смерті твоїй. Навіть дельфіни не можуть із хвиль до повітря піднятись, Бо навісної зими їх не пускає покров. Мабуть, коли, махнувши крилом, Борей зашумів би, Хвиль би не збив і тоді на полоненій воді, Не ворухнулись би судна, мов мармуром, стиснуті льодом, І розтинати б весело скованих вод не могли. Бачив я риб, що в льоду зависли, прив’язані міцно, – Деякі з них навіть там ще зберігали життя. Отже, як тільки надмірна Бореєва сила повіє Чи над простором морським, чи над розливом ріки, То через Істру рівнинну, сухим Аквілоном закуту, Варвар ураз наліта, ворог на бистрім коні – Ворог на бистрім коні, стрілою крилатою грізний, Дикий руйнуючи край, нищачи люд навкруги. Хто утікає, лишаючи дім: на полях беззахисних Необоронене скрізь ворог добро забира, Сіл нужденне добро: і рипучі вози, і худобу – Всі ті достатки, які має злидар-селянин;

Аналізуємо зміст поезії Яким настроєм сповнений даний твір? Сумним, відчутно розпач героя. В елегії розповідається про вигнанця, що живе на чужині. Якою є для Овідія чужа земля? Перед нами постає сумна картина суворої зими з холодними вітрами і снігами. Якою поет описує річку Істр? Ріка скута кригою, непривітна. Що Овідій каже про людей? Чужинців він називає варварами, дикунами, описує ворожі набіги диких племен на мирні села. З чого дивується ліричний герой? Земля всюди лежить необроблена, немає ні виноградників, ні садів. Чим закінчується елегія? Поет нарікає на долю,яку, не можна змінити: "Горе моє! Не заходь жоден щасливий сюди. Адже так широко світ розіслався безмежно великий, Нащо ж на муки мені край цей відкрито сумний". Чим актуальний цей твір для сучасного читача? Це чудовий етнографічний матеріал про життя людей на початку нашої ери.

Популярність Овідія, Овідій і Україна Популярність Овідія в античності та в середні віки була величезною. Для світської поезії Овідій був вчителем любові, а навколо життя складалися легенди. Епоха Відродження принесла з собою численні новелістичні переробки овідієвих міфів, а в XVII-XVIII ст. ці міфи слугували невичерпним джерелом оперних та балетних тем. Цитуваннями з Овідія підкріплювали свої настанови автори поетик, читаних в Києво-Могилянській академії. В цьому середовищі (свідоцтва Б. Коннора, Шерера) вважалося, що могила Овідія знаходиться десь на території України, і це переконання дожило до доби Просвітництва, тому фортецю одного із нинішніх райцентрів Одеської області у 1795 році було названо на честь давньоримського поета Овідіополем. Овідія наслідував Г. Сковорода ("Похвала астрономії"). В XIX ст. образ поета-вигнанця звертав увагу О. Пушкіна, який згадує Овідія (Назона) у романі «Євгеній Онєгін» та порівнює своє південне заслання з засланням Овідія. Захоплено відгукувався про нього Т. Шевченко, називаючи "найдосконалішим творінням всемогутнього Творця Вселенної".

Передчування ж співецьке говорить мені - та чи правда? - Що і по смерті не весь буду я, земле, твоїм. Чи то мій хист, чи то ласка твоя оцю славу з’‎єднали, - Дякую красно тобі, любий читальнику мій.

Домашнє завдання Підготуватися до контрольної роботи за темою “Античність”