Ой, у вишневому саду, Там соловейко щебетав, Додому я просилася, А він мене все не пускав. — Милий ти мій, прошу тебе, Зоря зійшла , пусти мене, Проснеться матінка моя, Буде питать де була я. — А ти їй дай такий отвіт: «Така чудова майська ніч, Весна іде, красу несе, А в тій красі радіє все». Весна іде, красу несе, А в тій красі радіє все». — Доню моя, не в тому річ, Де ти гуляла цілу ніч? Чого розплетена коса, А на очах бринить сльоза? — Коса моя розплетена, Її подруга розплела. А но очах бринить сльоза, Бо з милим розлучилась я. Мамо моя, ти вже стара, А я щаслива й молода, Я жити хочу, я люблю... Мамо, не лай дочку свою. Я жити хочу, я люблю... Мамо, не лай дочку свою.
Лірична українська народна пісня «Ой, у вишневому саду» розповідає про кохання, про те, як приходить весна в природу і в життя. Чудова і душевна прекрасна пісня, яка проникає в серце. Історична традиції українських дівчат: цю співає наречена в день весілля, яку подружки проводжують у заміжнє життя. Звичай зберігся і майже на кожному весіллі можна почути цю зворушливу пісню з вуст нареченої і її подружок.
Веселкова мистецька краса випливає з поетичних слів і мелодій пісень про кохання. Правдиво й сердечно передано в них взаємну любов і щастя закоханих. А скільки смутку, горя, журби й печалі в піснях про невірність чи підступність! Особливою музичною красою вирізняються пісні багатоголосі, розспівані на кілька рівнозначних мелодій, кожна з яких становить самостійну мистецьку вартість, а всі разом, у гуртовому звучанні, захоплюють самобутністю ладу, художністю, самостійністю горизонтального руху. Творцями таких пісень, їхніми постійними носіями були переважно жінки. Вони передавали власні почуття й переживання або щиро співчували горю своїх бідолашних сестер чи подруг. Протяжні побутові пісні посідають важливе місце в репертуарі шанувальників співу, бо вони завжди хвилюють душу як виконавців, так і слухачів.
В кінці греблі шумлять верби, Що я насадила... Нема того козаченька, Що я полюбила. Ой немає козаченька – Поїхав за Десну; Рости, рости, дівчинонько, На другую весну! Росла, росла дівчинонька Та на порі стала; Ждала, ждала козаченька Та й плакати стала. Ой не плачте, карі очі, – Така ваша доля: Полюбила козаченька, При місяці стоя! Не я його полюбила – Полюбила мати. Заставила мене мати Рушнички в’язати. Один сплела, другий сплела, На третьому стала. Ждала, ждала козаченька Та й плакати стала. Зелененькі огірочки, Жовтенькі цвіточки... Нема мого миленького, Плачуть карі очки!
Народна пісня «В кінці греблі…» змальовує ліричну картину, як молода дівчина полюбила козаченька, а той «поїхав за Десну» виконувати свій військовий обов’язок. Служба у козака важка, небезпечна — не повернувся козак, як обіцяв, а дівчина сумує, плаче, переживає, їй всяке «діло не мило». Дівчина працьовита, моторна — і верби посадила, щоб греблю закріпити, й вирощує огірочки, а доля неприхильно поставилася — не прислала того, хто серцю милий. Пісня мелодійна, емоційна, з повторами та окличними реченнями, з паралельним зображенням картин природи та явищ людського життя.
Художні засоби «В кінці греблі шумлять верби»: Метафори: «шумлять верби», «плачуть карі очки», «серденько поникло». Епітет: «карі очки». Повтори: «нема… козаченька», «рости, рости», «ждала, ждала…», «болять, болять», «…миленький», «карі очки». Звертання: «рости, рости, дівчинонько». Зменшувально-пестливі форми: «миленький», «дівчинонько», «очки», «козаченька», «зелененькі огірочки», «жовтенькі квіточки», «серденько». Риторичні оклики: «Нема ж того козаченька, що я полюбила!», «Рости, рости, дівчинонько, на другу весну!», «Полюбила козаченька я, й місяцю стоя!», «Зелененькі огірочки, жовтенькі квіточки!», «Нема мого миленького, плачуть карі очки!»