Презентація "Кінематограф:цілісність зображення і звуку

Кінематограф: цілісність зображення і звуку. Мистецтво, 9 клас

Пошуки можливостей відображення рухливості й динамічності навколишньої дійсності хвилювали людину з давніх часів. Ще в наскельних зображеннях первісної людини трапляються серії малюнків із відтворенням послідовності певних дій, що відображали етапи руху. сності хвилювали людину з давніх часів. Ще в наскельних зображеннях первісної людини трапляються серії малюнків із відтворенням послідовності певних дій, що відображали етапи руху. ньої дійсності хвилювали людину з давніх часів. Ще в наскельних зображеннях первісної людини трапляються серії малюнків із відтворенням послідовності певних дій, що відображали етапи руху.

Геніальна думка про передачу динаміки зображення через послідовну серію картинок або предметів утілювалася поступово. Винайдення в 1839 році французом Луї Дагером фотографії та створення його співвітчизниками Огюстом та Луї Люм’єрами апарата, завдяки якому з’явилась можливість проекції рухомих фотографічних зображень на екран, привели в 1895 році до появи кіно.

У Парижі в «Гран кафе» на бульварі Капуцинок 28 грудня 1895 року відбувся перший публічний платний сеанс «Сінематографа братів Люм’єр». Глядачі столиці Франції побачили перший фільм — «Вихід робітників із фабрики». Саме цю подію прийнято вважати датою народження кінематографа.

Першою успішною кінематографічною системою були два пристосування: кінетограф («записує рух») — пристрій, що знімає, та кінетоскоп («показує рух») — пристрій, що відтворює. їх винайшли американський учений Томас Едісон та інженер Вільям Діксон. Патент на цей винахід було видано 14 березня 1893 року, а перший комерційний сеанс відбувся 14 квітня 1894-го. З огляду на це Едісона й Діксона можна було б вважати винахідниками кіно, але кінетоскоп було розраховано тільки на індивідуальний перегляд, що, очевидно, не дозволило публіці того часу розгледіти в ньому щось більше, ніж простий атракціон.

Тому винахідниками кінематографа визнано братів Луї та Огюста Люм’єрів, які були знайомі з конструкцією едісонівської техніки і, завдяки тому, що вчений не став патентувати свій винахід у Європі, змогли скористатися деякими його ідеями. їхній апарат «сінематограф» і дав назву кінематографу. Публічні ж сеанси братів Люм’єр просто виявилися найбільш популярними та успішними з комерційної точки зору, тому їх і прийнято вважати «батьками кінематографа».

Найбільшу популярність мали два ролики, яким Люм’єри, власне, зобов’язані визнанням їх «батьками кіно», — це «Прибуття потяга на вокзал Ла-Сьота» (1896) та «Политий поливальник» (1895).

Поняття «художній (ігровий) фільм» виникло в 1908 році у Франції завдяки Жоржу Мельєсу, який першим став знімати фільми за сценаріями. Цей час і вважається народженням кіно як самостійного виду мистецтва. Мельєс так захопився новим винаходом, що неподалік Парижа збудував перший кінознімальний павільйон і почав створювати фільми-вистави. Відповідно до всіх театральних законів він творив на сцені дійство, а потім фіксував його на плівку. Поєднуючи в одній особі режисера, постановника, оператора, сценариста, декоратора, актора, Мельєс зняв близько 500 кінострічок, серед яких «Подорож на Місяць», «Неймовірна подорож», «Завоювання полюса».

Кіномистецтво можна поділити на такі види: Художній (ігровий) кінематограф, у якому відтворюються сюжети, які зіграли актори. Документальний кінематограф, що відтворює події, відзняті в реальному житті. Особливу групу неігрового кінематографа складають освітні й науково-популярні фільми, призначені для популяризації знань. Мультиплікація (анімація) — «оживлені» графічні або лялькові персонажі.

На початку свого існування через недосконалість технічних можливостей кінофільми були «німими». Але «німота» ранніх картин була тільки технічною, люди в них говорили (це сприймалося через артикуляцію), їхня мова передавалася через написи-титри, шрифт яких відбивав гучність і навіть інтонацію. Для створення виразних екранних образів за відсутності голосу — важливого інструменту актора — виробився абсолютно особливий неповторний стиль спілкування з глядачем за допомогою міміки та жестів. Виразність рухів деяких акторів німого кіно навряд чи може бути перевершена навіть у сучасному звуковому кіно. Велику аудиторію збирали кінотеатри, де демонстрували фільми за участю видатних акторів німого кіно Чарлі Чапліна, Макса Ліндера, Віри Холодної.

Виникнення звуку в кіно датується жовтнем 1927 року, коли компанія Warner Bros. («Ворнер Бразерс») продемонструвала в Нью-Йорку перший звуковий художній фільм «Співак джазу» (реж. Алан Кросленд), у якому було поєднано зображення і звук. Безумовно, апарати для запису звуку та відтворення його через гучномовці існували й раніше, але не було способу синхронізувати звук і кінозображення.

Одними з перших звукових фільмів, які вважаються справжніми шедеврами кіномистецтва, є «Нові часи» Чарлі Чапліна, «Грона гніву» Джона Форда, «Хліб наш насущний» Кінга Відора, «Волга-Волга» і «Цирк» Григорія Александрова тощо.

У кінофільмах часто використовують пісні, які нерідко стають такими популярними, що продовжують самостійне життя поза екраном. Особливу — гуманістичну — місію виконує музика в кінофільмі «Титанік» (реж. Джеймс Кемерон) про катастрофу в мореплавстві. У кульмінаційному епізоді, коли всіх пасажирів лайнера, що наразився на айсберг, розколовся навпіл і потопав, охопила паніка, музиканти взяли до рук смички — і залунали прекрасні мелодії високої класики. Спокійна, піднесена камерна музика підтримувала дух приречених на загибель людей, яких пронизували жах і відчай. Музиканти грали до останньої хвилини, доки океан не поглинув їх разом з понад тисячею інших жертв. Лейтмотивом вічного кохання стала пісня із цього фільму у виконанні Селін Діон. Кінострічка «Титанік» увінчана цілою низкою однієї з найпрестижніших нагород у кінематографі — «Оскар».

Від середини XX століття починається виробництво стереофільмів — аналогів сьогоднішнього 3 D. З появою стереозвучання, багатоканальних систем звукопередавання (Dolby Stereo, Dolby Digital, Dolby Digital Surround) у кінематографістів з’явився новий засіб художньої виразності щодо звукового рішення фільмів, новий спосіб впливу на аудиторію. Першу спробу використати просторовий звук і музичний звукозапис у кіно зробив 1940 року Волт Дісней, який зняв анімаційний фільм «Фантазія». Саме тоді звук вперше фізично «оточив» глядача, помістивши його в простір екранної історії.

Стереозвук відкрив у кіно нові можливості для відтворення дії «поза кадром». Тепер закадровий простір може бути заповнений різними звуками, і це не обов’язково підтримка візуального ряду. Завдяки майстерній роботі звукорежисера можливо відтворити перспективу віддалення звуку, дати чітке спрямування руху об’єкта, визначити, де він перебуває. Наприклад, герой фільму «Володар перснів: Братерство персня» (реж. Пітер Джексон) Хоббіт бігає по сусідніх кімнатах, і глядачі чують тільки звук його переміщення, отримавши на початку епізоду уявлення про те, як розташовані кімнати в будинку. У кадрі ж ми бачимо іншого героя.

Завдяки різноманітним технічним досягненням сучасного кіномистецтва за допомогою звуків можна «розповісти» історію, що виходить за межі екрана. Як-от у фільмі «П’ятий елемент» (реж. Люк Бессон) канал наднизьких частот передає гул космосу, посилюючи ірреальність простору. Від краю до краю залу над глядачами «пролітають» зірки, рухаються небесні тіла — у кадрі та в закадровому звучанні. І саме в силу акустичної відчутності космічного простору візуальні образи у фантастичних історіях такого роду набувають «тілесності», забезпечуючи «ілюзію реальності».

На жаль, сьогодні часто «хорошим» звуком називають гучний звук. Але висока точність запису пострілів і вибухів, вдало стилізовані голоси інопланетних істот — ще не ознака майстерної режисури звуку. Добре оркестрована й записана музика набуває цінності, коли вона інтегрована в структуру фільму. Шуми, музика тощо мають цінність тільки тоді, коли вони є частиною цілого - фонограми, що розвивається в часі та взаємодіє з іншими компонентами фільму.