Презентація "Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту"

ШОАПІШЛИ,АЛЕЗАШИШИЛИСЯМІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОКОСТУ

Щороку у січні людство вшановує пам'ять жертв Голокосту. Генеральна асамблея Організації Об’єднаних Націй 1 листопада 2005 року ухвалила Резолюцію № 60/7, в якій зазначається, що «Голокост, який привів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, буде завжди слугувати всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…». Цим документом оголошено 27 січня Міжнародним днем пам'яті жертв Голокосту. Дата обрана свідомо: 27 січня 1945 року війська 1-го Українського фронту Радянської армії ввійшли до нацистського табору смерті Аушвіц. Цей табір у сучасному світі є символом нацистських злочинів. Насправді Аушвіц — це цілий комплекс німецьких концентраційних таборів і таборів смерті, який упродовж 1940-1945 років містився неподалік польського містечка Освенцим, що в 60 км від Кракова. У світовій практиці використовується саме німецька назва Аушвіц, а не польська Освенцим (як в радянських джерелах інформації). Кількість жертв цього комплексу таборів смерті, за різними джерелами, коливається від 1,4 до 4 мільйонів людей.

Голокост (від англ. Holocaust, з грец. — «всеспалення»): У широкому сенсі — переслідування і масове знищення нацистами представників різних етнічних і соціальних груп (євреїв, поляків, циган, радянських військовополонених, безнадійно хворих та інвалідів, гомосексуалістів, масонів тощо) в період існування нацистської Німеччини. У вузькому сенсі — переслідування і масове знищення євреїв, що жили в Німеччині, на території її союзників і на окупованих ними територіях під час Другої світовоївійни; систематичне переслідування і знищення європейських євреїв нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933-1945 років. Знищення євреїв в роки Другої світової війни в багатьох мовах отримало назву «Голокост». В івриті, проте, існує інший термін — Шоа (з івриту — Катастрофа).

Дедалі актуальнішою стає мікроісторія, локальні дослідження конкретних місць, відтворення картини зла в окремих постатях. Саме погляд на велику історію Голокосту як на сукупність маленьких історій конкретних людей, родинні історії може наблизити нас до розуміння речей, які, здається, осягнути неможливо в принципі. Для того, щоб зрозуміти, хто ми є сьогодні, нам необхідно вивчити уроки минулого, залишити в своїй пам’яті спогади тих, хто пережив переслідування і вбивства з боку диктаторських режимів ХХ століття, вшанувати пам’ять жертв і тим самим повернути гідність людям, у котрих її брутально відібрали. Отже, сьогодні спробуємо уявити всі жахи Шоа на підставі індивідуального виміру трагедії. Зіновій Толкачов

Жертвами Голокосту є шість мільйонів євреїв Європи. Це число є загальновизнаним. Проте повного поіменного списку жертв не існує. До кінця війни нацисти знищували навіть сліди від таборів смерті; збереглися свідчення про вивезення і знищення вже похованих останків людей перед приходом радянських військ. На початку трагедії Голокосту, євреї, розраховуючи вижити, намагались виконувати вимоги окупантів. Лише після того, як справжні наміри нацистів стали остаточно зрозумілими, в таборах і гетто розпочалися повстання. Найбільш відомим є повстання в таборі «Собібор» — єдине успішне за всю історію Другої світової війни. Його, як відомо, очолив уродженець Кременчука Олександр Печерський.

Собібор — концентраційний табір, організований нацистами поруч з українським селом Собібор (сьогодні в Польщі), на сучасному польсько-українському кордоні. Околиці Собібору межують із північною частиною Волинської області, і прилягають зі заходу до національного заповідника Шацькі озера. Він діяв із травня 1942 по жовтень 1943. Тут було вбито близько 250 тисяч євреїв.

Небесна вулиця, Собібор, Польща, 1943 рік.«Небесною вулицею» (нем. Himmelstraße) називали дорогу до газової камери у винищувальному таборі Собібор.

Фабрика смерті працювала справно. Життя людини, яка потрапила на територію третього підтабору «Собібор» тривала не більше години. Одного разу, у квітні 1943 року, на честь приїзду в концтабір рейхсфюрера військ СС Гіммлера в газових камерах було влаштовано показовий умертвіння 300 красивих молодих дівчат, зібраних разом для цієї мети.

У таборі діяло підпілля, що планувало втечу в'язнів з робочого табору. У вересні 1943-го серед привезених в робочий табір євреїв з Мінська, була група радянських військовополонених. Один з них, лейтенант Олександр Печерський, став організатором і керівником повстання. 14 жовтня 1943 року в'язні табору смерті підняли повстання. Згідно з планом Печерського в'язні повинні були таємно, по-одному ліквідувати есесівський персонал табору, а потім оволодівши зброєю, що знаходилася на складі табору, перебити охорону. План вдався лише частково — повстанці змогли вбити 11 есесівців з персоналу табору, але заволодіти збройним складом не вдалося. Охорона відкрила вогонь по в'язнях і вони були змушені прориватися з табору через мінні поля. Їм вдалося перейти охорону і відійти в ліс.

З майже 550 в'язнів робочого табору 130 не брали участі в повстанні (залишилися в таборі) приблизно 80 загинули при втечі. Решті вдалося втекти. Ті хто залишився в таборі були вбиті німцями наступного дня. У наступні два тижні після втечі німці влаштували справжнє полювання на втікачів, в якій брали участь німецька військова поліція . В ході пошуку було віднайдено 170 втікачів, всі вони були зразу ж розстріляні. На початку листопаду 1943-го німці припинили активні пошуки. Повстання в Собіборі виявилося єдиним вдалим концтабірним повстанням за всі роки Другої світової війни. Зразу після втечі в'язнів табір було закрито і стерто з лиця землі. На його місці німці засадили капустяне та картопляне поле. До кінця війни дожили 53 учасники повстання. Останній із них, Аркадій Вайспапір, помер у Києві 11 січня 2018 на 96-му році життя. Монумент в Собіборі

Масовою братською могилою і символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. Масові розстріли тут розпочалися відразу після вступу нацистів до Києва. Від 27 вересня відбувалися щоденні масові розстріли євреїв – військовополонених і цивільних громадян. Їх пік припадає на 29 – 30 вересня, тривалість – щонайменше до кінця жовтня 1941 р. За цей час загинула 33 771 особа. До кінця вересня 1943 р. Бабин Яр продовжував залишатися місцем регулярних розстрілів і захоронень. Бабин Яр – некрополь для більше ніж 100 000 цивільних громадян та військовополонених. БАБИН ЯРпам’ять на тлі історії

ДИТЯЧІ ІСТОРІЇНЕ Наступні слайди познайомлять тебе з історіями дітей та підлітків, які мешкали на території України і у чиї життя ввірвалась Друга світова війна. Їм всім довелось пережити зневіру, страх, переслідування, досвід дискримінації та приниження, втрату близьких і рідних. А дехто навіть загинув.

Марта, 8 років, Чортків. Про те, як вона мусила вдавати з себе польку та католичку. Декілька наступних днів я репетирувала свій новий образ. Мене звати Кристина Гриневич, усі звуть мене Кшисею. Я народилася у селі. Я католичка, щонеділі ходжу молитися до костелу. Я вмію молитися. Я стерла з пам’яті Марту, дедалі більше ставала Кшисею.  Я намагалася виконувати мамині настанови: добре поводилася, усім посміхалася і терпляче чекала листів від неї. Після війни для себе я вирішила, що я – не єврейка, ніколи нею не була і не буду. Якось увечері постукали у двері. Я відчинила. Пані Чаплінська спитала, чи пам’ятаю я свого діда.  Я сказала: «У Кристини Гриневич немає дідуся». Ідентичність як загроза або порятунок Під владою нацистів євреї стикалися зі смертельною загрозою. Не мали значення вік, віросповідання, вчинки, погляди – тільки факт народження євреєм. Влада примушувала євреїв переселятись до гетто й носити певні знаки на одязі, аби їх легше було знайти. Інколи єврейські батьки намагалися видати своїх дітей за українців або поляків. Для цього потрібні були фальшиві документи, інші ім’я, одяг, поведінка, мова. Щоб уникнути підозр, треба було носити хрестик і молитовник, вивчити молитви. ​ На всіх, хто вдавався до такого способу порятунку, постійно чатувала небезпека, адже треба було дотримуватись нової легенди, щоб не виказати себе необережним словом або нетиповою поведінкою. Крім того, можна було зустріти знайомих, які могли зрадити. Нині Марта мешкає разом зі своїм чоловіком Амосом у місті Реховот в Ізраїлі, вже має правнуків.

Роман, 16 років, Кременець. Про кохану дівчину Сьогодні вони забрали Фаню.  Я не можу передати свої почуття. Я відчуваю, що це дуже важко, соромно. За людей, які дивляться на це байдуже або зловтішаються. «Що, йому шкода євреїв? Ідіот!» Хіба Фаня гірша за вас?.. Єдина дівчина, з якою я завжди був відвертим. Як чудово мати друга, який розуміє тебе і відчуває те саме, що і ти. Вона була хорошою дівчиною і сміливою. Коли її забирали, вона стояла, високо тримаючи голову...​ Фаню, знай, що я пам’ятаю про тебе, я не забуду про тебе, і одного дня я помщуся. Моє «перше кохання», яке залишило найчистіші спогади. Вона була моїм ідеалом. Особисті стосунки Між людьми різного походження подеколи були складні взаємини, а нацистська пропаганда всіляко підживлювала між ними ненависть. Молодь ставала свідком, а інколи й співучасником принижень і цькувань. Однокласників, друзів, коханих оголосили «гіршими за інших людей», бо вони були іншого походження. У цьому дітей і підлітків подеколи переконували їхні батьки, забороняючи дружити чи просто спілкуватись, шкільні вчителі, лікарі, продавці у магазинах тощо. ​ Водночас чимало людей не сприймали «нового порядку», за яким переслідуванню, дискримінації і вбивству підлягали євреї та роми лише за фактом свого народження. Такі люди переховували євреїв і ромів, допомагали їм отримати фальшиві документи й втекти до безпечніших місць тощо. Проте діти та підлітки могли зробити для порятунку інших дуже мало. У 1944–1945 рр. Роман був військовим перекладачем у розвідувальній роті. Він закінчив Львівський університет, був кандидатом фізико-математичних наук. Матеріали щоденника лягли в основу його книжки «Між білим і червоним: Стоп-кадри мого XX століття». Помер Роман Кравченко у 2011 р.

Саша, 9 років, Луцьк. Про те, як він втратив батьків Мама відвезла мене до дитячого санаторію: у мене в легенях знайшли якесь запалення. Санаторій був у мальовничому місці. 28 травня, на день народження, я отримав від мами вітальну листівку. Вона написала, що купила мені шашки у подарунок. Хіба міг я подумати, що це остання звістка від мами?.. Наприкінці червня батьки мали забрати мене додому. Але почалася війна. Я та інші діти пережили ночівлі в лісі, бомбардування, евакуацію в товарних вагонах. Врешті нас перевезли до Сибіру. Я дізнався, що тато і дядько загинули на фронті, а маму і всю нашу велику родину вбили у гетто. ​ Я, круглий сирота, опинився в дитячому будинку. Відчуття незахищеності Війна заскочила зненацька всіх. Звичний порядок речей назавжди змінився. Почуття страху та паніки панували над цілими країнами та суспільствами.  Дітей навчали вірити дорослим і добре вчитися. Вони звикли бути під захистом та опікою батьків. Майбутнє видавалось простим і вирішеним. Проте вони зіштовхнулись із новою реальністю, ворожою і смертельною, адже батьки більше не могли їх захистити, не могли гарантувати жодної безпеки. Ба більше, деякі дорослі ставали джерелом насильства і смертельної небезпеки.  Часом діти потрапляли під опіку чужих людей, а часто про них взагалі нікому було подбати. Для дітей рутиною стали постійні страх смерті, тривога і безпомічність, самотність і туга за найближчими людьми. Діти і підлітки мусили швидко дорослішати й розраховувати лише на себе. Сьогодні Олександр визнаний український письменник, поет, журналіст, член Української асоціації письменників і Національної спілки журналістів України, Відмінник освіти України.

Макс, 11 років, Микуличин. Про вбивство мами і брата Мені було рівно 11 років. У гетто я побачив, як женуть мою маму з братиками і сестрою. Поліцейський почав виривати з рук у мами мого молодшого братика, Берліка, йому було півтора роки. Мама намагалась захистити Берліка. Зібралися інші поліцейські, вбили Берліка, а потім і маму. У мене в голові було лише одне: мститися і мститися.  Через якийсь час нас зібрали і відвезли в ліс на страту. Мені вдалося втекти. Я приєднався до групи партизанів. Я знав різні мови, тож міг виконувати різноманітні завдання. ​ Під час битви під Прагою на мене обвалилися руїни розбомбленого будинку. Тоді мене врятували дві дівчинки-школярки. Свідки жорстокості Під час війни євреї постійно наражались на небезпеку. Злочинці не шкодували ні чоловіків, ні жінок, ні маленьких дітей. Жорстокість стала частиною повсякденного життя. Обшуки, побиття, приниження та насильство, що їх зазнавали переслідувані, назавжди залишали відбиток на психіці. Найбільшої травми зазнавали діти та підлітки.​ Побачивши на власні очі вбивства близьких, деякі люди втрачали бажання боротися і виживати. Інших це спонукало до того, аби взяти в руки зброю і мститися ворогові.  Ті, кому вдалося вижити, часто згадували про такі моменти упродовж усього життя у снах і наяву. Травматичний досвід впливав на стосунки з близькими та знайомими, на сприйняття світу. У 1990 р. Макс переїхав до Ізраїлю. Він присвятив життя увічненню пам’яті єврейських дітей, які воювали у складі армій антигітлерівської коаліції.

Зельма, 17 років, ЧернівціПро творчість. Зельму ув’язнили в чернівецькому гетто, і навіть там вона писала вірші. Один із її останніх творів має лише одну строфу: Трагічне Це найстрашніше – сліпо віддаватисьі бачити, що зайва ти. Вже ні на що не сподіватись, як дим у безвість відійти.23.12.1941 Червоним олівцем нашвидкуруч дописано: «Я не мала часу закінчити. Шкода, що ти не захотів зі мною попрощатися. Всього найкращого. Зельма». Після окупації Чернівців у 1941 р. Зельма разом із мамою, вітчимом і багатьма іншими євреями міста потрапила до чернівецького гетто, пізніше їх депортували до трудового табору у Трансністрії – у селі Михайлівка на Одещині. Там у 1942 р. життя дівчини обірвалось: через голод та антисанітарію вона захворіла на тиф і померла. Творчість і війна. Незважаючи на приниження та поневіряння, багато переслідуваних під час Голокосту євреїв відчували потребу у мистецтві та літературі. Одні намагались документувати довколишню реальність, інші ж навпаки – намагались від неї втекти, не згадуючи у своїх творах про Голокост і війну. Творчість ставала свого роду терапією та способом боротьби з психічними травмами. Після війни для декого із тих, хто пережив Голокост, мистецтво стало єдиним можливим способом розповісти про свій досвід. Єдиним спогадом про деяких митців, однак, залишилися їхні твори, котрі пережили власних авторів. 

"Я зробив те, що повеліло мені серце". Табори смерті в малюнках Зіновія Толкачова. За кілька годин після звільнення Аушвіца туди прибув невеличкий на зріст чоловік у військовому однострої із засобами для малювання. Це був художник Зіновій Толкачов, який на той час отримав завдання документувати злочини, скоєні нацистами на окупованих землях. Цінність робіт Зіновія Толкачова полягає насамперед у тому, що вони є свідченнями сучасника й з’явилися саме тоді, коли широкі знання про Голокост не були донесені до світової громадськості. Художник став одним із тих, хто першим пролив світло на трагедію і євреїв Європи, і всієї людської цивілізації. Малюнки Зіновія Толкачова експонувалися в багатьох музеях світу, зокрема й в Меморіальному комплексі "Яд Вашем" (Єрусалим, Держава Ізраїль) та в Національному музеї історії України у Другій світовій війні (м. Київ)."Се людина". Із серії "Христос у Майданеку". Один із найсміливіших образів автора. У центрі — постать Ісуса Христа в табірній робі з різноманітними вінкелями — трикутними нашивками, якими позначалася категорія в’язнів.

Зіновій Толкачов один із перших у мистецтві зобразив жахіття нацистських концентраційних таборів та Голокост. Коли у нього не було паперу – він малював на табірних бланках. В СРСР його малюнки із Освенцима видали лише у 1965 році. Художник Зіновій Толкачов під час своєї виставки «Майданек». Краків, березень 1945 року. Смерть пам'яті - це смерть душіХУДОЖНИК «АУШВІЦУ»

Плакат виставки художника Зіновія Толкачова «Майданек», яка відбувалася у Любліні (Польща) у кінці 1944 року. Плакат виставки художника Зіновія Толкачова «Майданек», яка відбувалася у Кракові (Польща) у 1945 році

Зіновий Толкачов«Визволителі прийшли»«Освенцим», 1945 Київ, Україна«Рятівник» Малюнок Зіновія Толкачова. (Зиновий Толкачев. «Освенцим». – М.: Изобразительное искусство, 1969)

«Газова камера» із серії «Майданек», Зіновій Толкачов, 1944 рік. «Тавро» із серії «Майданек», Зіновій Толкачов, 1944 рік.

Щоб пам’ятали... У світі існують тисячі пам'ятників і меморіальних комплексів жертв Голокосту, і щороку їхня кількість збільшується. Перший в історії музей жертв Голокосту було створено у листопаді 1944 року у польському Майданеку, на околиці Любліна. Він став першим музеєм в Європі на місці колишнього, другого за розмірами в Європі табору смерті Третього рейху. Біля входу на територію табору 1969 року звели Пам'ятник боротьбі і мучеництву, поблизу крематорію і розстрільних ровів споруджено мавзолей із бетонним куполом, під яким зібрано прах жертв. Дитячий малюнок з мережі Інтернет. Смерть пам'яті - це смерть душі

Меморіал жертвам Голокосту — розташований в центрі Берліна (Німеччина) між Бранденбурзькими воротами й елементами бункера колишнього керівництва нацистської Німеччини (рейхсканцелярію було знищено 1945 року за наказом радянського командування). Відкрито меморіал 2005 року в пам'ять про євреїв — жертв нацизму. Меморіал являє собою величезне поле з 2700 сірих плит. Проходи між плитами зроблено занадто вузькими для того, щоби йти по них удвох, а залишившись на самоті, відвідувач починає переживати складну гаму почуттів. Відчуття розгубленості серед сірих плит, за якими не видно навколишнього світу, вимушена розлука з близькою людиною і почуття незахищеності на перетині наскрізних коридорів піднімають в душі відвідувача хвилі страху, тривоги, туги і самотності. Так архітекторові Пітеру Айзенману вдалося створити споруду, наповнену безліччю коротких, але потужних відгомонів почуттів, які довелося випробувати євреям під час Другої світової війни.

Пам'ятник жертвам Голокосту в Будапешті (Угорщина) — один із найбільш емоційних у світі, відкритий 2005 року напередодні 60-ї річниці перемоги у Другій світовій війні. У 300 метрах від будівлі угорського парламенту на набережній Дунаю стоїть 60 пар чавунного стоптаного взуття: дитячі черевички, жіночі туфлі, чоловічі черевики. Саме такими групами по 50-60 чоловік в 1944-1945 роках фашисти розстрілювали євреїв прямо на березі Дунаю. Взуття на той період було ходовим товаром, тому нацисти змушували жертв роззуватися. На всі 60 чоловік з економії витрачали тільки одну кулю: попередньо людей зчіплювали колючим дротом, перший розстріляний падав у Дунай, тягнучи всіх живих за собою. За наявними відомостями, тут було вбито близько 10 тисяч чоловік.

У Варшаві (Польща) збудовано меморіал, присвячений героям Варшавського гетто. 1940 року, незабаром після окупації Німеччиною Польщі, кілька районів Варшави були оголошені спеціальною зоною, в якій проживали тільки євреї. У жовтні того ж року було створено Варшавське гетто. Туди зігнали близько 500 тисяч євреїв з польської столиці та інших міст. Гетто стало найбільшим в Європі.1942 року людей, які перебували в Варшавському гетто, почали вивозити в табір смерті Треблінка. Серед них був знаменитий педагог, лікар і письменник Януш Корчак, який відмовився покинути вихованців свого дитячого будинку. Меморіал встановлено на місці першого військового зіткнення єврейських ополченців з нацистами в ході повстання у Варшавському гетто 1943 року. Тоді гетто було ліквідовано, фашисти буквально зрівняли з землею цей район. Нині це місце називається Площа Героїв гетто. Перший пам'ятник тут було споруджено 1946 року і тоді ж почалося будівництво нового. Чинний пам'ятник відкрили 1948-го.

Меморіал «Яма» в Мінську (на вулиці Мельникайте) був відкритий 1947-го. Це був перший пам'ятник жертвам Голокосту в СРСР, на якому було дозволено зробити напис на ідиш. Але потім автора напису — поета Мальтінського — і каменотеса Мордуха Спрішена заарештували і заслали до таборів ГУЛАГу за звинуваченнямв «космополітизмі — прояві єврейського буржуазного націоналізму», в тому числі за те, що насмілилися написати на пам'ятнику не дозволену фразу про «мирних радянських громадян», а прямо про євреїв: «Світла пам'ять на вічні часи п'яти тисячам євреїв, загиблим від рук лютих ворогів людства — фашистсько-німецьких лиходіїв 2 березня 1942 року».2000-го року тут встановлено бронзову скульптурну композицію «Останній шлях», яка розташована вздовж сходинок, що ведуть до центру меморіалу, і представляє собою групу приречених, що спускаються на дно ями.

У Львові пам'ятник загиблим євреям відкрили 1992 року на місці входу в гетто. Створене нацистами львівське гетто було третім за величиною в Європі. Пам'ятник являє собою бронзову менору — один із найдавніших символів іудаїзму і єврейських релігійних атрибутів, під якою на гранітній плиті написано: «Пам'ятай і в серці збережи». За менорою невелика алея (імітація «дороги смерті»), в кінці якої стела в образі старого, який підняв до неба голову і руки, а під нею розміщено пам'ятні плити. Меморіал жертвам Голокосту в Майамі (США). 1984 року зібралася в Майамі група євреїв — колишніх в'язнів гетто і нацистських концтаборів, які ухвалили рішення створити монумент Пам'яті.

МЕМОРІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКСІСТОРІЇ ГОЛОКОСТУ Напевно, одним із найбільш величних у світі є розташований на горі Пам'яті (Хар Азікарон) в Єрусалимі (Ізраїль) Яд Вашем — Меморіальний комплекс Катастрофи і героїзму єврейського народу. Це величезний комплекс, в якому зберігаються згадки про 6 мільйонів євреїв, убитих нацистами під час Другої світової війни.

Яд Вашем було засновано у 1953 році спеціальною постановою Кнесета - ізраїльського парламенту. З часу створення меморіалу його метою є збереження історії єврейського народу під час Голокосту, та увічнення кожної, навіть найнепомітнішої особистої історії усіх 6-ти мільйонів євреїв, що загинули у ті страшні роки. Співробітники Яд Вашем збирають та зберігають для майбутніх поколінь архіви, створюють бібліотеки та музеї, увічнюють пам’ять Праведників Народів Світу. Яд Вашем розташовано на Горі Пам’яті у столиці Ізраїля Ієрусалимі.

Сьогодні Україна разом з усім цивілізованим світом вшановує пам’ять жертв Голокосту – жахливого злочину нацистів, який став однією з наймасштабніших катастроф в історії людства.І ми не допустимо повернення у страшне минуле, де цінність людського життя спотворюється у руках агресорів та диктаторів. Бережімо вічну пам’ять про невинних!

https://www.nochildrenstories.com/introhttps://www.istpravda.com.ua/themes/holocaust-history/https://old.uinp.gov.ua/news/do-mizhnarodnogo-dnya-pamyati-zhertv-golokostu-prezentatsiya-robit-khudozhnika-zinoviya-tolkachhttps://www.yadvashem.org/education/other-languages/ukrainian.htmlhttp://memory.kby.kiev.ua/https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%B1%D1%96%D0%B1%D0%BE%D1%80_(%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8%D1%89%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8 C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%82%D0%B0%D0%B1%D1%96%D1%80)https://www.istpravda.com.ua/articles/2017/02/17/149547/https://judaicacenter.kiev.ua/archive/ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА