Презентація на тему "Дивосвіт поезії Віктора Ганоцького".

1«Вразливе серце на добро і зло…»ТВОРЧІСТЬ ПОЕТА-ЗЕМЛЯКА ВІКТОРА ГАНОЦЬКОГОУ спадок я залишу сину Найбільший скарб, що в мене є: У серці вишиту Вкраїну. Й ім’я незаплямоване моє. В. Ф.  Ганоцький

«Якщо ти прагнеш вічного життя,Не бійся смерті,Бійся забуття.»В. Ф. Ганоцький

Ганоцький Віктор Федорович народився 27 травня 1936 року у селі Настацівці, що у Томаківському районі на Дніпропетровщині. Трирічним разом із батьками переїхав у Вищетарасівку, що за якихось тридцять кілометрів, й де на берегах Дніпра минули його дитинство і юність. Нащадок козацького роду

4 із спогадів автораІ тільки вже ставши дорослим, я з гордістю усвідомив, яку багату долю подарувало мені життя. Побачив світ на берегах степової річечки Томаківки, при впадінні якої у Дніпро, на острові, колись була Запорозька Січ — Томаківська. А мати родом із села Вищетарасівки, що за якихось 40 кілометрів від Хортиці, малої батьківщини мого батька. Отже, з усього виходить, що я – нащадок козацького роду. Про неї нагадували і наші дитячі ігри “в запорожців” на Гульбищі, як ще з далеких часів називалася гора, що височила над Дніпром, і на якій козаки святкували щасливе повернення з походів.… в мені весь час жили і тривожили душу розповіді старих людей про запорозьку вольницю, яка ще років п'ятдесят тому зберігалася у пам'яті наддніпрянців. У такій атмосфері, де все дихало героїчною минувшиною, не можна було не писати. А найперше у мене, мабуть, проснулося відчуття образу, коли, як пам'ятаю і досі, трирічним хлопчиком разом з матір'ю переїздив жити у Вищетарасівку. Була ніч, світив угорі місяць і мені здавалося, що він біжить за возом, мов цуцик. І я весь час дивувався, де ж та невидима мотузка, якою він прив'язанийю А може, те диво словотворення сталося на маминому уроці в школі, коли вона, показуючи першокласникам букву “О”, запитала, як вона називається , і я, “вільний слухач” (бо не було з ким залишити мене вдома), вихопився посеред учнів: “Буква-крашанка!” Що вже сміху було… Ще й досі згадують при зустрічах зі мною оту “кращанку” тодішні школярики, а нині вже — люди похилого віку.

5 із спогадів автора. Перший вірш, здається, написав у п'ятому класі. Пам'ятається, йшов якраз сніг, і мене потягнуло до ручки… Вийшло щось на зразок “Кружляє сніг у танці і падає…” і т.д. Дійсно, сніг кружляв, ніби в танці, і падав, звісно, на землю. Вірш був досить натуралістичним: що я бачив, про те і писав. Однак, сніг-таки “кружляв у танці”! І це був мій перший художній образ (хоча і не зовсім свіжий), довірений паперові і… учням школи, бо вчителі примусили мене прочитати вірш на якомусь святі. Так я став “придворним” поетом: до визначної дати — давай вірш, в стінгазету — вірш, шкільний захід — вірш… І вже в 1954 році Вперше опублікувався у районній газеті.

«Вальс рідної школи»Летять роки, як журавлі,Летять у вирій. Я народивсь на цій земліІ тут я виріс. Я повертаюся до вас,Село і люди.І повернуся ще не раз. З усіх усюдів. Де знов звучить шкільний той вальс,випускний десятий класІ незабутній вальс. Я повертаюся до вас,Дніпро і люди.І знов звучить той давній вальсІ пам’ять будить. Немало пройдено доріг,Та знає серце,Що є десь батьківський порігІ односельці.

Середня школа, будівництво водогону, колгосп, армія, рибацька артіль, Харківський державний інститут культури (1964), робота у закладах культури – віхи на його життєвому шляху. «…Та де б не був, з усіх доріг я поспішав до моєї малої батьківщини – милої серцю Вищетарасівки, бо саме там моє коріння, коріння мого роду» - говорив у своєму інтерв’ю Віктор Ганоцький.

«Уклінне»Серед хлібів і розмаїтих трав. Розраю душу й наберуся сили,Бо хто ж із нас додому не вертав,Як тільки осінь встелить скроні сиво?Куди б не їздив, де б я не ходив,Які б дороги не манили звабно,Та все ж на хвильку заверну сюди,Хоча я тут вже гість давно незваний. Бо тут мої і радість, і болінь,І серце, заколисане в пшениці.… А степ, як в хаті батьківський черінь, Де вистигають білі паляниці

9 Віктор Ганоцький член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. З 1963 року мешкав в Кіровограді. З 1966 року – працював журналістом у трьох обласних газетах: «Молодий комунар», «Кіровоградська правда», «Народне слово». Кажуть, що знайшов себе у журналістиці. Але ж писав і вірші, хоч газетярська робота висотувала так, що про щось серйозне у поезії і не гадалося.із спогадів автора

10 А працювати він умів, тим більше, що тил у нього був міцний. З дружиною, другом, музою Наталею Ганоцькою вони разом вчилися в Харківському інституті культури. Віктор, високий, стрункий, красивий юнак завжди користувався увагою жіночої половини. Та й сам увагою її не обминав. Зустрічався з подругою Наталі, а одружився з нею! І ніколи про це не пошкодував. Бо Наталя була його вірною Пенелопою.

11…А вже коли вийшов на пенсію, як учасник ліквідації аварії на ЧАЕС (у 55 років), віршами зайнявся впритул. Видав поетичні збірки, друкувався у колективних збірках, журналах “Вітчизна”, “Дзвін”, “Ранок”, “Радуга”, республіканських газетах, опублікував у періодичній пресі документальні повісті.із спогадів автора

Віктор Федорович залишив творчий спадок з десяти книг поезії, прози і публіцистики, виданих протягом 1992-2009 рр. загальним тиражем до п’яти тисяч примірників.

«Знов наснилося село»Літо серед току заблудило,Сотні сонць на збіжжя пролило. Знов мене до себе поманило,Знов мені наснилося село. Як мені знайомо все наснилось! –Літо, що у липні заблудилосьІ гарячим сонцем протекло. Надвечір’ям тепла, тиха втома,Стежка, що веде мене додому.… Знов мені наснилося село.

«З далекого» А поруч Вічність в зоряній оборіП’є спрагло тишу з віщого Ковша. Щербатий місяць проводжа до двору,Біжить за возом, як мале лоша. Вже скільки літ спливло, а я і досі,Як тільки вечір скрасить неба тло,Зі степу повертаюся на возіВ пропахле свіжим молоком село. Он ніч сипнула на дорогу жару. Стара верба при березі куня. Везу додому золоті Стожари. Чумацьким Шляхом. Ньокаю коня. 

«Моя Мекка»За далеким отим косогором,Де цілуються з небом жита,Підперезана радістю з горем,Рідна хата у землю вроста. Повертають і досі лелеки. До гнізда із нелегких доріг. Так до тебе і я, - моя Мекко,Моя хато – ясний оберіг.

«Народження»Іще зима на білому коніГарцює попід вікнами у березня…Та верболози, що ростуть у березі,Уже дарують котики весні. Вже пробує синичка голос свій,Бруньками пахне тиша вечорова. Як першоцвіт, народжується слово. У полі тане марева сувій. У березня ще тисячі прикмет,Вагітні ними і земля, й повітря.… Дивись : он, взявши сонячну палітру,Весна вже пише свій автопортрет. 

«Бабине літо»Уже курличе в небі рання осінь. Збирають яблука у пелену сади. Вплітають травам білі стрічки в коси. Дзвінкі, як струни, срібні холоди. Сумним акордом бабиного літа. Спливе, як бабин вік, короткий деньІ вслід за сонцем,Наче птах підбитий,За обрій журно каменем впаде.

«В небі сонце виконує соло»В небі сонце. Виконує соло,Наче струни,Його проміння.І пульсують. Гарячі соки. В кострубатім. Корінні. А на лузі Лягає сіно. Запашними валками.І корови. У небо синєЦілять. Зігнутими рогами.

«Дай тільки знать і я прийду»Дай тільки знать, і я прийду,Печаль зніму і смуток відведу,Можливо , на свою чи на твою біду. Дай тільки знать.

«Навпроти очі»Навпроти очі,Мов відкрита книга. Ще з давньої, шкільної ще пори.І серце тане, Як весняна крига…. Не говори. Не говори. Не говори. Цей вальс у нас,Можливо, вже останній –Свіча життя. Вже скоро догорить,І музика у вічностіРозтане…Не говори. Не говори. Не говори.

«Ти читала Гомера…»Класична вийде в нас розмова:«А пам'ятаєш?» «А було…» І навіть натяку…. Ні слова,Як поодинці нам жилось.…А може, вже усе й забула…Підійдеш. Руку подаси.І я нагадувать не буду. Про ті далекі вже часи.

«Ти серед ночі як лілея» Ти серед ночі, як лілея В холоднім прірвищі ріки. І ніч холодна. А за нею –Тепло несмілої руки. Лиш  простягни і доторкнися,Зірви на пам’ять білий цвіт.… Де зараз ти? Хоч озовися. Вже з далини прожитих літ,В яких ти й досі, як лілея,Живеш в мені усім святим. Росою, ніжністю, зореюІ світлим іменем твоїм.

«Нема Дніпра»Ще у піснях тече старий Дніпро. Ще у піснях козацька воля свище. А в мене не душа, а попілище,Струхлявіла, як у вербі дупло.І на Дніпрі, мов виразки, моря. Оті, що називають рукотворні. Гнилі людського генія потвори,Чи доля знищена моя.І тиша над усім стоїть німа. Над мертвою водою, сонним людом. Лиш чути траурну мелодію прелюду.…Нема Дніпра. Вважай, і нас нема.

«Вмирало дерево»Вмирало дерево. Без стогону вмирало,А навкруги мов ярмарок, веселе,Юрмилось місто, і ніхто не бачив,Не чув, як дерево вмирало. На стовбурі його ятрилась рана –Сокири слід, ні – деспота то слід.І ось листок упав, а потім два упало,А згодом всі – весь заросили тротуар,Неначе сльози.

«Вовки»Лосиха знесилена падала з ніг,Як раптом уздріла в оселях вогні. Вона у село повернула свій слід –Пропали вовкам і вечеря, й обід. До першого ж двору ледь-ледь добрела.І в муці лягла. На тільну лосиху напали вовкиІ гнались, аж поки знесилять – таки. Терзали по черзі, смакуючи кров,Й на здобич по черзі кидалися знов. Лосиха вже здатися ладна була, Та в череві рідне дитятко несла. На стогін господар з дверей якраз –хрясь. Ти ба, яка здобич? Як з неба взялась!Хутенько у сінях сокиру знайщовІ поспіхом з ганку, сміючись, зійшов. Примірявсь як слід. Розмахнувсяяк слід…В цей час лосенятко з’явилось на світ. Відкрило очиці й пройняв йогожах : Стояв із сокирою вовк у руках.

«Пасуться корови»На братській могилі пасуться корови. Троянд пелюстки, наче крапельки крові. А в день Перемоги, під сум прапорів. Ми будем їм клястись у вічній любовіІ … пасти на братських могилах корів. На крові. На крові. На крові …Надвечір додому повернуть корови,І чорні, і білі – всі кольору крові. Зустріне хазяйка, води дасть корові,Надоїть дійницю солдатської крові. Всю ніч буде снитись червоній корові Земля на могилі кольору крові. Стікатимуть кров’ю солдати в могилі, Яких ми сьогодні вдруге убили

27«Хай довго світить сонце» - так побажав собі під своїм останнім віршем письменник і журналіст Віктор Ганоцький. Образ сонця часто зустрічається у його мажорній ліриці, та й сам автор був сонячною людиною, промені душі якої продовжують зігрівати читачів. Останні роки свого життя Віктор Федорович провів у лікарні – давалося взнаки перебування в чорнобильській зоні. Але і в лікарняній палаті він не полишав спілкування з друзями, продовжував писати, занотовував щось у звичайному шкільному зошиті. Серед записів його вдова Наталія Кузьмівна знайшла і цей вірш, можливо, останній твір поета: Дивіться музику, дивіться: Сім кольорів веселки чи сім нот?І хай обличчя ваше освітлиться,Як бані храму в сяйві позолот. Дивіться музику і серцем, і душею,У судний день дивіться й повсякчас. Радійте з нею. Плачте разом з нею,Допоки промінь сонця не погас.