Презентація "Панас Мирний"

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко); 13 травня 1849, Миргород, Полтавська губернія, Російська імперія — 28 січня 1920, Полтава

Батьки Панаса Мирного – Яків і Тетяна Рудченки. 1857 рік. Батько – Яків Григорович бухгалтер повітового казначейства: дуже любив свою роботу і добре її знав; з дітьми (а їх у родині було п'ятеро: четверо синів і дочка) тримався на відстані та все ж у зрілому віці всі сини поважали батька за його любов до роботи й однакове ставлення до всіх. Сім'я Рудченків жила головним чином із мізерного заробітку батька. Мати – Тетяна Іванівна вела домашнє господарство, захоплювалась кулінарією і народною медициною: з дітьми спілкувалась тільки українською мовою уміла розповідати бувальщини й історичні оповідки. Можливо, саме від неї обидва брати успадкували літературне обдарування.

У родині шанували традиції, мову, християнську мораль та релігійні свята, дотримувалися постів. Дітям змалку прищеплювали віру в Бога, слухняність, чесність та порядність, не відгороджували їх від простих людей. Будинок батьків Панаса Мирногом. Миргород

У Малеча полюбляла слухати казки своєї няньки баби Оришки. Згодом баба Оришка стала прообразом бабусі Чіпки в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»; її устами розповість письменник «Казку про Правду і Кривду» тощо. Малий Чіпка з бабою Оришкою. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Панас найбільше тягнувся в дитинстві до брата Івана. Вони не були схожими один на одного: Іван - світло-русий, із сірими очима, а Панас - темно-русий, з карими очима. Обидва росли високими, тільки Іван кремезним, а Панас худорлявим. Обидва брати Рудченки, Іван (згодом фольклорист, літературний критик та письменник Іван Білик) та Афанасій навчались у Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищах. Обидва за старанність і відмінні успіхи у навчанні нагороджувалися «похвальними листами». На жаль, за браком коштів продовжити освіту вони не змогли.

Із дитячих років Панас Мирний відрізнявся мовчазністю, замкненістю, не переносив сварки. За словами сестри : «Був дуже мирним". Можливо, саме через цю рису свого характеру Афанасій Рудченко взяв собі цей псевдонім.

Поступово Панас піднімається кар’єрними щаблями, стає провідним співробітником Полтавської губернської казенної палати, дослужився до статського радника, що відповідало військовому званню генерала. А брат Іван дослужився до посадт члена колегії Міністерства фінансів. Проте чиновницька кар1єра зовсім не захоплювала Рудченка. Будинок Полтавських губернських державних установ, початок ХХ ст. Панас Якович був дуже старанним у праці, дбайливо до неї ставився. Він знайшов у службі таке місце, що забезпечувало матеріальний добробут, але дало змогу бути чесним, не робити людям зла. Проте чиновницька кар’єра зовсім не захоплювала Рудченка.

Довгі роки служби єдиною відрадою для Панаса служила, як він сам те називав, «літературна писарщина». Особливу пристрасть мав до фольклору – охоче допомагав старшому брату збирати українські казки та чумацькі пісні. Цей досвід дуже допоміг у становленні письменника: пізніше навіть на офіційній роботі Панас Рудченко не розлучався із зошитом, у який записував нові для себе прислів’я та приказки.

Коли 14-річним юнаком Панас вступив на службу, було видано сумнозвісний Валуєвський циркуляр – документ, який забороняв видавництво книжок українською мовою. Тому й фольклорні розвідки, які Мирний дбайливо формував разом зі старшим братом, врешті були видані російською. У 1869 і 1870 роках світ побачили дві збірки українських народних казок, а за ще за чотири роки – «Чумацькі народні пісні». Звісно, науковою працею Рудченко не обмежувався: повертаючись увечері з роботи, діставав зі сховку художні рукописи рідною мовою. Нерідко засиджувався за непростою працею аж до світанку.

Не маючи змоги друкуватись на батьківщині, письменник надсилав рукописи до австрійського на той час Львова. Так у 1874 році на сторінках львівської «Правди» під псевдонімом Мирний з’являються його перші твори: вірш «Україні», нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та оповідання «П'яниця».

Невдовзі Панас Мирний написав повість «Чіпка», чернетку якої надіслав брату Івану Білику, який високо оцінив його письменницький талант і зауважив, що суспільство «тримається людською сутністю людини, а не звірячою. Звіряча сутність – злочини – є лише протестом проти мерзенного устрою людської сутності. «Хіба рика онагра серед паші? Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Іов)». Так біблійна метафора стала назвою майбутнього роману, концепцію якого брати Рудченки кардинально змінили. Вони показали прірву, в яку може затягти людину цілковита руйнація старого світу та побудова нового «раю», філософія вседозволеності й насилля. Так, задовго до революції 1917 року письменники попереджали суспільство про загрозу соціалістичних утопічних теорій, що ґрунтуються на класовій ненависті.

Зосередивши у своїх руках чималу владу, Панас Якович Рудченко взявся за становлення української культури. Зокрема, з 1874 року активно співпрацював з підпільним гуртком «Унія», підтримував тісний зв’язок з Коцюбинським, Лисенком, Старицьким, Лесею Українкою та іншими діячами. У 1874 році Панас Мирний їде до Києва на ІІІ Археологічний з'їзд, де виступали українські, російські та закордонні вчені. Тріумф української науки не сподобався українофобам та шовіністам. Посипалися доноси та арешти української інтелігенції. Це лихо не минуло й Панаса Мирного. Дім письменника обшукали, а його самого викликали на допит через приналежність до таємного товариства «Унія». На допиті Рудченко пояснив свою причетність до Київського етнографічного відділу Російського імператорського географічного товариства. Цей прикрий інцидент досить швидко забувся.

У 1880 році титулярний радник Афанасій Рудченко за зразково-сумлінну службу був нагороджений орденом Станіслава ІІІ ступеня, а письменник Панас Мирний побачив свій перший роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», виданий у Женеві Михайлом Драгомановим.

Лише в середині 1880-х рр. твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху «Рада», публікуються перші дві частини роману «Повія» та два оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться». Уперше легально роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» публікується у 1903 році в журналі «Киевская старина» під назвою «Пропаща сила».

Справжнє взаємне кохання – Олександру Шейдеман – Панас Мирний зустрів у 40 років у Полтаві. 26-річна Олександра Шейдеман була капітанською донькою та генеральською сестрою. Вона закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат та Харківське музичне училище, була начитаною, знала кілька іноземних мов.

Будинок-музей Панаса Мирного. Панас Мирний з дружиною та дітьми. У квітні 1889 року Афанасій Рудченко і Олександра Шейдеман одружилися, але подружнє життя виявилося нелегким. Олександра часто хворіла. У родині народилося троє синів: Віктор, Михайло і наймолодший Леонід. Для літературної творчості часу залишалося дуже мало, тож починаючи з 1890-х років Панас Мирний пише все менше і рідко друкує свої твори. У березні 1903 року письменник придбав будинок на околиці Полтави.

30 серпня 1903 року відбулось урочисте відкриття пам'ятника Іванові Котляревському у Полтаві. До міста приїхало чимало діячів української інтелігенції та культури, зокрема Леся Українка, Олена Пчілка, Христя Алчевська, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник та інші. Панас Якович вітав їх у своїй гостинній оселі. У центрі вітальні – овальний стіл, накритий плюшевою скатертиною. На столі – гасова лампа, оскільки електрики тоді ще не було. Навколо стола – крісла, у правому кутку – піаніно та етажерка з нотами, на піаніно зазвичай грала дружина або хтось із гостей.

Про ці гостини син Панаса Мирного Михайло Рудченко згадував: «Мені було тоді 10 років. Я вперше був прийнятий до гімназії і вперше одягнув учнівську форму. Бажання подивитись на приїжджих, послухати їх промови, а головне – показатися в новій формі примусили мене упросити матір дозволити мені розносити чай гостям. Одержавши дозвіл, я з великим задоволенням почав частувати всіх присутніх у нас у залі чаєм».

Свої спогади Михайло Рудченко передав у Київ і замовив картину «У колі друзів», яка відтворює засідання в будинку Панаса Мирного: у вітальні за круглим столом сидять усі присутні. Картину виконав художник Київської спілки художників Юрій Баланівський. Зараз картина експонується в літературній частині музею Панаса Мирного. Юрій Баланівський. «У колі друзів». 1955

“Його знали як тиху людину, а насправді Панас Мирний був стальної вдачі. Він ні перед ким не гнувся, нікого не боявся. І тихенько робив своє, як би не було страшно. Тож він засекретив себе за псевдонімом, коли друкував і писав свої твори, аби ніхто не знав, що саме він Мирний”,. Панас Мирний не дозволяв нікому про себе писати в пресі чи літературі. Коли до нього звернувся літературний історик Сергій Єфремов із пропозицією написати біографію письменника, то Мирний відповів:“Про те все облиште думати тепер. Хай як умру, то і псевдонім розкриють, і біографію напишуть, і портрети змалюють. Якщо тільки все це буде потрібне. А тепер, на мою думку, усе це лишнє”.

Зосередивши у своїх руках чималу владу, Панас Якович Рудченко взявся за становлення української культури. Зокрема, з 1875 року активно співпрацював з підпільним гуртком «Унія», підтримував тісний зв’язок з Коцюбинським, Лисенком, Старицьким, Лесею Українкою та іншими діячами. З 1905 працював у редколегії журналу «Рідний Край» – мабуть, одного з найпомітніших видань свого часу, яке публікувало твори українських митців, аж поки не було заборонене через неблагонадійність. На той час Панас Мирний уже був відомий у Полтаві незгірш за самого Рудченка. Влада підозрювала, що таємничий митець мешкає в місті нелегально, тому раз за разом проводила обшуки, наміряючись запопасти його зненацька. Найбільш ризикованим видався для Мирного 1914 рік, коли, не маючи снаги терпіти, він написав гостро критичну статтю про заборону царатом вшанування пам’яті Шевченка. Різка та щира, публікація стурбувала владу. Як наслідок – весь 1915-й у місті проводилися обшуки. Не оминули навіть посадовця Рудченка. На щастя, жандарми пішли ні з чим: служаки просто не додумалися зазирнути в ящик для зберігання сала, де він переховував рукописи.

За все своє життя письменник порушив конспірацію лише раз, на прем’єрі вистави за п’єсою «Лимерівна». Кажуть, коли захоплена публіка почала скандувати «Автора! Автора!», він так розхвилювався, що встав і вийшов на сцену, забувши про все. Ото був фурор! Потім ще довго доводилося відмовляти журналістів від наміру написати матеріал про загадкового митця. Та Мирний їх, звісно, переконав, лагідно повторюючи: Про те все облиште думати тепер. Хай як умру, то і псевдонім розкриють, і біографію напишуть, і портрети змалюють. Якщо тільки все це буде потрібне. А тепер, на мою думку, усе це лишнє.

Останні роки письменника затьмарені багатьма трагічними подіями Старший син Віктор, батьків улюбленець (адже успадкував письменницький талант), випускник юридичного факультету Московського університету, був мобілізований на фронт. 17 вересня 1915 року батькам принесли телеграму: «Сын Ваш убит 16 7 утра. Тело в полевом подвижном госпитале Ровно». Для шістдесятишестирічного Панаса Яковича це був удар, він дедалі частіше думає про смерть і купує на цвинтарі в Полтаві одразу два місця – для себе і для сина.

Середній син Михайло, студент Варшавського політехнічного інституту, теж попросився добровольцем на фронт, і у складі Грязовецького 296-го піхотного полку дослужився до офіцерського чину

Найменший син Леонід навчався в гімназії і мріяв про кар'єру військового, хоч батько і не схвалював цього.

Після жовтневого перевороту в Петрограді влада в Полтаві перейшла до Ради революції, куди входили представники різних політичних течій. Через місяць полтавську Раду робітничих і селянських депутатів розігнали війська Центральної Ради. Ще через місяць Полтаву захопила Червона армія і встановила більшовицьку владу. Через два місяці місто окупували німці і трималися тут аж до кінця листопада, коли в Полтаву вступили війська Директорії. У січні 1919 року їх на кілька днів вибили партизани. 18 січня в Полтаву вступила армія Симона Петлюри, а вже наступного дня місто знову захопила Червона армія. 29 липня почалася денікінщина і тривала аж до початку зими: 10 грудня 1919 року в місті вчергове встановилася радянська влада.

Бурхливі події струснули і родину Рудченків. Михайло через хворобу вибув з армії, однак згодом вступив у Добровольчу армію Денікіна. Після розгрому "Вооруженных сил Юга России" він зник, з батьком вони вже не побачилися. Леонід, на противагу братові, вибрав Українську Народну Республіку і пішов в армію Симона Петлюри. Він загинув у квітні 1919 року десь на Єлисаветградщині, достеменно так нічого й невідомо. Таким чином, старший син Віктор віддав життя за «веру, царя и Отечество», а молодший Леонід поліг за самостійну Україну. Михайло Рудченко, середній син, відступив із денікінцями, а потім у вирі громадянської війни приєднався до Робітничоселянської Червоної армії і повернувся в Полтаву більшовиком уже по смерті батька.

Перемогу більшовицької влади Панас Мирний зустрів песимістично, але погодився працювати завідувачем II відділу податків Полтавського губернського фінансового відділу й на власні очі бачив, як більшовики обдирали й пролетаризували українське село. Найбільше письменникові боліло те, що культурні надбання багатьох віків нова влада називала «буржуазними пережитками», тому бездумно нищила. У вірші «До волі» Панас Мирний із сумом зауважував: Та знищити все захотіли, Що наживалося віками, Що здобувалося кров’ю і потом І з примусу, і по охоті Дідами нашими й батьками. Бо то було майно “буржуйне”, А ми усі соціалісти...

19 січня 1920 року Панас Якович прийшов зі служби, повечеряв із родиною й ліг спати. Під ранок дружина почула гуркіт, кинулась до нього і знайшла на підлозі непритомним. Земський лікар констатував інсульт – крововилив у мозок. Письменник помер морозного 28 січня 1920 року. Провести Панаса Яковича в останню дорогу прийшли тисячі полтавців. Від соборної Успенської церкви до кладовища за старовинним звичаєм труну під червоною китайкою і прапорами везли на санях двома парами волів.

В особовій справі колишнього дійсного статського радника, класика української літератури за 57 років служби вперше з'явився документ українською мовою – про вибуття його з числа службовців у зв'язку зі смертю. Поховали його спочатку на військовому кладовищі поруч з сином, а у 1936 р. перепоховали в улюбленому письменником місці під назвою Зелений гай. У 1949 р. до 100-річчя з дня народження на могилі письменника споруджено обеліск.