Презентація "Парад цитат. До 150-річчя від дня народження Лесі Українки"

Парад цитат. До 150-річчя від дня народження ЛЕСІ УКРАЇНКИ (25.02.1871-01.08.1913)Підготувала вчитель української мови. Квітко О. В.

Хіба жила на світі ще така жінка, в серці якої поєдналися б така мужність, така геніальність, такий вогонь і розум, така пристрасна любов і відданість народові та батьківщині? Ні, другої такої на світі не було. Леся – неповторна! Л. Смілянський 150 років

Слово – то мудрості промінь,слово – то думка людська.

Гетьте, думи, ви хмари осінні!То ж тепера весна золота!Чи то так у жалю, в голосінніПроминуть молодії літа?Ні, я хочу крізь сльози сміятись,Серед лиха співати пісні,Без надії таки сподіватись,Жити хочу! Геть, думи сумні!

До тебе, Україно, наша бездольная мати,Струна моя перша озветься.І буде струна урочисто і тихо лунати,І пісня від серця поллється.

Слово, чому ти не твердая криця,Що серед бою так ясно іскриться?Чом ти не гострий, безжалісний меч,Той, що здійма вражі голови з плеч?

Хто на розпутті прожив все життя, не піде ні в рай, ані в пекло.

Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.

При світлі волі всі краї хороші,Всі води гідні відбивати небо,Усі гаї подібні до Едему!

А в серці тільки ти,Єдиний мій, коханий рідний краю!

Терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид.

Тепер можна у нас почути фразу: "Говорить по-нашому" – се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, він говорив по-китайськи.

Ну що, як нашим керманичам прийде на розум віддати нас, – хто може вгадати, кому? Іди потім позивайся за історичне право… куди нам, немічним, з панами судитись? Чия сила, того й воля. На чиєму возі їдеш, того й пісню співай.

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука, чи пісня й думка кволі?

Не поет, хто забуваєПро страшні народні рани,Щоб собі на вільні руки. Золоті надіть кайдани!

І все-таки до тебе думка лине,Мій занапащений, нещасний краю,Як я тебе згадаю,У грудях серце з туги, з жалю гине.

Боги в тім винні, що дали тобі пізнати правду, сили ж не дали, щоб керувати правдою.

І ти колись боролась, мов Ізраїль,Україно моя! Сам Бог поставивсупроти тебе силу невблаганнусліпої долі.

Скрізь плач, і стогін, і ридання. Несмілі поклики, слабі,На долю марні наріканняІ чола, схилені в журбі. Над давнім лихом України.

хибким. Хотіла б я піснею стати. У сюю хвилину ясну,Щоб вільно по світі літати,Щоб вітер розносив луну. Щоб геть аж під яснії зоріПолинути співом дзвінким,Упасти на хвилі прозорі,Буяти над морем хибким.

Для гордої і владної душі життя і воля – на горі високій.

Права без обов’язків – то сваволя. Ніхто не має більшої любові,Як той, що душу поклада за друзів.

Хто не був високо, той зроду не збагне, як страшно впасти.

Сором – хилитися і долі коритися.

Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі.

Геройство мусить мати нагороду, се і Боги, і люди признають.

Тоненька смужка брехню від правди ділить у минулім, а в прийдешньому нема вже й смужки.

Потрібно цінувати те, що маєш, а не те, про що мрієш.

Кохання – як вода: плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Де пал – воно кипить, а стріне холод – стає, мов камінь.

Місяць яснесенький. Промінь тихесенький. Кинув до нас…Спи ж ти, малесенький,Поки є час!Місяць яснесенький. Промінь тихесенький. Кинув до нас. Спи ж ти, малесенький,Поки є час!

Як дитиною, бувало,Упаду собі на лихо,То хоч в серце біль доходив,Я собі вставала тихо.«Що, болить?» – мене питали,Але я не признавалась –Я була малою горда, –Щоб не плакать, я сміялась.

Моє кохання – то для тебе згуба: Ти наче дуб високий та міцний,Я ж наче плющ похилий та смутний, –Плюща обійми гублять силу дуба…

Як я заздрю жінкам, що в них сльози завжди на готові! А ще ся вічна комедія перед самим собою, сей страх "сентиментальноті", "бабства", як се безглуздо! Епічні давні герої плакали, не соромлячись, і проте були справжніми, щирими героями, а ми? Тільки над сльозами і маємо владу, більш ні над чим.

Трудно вірить, щоб погану одіж могла носить якась ідея гарна.

Земля не пекло, люди не прокляті, і радощі не гріх, а Божий дар.

Врятуєш душу, коли загубиш тіло.

 …Що ж, – ти зовсім така,як дівчина… ба ні, хутчій як панна,бо й руки білі, і сама тоненька,і якось так убрана не по-наськи…А чом же в тебе очі не зелені?(Придивляється.)Та ні, тепер зелені… а були,як небо, сині… О! тепер вже сиві, як тая хмара… ні, здається, чорні,чи, може, карі… ти таки дивна!

…минай людські стежки, дитино,бо там не ходить воля, — там журатягар свій носить. Обминай їх, доню:раз тільки ступиш — і пропала воля!

Як солодко грає,як глибоко крає,розтинає мені груди, серденько виймає...

Завжди терновий вінець. Буде кращий, ніж царська корона. Завжди величніша путь. На Голгофу, ніж хід тріумфальний.

Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може.

Лесю Українку в різний час називали по-різному. То вона була Жанна д’Арк української поезії та дочка Прометея, то ніжна, блакитноока Леся і поетеса поступових ідей. Але вже пора озвучити її істинне імення – геніальна дочка України!

З рук смерті люди дістають безсмертя.

О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, - стане початком тоді мій кінець.